Проблема методу філософствування 4 страница

Після того, як у соціальній формі руху тісно пов’язані між собою матеріальна й ідеальна форми відображення розділилися, людська діяльність стала єдністю двох сторін: предметної і піз­навальної. Їхні виникнення та розвиток і є виникненням та розвитком самої людини. Іншими словами, взаємозв’язок і взаємодія предметної і пізнавальної сторін діяльності — це джерело її саморуху і саморозвитку.

Звичайно говорять, що свідомість — вища форма відображення. Загалом, це вірно, але не зовсім точно: адже з вищесказаного ясно, що не лише свідомість, а вся соціальна форма руху суб­стан­ції, в єдності її предметної та ідеальної сторін, є вищою (з відомих нам) формою відображення. Свідомість є ідеальним {69}

компонентом трудової діяльності, лише відносно самостійною (а саме — ідеальною) формою діяльності. Звідси висновок: свідомість носить не біологічний, індивідуальний характер, а і за своїм походженням, і за сутністю є цілком соціальним феноменом, тобто має суспільно-історичну сутність. І тому відповідь на питання «Що таке свідомість?», може дати не анатомія та фізіологія мозку, як це тривалий час вважали деякі вчені і філософи, а «анатомія і фізіологія» того, що має назву суспільного виробництва. Отже, результат людського мислення проявляється зов­сім не в русі нейронів головного мозку і не в словах, а в конк­рет­них історичних справах людини.

А що ж таке мозок та мова по відношенню до свідомості? Це матеріальні «знаряддя», матеріальні носії людської свідомості. Певна річ, перетворення матеріального на ідеальне безпосередньо проявляється у мові, але й мова, і нервово-фізіологічна структура мозку — це не само ідеальне, а лише форми його упредмет­нення. Нерозуміння цієї обставини призводить до помилок так званого вульгарного матеріалізму, який ототожнює духовне із сукупністю функцій мозку, та до помилок позитивізму, якийототожнює ідеальне з мовою.

Що ж таке ідеальне? Що це за дивовижна сила, яка керує подіями, але яку не можна ні побачити, ні зважити, ні зміряти?

У філософській енциклопедії ідеальному надане таке визначення: «Ідеальне — суб’єктивний образ об’єктивної реальності, тобто відображення зовнішнього світу у формах діяльності людини, у формах його свідомості і волі» [28, 219]. І далі дуже важливе пояснення: бути суб’єктивним образом — це не означає бути продуктом індивідуально-психологічної, а тим більше — фізіологічної діяльності. Ідеальне — це продукт і форма духовного виробництва всього суспільно-історичного процесу розвитку людства.

Ідеальне, як уже було сказано, існує як зникаючий і знов виникаючий, але абсолютно необхідний, момент у такому постійно поновлюваному циклі людської діяльності: «річ — діло — слово — діло — річ».

Як же можна перетворити слово на діло, а через діло — на річ? Тільки за допомогою: а) ідеального образу ще не створеної, але бажаної речі та б) ідеального образу здатності, вміння тієї чи іншої людини цю річ створити, уміння рухатися за логікою {70}

тієї або іншої речі. Зміст ідеального у першому випадку виступає як потреба, мета (і діяльність людини завжди носить цілеспрямований характер), а у другому випадку — як діяльна здат­ність людини, як усвідомлена індивідом сукупність окремих та загальних форм людської діяльності. Спираючись на мову слів, креслень, людина може якийсь час займатися чисто розумовою працею, тобто «прокручувати» майбутню та минулу діяльність у розумі, виносячи її схему на папір, на дошку, на екран комп’ютера, доповнюючи, змінюючи цю схему, особливо — майбутньої діяльності, за принципом «сім разів відміряй, один раз відріж».

Отже, ідеальне — це не щось самостійне. Розглядати його як щось самостійне й ізольоване невірно. Ми в цьому випадку вириваємо ідеальне з тієї системи, у якій воно тільки і може існувати. Насправді це — ідеальна форма чуттєво-предметної, практич­ної діяльності. Тільки завдяки підключенню до неї, оволодінню нею, кожний окремий індивід формує ідеальне як свій власний суб’єктивний образ об’єктивної реальності.

Сказане вище постійно підтверджується розвитком суспільних та природничих наук, тобто підтверджується практикою (адже наука виявляє і пояснює факти практики).

Вирішальним моментом тут виступають висновки педагогіки і психології, що пов’язані з вихованням сліпоглухих дітей. Такий досвід переконливо показує, що тільки підключення таких неповно­цінних, стосовно розвитку органів чуттів, дітей до цілеспрямованої практичної діяльності дає можливість виробляти в них свідомість — як усвідомлення універсальних форм людської діяльності. Спосіб підключення до практики — це єдиний спосіб перетворити дитячий організм на людський організм, на людину.

Ми знаємо і протилежний за результатом, як би негативний, експеримент. Зафіксовано десятки випадків, коли діти потрапляють у лігво звірів, зростають там, а згодом знаходяться людьми і повертаються у суспільство. Результат такого експерименту трагічний. Це тільки у казці Р. Кіплінга Мауглі стає мислячим царем звірів, а у реальності такі діти ніколи не стають повноцінними людьми. Справа в тому, що до чотирьох років у людини формується приблизно половина її інтелекту, а у вісім — вже дві третини. Первісна пластичність мозкових структур з часом безповоротно втрачається. Звідси, до речі, очевидна важливість {71}

правильної дошкільної та початкової шкільної освіти. І додамо — виховання в цілому: адже саме у ранньому дитинстві людина засвоює не тільки пізнавальні, але й моральні та естетичні принципи поведінки у суспільстві.

Чому так трапляється, належною мірою пояснює інший факт науки. Дослідження мозку людини в останні десятиліття приз­вели до відкриття функціональної асиметрії кори головного
мозку. Виявилося, що одна з півкуль (у більшості людей — права) відповідає за переробку почуттєвої, емоційної інформації, а друга — інформації логічної, понятійної. Це видатне відкриття
дозволило пояснити суть ряду психічних захворювань. З боку ж філософії більш за все заслуговує на увагу та обставина, що людина не народжується з функціональною асиметрією кори голов­ного мозку, вона формується в процесі прилучення дитини до трудової діяльності. До цього слід додати, що під час вікової деградації особистості (старечий маразм) ця асиметрія знову зникає. Чи не тому про таких старих і кажуть: «Впав у дитинство»?

Таким чином, увесь хід розвитку науки переконливо доводить те, що свідомість людини носить соціальний, а не біологіч­ний (і не містичний) характер.

І все ж таки Спіноза та Тейяр, якщо їх по-сучасному інтерпретувати, у чомусь істотному праві: передумови та коріння свідомості починають формуватися не з народження людської дитини і навіть не з виникненням першої людини, вони одвічно закладені в Субстанції у вигляді її здатності до самовідображення. Процес самоорганізації, самооформлення Субстанції не стихійний, не хаотичний, він носить характер спрямованого розвитку. Свідомість — вища з достовірно відомих нам форм відображення, але сама можливість досягнення найвищих форм свідомості, духовності закладена у Бутті. Точніше навіть так: беручи до уваги вічність Буття, слід визнати, що вищевказана можливість постійно й усюди здійснюється, переходить у дійсність.

Очевидно, у філософії прийшов час великого синтезу матеріалізму та ідеалізму. Вказувати на фрагменти Всесвіту, що не мислять самі, і цим доводити первинність матерії, що не мислить, — це те ж саме, що вказувати на подібні, такі, що не мислять, частини живого людського тіла і тим самим, мовляв, — доводити, що перед нами тіло, яке не мислить? Як можна бачити, подіб­ній логіці, заснованій на абстрактно-загальному, не можна {72}

довіряти при використанні її для спростування того, що Універсум — це постійний носій Світової Свідомості.

Повернемося, однак, до безпосередньо доступної нам, людської свідомості. Тільки підхід до феномена свідомості як до феномену, що історично постає,дозволяє зрозуміти його складну структуру.

Якщо на початок розмови про структуру свідомості просто перерахувати, за висловленням видатного сучасного філософа Ф. Т. Михайлова, «креативні сили людської душі», то ними будуть: інтуїція, уява, інтелект, вищі емоції й афекти, моральне почуття і воля. Однак серед усіх цих структурних моментів свідомості є один — вихідний, тобто такий, що породжує собою всі інші. Це — творче, продуктивне уявлення, чи, інакше кажучи, — сила фантазії. У практичному значенні ця чисто людська властивість формується на основі колективної сутності людини, формується в суб’єктивному устремлінні, кожного представника роду «Homo sapiens» до можливо найбільш повного і глибокого злиття із суб’єктивністю інших людей. Тому підґрунтям продуктивної уяви виступає моральна основа людських відносин. Свою силу творчої уяви будь-яка людина прагне упредметнити (у словах, фарбах, звуках, розумних і корисних речах, ефективних методах освоєння світу) у вигляді загального і значимого для інших людей результату [29, 64-109].

Іншою формою структурування свідомості буде її розгляд у зрізі таких протилежностей, як свідомість — самосвідомість, а також свідоме — несвідоме.

Вище ми розглядали самосвідомість як «входження» у філософію, як початок філософствування. Але самосвідомість слід розглядати ширше: взагалі як початок справжньої людської свідомості.

Тривалий час і давні люди, і сучасна дитина, говорячи про себе, сприймають себе й іменують себе як третю особу: «Соколине око сказав»; «Сашко хоче гуляти». Спрямованість до інших і спрямованість до себе немов зливаються воєдино. Втім, адже і набагато пізніше, аж до нашого часу, хіба ми не звертаємося до себе так само, як до іншого, — у процесі рефлексії, в акті функціонування нашого сумління?

І все-таки, тільки з виникненням найперших ознак розподілу праці на розумову і фізичну, а отже, з виникненням відособлених {73}

від кожного окремого індивіда об’єктивних розумових форм у вигляді форм духовної культури: сказань, поетичних, музичних і т. д. творів, здатних бути для окремої людини своєрідним дзеркалом, у якому вона крізь образи героїв має можливість побачити і саму себе, свої соціальні якості, тільки з цього часу виникає внутрішній світ (Я) і відповідно, — самосвідомість.

Тільки тоді, коли в людини з’являється самосвідомість, вона стає здатною до розумової праці, до роботи з символами як носіями ідеального, тільки тоді вона стає і істотою, яка сама себе оцінює і сама себе контролює, яка підтримує або ганьбить саму себе за вірний або невірний вибір програми поведінки. З виникненням самосвідомості людина стає здатною оцінювати всі ас­пек­ти своєї поведінки у суспільстві: не тільки вірність свого мислення, але й морального обличчя, ідеалів та мотивів своєї поведінки. А це означає, що з виникненням самосвідомості у людини з’являється можливість стати і бути особистістю, тобто творцем самої себе і своєї долі.

Стан первісної психіки, з якого людина виводить себе з появою розвиненої самосвідомості, у чомусь усе ще схожий на психіку тварини, на яку, проте, вже наклала свій серйозний відбиток колективна трудова діяльність. Якщо вже зрівнювати цей стан психіки з психікою тварини, то тоді — із психікою дресированої тварини.

Виявилося, що цей стан присутній і у розвиненій психіці сучасної людини. Коли сучасна людина тривалий час завзято тренує, «дресирує» себе, тобто під контролем свідомості навчається, наприклад, плаванню або їзді на велосипеді, то через певний час, коли вона цю діяльність освоїть, досить складні дії набувають характеру автоматизмів та занурюються у сферу несвідомого. Серед такого виду несвідомого, який завдяки достатній близькості до явної свідомості отримав назву «підсвідомого», важливе місце мають установки, тобто стан готовності, схильності до активної дії у визначеній ситуації.

До явищ несвідомого належать також сновидіння, стан гіпнозу, несамовитості, «лунатизму» (сомнамбулізму). У людській психіці, тією чи іншою мірою, продовжує діяти й інстинкт.

Яке ж співвідношення усвідомленого та несвідомого? Особливо великий внесок у вивчення цього питання зробив 3игмунд Фрейд (1856—1936). Саме він спростував ту точку зору на {74}

проблему, згідно з якою несвідоме є нижчою формою психічної діяльності, притаманної тваринам і присутньої у свідомості як своєрідний рудимент. Фрейдом був доведений факт постійного «виробництва» людиною несвідомого компонента своєї психіки, починаючи з раннього дитинства. Під впливом різноманітних факторів у людини складаються ті чи інші «комплекси», які потім витісняються зі свідомості у несвідоме і можуть згодом стати причиною психічних захворювань. За Фрейдом, роль несвідомого у житті людини дуже велика.

Дослідження З. Фрейда продовжили його учні і послідовники. Так, велике значення мають роботи К. Г. Юнга (1875—1961), який вивчав несвідоме не тільки як результат індивідуальної, але і як результат колективної діяльності (так звані архетипи).

Дослідження іншого знаменитого учня Фрейда — Еріха Фром­ма (1900—1980) заслуговують на увагу тому, що проливають світло на походження несвідомого. Полемізуючи, з одного боку, із представниками так званого інстинктивизму, персоніфікованого для Фромма в особистості і вченні Конрада Лоренца і, з іншого боку, — так званого біхевіоризму, головним представником якого тут виступає Б. Ф. Скиннер, Е. Фромм здійснює
цікаву й обґрунтовану множиною наукових фактів роботу діалектичного синтезу цих протилежних одна одній позицій. Не відкидаючи наявності певного раціонального елемента у кожному з цих способів пояснення суті і походження несвідомого,
Е. Фромм демонструє їх явну однобічність. Перша з цих моделей несвідомого (інстинктивізм) базується на його природному, біологічному генезисі, і тоді те явище, що Фромм іменує деструктивністю (садизм, мазохізм, некрофілія), пояснюється прихильниками цієї моделі тим, що людина за своїм походженням — тварина, хижак, а отже, агресивність укорінена в ній, так би мовити, за природою. Друга модель (біхевіоризм) причину походження таких дуже непривабливих сторін людської психіки бачить у вихованні людини і, у цілому, — у впливові на нього навколишнього соціального середовища. Е. Фромм протиставляє цим однобічним концепціям вчення про соціальний характер людини, природне і суспільне в якому діалектично синтезуються [30].

Що ж стосується співвідношення біологічного і соціального у складі самої агресивності людини, то Е. Фромм вважає, {75}

що слід відрізняти природну, так звану доброякісну агресивність, що забезпечує людині захист у боротьбі за виживання, і злоякісну агресивність, що має цілком соціальне походження і викликає до життя такі перекручування людської психіки, як садизм, мазохізм і некрофілію, яка розуміється Фроммом широко, як любов до неживого і прагнення до руйнування всього живого.

Дослідження співвідношення усвідомленого та несвідомого продовжується. Особливо важливим вважається з’ясування співвідношення у складі несвідомого — біологічного та соціального начал.

Отже, онтологічний розгляд основної проблеми філософії (пошуки джерел, передумов мислення в бутті) виявляє важливість відображення як універсальної властивості буття. Саме цей атрибут буття пояснює нам ту саму «спорідненість» нашого мислення з об’єктивною реальністю, на яку здавна звернули увагу філософи. Ми бачимо, що причина цієї спорідненості полягає в укоріненості в бутті ідеального, що на певній стадії розвитку, виявляє себе лише як ідеальне в широкому, абстрактному, формальному значенні, тобто як наслідок боротьби за право «бути», як результат досягнення ідеального варіанта, ідеальної форми відображення системою навколишнього середовища.

У нижчих формах відображення матеріальне й ідеальне існують неподільно, разом. Потім, у процесі свого розвитку відображення розщеплюється на дві форми: матеріальне відображення і відображення власне ідеальне. Першою з названих форм відоб­раження у соціальній формі руху виступає матеріально-перетворююча частина людської праці, другою — її ідеально-перетворююча частина, тобто — мислення.

Деякі дослідники вважають за можливе виділити навіть три значення поняття «ідеальне» [20, 306-313]. По-перше, це — ідеальна, тобто найбільш висока і досконала, форма розвитку й існування певної системи (наприклад, кулястість як ідеальна форма зірки, краплі рідини, кішки, що згорнулася в клубок тощо, або: ідеальна будова та функціонування живого організму і т. д.).

По-друге, ідеальне це діяльна, операційна спроможність людини рухатися за логікою предметів і досягати поставленої мети. {76}

По-третє, ідеальне це суб’єктивний образ об’єктивної реальності, тобто спроможність людини за допомогою мозку відтворювати й усвідомлювати форми людської діяльності, а через них — форми буття як такого.

Уявляється, що друге і третє значення ідеального слід об’єднати, для того, щоб їх, разом узяті, протиставити першому. І дійсно, адже друге і третє значення це те ж саме: це дві діалек­тично протилежні сторони єдиного процесу мислення: наявний у голові суб’єктивний образ об’єктивної реальності є відбитком, що зберігає в собі здатність людини рухатися за логікою ото­чуючих її предметів. Таким чином, надалі будемо говорити про одне розуміння ідеального як про вищу форму розвитку чого-небудь і як про сукупність незримого світу можливостей, а про інше — як про протилежність матеріальному. При цьому перше, «у знятому вигляді», входить до складу другого.

Єдність цих двох понять ідеального обумовлюється історичним процесом розвитку феномена відображення. Проте, хоча це і єдність, але єдність конкретна, тобто єдність різноманітного (єдність родового і видового начал), у зв’язку з чим зовсім неприпустимо формально ототожнювати перше значення ідеального з другим. Чому неприпустимо таке ототожнення? Тому, що перше значення ідеального не має прямого відношення до мислення, а друге, навпаки, — має до нього саме безпосереднє відношення.

Якщо ми почнемо плутати ці два родинні, але протилежні за змістом (так звана differentia specifica) один одному значення ідеального, то у нас мисленням стануть володіти «хитра» ли­сич­ка, що вислизнула від собак, що її переслідували, «кмітлива» ластівка, що сіла на дах потяга і, замість того, щоб пере­летіти через високу гору, проїхала крізь неї по тунелю і т. д. Якщо вже доводити справу до абсурду, то сюди ж варто віднести і «розумне» поводження потоку електронів (електричного струму), які «прийняли рішення», що для них буде більш «ком­фортним» рухатися по мідному, а не, скажімо, по вольфрамовому проводу.

Справа в тому, що ідеальне у другому значенні є загальнолюдським культурно-історичним досвідом, втіленим у мовній формі інформації, що містить у собі, у свою чергу, логічні, мо­ральні, естетичні, релігійні та інші способи освоєння людиною {77}

природного і соціального світу. Тому мислячий суб’єкт може використовувати всі ці ідеальні форми для того, щоб, не торкаючись до часу матеріальних речей, властивостей і відносин, думкою рухатися за їх логікою, вибудовуючи цілісну систему майбут­ніх матеріальних дій з ними. Ні у лисиці, ні у ластівки таких ідеаль­них форм, природно, немає. Немає в них, у зв’язку з цим, і самосвідомості. Тому вони не здатні мислити, думати. Вони здатні або стихійно, або інформаційно-запрограмовано здійснювати ті чи інші способи дії, що приводять (а можуть і не привести) до вибору і добору енергетично більш «вигідного», аж до ідеального (у першому розумінні цього слова) для їхнього існування варіанта поведінки. Знання тварини, куди і як бігти, плисти і летіти, яку самку, чи самця, зволіти і т. д., не означає наявність у неї свідомості, тому що свідомість — це здатність оперувати системою ідеальних форм руху за логікою реальних речей.

Можна все сказане підсумовувати таким чином: ідеальний стан, у першому значенні цього слова, тобто отримання ідеаль­ного відображення-відбитка, що адекватно відбиває реальні обставини, і здійснення ідеального відкидання середовища «як ворога», здійснюється як у кристала, рослини і тварини, так і в людини. Різниця «лише» у тому, що у людини це відбувається за допомогою ідеального у другому значенні цього слова, тобто за допомогою мислення.

Мислення — це «спроможність людини зв’язувати образи, уявлення, поняття, визначати можливості їхньої зміни і застосування, обґрунтовувати висновки, що регулюють поведінку, спілкування, подальший рух самої думки» [20, 518].

Різноманітні проблеми узгодження мислення і буття вивчає спеціальний розділ філософії — теорія пізнання, або гносеологія.

{78}

Р о з д і л III

Гносеологія

Гносеологія, чи епістемологія (від грецького gnosis — знання, еpistemе — знання і logos — слово, вчення) — це «теорія пізнання», така філософська дисципліна, яка, на відміну від психології, фізіології, соціології науки, кібернетики, тобто наук, які також вивчають процес пізнання, вивчає загальні підстави процесу
піз­нання і самого знання (пізнавального результату), причому обов’язково в єдності того й іншого. Іншими словами, істина і шлях до неї, — от що знаходиться в центрі уваги теорії пізнання.

Таким чином, предметом теорії пізнання виступає сама природа процесу пізнання, його можливості, гносеологічна сторона основної проблеми філософії, тобто співвідношення знання й об’єктивної реальності, умови адекватності, істинності такого співвідношення.

Будучи філософською дисципліною, епістемологія нерозривно пов’язана з іншими філософськими розділами. Як добре висловився російський філософ і соціолог П. Л. Лавров (1823—1900), філософія «є ототожненням думки, образу і дії». З цієї нерозривної тотожності, ми в нашій роботі виділяємо «думку» і ставимо на ній акцент. Проте абсолютно абстрагуватися від «образу» і «дії» ми все ж таки не зможемо, більше того, — час від часу нам доведеться закликати їх собі на допомогу, відновлюючи тим самим цілісність філософського знання.

У кожної людини є ідеальний образ її сподівань і надій, її основних цінностей, щастя і сенсу її життя і, якщо вона не бажає бути порожнім мрійником, вона, по-перше, прагнутиме дізнатися, чи вірні, чи істинні поставлені нею перед собою цілі і, по-друге, постарається дізнатися, яким чином можна їх досягти. «Знаю, що це таке, і знаю, як цього досягти!» От що може сказати собі й іншим мудра людина.

Саме ці вирази «знаю, що» і «знаю, як» і виходять на перше місце в теорії пізнання. {79}

З метою образного сприйняття змісту теорії пізнання використовуємо спеціальну таблицю, що координує основні принципи, форми і методи наукового пізнання (див. таблицю № 3).

Таблиця 3.

Основні принципи пізнання	Основні форми пізнання	Основні методи пізнання
Принцип об'єктивності	Суб'єктивне й об'єктивне   Чуттєве і раціональне   Змістовне і формальне   Емпіричне і теоретичне   (факт, ідея, гіпотеза, теорія)	Спостереження   Експеримент   Моделювання   Аналіз і синтез   Індукція і дедукція
Принцип розвитку	Історичне і логічне	Історичний і логічний
Принцип конкретності (системності) істини	Абстрактне і конкретне. Істина	Метод сходження від абстрактного до конкретного

Як можна бачити, кожний стовпчик цієї таблиці починається з найбільш простого елемента, і чим нижче опускаємо ми свій погляд, тим з більш і більш складними, конкретними принципами, формами і методами маємо справу. Проте кожний попередній елемент при цьому не зникає, а залишається у наступному елементі в підпорядкованому і перетвореному, «знятому» вигляді. Зв’язок «за горизонталлю» у таблиці не настільки безпосередній, хоча він теж виявляє себе, особливо — у її фінальній, нижній частині: істина і конкретність, за Гегелем, — синоніми. До цього слід додати, що будь-який принцип, будучи спрямованим на практику пізнання об’єкта завжди перетворюється на метод. Наприклад, принцип історизму вис­тупає як історичний і логічний методи. Функціональну відмінність запропонованих у таблиці стовпчиків можна образно уявити собі так: якщо порівняти «будівництво» знання з будівництвом будинку, то принципи — це фундамент, форми — будівельний матеріал, а методи — технологія цього «будівництва». {80}

Оскільки основні принципи діалектики, які одночасно є й основними принципами пізнання, уже розглянуті нами у першому розділі, візьмемо їхній зміст до уваги і почнемо аналіз гносеологічних проблем з розгляду основних форм процесу піз­нання.

Суб’єктивне та об’єктивне в процесі пізнання

Вихідний момент пізнання — це зустріч суб’єкта пізнання з його об’єктом. Суб’єкт — це активна сторона взаємодії, носій діяльності, спрямованої на об’єкт, і носій пізнання, яке супроводжується його суб’єктивною оцінкою. Суб’єкт може бути індивідуальним і колективним. Відповідно, об’єкт — це те, що протистоїть суб’єкту, на що спрямована багатопланова (предмет­но-практична, пізнавальна, оцінювальна) діяльність суб’єкта. При цьому об’єктом може бути і матеріальне, і духовне явище.

Суб’єкт-об’єктне пізнавальне відношення, взяте як безпосе­реднє дане, знаходить своє вираження в історії філософії у виг­ляді двох прин­ципово різних моделей: перша модель, що трактує пі­знан­ня як взаємодію двох природних систем, і друга модель, що трактує пі­знання як те, що визначається структурою індивідуальної свідомості [31].

Першу модель можна назвати моделлю пізнання, розглянутого ззовні, а другу — зсередини суб’єкта.

Перша модель процесу пізнання пов’язана з такими відомими іменами, як Демокріт (бл. 460—370 до н. е.), Джон Локк (1632—1704) та ін. Так, наприклад, Демокріт причинну взаємодію об’єкта і суб’єкта розумів таким чином: він вважав, що від будь-якого об’єкта від­окремлюється, «витікає» якась «уява», або «образ». Попадаючи в душу суб’єкта, цей «образ» набуває якості знання. Образно кажучи, тут перед нами, приблизно, така ж модель взаємодії, яку ми бачимо, коли, бажаючи зро­бити копію ключа, роблять його зліпок, відбиток у шмат­ку воску. У Новий час філософія цю модель неабияк удосконалила. Зокрема, філософи відмовилися від незрозумілого з погляду класичної механіки явища «витікання» «образу» речей. За­мість цього, наприклад, у теорії пізнання одного з класичних представників моделі першого типу — Джона Локка мова йде {81}

про сприйняття як головний механізм відображення реальних речей. Система взаємозалежних сприйняттів відноситься до реальних об’єктів так само, як мапа відноситься до реальної місцевості, і цієї відповідності між ­першим і другим достатньо, щоб мати реальне пізнання [31, 23]. Ця модель процесу пізнання виходить із того незаперечного факту, що суб’єкт дійсно є складно організованою природною, тілесною си­стемою і що на його органи чуттів дійсно впливає об’єкт, без чого пізнання неможливе. Проте у межах цієї моделі не знаходять свого тлумачення найважливіші моменти пізнання — його усвідомлення і його обґрунтованість, нормативність. Іншими словами, виходячи із природних особливостей людського тіла, неможливо зрозуміти характери­стик суб’єкта, який діє і пізнає.

Друга модель процесу пізнання своє головне завдання бачить саме в тому, щоб зосередити увагу на невирішених прихильниками першої моделі питаннях: на проблемі рефлексії, усвідомлення суб’єк­­том самого себе і своїх дій і на проблемі обґрунтування знання, пошуків нормативів, еталонів, які дозволили б відрізнити знання від незнання.

Вперше в класичній формі ці питання були поставлені Рене Декартом. При цьому обидва питання він розглянув у нерозрив­ній єдності: обґрунтованість знання він пов’язав зі ступенем його рефлексованості. Декарт закликає за істинне приймати тільки те, що уявляється розуму настільки ясно і чіт­ко, що немає, нібито, ніяких підстав піддавати ці уявлення сумніву. Самосвідомість, думка суб’єкта про існування самого себе оголошується Декартом до­стовірнішою істиною. Це, так би мовити, абсолютно безпосереднє знання. Cogito ergo sum — мис­лю, отже існую. Існування ж світу, зовнішнього щодо свідомості, обґрунтовується вже більш опосередкованим чином — через присутність у свідомості ясної і виразної ідеї Бога, найдосконалішої субстанції, із самої сутності якої випливає і її власне існування, і неможливість вводити в оману з приводу реального існування як об’єкта всього того, що суб’єктом осягається ясно і чітко, а тому і повинно бути істинним.

Таким чином, ця модель розглядає явища, феномени пізнання як безпосередньо подані, причому «зсередини» самої свідомості. Подіб­ну традицію далі продовжує І. Кант, що розглядає процес пізнання як три послідовні синтези чуттєвих даних {82}