Проблема методу як ключова проблема новоєвропейської філософії

Проблематику філософії Нового часу визначили такі фундаментальні чинники, як наукова революція, що тривала протягом XVI—XVII ст., та формування буржуазного громадянського суспільства (XVIII ст.). Цим зумовлене, домінування гносеології, зокрема проблеми методу пізнання на першому етапі (XVII ст.) розвитку тогочасної філософії і соціально-політичної проблематики на другому (XVIII ст.), в епоху Просвітництва. В історичному аспекті XVII ст. — це підготовча фаза Просвітництва, зародження ідей, які набули пізніше більш окресленої форми.

Суть цієї революції визначали такі особливості:

1. Відмежування наукового знання від релігії та філософських вчень минулого. Релігія, стверджує один з творців нової науки Г. Галілей, вчить, як потрапити на небо, а не як воно влаштоване, бо це є справою науки. Галілей рішуче заперечував авторитет Арістотеля для розбудови нової науки. З часом наука поступово ставала самостійною сферою професійної діяльності й особливим типом знання.

2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. Першим почав регулярно вдаватися до експерименту Галілей. На відміну від простого спостереження експеримент є активним втручанням у природу, яке можуть повторювати безліч разів різні люди. Дані, отримані під час експерименту, не є випадковими, вони — наукові факти. Експеримент пов'язує ідею, що виникла під час логічних міркувань, з чуттєвим досвідом, внаслідок чого він або стверджує, або заперечує цю ідею. Експеримент передбачає застосування інструментів, що зближувало науку і техніку, ремісника і вченого.

3. Проголошення математики мовою науки. Галілей, Кеплер, інші вчені були неоплатоніками та піфагорійцями. Вони вірили, що Бог творив світ на основі математичної гармонії. Галілей розмежував об'єктивні та суб'єктивні якості речей. Розмір, форма, місце, рух, час — все, що можна кількісно виміряти, — є об'єктивними якостями, а запах, звук, колір — суб'єктивними, які не здатні існувати самі по собі. Об'єктивні якості можна звести до математичних відношень, їх повинна вивчати наука. Застосуванню математики в природознавстві сприяло і вчення Галілея про «ідеальні фізичні тіла» (абсолютну пустоту, абсолютну круглість), властивості яких легко математизуються.

4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання, що свідчить про зрілість науки. Вчені почали цікавитися не тільки знанням про природу, але й знанням про саме знання. Формування науки як самостійної сфери логічно доказового і емпірично підтверджуваного знання мало вирішальний вплив на подальший розвиток філософії. Філософія, яка вибудовувалась на правдоподібності, ґрунтувалась на буденному досвіді, а то й на релігійних догмах почала втрачати позиції. Філософія стала наслідувати науку, чії ідеї сягають за горизонт буденного досвіду. відтоді при поясненні світу філософія змушена була узгоджувати свої конструкції з науковими окнцепціями. Раціональному поясненні світу філософія отримала конкурента — науку, якого сама ж і виростила, їй довелося шукати відмінний від наукового спосіб бачення світу. У процесі цього пошуку сформувалася метафізика. Метафізика (грец. meta — після, через і phesike — природа) — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.

Основним поняттям метафізики XVII ст. є субстанція. Субстанція — те, що існує само із себе, тобто абсолютне (нестворене і незнищуване), самодетерміноване (незалежне ні від чого). Вона визначає все суще, лежить в основі сущого, породжує його. В середньовічній філософії єдиною субстанцією визнавався Бог, у Новий час завдяки науці поступово почали вважати субстанцією природу.Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Наука пізнавала його на основі фактів та узагальнень. Метафізика конструювала світ на основі умоглядного знання (через субстанцію та її атрибути — невід'ємні властивості). І все-таки чільне місце у філософії XVII ст. посідала не метафізика, а гносеологія.

Поява науки нового типу зумовила і докорінне переосмислення відношення людини до світу. В буденному знанні і в релігійному світогляді доводиться мати справу з речами, смисли яких формуються на основі їх функцій. Вода тамує спрагу, сонце посилає світло, дерево є будівельним матеріалом або паливом тощо. На рівні буденного досвіду речі сприймаються суб'єктивно — під кутом зору практичної доцільності: для чого вони, яку роль вони виконують. Звідси походить їх «смисл», «значення». І в релігії явища природи, будучи зведеними до засобів комунікації людини і Бога, також суб'єктивні, позбавлені самості, субстанційності. Наука натомість формує відношення до світу як до чогось самосущого, позбавленого людських вимірів. Вода втрачає своє «олюднене» значення. Перетворення речей на об'єкт відбувається паралельно з перетворенням цих же речей на об'єкти технологічних маніпуляцій.

Перетворення світу на об'єкт пізнання діалектично пов'язане з перетворенням людини на суб'єкт пізнання. У філософії Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гносеологічні, тобто пізнавальні властивості. Свідомість як щось принципово відмінне від зовнішнього світу (об'єкта) і постає суб'єктом пізнання.


Наши рекомендации