Проблема методу філософствування 7 страница

В умовах розподіленої праці речі починають розумітися в їхньому власному значенні, в їхній визначеності. Філософія з’являється на світ як вміння розрізняти істинне відображення дійс­ності від неістинного. У центрі уваги філософії, що зароджу­ється, опиняється проблема співвідношення, взаємозалежності {108}

сві­до­мо­сті і реальної дійсності. Відношення між буттям і мисленням і виявляється справді загальним відношенням філософії. До того ж, для філософії це не тільки вихідне, але і ще неминуще, тобто суттєве, спів­відношення.

Результат, підкреслював Гегель, тотожний початку, бо початок є ціллю. Вже на початку історії філософії закладена голов­на, істотна мета філософії — стати і бути логікою. Проте сутність розкри­ває і реалізує себе не відразу, а через складний та важкий багато­віковий історичний шлях. Збіг історичного і логічного на початку шляху виступає лише як можливість і як загальна тенденція. «Точка зору єдності логічного й історичного нерозривно пов’язана з об’єктивним підходом до філософії, до визначення її предмета, характеру і завдань: історія філософії і є Філософією, що об’єктивно предстала, загальною Логікою, яка, хоча і здійснювалася окремими суб’єктами, що фі­лософствують, у цілому являє собою щось більше, ніж проста сума суб’єктивних думок окремих філософів» [40, 367].

Отже, історичний розвиток філософії породжує з себе логіку. І йдеться тут, звичайно, не про ­формальну, а про змістовну логіку. Це — з одного боку. А з іншого — діалектична логіка є не чим іншим, як теоретичним зображенням цієї історії.

Розглянута на моделі співвідношення історії філософії і логіки, діалектика історичного і логічного, виступає універсальним законом і будь-якого іншого реального процесу розвитку, і будь-якого кон­кретного процесу пізнання. Недаремно Козьма Прутков повчав: «Від­шукай усьому початок, і ти багато чого зрозумієш», а також — «Зри у ко­рінь!». Вихідний пункт будь-якої системи, що розвивається, будучи розглянутим правильно, діалектично, обов’язково виступає і пануючим моментом, сут­ністю всього процесу розвитку цієї системи. Логічне, у суті своїй, є історичне усередині себе. Історичне ж, узяте з онтологічної сторони, є формуванням дійсності з її можливості, є реалізацією, самозапереченням вихідного внутрішнього занепоко­єння, ви­хідного протиріччя системи, що виникла і перебуває у процесі становлення. Історичне, взяте з гносеологічної сторони, є розумовим відображенням історичного процесу в теоретично послідовній формі.

Таким чином, єдність історичного і логічного в узагальненій і стислій формі зводиться до вимоги розгляду предмета в єдності з його історією та історією його пізнання. {109}

Абстрактне і конкретне. Істина

Як уже було підкреслено, конкретне визначається як «єдність у різноманітті». При цьому конкретне не означає чуттєво, наочно сприй­няту річ або подію, тобто те, що ми звикли іменувати конкретним у повсякденній мові. Якщо вже звертатись до цього поняття, то такі речі і події точніше було б назвати чуттєво-конкретними. Кон­кретне ж у широкому розумінні відповідає етимології цього латинського слова: конкретне — це значить «зрощене». Причому, це слово мо­же означати як річ (або систему речей), так і поняття. Але й у першому і в другому випадку конкретне означає цілісне (єдність різно­ма­нітного у повному розумінні цього вислову). Абстрактне, також відповідно до походження цього слова, до його етимології, — це, навпаки, — відірване, витягнуте, відокремлене, виключене взагалі із контексту системи речей і понять. І знов-таки така характеристика може відноситися як до матеріального предмета, так і до окремого поняття. У повному значенні абстрактними є відламана від столу або стільця ніжка — це вже ніяк не стіл і не стілець, відсічена кінцівка тварини — це вже не живий організм і т. д. Але абстрактне, наприклад, і поняття свободи, узяте поза зв’язком його з поняттям необхідності. Тому знання про будь-який предмет на рівні знання його чуттєвих характеристик явно має ще дуже абстрактний характер: адже воно абстраговане від найголовнішого у предметі — від його сутності.

Приймаючи це розуміння категорій абстрактного і конкретного, ми назавжди повинні позбутись наївного почуття глибокої поваги до так званого «абстрактного мислення». У своїй єдиній популярній статті «Хто мислить абстрактно?» Гегель переконливо і дотепно показує, що абстрактно мислить неосвічена людина, базарна торговка, а не освічена людина, доля якої, навпаки, — висока конкретність мислення [39, 387-394].

Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. «Конкрет­ність істини — це залежність знання від зв’язків і взаємодій, властивих тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, у яких вони існують і розвиваються» [41, 36].

Ми вже позначили це положення як один з основних принципів діалектики. А зараз прийшов час уважно і докладно розглянути всі головні сторони гносеологічного змісту цього відомого {110}

виразу. Абст­рактне і конкретне — це такі ж форми руху думки, як суб’єк­тивне й об’єктивне, чуттєве і раціональне, змістовне і формальне, емпіричне і теоретичне, історичне і логічне, але запропонована в нашій роботі послідовність розгляду всіх цих форм не випадкова: діалектика абстрактного і конкретного за­вер­шує цей ряд, немов би вбираючи в себе всі попередні форми, які, коли уважно придивитися до них, є лише визначеними моментами руху від незнання до знання, тобто від ­абстрактного знання до знання конкретного. Розглянемо ж у най­загальніших рисах ці діалектичні моменти руху до істини.

По-перше, істина як єдність різноманітного є єдністю сучасного, ми­нулого і майбутнього досліджуваного об’єкта. Істина є єдністю усіх сторін, усіх етапів розвитку речі або явища на шляху від ­абстрактного початку до конкретного фіналу. Іншими словами, поза історичним розглядом проблеми, що збагачує наявне буття об’єкта ретроспективним і перспективним поглядом на нього, що перетворює відо­браження об’єкта з площинного на
об’ємне, неможливе пізнання істи­ни. Прин­цип історизму — найважливіший принцип пізнання, проте він ­досягає мети лише при вірному розумінні діалектики історичного і ­логічного. Оскіль­ки таке розуміння передбачає, насамперед, умін­ня знаходити справжній початок-сутність об’єкта, то, по-друге, істина є єдністю та­ко­­го початку-сутності з просторово-часовими умовами і ­ре­­­­зу­­льтатами його виявлення. У цьому значенні істина є єдністю емпіричного і теоре­­тичного. По-третє, істина є єдністю змістовного і ­формального: якщо знайдене і перевірене на практиці рішен­ня не ви­словити, не ­оформити вірно, належно, відповідно до зако­нів формальної логіки, то істина буде просто недоступною людям і навіть самому її першовідкрива­чеві. По-четверте, як ми бачили, істина є єдністю чуттєвого і раціонального: згадаємо інтуїцію, згадаємо про творче уявлення і про те, що краса є почуттєвою формою істини. І, нарешті, по-п’яте, істина є єдністю об’єктив­ного і суб’єктивного. В останній тезі є де­кілька важливих аспектів.

Насамперед, не можна бачити в істині щось належне одному лише суб’єкту пізнання. Адже істину звичайно визначають як знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним.
А цього замало, треба, щоб таке розуміння істини було доповнене важливим аспектом відповідності самого об’єкта своїй сутності. От як пояснював це положення Гегель: «...Я беру істину {111}

ще й у тому більш точному значенні, що вона властива або не властива предметам у них самих. Неістинний предмет цілком може існувати, а в нас може бути правильне про нього уявлення, але такий предмет не є тим, чим він повинен бути, тобто він не є згодним зі своїм поняттям (це ми називаємо ще дурним). Дурна дія не істинна, поняття розумної волі у ній не­об’єктивне, а поняття таке є тим, чим повинна бути дія, тобто вла­стиве йому призначення» [42, 416].

У цьому випадку йдеться про те, що ­недостатньо відобрази­ти об’єкт таким, яким він є, адже він може бути і незрілим, нерозвиненим, аномальним. У цьому разі і наше знання буде не істиною, а помилкою. Нерозумно судити про чоловічі риси характеру із зовнішності та поведінки п’ятирічного хлопчика, а про якість яблука — зі смаку нестиглої дички. Розмовна мова і тут ­показує нам діалектичну вкоріненість істини в об’єкті. Недарма ми кажемо: істинний чоловік, істинний патріот і т. д.

Звідси зрозуміло, що і судження про практику як критерій істини потребує такого ж виправлення: практика також по­вин­на бути зрі­лою, істинною, і тільки тоді вона може винести вердикт істинності або хибності нашим знанням. І взагалі, істина не є якимось абстрактним поняттям, а характеристикою, що поєднує теорію і практику: і, зрештою, не відірване ж від життя судження повинне претендувати на статус істинного, а весь уклад людського образу життя, його влаштування і спрямованість розвитку. Тільки з таких позицій можна правильно зрозуміти вираз «істина є процес». Практика як утілена діалек­тична єдність суб’єкта й об’єкта з самого початку була і причиною, що породжує, і ціллю, і середовищем, у якому відбувається процес пізнання істини, і центральною ланкою цього процесу, і, нарешті, критерієм істини. Відразу зробимо застереження, що це справедливо по відношенню не до будь-якої практики, а тільки до практики в найширшому і найглибшому її розумінні — як усього історико-культурного досвіду людства.

«Істина є ідеальною формою розгортання всієї сукупності моментів дійсності за її власними законами на основі й у перспективі її предметного перетворення, практики» [43, 149]. Іншими словами, без присутності суб’єкта, його інтересів і потреб істина не розкриється. {112}

Отже, істина є єдністю суб’єктивного та об’єктивного, єдністю об’єктивних властивостей предмета перетворення і суб’єктив­них потреб, інтересів, цілей самого перетворювача. Іншими словами, цей аспект конкретності істини можна було б висловити так: істина лише тоді конкретна, коли вона не тільки
насправді відображає об’єктивні властивості предмета пізнання, але й орієнтована на справжнє благо людини і людства. У цьому аспекті поняття «істина» переплітається з поняттями «справедливість», «добро», «правда». Як пояснює Воло­димир Даль, правда є істина на ділі, істина в добрі, чесність, непід­купність, справедливість.

Сказане про конкретність істини проливає світло і на такі її важливі характеристики, як абсолютність і відносність. Абсолютна істина може бути тільки конкретною істиною. Одне без іншого не існує, тому що абсолютна істина, що розуміється абст­рактно, — нонсенс, абсурд, «річ у собі». Висловлення «температура кипіння води дорівнює 100 градусам за Цельсієм» тільки тоді є абсолютною істиною, якщо це висловлення конкретизоване іншими висловленнями, такими, як: «кипіння відбувається при атмосферному тиску, рівному 760 міліметрам ртутного стовпчика», «кипінню піддається звичайна прісна вода, а не морська або так звана важка вода» та ін. Істина відносна у своєму русі, у своїй відірваності від практики і абсолютна у тих пунктах, де враховується вся практика людства, де досягається добудова об’єк­та до його сутності.

Освоєні людиною істинні знання відіграють важливу соціаль­ну роль. Багаторазово перевірені практикою, життєвим досвідом, вони перетворюються на цінності (норми, настанови, догмати, заповіді тощо) і як такі виконують роль регуляторів. Відмова від цих регулятивних принципів означає відмову від людського в людині.

Методологія наукового пізнання

Під методом у широкому значенні цього слова звичайно розуміють певний шлях, спосіб, прийом розв’язання будь-якого завдання теоретичного, практичного, пізнавального, педагогічного і тому подібного характеру. {113}

Пізнання — це не тільки процес відображення зовнішнього світу, але і передумова й умова його перетворення. Тому людині важливо мати правильний метод такого перетворення.

Як підкреслював Гегель, не тільки результат дослідження, але і шлях, що веде до нього, повинен бути істинним. Метод — це сукуп­ність правил поведінки і вимог до діяльності, сфор­мульованих на основі знань про властивості об’єктивної реаль­ності. Метод — це, образно кажучи, ліхтар, що висвітлює шлях тому, хто йде у пітьмі.

Існують різні типи класифікації методів, у сукупності своїй утворюючих методологію, яка розуміється і як система принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, і як вчення про цю систему.

По-перше, методи відрізняються один від одного у залежності від предмета дослідження, Частіше за все у цьому зв’язку виділяються методи окремо-наукові, або спеціальні, і методи загальнонаукові, або філософські. Деякі автори відносять за­гальнонаукові і філософські методи до різних груп. Наприклад, вважається, що фізичні, хімічні, біологічні й інші методи — це методи окремих наук. Математичні, кібернетичні методи — це загальнонаукові методи. Методи ж філософські — це історичний і логічний методи, аналіз і синтез, індукція і дедукція і т. д. І варіацій розподілу методів з цього при­воду (за характером спільності) у літературі існує цілком достатньо.

Уявляється, що тут критерієм істинного розподілу методів має виступати практика і лише вона одна. Говорячи загалом, яким є предмет діяльності, таким буде і її метод. Є безліч окремих видів людської діяльності: людина оре землю, тче полотна і килими, ви­плавляє руду і кує метал. І в будь-якому випадку об’єкт діяльності, розкриваючи свої властивості, диктує відповідні їм прийоми і способи свого оформлення і переформування. І тут можна виділити окремі методи різної, так би мовити, загальності. Наприклад, існує система медичних методів у цілому, а між ними — такий особливий, як пато­лого­анатомічний.

Отже, є окремі методи. Але є і загальний — універсальний метод, який в основі своїй має працю людини як таку. І праця землероба, і пра­ця металурга, й інші види праці несуть у собі універсальні характеристики, продиктовані універсальними {114}

формами буття природи, суспільства і мислення. Відповідно до цього, і теоретик і практик виробляють на­стіль­ки ж універ­сальні засоби руху за об’єктивною логікою предмета: спо­стереження, експеримент, моделювання, аналіз, ­ін­дукція, ­тоб­то ціліс­ну систему методів будь-якої діяльності. Такою є причина різноманітності методів, що випливає, головним чином, із ха­ракте­ри­стик об’єкта.

Проте є дуже поважна причина іншого поділу методів, і вона вже бере свою підставу не стільки в об’єкті, скільки в суб’єкті. Мова йде про розподіл усіх методів на дві великі групи — методів емпіричних і методів теоретичних. Справа в тому, що емпіричні методи, узяті в цілому, не випливають із природи, з сутності об’єкта, а тому виступають як зовнішні, протиставлені йому. Емпіричні методи переважають на тому етапі пізнання, коли ще не розкритий внутрішній зв’язок і єдність різноманітного у своїх виявленнях і властивостях предмета, а отже, — метод пізнання виступає у вигляді деякого зовніш­нього відношення до предмета, яке реалізує «точку зору», тобто цільові (а часом і суто вольові, свавільні) прагнення та наста­нови суб’єкта, що пізнає. Незнання внутрішніх структури і функції об’єкта змушує суб’єкта рухатися не за внутрішніми, а за зовнішніми параметрами руху предмета, які часто виявляються несуттєвими і випадковими. А через це емпіричний метод може не тільки не відповідати законам руху і розвитку досліджуваного об’єкта, але навіть і суперечити їм.

Проте треба відразу підкреслити, що такою природа емпіричних методів є тільки в тому випадку, якщо вони не входять як необхідний елемент до сфери дії системи методів теоретичних, що, навпаки, побудовані на єдності предмета і методу, тому що теоретичний метод виступає відображенням форм саморуху, саморозвитку предмета. Іншими словами, історично пізнання зазвичай починається із застосування виключно лише емпіричних методів, але коли ці — багато в чому суб’єктивні — методи за допомогою практики та інтуїції до­зволяють,
нарешті, намацати суть і природу досліджуваного об’єкта, тоді виникаючі теоретичні методи, що виступають засобом органі­зації суб’єктом своєї діяльності відповідно до сутності предмета, притягують до сфери своєї дії також і емпіричні методи, букваль­но перероджуючи і «облагороджуючи» їх. З виникненням{115}

теорії емпіричні методи здобувають в її складі спрямованість і об’єктивність.

Пізнання починається зі спостереження.

Спостереження ні в якому разі не слід розуміти як деяке позбавлене спрямованості споглядання, так би мовити, — «видивляння». Навпаки, спостереження — це метод спрямованого відображення рис, характеристик предмета, метод, який дозволяє скласти певне уявлення про явище, що спостерігається. При цьому спостереження передбачає процедуру закріплення спосте­реженого. Тому своєрідним і важливим продовженням, уточнюючою фазою спостереження є описання, тобто фіксація спостереженого за визначеними, заздалегідь прийнятими правилами, програмами.

Прийомом, що конкретизує спостереження, є вимірювання, що припускає використання додаткових засобів, а саме — приладів для перевірки та уточнення змісту описання.

До блоку процедур спостереження слід ще включити порівняння, причому, — не тільки з іншим предметом по відношенню до того, що ми спостерігаємо, але і з визначеним еталоном, з наперед установ­леним зразком.

Отже, ми маємо певний цілісний блок процедур (спостереження, описання, вимірювання, порівняння), який виступає основою по­дальшого дослідження. Всі ці процедури є, таким чином, поперед­німи прийомами дослідження певного об’єкта або процесу, причому такими, що не передбачають втручання у досліджуваний об’єкт або процес.

Інша справа — експеримент — метод активного впливу на предмет через створення штучних умов, необхідних для виявлення ­раніше невідомих властивостей предмета. Експериментатор свідомо змі­нює хід природних процесів.

Експеримент — більш ефективний метод пізнання, ніж просте спостереження. Так, найважливішою його властивістю є можливість вивчення реального об’єкта в широкому діапазоні умов, за такими змінами численних обставин, характеристик, що у природних умовах можуть і не виникати. Достатньо як приклад навести вивчення різноманітних процесів у космічних лабораторіях в умовах невагомості.

Експеримент як метод цінний тим, що явище за його допомогою може вивчатися «у чистому вигляді», тобто очищеним {116}

від супроводжуючих його в природних умовах зовнішніх впливів, що нерідко спо­творюють сутність цього явища.

Справжній науковий експеримент передбачає повторюваність своїх результатів, Це надає, по-перше, можливості перевірити їхню правильність або неправильність, а по-друге, тут присутня така важлива сторона, як ілюстративність, здатність продемонст­рувати щось наочно і переконливо.

Експеримент як метод є важливім тому, що явище за його допомогою може вивчатися «у чистому вигляді», тобто очищеним від зовнішніх впливів, що супроводжують його у природних умовах і часто-густо викривляють сутність цього явища. Особливий і дуже важливий вид експерименту — це розумовий експеримент. Він обов’язково супроводжується методом ідеалізації.

Головним завданням експерименту є обґрунтування деякої визначеної гіпотези. В остаточному висновку, експеримент є засобом і способом установлення теоретичного закону.

Метод моделювання. У процесі експерименту часто вдаються до допомоги того або іншого замінника реального об’єкта. Такий експеримент називається модельним експериментом. Проте суть моделі і моделювання не можна зрозуміти, якщо за ними розуміти тільки аспекти і терміни модельного експеримен­ту. Це — вузьке розуміння моделювання, яке тлумачить модель лише як одну з низки інших форм пізнавальної діяльності. Таке розуміння абстрагується від глибинної сутності моделювання, зводячи усе лише до однієї, хоча і дійсно важливої, особ­ливості моделі — її схожості (подібності) з оригіналом у якому-небудь точно зафіксованому та обґрунтованому відношенні. Всі міркування при описанні методу моделювання у вузь­кому його розумінні обертаються навколо понять ізоморфізму (повної подоби) і гомоморфізму (подоби часткової).

Але сутність процесу моделювання можна зрозуміти тільки через розгляд іншого, вкрай широкого тлумачення моделі, пов’язаного з основним питанням філософії, тобто питанням про співвідношення матеріального та ідеального. У такому широкому розумінні поняття моделі означає будь-яку форму матеріальної об’єктивації, упредметнення ідеального образу об’єкта. Це — вихідна і найважливіша функ­ція моделі, у зв’язку з чим принципово неточ­ним уявляється той момент класифікацій моделей, коли серед них виділяють моделі матеріальні та ідеальні. Напевне, такі {117}

дослідники плутають речовинність із матеріальністю, але це зовсім не те ж саме. Очевидно, мається на увазі та різниця моделей, коли одна модель є речовинною, наприклад, макет якого-небудь приладу, будинку і т. д., а інша — ­неречовинною, наприк­лад, математична модель. Їх так і слід було б іменувати — речовинні і неречовинні, тому що і макет, і математична фор­мула однаково виступають процесом і результатом матеріалізації деякого задуму або ідеї.

Друга функція моделі і моделювання полягає в тому, щоб провести різноманітного роду експерименти зі створеним матеріальним замінником деякого задуманого об’єкта. І нарешті, третя, заключна, функція полягає в тому, що модель виступає програмою дій щодо майбутньої побудови, спорудження змо­дельованого і перевіреного в експерименті об’єкта. Так, наприк­лад, креслення будинку, пройшовши всі можливі перевірки та узгодження, супроводжувані необхідними змінами, вже не тільки демонструє нам форми і деталі будинку в різноманітних ракурсах і проекціях, а по суті, містить у собі програму дій будівельника щодо спорудження цього будинку. Ідея видатного архі­тектора, попередньо матеріалізувавшись у моделі, пройшовши стадію експериментування, вдруге й остаточно матеріалі­зується в шедеврі містобудування, який палкий цінитель мистецтва образно називає застиглою музикою.

Таким чином, можна сказати, що будь-яка форма пізнання носить форму моделювання, що ж стосується модельного експерименту, то це лише один із важливих моментів цього універсального методу. Застосування моделей — це одне з відмітних властивостей свідомої, цілеспрямованої діяльності людини, влас­тивість, що відрізняє людську діяльність від інстинктивної поведінки тварин.

Аналіз і синтез. На емпіричному рівні під аналізом розуміється метод дослідження, що полягає у розкладанні цілого, склад­ного явища на його складові, більш прості, елементарні частини і виділенні окре­мих сторін, властивостей, зв’язків. До цього звичайно додають, що оскільки, мовляв, аналіз не є кінцевою метою наукового ­дослідження, то ця мета досягається таким ме­тодом дослідження, який поля­гає у поєднанні, відтворенні зв’язків, окремих елементів, сторін, компонентів складного явища і тим самим — у осяганні цілого в його єд­ності. Загалом, усе це {118}

вірно, але, так би мовити, не до кінця. Це ще не розуміння методів аналізу і синтезу, а всього лише уявлення про них.

Теоретичний аналіз передбачає усвідомлення різноманітного в об’єк­­ті, фіксування його властивостей, виділення в ньому основного і суттєвого, — того, що не помітне емпіричному поглядові. Це не ­просто розкладання, розбір на частини, а виділення ядра, основного і головно­го в явищах і відкриття у ньому внутрішнього протиріччя як причини буття і розвитку всієї системи. Зрозуміло, аналітичний метод — це інструмент пильного дослідження особливостей і ­специфіки внутрішньо системної взаємодії, і він неодмінно мі­с­тить у собі ­результати абстра­гування, спрощення, формалізації. Про­те все це — не самоціль. Сутніс­не завдання аналітичного методу полягає в тому, що він ­спрямований на виявлення внутрішніх тен­денцій і можливостей розвитку об’єкта.

Синтез — це, навпаки, — з’єднання компонентів складного явища. Логіка синтезу — це логіка з’єднання, сполучення, перехрещування, генерування, конструювання.

Синтетичне знання — це ­знання, що розширює попередній досвід, конструює щось нове, тобто від­мітною властивістю синтезу є те, що цей метод реалізує себе, виходячи за рамки наявної основи. Синтез — це новий результат, який знову стає джерелом подальшого аналізу. Аналізуючи, ­наприклад, спосіб пере­сування риб і дельфінів у воді, людина застосовувала отримані висновки для створення спочатку примітивних човнів, потім — віт­риль­­ників, пароплавів і теплоходів. Дуже яскравим, можна сказати, класичним прикладом з галузі високої теорії виступає творчість В. І. Вернадського, який шляхом поглибленого аналізу відкрив роль «живої речовини» у геологічній історії нашої планети. Результатом цього аналізу став синтетичний висновок ученого про неминуче перетворення біосфери на ноосферу.

Аналіз передбачає синтез, синтез — аналіз. Таким чином, єдність аналізу і синтезу є одним з основних моментів діалектичного методу дослідження.

Індукція і дедукція. Індукція (від латинського «наведення») може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція — це метод переходу від знання загальних закономірностей до окремого їхнього прояву. {119}

Якщо пов’язати розглянуті методи з попередньою темою, то мож­на сказати, що індукція — це аналіз фактів, а дедукція — аналіз понять.

І знову, як і в попередніх темах, ми повинні і розрізнити і пов’язати між собою емпіричне і теоретичне розуміння тієї або іншої форми пізнання, того або іншого методу. Вже Ф. Бекон показав обмеженість і невелику цінність емпіричної, так званої, — перелічувальної, або, як її іноді називають, «популярної» індукції, зміст якої полягає в тому, що за підставою кількох окремих випадків, де відоме явище спостерігалося, роблять висновок, що це явище повинно відбуватися в усіх подібних випадках. Пізнавальна слабкість такої індукції — у недостатній обґрунтованості переходу знання окремих фактів до знання загального закону. Така емпірична індукція не спро­мож­на довести загальний закон, тому що перелічування окремих фактів практично ніколи не може бути завершене, і ми не впевнені в тому, що будь-який подальший факт не зможе виявитися су­перечним усій сумі попередніх.

Сказане наочно демонструє повчальна історія, що трапилася з ­типово індуктивним умовиводом «Усі лебеді білі», який показав свою хибність після відкриття Австралії і знаходження там чорних лебедів.

Отже, подібний індуктивний умовивід за своєю суттю є проб­лематичним. До того ж, у посилках емпіричного індуктивного вис­­новку не міститься знання про те, наскільки ознаки і властивості, які узагальнюються, є суттєвими або, навпаки, несуттєвими.

У чому ж полягають особливості теоретичної індукції? Вона від­різняється від емпіричної індукції насамперед тим, що націлена не на пошуки абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах, а на пошуки конкретно-загального для даної системи явищ, тобто на пошуки і знаходження такого особливого явища, що втілювало б у собі закон існування і розвитку даної досліджуваної системи. Так, наприклад, марно шукати сутність людини, виділяючи в усіх людей однакові ознаки. Такий підхід дозволить нам лише визначити людину як представника біологічного роду «Homo sapiens». Справж­ня ж сутність людини — у сукупності, в ансамблі всіх суспільних від­носин, серед яких головним виступає особливий тип відносин — ­виробничі відносини. {120}

Досвід багатовікових зусиль логіків і філософів свідчить про те, що будь-яка спроба свідомо культивувати, перетворювати на своєрідну панацею або індукцію (як це було у Ф. Бекона і пізніших індуктивістів), або дедукцію (як це було у Р. Декарта і пізніших метафізичних раціоналістів) завжди породжувала на другому полюсі протилежну тенденцію.

Ці методи єдині. Проте і єдність може розумітися по-різному. Якщо їхня єдність признається лише в тому сенсі, що немає одного без одного і що наука повинна користуватися як одним методом, так і іншим, то в цьому визнанні немає ще нічого специфічно діалектичного, і таку єдність визнає будь-яка розсудлива людина. Насправді ж, єдність цих методів набагато глибша і має справді діалектичний характер. Дедуктивний хід мислення пос­тійно переривається індуктивним, а індуктивне розглядання раз у раз народжує недостатню для здійснення дедукції ланку.

Класичний приклад сказаного дає логіка пошуків політекономією, що виходить із закону вартості, пояснень факту виникнення додаткової вартості. К. Маркс формулює парадоксальну ситуацію, яка склалася, таким чином: «Як не крутися, а факт залишається фактом: якщо обмінюються еквіваленти, то не виникає ніякої додаткової вартості, і якщо обмінюються не еквіваленти, теж не виникає ніякої додаткової вартості» [44, 174].

Для формальних, емпіричних методів індукції і дедукції додаткова вартість неможлива без порушення закону вартості. Для К. ­Маркса ж така можливість реалізується, але за умови, якщо в реальній дій­сності вдасться знайти такий особливий товар, «сама споживна вар­тість якого мала б оригінальну властивість бути джерелом вартості, — такий товар, дійсне споживання якого було б уречевленням праці, а отже, утворенням вар­тості. І власник грошей знаходить на ринку такий специфічний товар, це — здатність до праці, або робоча сила» [44, 177-178].