Проблема методу філософствування 6 страница

Таким чином, чи назвемо ми інтуїтивні образи чуттєвими, чи надчуттєвими, ми все одно повинні визнати, що інтуїція виражається не інакше, як у формі образів, яки мислитель «бачить», «розглядає» за допомогою добре розвиненого ним у собі {95}

творчого уявлення. Принципова відмінність інтуїтивного образа від звичайного уявлення полягає в тому, що перший виникає не тоді, коли людина цього бажає, а раптово, і в тому, що цей образ містить у собі не щось усім відоме, а саме щось раніше ніким не бачене.

Заплутавшись у протиріччях, зневірившись у можливості логічно вирішити поставлене перед собою завдання, особистість, яка мислить, усі свої сподівання націлює на можливість раптового осяяння. І, о диво! — осяяння приходить. Підказкою вірного, ясно «побаченого» рішення частіш за все буває асоціація, викликана віддаленим, іноді навіть кумедним збігом, схожістю. У мавпах, що зчепилися між собою хвостами та кінцівками на ґратах зоопарку, відомий хімік-органік Ф. А. Кекуле «побачив» циклічну формулу бензолу; у каламутній дощовій воді, що обгинає і зрушує з місця покладену у потік цеглину, основоположник аеродинаміки М. Є. Жуковський «побачив» струми повітря, що піднімають угору крило ще не створеного літака; у випадково виниклій на обідньому столі конфігурації ножа і виделок відомий електротехнік П. М. Яблочков «побачив» спосіб ­роз­ташування електродів у першій у світі «електрич­ній свічі», що отримала згодом його ім’я.

Наведені тут приклади мають одну суттєву особливість — це приклади інтуїтивних осяянь «переможців». А скільки інтуїтивно знайдених ідей кануло в Лету! Їх набагато більше, ніж вдалих знахідок. К. А. Тімірязєв стверджував, що своєрідний закон добору діє й у мисленні вченого або винахідника. Найбільш плідним у науковому відношенні виявляється той мислитель, який у муках народ­жує безліч нових ідей, а потім випробовує їх на істинність і безжально знищує, залишаючи лише одну, найбільш життєздатну.

Це, так би мовити, конкуренція внутрішня, викликана самокритичністю вченого. Її доповнює конкуренція зовнішня — конкуренція між ідеями різних учених. Скільки було висунуто варіантів періодичної системи хімічних елементів, а залишилася жити тільки одна — таблиця Д. І. Менделєєва! І лише тому, що підтвердила свою істин­ність на практиці: за її допомогою були передбачені властивості ще не відкритих до того часу хімічних елементів.

Таким чином, яскравість і виразність інтуїції зовсім не є абсолютним доказом однозначної її вірності, істинності. {96}

Яскравість і виразність впійманого інтуїцією чуттєвого образу (за виробництво якого, як ми вже знаємо, у більшості людей відповідає права півкуля мозку) викликає ще одну гносеологічну ілюзію — ілюзію його спонтанності, самочинності. Цей яскравий чуттєвий ­образ немов затьмарює собою дуже важливу підготовчу роботу (яку робить кора лівої півкулі), роботу суто раціональну, що полягає у постановці завдання, у формулюванні виявлених протиріч, — роботу, без якої не було б і самого «осяяння» і яку ще знов і знов доведеться робити вже після «осяяння», оскільки суть і істинність останнього без вираження в логіці понять не можна ні перевірити самому, ні тим більше довести іншим.

Сутність і можливість інтуїції ще до кінця не розкриті. Існують різ­номанітні розуміння її природи та її типології. Однак більшість дослід­ників цієї найважливішої форми осягання дійсності цілком або частково згодні з тим, що вона має характер яскравого, безпосереднього образу і пов’язана із взаємовідносинами чуттєвого і раціо­нального способів пізнання. Зокрема, ці взаємовідносини полягають у тому, що мислитель через інтуїцію — свідомо чи несвідомо — намагається ві­дій­ти від певної вже використаної ним логічної моделі, що виявилася безпорадною у розв’язанні поставленого ним завдання. Він шукає нового принципу, нового «кута зору» і знаходить його в досві­ді, що породжує порівняння. Цей досвід може бути безпосереднім, миттєвим спостереженням або ж — минулим досвідом, зафік­сованим у пам’яті і найчастіше навіть немов забутим, зануреним у підсвідо­мість.

Отже, спочатку дослідник створює різні логічні моделі, з’ясовує їхню нездатність вирішити поставлене завдання, а потім, після появи інтуїтивного образу, знову оформляє його в логічні одяги з метою сприйняття цього образу іншими людьми. Однак питання про співвідношення інтуїтивного образа і логіки набагато складніше. Головне тут зовсім не в історичній послідовності «роботи» у людському мисленні логіки й інтуїції, а в їх тісному причинно-наслідковому зв’язку. Чи здатна логіка продукувати інтуїтивне відкриття, появу принципово нової ідеї? — ось питання!

Однак відповіді на це питання у цьому розділові ми дати не зможемо, тому що розмова про феномен інтуїції має бути ще {97}

продовжена у контексті теми співвідношення змістовного і формального у процесі пізнання.

Змістовне і формальне

Почнемо розмову на позначену тему трохи здалеку. Сучасний історик і філософ науки Томас Кун підмітив дуже цікаву і важливу особливість історії науки: він зобразив її як постійну зміну двох, якісно різних періодів — періоду «нормальної науки» і «революційного» періо­ду. Період «нормальної науки» є періодом безроздільного панування тієї або іншої так званої «парадигми» — визначеної моделі наукової діяльності, що складається з сукупності теоретичних принципів, методоло­гічних норм, світоглядних настанов, ціннісних крите­ріїв. Цей період характеризується екстенсивним накопиченням, поширенням наукових рішень, що випливають з узвичаєної в науковому співтоваристві логічної і методологічної моделі. Відбувається своєрідна експансія домінуючої парадигми. Але таке «мир­не» завоювання «простору» досліджуваних наукою проблем не безкінечне. Переможний хід рішень, що роз’яснюють, коментують парадигму, зрештою зустрічається з серйозною перепоною: у рамках вихідної сукупності ідей поступово накопичується все більше і більше винятків із загальноприйнятих правил, тобто проблем, що принципово не вирішуються у рамках старої парадигми.

Виникає криза, або «революційний» період. Починаються ­пошуки альтернативних ідей і заснованих на них парадигм. Між запропонованими концепціями виникає боротьба, конку­рен­ція, в результаті якої перемогу одержує одна з нових парадигм, що означає по­чаток нового періоду «нормальної» науки. Потім увесь цей цикл повторюється.

Якщо уважно придивитися до моделі розвитку науки, запропонованої Т. Куном, можна побачити явну схожість з розгля­нутою нами вище чуттєво-раціональною структурою інтуїції. Втім, нічого дивного тут і немає, якщо згадати про те, що суб’єкт пізнання подвійний: він є діалектичною єдністю окремої людини і людства.

Кунівська модель розвитку науки дає нам можливість приступити до аналізу діалектики змістовного і формального у процесі {98}

осягання істини і тим самим водночас поглибити своє розуміння інтуїції як методу пізнання.

Справа в тому, що Томас Кун вважає, що «вибуховий» перехід від однієї парадигми до іншої неможливо зрозуміти і висловити за допомогою логіки. І це дійсно так, але тільки якщо брати до уваги лише одну-єдину логіку (а саме вона більш за все і кидається у вічі) — ло­гіку формальну. Однак крім неї є ще й інша — змістовна логіка. Ми маємо ці дві логіки тому, що в знанні людини діють і взаємодіють дві форми.

Одна з них — змі­стовна форма — це відбиток внутрішньої форми самого досліджуваного об’єкта. Ця внутрішня форма є специфічним способом організації будь-якого визначеного матеріалу, тобто ця форма є об’єктивною уні­версальною формою буття, взаємодії і розвитку змісту будь-якого до­сліджуваного об’єкта. Без знання цієї форми, що виражається в категоріях і законах діалектики, ніякий учений неспроможний взагалі по­бачити і зрозуміти свій конкретний, специфічний об’єкт.

Проте не можна уявляти собі стан справ таким чином, нібито філософ сам, без допомоги вченого, «винаходить» такі змістовні форми, як, наприклад, причинність, необхідність і т. д. Визначення і розвиток таких форм здійснюється спільними зусиллями науки (поняття) і філософії (категорія).«Мислити й означає, власне, установлювати між поняттями категоріальний зв’язок, розкривати їхнє категоріальне значення. Причому зв’язок і значення понять — аж ніяк не різні речі. Визначити дане явище як випадковість вже означає розкрити і його зміст, і тип його зв’язків з іншими явищами» [33, 53].

Крім змістовної форми, у складі нашого мислення функ­ціонує форма формальна. За висловом С. М. Марєєва, «…Це форма, що байдуже, формально ставиться до свого змісту» [34, 13]. Завдання логіки, заснованої на формальній формі, — упредметнити будь-яке знання в мові, перетворюючи його таким чином на інформацію для того, щоб знання можна було зберігати, передавати і використовувати. Таку логіку ми називаємо формальною, або традиційною. Якщо порушувати закони формальної логіки, то перш за все зникає можливість поро­зуміння і тобто, — спілкування. Формальна логіка завдяки тому, що вона зберігає і передає інформацію, має комунікативну функцію [35]. {99}

Однак функція формальної логіки пов’язана не тільки з вироб­ництвом інформації, але і з її використанням. Вона не ставить перед собою завдання розбиратися зі змістом і змістовною формою об’єкта, вона їх бере як даність і починає цю даність «препарувати» відповідно до своїх правил, намагаючись вивести наслідки, умовиводи зі знайденого в експериментах і теоретичних узагальненнях вихідного принципу, змістовного суд­ження, що вхоплює суть змісту об’єкта. Вона діє за принципом умовного вислову «якщо..., то...». У формі умовного вислову відокремлюється і відділяється чисто формальний момент, який дозволяє застосовувати у пізнанні так званий метод формалізації, до складу якого, зокрема, входить і метод математизації. Мислення тут виступає у вигляді формального перетворення деяких вихідних формул за відомими правилами. Це щось на зразок лічби в ариф­метиці або алгебрі. Вся сучасна комп’ютерна техніка здатна працювати тільки на основі такої, формальної, логіки.

Оскільки головний період дії формальної логіки випадає на тривалий «нормальний» період розвитку науки, остільки він усім ­видимий чіт­ко (очевидний), у результаті чого виникає ілюзія, що це і є вся ­логіка.

Т. Кун справедливо зауважив, що ця логіка обертається у колі ­узвичаєної раніше парадигми і принципово не здатна вийти з нього. Ії завдання — оформляти знання існуючої парадигми і робити з нього висновки. Мислитель же, як ми бачили, від цих сталих моделей якраз намагається всіляко позбавитись, «забути» їх, подивитися на досліджувану річ абсолютно новим, відстороненим від вироблених стереотипів, поглядом. Т. Кун, бачачи все це, фактично солідаризується з видатним представником німецької класичної філософії Ф. Шеллінгом (1775—1854), який від­мовився від усякої логіки в процесі осягання того чи іншого змісту, вису­нув­ши концепцію так званого «безпосереднього піз­нання», «інтелектуального споглядання».

Ні Кун, ні Шеллінг, ні деякі інші філософи не могли, на жаль, зрозуміти, що безпосереднє інтелектуальне споглядання, інтуїція — це не щось протилежне логіці, а її внутрішній, найважливіший, необхідний момент. Щоправда, це вже зовсім інша логіка, вона не зводиться до одних лише розумових операцій, а включає у себе практику як постій­ну форму контакту суб’єктивного з об’єктивним, мислення з буттям. {100}

Ми вже мали можливість переконатися в тому, що інтуїція тільки здається ізольованою від реального досвіду. Насправді ж вона постій­но звернена до нього — миттєвого досвіду або ж досвіду, зафіксованого, накопиченого у пам’яті, частіше за все як би забутого, зануреного у підсвідомість. Вона вся базується на аналогіях, на асоціаціях, які може постачати тільки різноманітний світ, даний нам у відчуттях та в результатах практичної діяльності.

Справжній інтуїтивізм — це висування на передній план так званого спекулятивного, тобто діалектичного, способу відображення дійсності. Платон і в цьому питанні виявився геніальним: інтуїція і діалектика для нього це те саме.

І. О. Ільїн (1882—1954) так писав про Гегеля: «Один із найвеличніших інтуїтивістів у філософії, він наполягав на необхідності спогля­дального поринання у предмет, доведеного не тільки до повного самозабуття, але до забуття про те, що це самозабуття взагалі відбулося: розповідь про те, що було побачено у цьому поринанні, буде вже не зовнішнім описовим повідомленням, але немовби розмовою самого предмета про себе, за себе і від себе» [36, 21]. Саме у цьому контексті стає глибоко зрозумілою думка Гегеля, яку той висловив, — правда, слі­дом за І. Гердером (1744—1803): краса — це почуттєва форма істини. Не­дарма Шеллінг у питанні пізнання істини традиційну логіку намагався спочатку замінити мистецтвом, а потім — міфом. Він від­чував, що змістовне мислення повинно бути образним мисленням. Тільки от шукати метод такого образного змістовного мислення йому слід було б не в зовнішніх стосовно логіки (мистецтво) і не в архаїчних (міфологія) формах, а в тій логіці, що наз­вана Кантом транс­цендентальною і протиставлена ним традиційній, формальній логіці.

Змістовний і формальний компоненти мислення не можна альтернативно протиставляти одне одному. Просто у них різні, хоча і взаємозалежні, функції у пізнанні. Якщо формальний компонент мислення заснований на принципі самототожності, сталості і пос­тає втіленням розсудку, то змістовний компонент мислення органічно поєднує ста­лість із мінливістю, розглядаючи їх у суперечливій єдності, і є втіленням діалектики. Оскільки ж діалектика не може функціонувати без застосування розсудку, остільки і фор­маль­ний момент пізнання є вкрай необхідним моментом розвитку{101}

змістовного пізнання дійсності. Система формальних визначень мислення є цілком необхідною «підсистемою» логіки змістовної як системи теоретичних визначень мислення, головним принципом і метою якої є осягання об’єктивної логі­ки (логосу) предмета дослідження. Тобто змістовна логіка — це логіка діалектична.

Діалектична логіка є логіка саморозвитку. Свобода і творчий характер людини виявляються насамперед у тій його здат­ності, наявністю якої він різко відрізняється від тварин, а саме — у його здатності винаходити способи діяти згідно з логікою об’єкта.

І все-таки, на закінчення цього розділу, задамо собі питання: чи дійсно формальна логіка не має ніякого онтологічного статусу, як вважав Кант, чи ж вона все-таки певним чином відбиває дійсність? Так, наприклад, Ф. Енгельс вважав, що фор­мальна логіка відбиває дійсність, але грубо, приблизно — як дійсність, яка позбавлена розвитку. Уявляється, що, насправді, цілком позбавляти формальну логіку статусу відображення було б невірно. Вона відбиває реальність крізь призму словесного висловлення знання. Людське знання, перетворене на інформацію, яка зберігається, передається і використовується на основі до­тримання до правил і законів формальної логіки, відбиває бачення світу з позицій певної сталої парадигми. Тому за допомогою формальної логіки ми бачимо світ, але це бачення не світу Геракліта, а світу Парменіда — світу як сталої структури, світу
як системи визначених форм. Не будемо абсолютизувати і ту тезу, що формальна логіка не здатна допомогти дослідникові зробити відкриття нового принципу, який ліг би в основу нової парадигми. Насправді ж, в опосередкованій формі і формальна логіка бере участь у пошуках нового вирішення наукової проб­леми. По-перше, саме за її допомогою у будь-якому знанні нако­пичується так званий залишок, який не здатен до формалізації (з позицій старої парадигми), що, в остаточному підсумку, стимулює потребу в перегляді вихідних основ цього знання. А по-друге, не слід забувати, що «...пізнання не може ні історично, ні логічно минати форми абстрактно-загального з її байдужністю до особливого» [34, 12]. Адже аналогії і порівняння, що викликають, «вмикають» процес інтуїтивного осяяння, спочатку засновані на формальній, абстрактно-загальній тотожності змістовно відмінних одне від одного явищ. {102}

Емпіричне і теоретичне

Емпіричне пізнання — це пізнання, яке виявляє та описує факти і відповідає на запитання «як». Теоретичне ж пізнання — сутнісне пізнання, що відповідає на запитання «чому», на запитання про внут­ріш­ні причини явищ, що врешті-решт дає мож­ливість творчо перетворювати світ, керувати досліджуваними явищами і подіями, прискорювати їхній прихід або, навпаки, віддаляти і запобігати їм, а також завбачати принципово нові факти.

Таким чином, емпірична і теоретична форми пізнання тісно пов’язані з таким гносеологічним явищем, як факт. У методології науки факт розуміється як особливого роду речення, що фіксує емпіричне знання. А у розмовній мові факт — це синонім події, резуль­тату й істини. І, як ми вже мали можливість у цьому переконатися, наша роз­мовна мова часто дуже непогано фіксує діалектичність буття і його пізнання. І дійсно, бути просто подією далеко не те ж саме, що бути істиною. І все ж таки факт — і те, і інше. Протягом тисячоліть людина знала, що суха деревина здатна горіти. Але факт го­ріння залишався усього лише незрозумілою подією і незрозумілим результатом горіння до тих пір, поки люди не відкрили кисень і не зрозуміли, що горіння є процесом окислювання, що супроводжується виділенням тепла.

Тому праві і ті, хто стверджує, що факт — основа теорії, і ті, хто думає, що по-справжньому факт можна побачити тільки крізь призму, крізь «окуляри» визначеної теорії.

Емпіричне пізнання здебільшого потребує формальної логіки, ­теоретичне ж, крім того, й у першу чергу — змістовної. Емпіричне знання принципово необхідне, тому що теоретичний, категоріальний аналіз повинен обов’язково базуватися на емпіричному знанні. Проте не можна уявляти собі, що перехід від емпіричних знань до теоретичних простий і формальний: достат­ньо, мовляв, накопичити потрібну кількість емпіричних фактів і одне це забезпечить нову якість знання. Справа в тому, що тео­ретичне знання не виводиться з емпіричного знання фор­маль­но-логічним шляхом, воно виводиться діалектичним мисленням, що переробляє емпіричне знання на теоретичне. І переробка ця пов’язана, насамперед, із знаходженням сутності та виникненням з цього приводу ідеї. {103}

Ідея. Традиція, яка йде від Платона, трактувала ідеї як об’єктивно існуючі, надчуттєві, такі, що осягаються розумом, як певні першосутності, яким відповідають реальні речи.

Що ж це таке ідея для сучасного філософа, який вже опанував вчення Гегеля, інших філософів і взагалі — весь накопичений людством досвід?

Передусім ідея як форма пізнання є єдністю об’єктивного і суб’єк­тивного. Об’єктивна реальність не просто відображається в ідеї, але і немов подумки добудовується у ній, а саме: суще добудовується до належного. «Ідея — це є «придуманий», «побачений» (тобто знайдений поки що лише у свідомості), можливий вихід за межі сформованої суперечливої ситуації — за межі існуючого стану речей та понять, що його ви­слов­люють» [37, 118].

Яскраво «побачений» за допомогою інтуїції вихід, як ми вже говорили, це до пори до часу — тільки «можливий вихід». Тому ідеї бувають різні — абстрактні, конкретні, істинні, хибні. Можливий вихід із суперечної ситуації стає дійсним тільки після перевірки на практиці. Отже, і на початку, і в кінці свого формування ідея дійсно є єдністю суб’єктивного й об’єктивного. А стосовно теорії вона — це її зародок і своєрідний місток між емпіричним і теоретичним. Ідея виражає творчий, перетворюючий характер людського мислення. ­Виражаючи потреби та інтереси людей, вона виступає програмою і методом їхньої теоретичної та практичної діяльності.

Гіпотеза. Розвиток ідеї спочатку відбувається у формі гіпотези. Людина рухається від одного рівня засвоєння дійсності до іншого, і суперечність між цими рівнями примушує шукати все нові і нові ідеї, намагатися їх обґрунтовувати, систематизувати. І саме ця супереч­ність і надає гіпотезі об’єктивний і цілком необхідний характер. Іншими словами, гіпотеза принципово не може бути усунута з процесу розвитку пізнання. Так, наприк­лад, фізика Ейнштейна прийшла на зміну фізиці Ньютона як теоретичне узагальнення взаємодії людини з такою принципово новою предметністю, як мікросвіт і системи космічних тіл, їхній простір і час.

Гіпотеза містить у собі і вірогідні і невірогідні, доведені і недоведені моменти. Цим вона відрізняється від теорії, що має вірогідний, науково-доведений характер. {104}

Теорія. Слід зазначити такі важливі ознаки теорії, як системність, повнота, вірогідність, формальна несуперечливість, наявність вихідних понять, на яких базується весь її розвиток, сукупності висновків з цих вихідних понять, розгортання їх у єдність різноманітного, виявлення загальних умов конкретної цілісності. Усі ці ознаки дуже важливі, але їхня наявність чи відсутність залежить не від них самих, а від глибинної відмінності теорії від гіпотези й емпіричного узагальнення. Ця відмінність полягає в особливості практики, що лежить в основі теорії і задає їй спрямованість розвитку і перевіряє її висновки. Сутнісна характеристика теорії полягає в тому, що вона є такою формою мислення, у якій реєструється загальна умова формування і функ­ціонування досліджуваного предмета. Звичайно, практика і теорія у своєму розвиткові завжди обумовлюють і підтримують одна одну, взаємодіють одна з одною, однак не будь-яка практика породжує потребу в теорії, а тільки практика, яка досягла стану цілісної предметної діяльності, орієнтованої не просто на перетворення речей, природних форм предметів, а на перетворення процесів, внутрішніх взаємозв’язків систем цих предметів. Можливість теоретичного знання базується на практиці, що досягла такого ступеня зрілості, що її можна характеризувати як цілісну предметну діяльність, орієнтовану не просто на пере­творення речей та їхніх природних форм, але і на перетворення процесів, внутрішніх взаємозв’язків систем досліджуваних предметів.

Така практика історично формується з часу виникнення капіталістичного виробництва, а з нею виникає і наука як особлива форма суспільної свідомості.

Історичне і логічне

Практично будь-який об’єкт, через взаємодію з ним суб’єкта, ­демонструє свою внутрішню складність, яка збільшується тією обста­виною, що його власні численні характеристики
виявляються переплутаними, перемішаними з характеристиками інших, що взаємодіють із ним, об’єктів. Виникає складна теоретико-пізнавальна проблема: як розплутати клубок зв’язків об’єкта — його власних і зо­внішніх, йому не властивих? {105}

Ця складність раз у раз викликає спокусу звернутися за допомогою до суб’єктивізму, тобто, образно кажучи, замість того, щоб розплутувати клубок, розрубати його «мечем» сваволі, і ще при цьому проголосити такий метод єдино можливим: мовляв, спосіб і характер виділення системи ознак з ­нескінченної сукупності властивостей і відношень, у які виявляється включеним дослід­жуваний об’єкт, цілком залежить лише від інтересу суб’єкта.

Єдино вірною альтернативою такому суб’єктивістському підходові є історичний підхід, відповідно до якого складність об’єкта є складністю, що історично виникла. Тому відношення суб’єктивного до об’єктивного набуває характеру відношення ло­гічного до історичного. Це означає насамперед те, що в нашій логіці, у теорії ми повинні відобразити не просто об’єкт, але об’єкт, що історично розвивається. Іншими словами, відношення логічного до історичного — це те ж саме відношення суб’єкта до об’єкта, але таке, що набуло вже більш складної форми відношення наукового розвитку до справжньо­го розвитку. З одного боку, — наша теорія, а з іншого боку, — ­справжня історія об’єкта, і наше завдання — зобразити цю історію в теорії (історичне — у логічному) по можливості найбільш адекватно.

В історії філософії висловлювалися різноманітні точки зору з приводу співвідношення історичного і логічного. Полярні крайності, що догматично протиставляють «зрізи» цієї проблеми, є такими: з одного боку, це — а) історичний емпіризм, що стоїть за відмову від будь-якої логіки в описуванні нібито абсолютно унікальних, неповторних історичних подій і б) абстрактний історизм, що конструює дійсну історію з певної «ідеї» за допомогою тільки абстрактної і формальної логіки. Перша форма абстрактного розуміння співвідношення історичного і логічного є не чим іншим, як голим хронологізмом, фактоописанням, що містить у собі різні вигадки та чутки, ос­кіль­ки тут, звичайно, відсутні будь-які логічні критерії розріз­нення факту від псевдофакту. Друга форма — це псевдотеоретична умо­глядна під­гонка фактів під суб’єктивну, абсолютизовану основу. Наприклад, різноманітні варіанти розгляду історії у вигляді послідовної зміни золотого, срібного, бронзового і залізного віків, зміни, заснованої на ідеї поступальної деградації і псування створеної Творцем людини. Сюди ж можна віднести «історії», підігнані під патріотичні, расові або ж конфесіальні переваги. {106}

Точно так само, як це вже було продемонстровано вище з поляр­ни­ми емпіричними моделями співвідношення суб’єктивного й об’єк­тивного, чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного, нам треба тепер показати історичне і логічне в їхній діалектичній єдності.

Отже, вихідне розуміння співвідношення історичного і логічного — це єдність реального історичного процесу і логіки його ­відображення у мисленні. Але якби історія була хаотична і не містила в собі сталості і закономірності, то висловити її логічно не було б ніякої можливості. Тому, врешті-решт, єдність історичного і логічного своєю глибинною засадою має наявність у будь-якій історії того, що ми іменуємо закона­ми і закономірнос­тями, сутністю предмета, що розвивається. Іншими словами, мова йде про наявність об’єктивної логіки самого історичного процесу. Правильність цієї засади постій­но знаходить підтверд­ження в людській практиці. Отже, історичне в даному аспекті виявля­ється як об’єктивний процес, а логічне — як сутність цього процесу.

Між позначеними вище двома аспектами співвідношення історичного і логічного знаходиться ще один, третій, аспект, відповідно до якого історичне виступає у формі історії пізнання, а логічне — у формі логіки цього пізнання. Тут фактично йдеться про процес руху від незнання до знання, тобто це — власне гносеологічний аспект співвідношення історичного і логічного. Основним, фундаментальним моментом тут виступає діалектична єдність логіки й історії філософії.

Якщо розглянути історію філософської думки під кутом зору цієї єдності, то з’ясовується, що «...у відношенні історичної спадкоєм­ності виявляються не тільки, так би мовити, родинні системи, але і протилежні, за зовнішньою формою несумісні, — ідеалістичні і матеріалі­стичні, метафізичні і діалектичні і т. д. Вони несумісні саме для фено­менологічної свідомості, що не йде далі явища, зовнішньої форми» [9, 362]. Емпірично безсум­нівним фактом є те, що філософські системи і вчення запере­чують одна одну. Але вся справа в тому, як і за допомогою якого методу цей факт інтерпретувати. Можна методом інтерпретації обрати формальну логіку, а можна — діалектичну. Перший спосіб демонструє, наприклад, В. Дільтей (1833—1911): «Зав­дання визначення сутності філософії, яке зробило б зрозумілою {107}

її назву і поняття, що існують про неї у різноманітних філософів, неодмінно веде від систематичної точки зору до історичної.

Необхідно визначити не те, що тут або тепер вважається філософією, а те, що постійно і завжди складає її зміст» [38, 23].

Але що ж, запитується, можна знайти однакового в різноманітних, навіть полярних, філософських вченнях, якщо абстрагуватися від їхніх особливостей? Дільтей вбачає цю спільність в історичній відносності всіх філософ­ських понять і уявлень і відзначає, що ця загальна риса будь-якої філософії явно заходить у суперечність із прагненням будь-якої філософської творчості до абсолютного і вічного. «Ця суперечність, — пише Дільтей, — складає найінтимніше, мовчазно переносиме страждання сучасної філософії» [38, 23-24]. Начебто у цьому випадку, розмірковуючи про сутність філософії, Дільтей говорить про суперечність, а отже, — про діалектику, але діалектика розуміється ним тільки як внутрішнє страждання, переживання суперечності між відносністю всіх понять і прагненням до вічного. Таке абстрактне, поверхове розуміння діалектики приводить Дільтея до заперечення об’єктивного характеру філософії: «вона не витерплює ніяких суворих обмежень ви­значеним предметом і визначеним методом» [38, 25].

Принципово інший підхід до аналізованого питання продемонстрував свого часу Гегель: «Є лише один розум, тому і філософія тільки одна і лише однією бути може» [39, 270]. Гегель хоче сказати, що, незважаючи на різницю філософських вчень, що кидається в очі, сутність філософії була і залишається однією і тією ж.

У чому ж полягає сутність філософії? Згадаємо наші роздуми щодо вихідного пункту виникнення філософії.

Філософська свідомість, як ми бачили, бере свій початок із так званої міфологічної свідомості, що дуже тривалий час була пануючою формою орієнтації людини у світі. Розпо­діл праці на розумову і фізичну потребував принципово іншого способу мислення.