Освіта в середньовічній культурі та її зв’язок із релігією

Говорячи про виклад наук у середньовічній культурі, зазначимо, що до VI століття в Європі остаточно склалася система релігійної освіти, що ставить мету навчити людину працювати із Святим Писанням, уміло трактувати його. Структура знання, передаваного в ході навчання, склалося з семи мистецтв ділимих на тривіум і квадріум. У тривій входили граматика, риторика, діалектика. Квадрій представлений арифметикою, геометрією, астрономією і музикою – необхідною для навчання церковному хоровому співу.

У період «каролінгського відродження» завдяки Алкуїну сім вільних мистецтв розділених на тривій і квадрій стали основою не тільки церковної, але й світської, мирської освіти. Вони були покладені в основу навчання, стали розглядатися як канон. Алкуїн робить акцент на функціонування знання в спілкуванні між учителем та учнем. У його розумінні мудрість зростає, коли її дарують, і зменшується, коли її утримують. Щедро роздарене знання стає повнішим, і чим більше з нього черпають, тим воно багатше: «вчися тому, що не знаєш, щоб не бути тобі непридатним наставником: спочатку, стань слухачем, а вже потім наставляй: звання вчителя, прийми, пройшовши науку. Якщо почуєш що-небудь добре, розкажи, якщо вивчишся хорошому, навчи інших. Не слабшай в старанності вчитися і учити. Знання, що увійшло до твого вуха віддай через рот»[78].

Особливе місце Алкуїн приділяє риториці – науці, покликаній навчити висловлювати думку, упорядкувавши слова так, щоб був ясний зміст сказаного. Усяке навчання повинно бути направлене на те, «…щоб душа знаходила лад»[79]. Навчати працювати над знанням покликана логіка: «Вона (логіка) – дисципліна дисциплін, вона вчить учити, вона учить вчитися, в ній розум виявляє себе і відкриває те, чим він є, чого хоче, що бачить. Вона одна знає знання»[80].

Одне з найважливіших досягнень європейської середньовічної культури – створення університетів. Термін «університет» був вжитий Феодосієм II стосовно до вищої константинопольської школи в 425 р. У XII столітті з’являються школи, що об’єднали в собі дві функції: з одного боку – надавали вищу освіту, з іншого – це лабораторії наукового дослідження (у середньовічному змісті цього слова). Університети були створені не тільки в європейських столицях, але і в багатьох великих містах: Болонії (1158 р.), Оксфорді (1168 р.), Монпельї (1187 р.), Феджіо (1188 р.), Парижі (1200 р.), Кембріджі (1209 р.), Падуе (1222 р.), Тулузі (1229 р.) та ін. До 1500 року їх налічувалося 79, причому 50 із них були створені Римськими Папами.

Спочатку університет був союзом учителів, пізніше – сукупністю галузей знання, представлених різними факультетами. Термін «факультет» – відособлена область знання – був спожитий у 1219 р. Римським Папою Гонорієм III в посланні Паризькому університету, де мовилося, що школяр, який витримав іспит, може займатися в тій галузі (facultas), де отримав ліцензію[81].

Університети володіли зведенням писаних і неписаних правил, що регулювали життя станів викладачів і школярів, правила строго регламентували процес навчання. Статути університетів давалися від імені папської або королівської влади, вони визначали все і вся в організації навчального процесу, у порядку проведення лекцій і диспутів, у поведінці студентів і викладачів. Ухвалою 1254 року визначався календарний план проведення занять у Паризькому університеті: до свята Благовіщення необхідно завершити вивчення праць Арістотеля з логіки, коментарів Порфирія до «Топіки». Вивчення етичних творів Арістотеля повинно займати 12 тижнів. Вивчення Арістотелівської «Фізики» та «Метафізики» повинно бути завершене за 12 тижнів[82].

Календарний план – не просто форма, а невід’ємна частина процесу навчання, що можлива завдяки визначенню структури і змісту навчання. Календарний план необхідний для послідовної трансляції знання, він можливий лише при передачі структурованого знання. Календарний план вказував на те, що теологічні та світські науки були впорядковані для навчання. Навчання в середньовічних університетах мало певну спрямованість, підкорялося меті підготувати людину, що не тільки знає, але й мислить, людину, яка оперує строго визначеними категоріями.

У середньовічних університетах провідною формою організації навчального процесу були лекції та диспути. Лекція (lectio – буквально «читання») була читанням тексту, що вивчається, і пояснень, коментарів до нього або до окремих його частин. Студентам теологічного факультету читали Святе писання і «Сентенції» («sententiarum libri quatuor») Петра Ломбардського (ХІІ ст.). Ці «Сентенції» і були схоластичним коментарем Християнської доктрини. З часом завдання лектора спростилися: складалися коментарі до коментаріїв, які потім звелися до так званих «питань» (questiones). Саме «питання» потім і складали зміст «усної» лекції в подальші століття.

Диспут не обмежувався питально-відповідним методом. Він представляв суперечку свідомостей, що по-різному трактують запропоновані тези. Обговорювалися канони Святого писання, права, положення природних наук. Суперечні сторони претендували на достовірність власних інтерпретацій. У глибині диспутуючої свідомості було приховане переконання в існуванні однієї – єдиної істини. Суперечка викликалася неадекватністю сприйняття навчального матеріалу.