Тема 4: логіка та методологія наукового пізнання

План

1. Логіка упорядкування наукового знання.

2. Діалектика знання і незнання.

3. Наукове знання, його специфіка, рівні та структура.

4. Методологія наукового пізнання.

5. Реалізація методів пізнання в правовій сфері.

1. Однією із складових духовної сфери суспільства є наука, а підвалиною існування науки слід назвати людське знання. Термін "знання" широко застосовується в літературі, але розкриття його змісту є досить складним завданням, яке слід віднести до вічних проблем філософії. Філософи, вирішуючи проблему змісту знання, завжди стикаються з новими науковими проблемами, які потребують свого подальшого рішення. Знання у найзагальнішому вигляді можна визнати як адекватне, правильне відображення у свідомості людини явищ матеріального і духовного світу, зокрема багатоманітних явищ суспільного життя. Хоча слід зазначити, що знання містяться не тільки у наукових відомостях, а й у моральних, правових, філософських уявленнях. Вони постають і в поняттєвій формі у вигляді філософського узагальнення наукового закону, і у вигляді художнього образу, характерного, наприклад, для мистецтва. Знання є не тільки результатом цілеспрямованого процесу, специфічної діяльності, здійснюваної спеціально підготовленими для цієї мети людьми: вченими, митцями, філософами. Знання здобувають усі люди в процесі повсякденного життя, безпосередньої практичної діяльності, свого життєвого досвіду, практично не ставлячи перед собою такої мети. Вона є "неспеціалізованими" знаннями. Науку досить часто називають діяльністю з виробництва знання, хоча наукове знання є лише різновидом знання взагалі. Сучасні дослідники гносеологічної проблеми наголошують на тому, що не варто відокремлювати суто наукове мислення від художньо-образного. Навпаки, естетичне мислення є передумовою будь-якої творчості, і наукової зокрема.

Проблему визначення знання можна окреслити в декількох аспектах. Перший аспект вираження знання вказує на його місце в процесі суспільної діяльності людини. Знання - це необхідний елемент та передумова практично-перетворюючої діяльності людини.

Другий аспект визначення наголошує на ідеальності знання, як форми існування. Отже, знання - це сукупність ідей, в яких людина виражає своє теоретичне володіння предметом. Подібно до того, як людина намагається налагодити виробництво необхідних їй матеріальних речей, вона намагається налагодити і виробництво ідей.

Наступний аспект визначення акцентує увагу на активності суб'єкта пізнання та діяльності. Цей аспект гармонізує з розумінням проблеми ідеального, а саме ідеальне - це форма речі зовні самої речі, в формі активної діяльності суб'єкта. Отже, знання - це форма діяльності суб'єкта, в якій доцільно, практично-спрямовано відображені речі, процеси об'єктивної діяльності.

Знання існує не лише ідеально, а й реально, приймаючи форму знаків, мови, в якій внутрішні форми, образи речей пов'язуються з предметами певного виду (звуками, графічними зображеннями і т.д.). Якби знання не виражалося б за допомогою мови, ним не можна було б оперувати у суспільстві. Поняття мови в сучасній літературі набуло дуже широкого значення і сягає за межі того розуміння мови, в яке вкладається поняття про рідну мову на відміну від іноземних мов. Зараз вже нікого не дивує висловлювання Нільса Бора про те, що "математика - це більше, ніж наука, це - мова науки". Але не тільки математика, а й будь-яка інша наука - це мова науки. Особливість математики полягає в тім, що вона стає універсальною мовою науки. Найзагальнішим визначенням мови, яке охоплює як звичайні мови, котрі оперують словами та реченнями, так і штучні мови наук зі спеціальною символікою, може бути таким: мова - це форма існування знання у вигляді системи знаків.

Звідси мовний аспект визначення знання - "знання - це мовна система". Знання як мовна система утворює свій своєрідний світ, що має певну структуру, яка містить зв'язок між елементами, що її утворюють за відомими правилами. Ця система має свої закони побудови і функціонування, вона безперервно збагачується новими елементами, змінює свою структуру. До речі, закони функціонування цієї системи відносно самостійні і не пов'язані безпосередньо з речами і процесами об'єктивної реальності та їх відображенням у свідомості людини.

Не варто виривати будь-який елемент цієї системи і намагатися вирішити питання про цілісність його структури та структури речей і процесів. Він набуває смислу і значення тільки знаходячись в системі, займаючи в ній місце, тобто в тій формі людської діяльності, завдяки якій доцільно практично перетворюються речі і процеси об'єктивної реальності.

Логічний синтаксис, семантика вивчають мову як систему знаків, але одночасно є й формами аналізу мислення. Логічний синтаксис формує правила побудови і перетворення висловлювань формалізованих мов без урахування змісту, що в них висловлюється; логічна семантика аналізує штучні мовні системи з боку з'ясування значень їх елементів. Для того, щоб перевести абстрактні символи на мову змістовного знання, необхідно відшукати об'єкти, що їх позначають. Тому проблема полягає не в тім, чи вивчають логічний синтаксис і семантика мислення, а в тім, як вони його вивчають, чи можливо створеною ними методологією охопити всі сторони мислення.

2. Якщо резюмувати всі попередні моменти визначення знання, то можна сформулювати наступне: знання як необхідний елемент і передумова перетворюючого, творчого, практичного відношення людини до світу є процесом створення ідей, що цілеспрямовано, ідеально віддзеркалюють об'єктивний світу формах її діяльності, та існують у вигляді певної знакової системи. Але знання завжди існують поряд і невід'ємно з незнанням, бо чим більше людина набувається знань, тим більше у прірву незнання вона провалюється. Налаштовані науковці наголошують на негативному змісті незнання. Але будь-яке явище є тотожністю негативного і позитивного, завдяки якій воно може розвиватися, розкриваючи свій зміст.

Тому доцільним буде розглянути позитивні моменти незнання.

1. Незнання формує моральні начала людського буття. Незнання нескінченне, а те, що постійно збільшується, долається самим незнанням, а саме поза науковим способом духовного освоєння світу - морально-естетичним, неутилітарним, ціннісним підходом. Людина намагається заповнити вакуум незнання духовним ставленням до світу.

2. Незнання виконує природозберігаючу функцію. За умов, коли в суспільстві склалися стереотипні, нормативні знання, незнання утримує систему суспільного життя за рахунок зниження експансивно-предметної активності людини, а це означає, що зберігається природа в її первісному вигляді.

3. У сфері науки незнання виконує функцію її постійного каталізатора. Воно - передумова нового знання і тому є привабливим.

4. Функція каталізатора незнання стосується не лише сфери науковців, а й сфери буденної свідомості. Потреба в незнанні притаманна кожній нормальній людині, а тим більше, якщо вона творчо мислить. Конструктивне незнання завжди несе в собі парадокси та несподіванки, які добре впливають на людину.

5. Незнання також виконує функцію психологічного захисту людини від несприятливого для нього знання.

Конструктивне незнання, що пов'язане зі знанням, слугує або протистоїть йому там, де знання не в змозі вирішувати людські проблеми певного ґатунку.

Але є й інший вид незнання - невігластво, воно не межує зі знанням і взагалі не має меж. Воно є ілюзією знання, міфом, вигадкою, плодом химерного уявлення про світ. Якщо зміст незнання - наукова проблема, то змістом невігластва є абсолютно хибне всезнання.

Невігластво виникає за умов, коли необхідно терміново вирішити проблеми, а за браком дійсних знань їх необхідно вигадати. Також виникнення невігластва пов'язується з причинами соціального ґатунку. Людям завжди необхідна істина в тій мірі, в якій вона виконує їх певні інтереси та потреби, але як тільки вона перестає слугувати їх цілям, люди намагаються захиститися від неї ілюзіями або якою-небудь войовничою філософією. Саме потреба в фікціях, брехні і складає соціальну основу невігластва. Але найгірший вид невігластва - це "просвітницьке" невігластво, продукт науково-технічного прогресу, спотворення кінця XX століття, невігластво інтелігентної людини, яка увірувала в ілюзію своїх різнобічних знань.

Є. Суїменко, вказуючи на основні характеристики "просвітницького" невігластва, наголошує на тому, що йому притаманні вибагливий камуфляж тривіальщини, намагання ошелешити парадоксальністю суджень, диявольський талант ускладнювати елементарне і спрощувати складне, відсутність саморевізії, самокритичності.., пристрасть до псевдоновацій.

Якщо говорити про соціальні підвалини існування "розгулу" і "просвітницького" невігластва, то його основу складають стресові ситуації, стан фрустрації, амбівалентність та соціальна аномія. Хоча це явище може виникати і за стабільних умов функціонування суспільства, коли існує духовна перенасиченість істиною і порядком, інтелектуальна розбещеність науковців. Характеристики "просвітницького" невігластва полягають у наступному. По-перше, монокаузальний підхід до пізнання будь-якого явища (пошук панацеї). Справа в тім, що ця панацея, яка абсолютизується, доводиться до абсурду. По-друге, неправомірність знань. Знання про один предмет переносяться на знання про інший предмет, який в свою чергу потребує зовсім іншої методології пізнання. По-третє, просвітницьке невігластво виникає, коли будуються умовиводи на підставі спекулятивної і свавільної комбінації різнорідних ознак. Тут можна говорити про методологічне невігластво, з яким дуже часто стикаємось сьогодні, а саме: інженерно-конструктивна методологія вирішення соціальних протиріч шляхом механічної тотожності та поєднання різнорідних ознак предметів, які реально не поєднаються (методологічна еклектика). По-четверте, характеристикою просвітницького невігластва є псевдоновації. Намагання вирішувати проблеми ультрапрогресивними методами. По-п'яте, це самопотреба, тобто якість психологічного гатунку, бо подібне творить подібне.

Підводячи підсумок матеріалу, слід зазначити, що потяг людини до пошуку істини - це одна із складових доцільного буття людини. Людство завжди йшло до неї, долаючи на своєму шляху всілякі негаразди і перешкоди. Але отримання "чистого" неупередженого абсолютно вірогідного знання неможливе. Суб'єктивність так чи інакше властива й науковій дійсності і науковому знанню. Об'єктивність, істинність - це той ідеал, норма наукової діяльності, до якої слід поступово, але впевнено йти в своїх наукових пошуках. Діалектика знання і незнання - це умова нормального розвитку пізнавального процесу. Бо є незнання, яке звернене до світла знання, а є незнання, яке, навпаки, зі злістю та острахом відвертається від знання. Не кожний знаходить в собі мужність сказати: "Я не знаю чогось", але ця теза є запорукою подолання духовної, наукової інерції та пошуку реалістичних, конструктивних рішень сучасних проблем.

3. Як своєрідна форма пізнання - специфічний тип духовного виробництва і соціальний інститут - наука виникла в період XVI-XVII ст., тобто в Новий Час. Саме з тих пір наука розпочинає свій самостійний розвиток, хоча вона постійно опікується практичними проблемами, впливає на темпи та хід людської діяльності.

Наука - це форма духовної діяльності людей, що спрямована на виробництво знань про природу, суспільство і самого пізнання, яка має на меті осягнення істини і відкриття об'єктивних законів на підставі узагальнення реальних фактів і їх взаємозв'язку.

Наука - це і творча діяльність, спрямована на отримання нового знання, і результат такої діяльності; сукупність знань, які приведені в цілісну систему на основі певних принципів, і процес їх виробництва. Як і інші форми пізнання, наука - це соціально-історична діяльність, а не лише "чисте знання". Особливостями наукової діяльності є універсальність, унікальність, персоніфікованість, дисциплінованість, демократизм, комунікабельність (В.В.Ільїн). Наука як діяльність відбувається в двох іспостасях - соціологічній і когнітивній. Перша фіксує рольові функції, що співпадають із стандартними обов'язками, повноваженнями, покликаннями суб'єктів у рамках науки як академічної системи. Друга відображає процеси, що її породжують, творчі процедури (емпіричного і теоретичного рівнів), які дозволяють створити знання. Компонентами науки виступають: а) об'єктивоване (соціологізоване) і суб'єктивоване (персоніфіковане) знання; б) гносеологічні (когнітивні) правила, моральні (етичні) норми, кодекс, що консолідує науковців у замкнену групу; в) ресурси, фінанси, інструментарій.

Взагалі, наука - це синтез знання, когнітивної діяльності, соціальних інститутів, академічної системи та НТР (В.В.Ільїн).

Основні особливості наукового пізнання репрезентують себе в наступних якостях. Головне завдання наукового знання - це віднайдення об'єктивних законів дійсності - природних, соціальних, законів самого пізнання, мислення. Звідки витікає спрямування дослідження головним чином на загальні, істотні якості предмета, які виражені в системі абстрактних форм мислення. Безпосередня межа і вища цінність наукового пізнання - об'єктивна істина, яка може бути осягнута раціональними засобами і методами, але не без живого споглядання. Втім, бажано уникнути суб'єктивістських моментів у пізнанні, хоча активність суб'єкта - це важлива передумова наукового знання.

Слід зазначити, що наука в більшій мірі, ніж інші форми пізнання, орієнтована на реалізацію наукових досягнень у практично-перетворюючій діяльності. Наукове пізнання в гноселогічному плані є процес розвитку знань, який реалізує себе в цілісній логічній структурі, а саме: в мові чи то природній, чи то штучній. Наукове пізнання піклується про вдосконалення та самооновлення концептуального арсеналу. Саме тому науковому пізнанню притаманна доказовість, обґрунтованість наукових результатів. Хоча в динамічному русі наукового знання велику роль відіграють гіпотези, вірогідні судження, передбачення тощо. Тому дуже важливим є філософська культура мислення науковців, вміння правильно вирішувати протиріччя в науці, постійно вдосконалювати своє мислення.

Наукове пізнання - це цілісна система, що розвивається, яка має досить складну структуру. Критерієм для структурування наукового знання можуть бути: 1) об'єкт (предмет пізнання); 2) суб'єкт пізнання; 3) методи пізнання.

Наукове пізнання - це процес, який містить у собі два основних рівні - емпіричний та теоретичний.

На емпіричному рівні пізнання переважає чуттєве пізнання, раціональний момент пізнання тут існує, але має підпорядковане значення. Емпіричне, дослідне дослідження спрямоване безпосередньо на свій об'єкт. В чуттях, які отримали свій належний вираз у мисленні, спочатку відображаються предмети в їх окремих відношеннях, в явищах. Явища і складають зміст емпіричного пізнання. Емпірична залежність може мати також кількісну характеристику, бути вираженою в законі. Емпіричне знання несе в собі безпосередній та опосередкований зміст. Воно безпосереднє з тієї причини, що змістом його є чуттєво надані явища.

Але емпіричне знання і опосередковане саме тому, що ці чуттєві дані тільки тоді перетворюються в знання, коли вони опосередковані категоріями мислення. Емпіричне знання дуже часто опосередковане теоретичним. Емпіричне знання характеризується абстрактністю, тому що воно вичленовує із об'єктивної реальності лише багатоманітність явищ, не з'ясовуючи зв'язку між ними, не доходить до розуміння багатоманітності явищ в їх єдності, сутності. А теоретичне абстрагування - це певне відображення сутності поза багатоманітністю явищ.

Якщо зміст емпіричного знання складають явища, то воно виражається у фактах як знанні про окремі відношення предмета. Явище - це момент буття, факт - це момент знання. Факт - це знання про явище, одиниця емпіричного знання.

Факти характеризують предмет з різних сторін, причому один факт відображає предмет однобічно. Для досягнення всебічності відображення предмета, необхідна багатоманітність фактів. На емпіричному рівні факти як знання виступають відокремлено один від одного, тому що емпіричний рівень пізнання не розкриває сутності предмета. Важливі категорії емпіричного знання: "явище", "одиничне", "загальне", "кількість", "якість", "міра", "рух", "простір", "час" і т. ін. Їх значення полягає на цьому рівні пізнання в тім, що вони є засобами відображення окремого відношення в предметі. Виникнення емпіричного знання пов'язане з підведенням чуттєвих даних під ці категорії. Його існування пов'язане з тим, що зміст емпіричного знання, як відображення окремого відношення, виражається саме в цих категоріях, які є формами для його змісту. Особливість використання категорій на цьому рівні полягає в тім, що вони надані в нерозривному зв'язку з чуттєвими даними та вони сприяють виявленню певних характеристик предмета. Але може виникати така ситуація в пізнанні, коли фактів забагато і емпірична характеристика не дає вичерпного знання і знання не може розвиватись без теорії. Виникають завдання, які можуть бути вирішені на підставі теорії. Як було зазначено раніше, емпіричне знання - це знання окремих відношень у предметі. Цілісний погляд на предмет виникає за умов, коли в предметі розкривається сутність, виходячи з якої можуть бути пояснені всі явища. Все це дає підстави до необхідного переходу від емпіричного знання до теоретичного.

Теоретичний рівень пізнання характеризується переважанням раціонального моменту - понять, законів, теорій і різних форм "мисленнєвих операцій". Емпіричний рівень з'ясування сутності предметів на рівні явищ займає другорядне місце. Завдання теоретичного рівня пізнання - це відображення сутності в предметах. Сутність - це єдина основа предмета на відміну від багатоманітності явищ, окремих відношень. Ця основа є дещо спільне, притаманне всім явищам і кожному зокрема. Якщо сфера явищ - це сфера переходу одного в інше, то сфера сутності - це відношення, що складають підстави для цього переходу. В сфері сутності не існує переходу, а є відношення. Порівнюючи сферу явищ і сферу сутності, слід зазначити, що в сфері явищ мова йде про відношення, як схожість різних явищ, а в сфері сутності мова йде про тотожність відмінностей. Сфера сутності - це сфера відношення, що складає підставу для цих окремих відношень, переходів.

Саме тому теоретичне знання - знання обґрунтування, сутності, відношення, що складає основу явищ, окремих відношень, переходів. Методологічною вимогою, яка продиктована потребами дійсності, є розглядання сутності в єдності з явищами, виробити систему теоретичного знання, теорію, яка являє собою конкретне знання. Але все ж таки спочатку треба абстрагуватися від різноманіття явищ, це одна із стадій теоретичного рівня пізнання. Якщо зміст емпіричного знання як відображення явищ виражається в фактах, то зміст теоретичного абстрактного знання як відображення сутності виражається в ідеї. В логічному плані - це вихідне поняття для систематизації знання, яке характеризує процес побудови теорії.

У науковому пізнанні в діалектичній єдності чуттєво-сенсуативного та раціонального головна роль належить раціональному мисленню. Проте його основні форми (поняття, судження, умовиводи) не відображають повною мірою його специфіку, оскільки вони функціонують як на донауковому, так і на науковому рівні пізнання. В науковому пізнанні формуються і набувають відносної самостійності такі форми, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея - це форма наукового пізнання, виходячи з якого можна зрозуміти предмет як єдине ціле, тому що вона виражає сутність. Однак неправомірним є твердження, що ідея, яка щойно виникла, є конкретне знання. Ідея стає конкретним знанням лише в ході розвитку, коли з неї виводяться емпіричні поняття, із сутності пояснюються явища. Ідея в тому випадку стає конкретним знанням, коли перетворюється на теорію. Вона є формою наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.

Функції ідеї в науковому пізнанні:

а) підсумовування досвіду попереднього розвитку знання;

б) синтезування знання в цілісну систему;

в) виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;

г) спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Ідея одночасно є і формою осягнення в мисленні явищ об'єктивної дійсності, і включає в себе усвідомлення мети й проектування подальшого розвитку пізнання та практичного перетворення світу.

Проблема - це форма наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і пошук можливості наукового відкриття.

Проблема є відображенням суперечливої ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку суспільства як протиріччя між знанням про потреби людей у яких-небудь результативних практичних та теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх реалізації. Проблема - це суб'єктивна форма вираження необхідності розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона є одночасно засобом і методом пошуку нових знань. Постановка проблеми - це вихід із сфери вивченого в сферу того, що ще належить вивчити.

Гіпотеза - це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, це форма розвитку людських знань, що являє собою обґрунтоване припущення.

Важливе місце гіпотеза займає в судово-слідчому пізнанні. Роль гіпотези при розслідуванні злочину відіграє версія. Під останньою розуміють обґрунтоване припущення відносно події злочину в цілому або якоїсь її обставини. Розслідування злочину можна розглядати як процес версування, тобто формування і перевірки версій. За своєю логічною природою версія та гіпотеза тотожні, версія виступає одним із видів часткової гіпотези.

Одночасно версія, внаслідок відмінності галузі її застосування, відрізняється від гіпотези в наукових дослідженнях цілою низкою відношень:

1) процес побудови і перевірки версій характеризується значною обмеженістю та ненадійністю фактологічної основи. При цьому слід підкреслити ту обставину, що дії учасників розслідування зі збирання інформації повинні залишатися в межах, окреслених законом;

2) версування перебігає в умовах більш сильної протидії зацікавлених осіб - сильнішої, ніж у процесі завоювання новою гіпотезою визнання в науковій спільноті. Висунути версію може лише правочинна особа - припущення підозрюваного, свідка чи потерпілого не можна називати версіями;

3) під час розв'язання наукової проблеми в низці випадків обмежуються однією гіпотезою, а в процесі розслідування злочину закон вимагає висувати і перевіряти всі можливі версії;

4) кожна наукова проблема є унікальною і тому не існує типових гіпотез; водночас у розслідуванні злочинів важливу роль відіграють типові версії, тобто припущення, до яких вдаються, коли обставини злочину мають типовий характер.

Так само, як і гіпотезу, версію висувають з метою досягнення істини. Версія є істинною тією мірою, якою вона відповідає справжньому станові речей; цей аспект з'ясовується в перебігу верифікації чи фальсифікації версії. Верифікацією називають установлення відповідності фактичному станові речей, фальсифікації - встановлення відсутності такої відповідності.

Версія в разі позитивних наслідків перевірки стає доведеним знанням і виступає як підстава для кваліфікації злочину та визначення міри покарання винних. Її істинність і цінність виявляються злитими в одне ціле.

Концепція - це форма наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втіленим у струнку логічну систему точних наукових понять.

Теорія-це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а, відповідно, і своїми пізнавальними функціями. Найважливіші категорії теоретичного рівня пізнання, завдяки яким розкривається сутність речей, є "сутність", "зв'язок", "взаємозв'язок", "протилежність", "єдність", "протиріччя", "розвиток" та ін.

У сучасному науковому пізнанні, залежно від характеру об'єктів пізнання, методів та засобів їх вивчення, від особливостей вирішуваних проблем, виділяють три основних види наукових досліджень:

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. (Відкриття періодичного закону Д.Менделєєвим, релятивістська теорія А. Енштейна).

2. Цілеспрямовані теоретичні дослідження (розмежування перевірених та гіпотетичних знань).

3. Прикладні наукові дослідження (практичне використання теорії).

4. Метод (від гр. metodos) - спосіб досягнення певних результатів у пізнанні, це "шлях до будь-чого", спосіб соціальної діяльності в різноманітній формі, не лише пізнавальній. Метод несе в собі евристичний зміст, бо він відображає закономірності об'єктивного світу під кутом зору того, як людина повинна діяти, щоб досягти нових результатів у пізнанні. Ця суб'єктивна сторона методу іноді є сукупністю процедур, що не мають ніякого відношення до об'єктивного світу. Але в розумінні метода неможливо відривати суб'єктивну сторону цього явища від об'єктивної. Гегель свого часу писав, що метод "поставлений як знаряддя, як дієвий засіб, що стоїть на суб'єктивному боці, завдяки якому він співвідноситься з об'єктом".

Від методу слід відрізняти поняття методології, тобто вчення про метод, теорію метода. Поняття "методологія" має два основних значення:

1) система певних засобів, прийомів, операцій, що застосовуються в іншій сфері діяльності (в науці, політиці, мистецтві);

2) вчення про цю систему, теорія метода.

Проблема метода завжди була в центрі філософської і наукової думки, особливо починаючи з Нового часу. Ця проблема обговорювалася в різних, в тому числі віджилих, підходах. Крайнощі виливаються у "методологічний негативізм" (недооцінка ролі методу) та "методологічну ейфорію" (перебільшення значень методу).

Сучасні науковці при аналізі проблем все частіше вдаються до багатоманіття методологічних підходів (методологічний плюралізм). У сучасній науці досить плідно працює багаторівнева концепція методологічного знання.

Методи пізнання поділяються на дві великі групи: філософські та спеціальні методи.

Коли говорять про особливості філософського методу, то зазвичай підкреслюють його універсальність, застосування у всіх сферах науки. Але для філософського методу головним є не те, що він застосовується всюди, а те, що він намагається з'ясувати закони руху людського мислення до істини (П.Я. Копнін).

Головними філософськими методами є діалектний і метафізичний. Але зараз існують аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний (розуміння) та інші методи.

Окрім філософських методів існують загальнонаукові методи дослідження, які отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виконують функцію проміжної методології між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До числа загальнонаукових методів слід віднести системний і структурно-функціональний, кібернетичний, моделювання, формалізація. Важлива роль цих методів полягає в тому, що завдяки своєму проміжному характеру вони опосередковують взаємоперехід філософського та частково наукового знання.

Частковонаукові методи дослідницьких засобів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій галузі науки. Це методи механіки, фізики, хімії, біології, соціальних наук. Існують також дисциплінарні методи, тобто системи прийомів, що застосовуються в тій чи іншій дисципліні, яка входить до якої-небудь галузі науки, або виникає на зрізі наук.

Дисциплінарні методи - системи засобів та прийомів, що застосовуються в тій чи іншій дисципліні, входять до будь-якої галузі науки або виникають на зрізі наук. Кожна фундаментальна наука складається з комплексу дисциплін, які мають свій специфічний предмет і свої методи дослідження.

І останній вид методів - це методи міждисциплінарного дослідження як сукупність багатьох синтетичних, інтегративних способів (які виникли як результат сполучення елементів різних рівнів методології), що спрямовані на поєднання різних наукових дисциплін.

Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатоманітних методів різних рівнів, спрямованостей, які завжди реалізуються за конкретних умов.

Науковими методами емпіричного дослідження є спостереження, вимірювання, опис та експеримент.

Спостереження - це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. З допомогою методу спостереження можна зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденції розвитку. Основні функції спостереження як методу наступні:

1. Фіксація та реєстрація фактів.

2. Попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій.

3. Порівняння зафіксованих фактів.

Метод вимірювання - є системою фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Функції методу вимірювання полягають, по-перше, у фіксації кількісних характеристик об'єкта, та, по-друге, у класифікації та порівнянні результатів вимірювання.

На відміну від вимірювання наступний з методів емпіричного дослідження – опис – спрямований на фіксацію якісних характеристик об’єкту, які не підлягають квантифікації. До опису вдаються, коли причинні основи явищ ще не виступають предметом аналізу, і пізнання обмежується визначенням властивовтей та ознак об’єктів з метою більш-менш повного уявлення про них.

Експеримент - це метод емпіричного рівня пізнання, завдяки якому явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують дослідження тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Проведення експерименту передбачає здійснення ряду операцій:

1. Вивчення мети експерименту.

2. Теоретичне обґрунтування умов експерименту.

3. Розробка основних принципів, створення технічних засобів

для проведення експерименту.

4. Спостереження, вимірювання та фіксація даних, отриманих в

результаті експерименту.

5. Статистична обробка результатів експерименту.

6. Класифікація статистичних даних.

Серед наукових методів теоретичного дослідження можна виділити формалізацію, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний, метод мисленнєвого експерименту.

Формалізація - відображення змістовного знання формалізованою мовою. Остання створюється для точного виразу думок з метою виключення можливості неоднозначного розуміння будь-яких тверджень. Під час формалізації міркування про об'єкти переноситься в площину оперування зі знаками (формулами). Відношення знаків заміняють собою висловлювання про якості і відношення предметів. Формалізація відіграє істотну роль в уточненні наукових понять, але її не можна абсолютизувати, бо в теорії завжди залишається неформалізований залишок, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізована.

Аксіоматичний метод- метод теоретичного дослідження, за яким деякі твердження приймаютьдся як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами мислення через доведення.

Гіпотетико-дедуктивнийметод - спосіб теоретичного дослідження, сутність якого полягає у створенні системи гіпотез, що пов'язані між собою дедукцією, з яких виводяться твердження про емпіричні факти. Гіпотетико-дедуктивний метод складається з наступних етапів:

1. Ознайомлення з емпіричним матеріалом.

2. Висування припущень щодо цього матеріалу.

3. Відбір з множини припущень найімовірнішого.

4. Розгортання припущення і дедуктивне виведення з нього положень, які підлягають перевірці.

5. Експериментальна перевірка виведених з гіпотези наслідків.

Метод мисленнєвого експерименту полягає в тому, що предмет вивчення досліджується подумки, тобто ідеально. Цей метод не тотожній методу експерименту, який застосовується на емпіричному рівні пізнання.

Деякі науковці відносять до методів теоретичного рівня наукового пізнання метод сходження від абстрактного до конкретного, а також метод єдності логічного та історичного. Слід зауважити, що названі методи слушно буде віднести до принципів побудови теоретичної системи. До них можна приєднати також принцип співпадання "начала" і принципу розвитку знань та принцип співпадання логіки, діалектики і теорії пізнання.

Також в науковому дослідженні широко використовуються загально-логічні методи дослідження.

Аналіз - мисленнєве розчленування предмета на складові частини.

Синтез - мисленнєве поєднання частин, розчленованих аналізом.

Абстрагування - це процес відволікання від неістотних якостей і зосередження уваги на тих якостях, які є предметом дослідження.

Ідеалізація - мисленнєва процедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об'єктів, які принципово не існують в дійсності.

Індукція - метод пізнання, в якому думка рухається від одиничного ( досвіду) до загального (теоретичні висновки); дедукція - метод пізнання, в якому думка рухається від загального до одиничного.

Аналогія - метод пізнання, в якому на підставі схожості предметів у деяких ознаках, робиться висновок про їх схожість в інших ознаках.

Моделювання - метод дослідження певних об'єктів шляхом відтворення їх характеристик на іншому об'єкті - моделі, яка є аналогом того чи іншого фрагмента дійсності - прототипу.

Узагальнення - засіб, за допомогою якого окремі предмети на підставі однакових якостей об’єднуються в групи однорідних предметів.

В ієрархії наукових методів ця група посідає місце між філософським методом і частковими методами окремих галузей науки і практики. Вони поєднують у собі як окремі положення філософського знання, так і теоретичні засоби спеціальних наук, і є своєрідним їх синтезом.

Підлводячи підсумки класифікації методів, слід зазначити, що у сучасній науковій літературі не має єдиної думки про ієрархію методів та остаточної приналежності їх до певної групи. Так, наприклад, метод формалізації відносять й до загальнонаукових методів та до наукових методів теоретичного рівня пізнання.

5. Деякі методи загальнонаукового рангу вже давно використовуються у праві. Останніми десятиріччями всі загальнонаукові методи набули подальшого розвитку і коло їх розширилося: сюди увійшли системний, структурний, функціональний, кібернетичний та інші методи. Посилилася роль методів загальнонаукового характеру і в галузі правознавства.

Проблеми права у логіці на сучасному етапі їх розвитку переростають у проблему логічних основ права. У галузі права логічне є визначальним щодо юридичного, існування останнього пояснюється в багатьох випадках виключно логічною основою.

Коректне юридичне мислення, незважаючи на певні його особливості, можливе лише в разі поєднання діалектичної та формальної логіки.

Якщо вести мову про сферу правотворчості, то застосування категорій, процедур і правил абстрактного мислення та логічних операцій тут є абсолютною необхідністю, оскільки вони покликані забезпечити логічну єдність правових регламентацій та їхню істинність, відповідність суспільним відносинам. У творчій діяльності законодавець спирається на діалектичну логіку як на основний засіб дослідження суспільного життя, що підлягає правовій регламентації, як на метод раціонального розв'язання конфліктів, а також використовує процедури формальної логіки як методи законодавчої техніки.

Допоміжні та підготовчі операції правотворчості, законодавча техніка, створення інформаційної системи, творча систематизація законодавства передбачають використання досягнень формальної логіки. Зокрема, в побудові системи юридичних норм необхідно уникати суперечностей.

Важливу роль відіграє логічне тлумачення норм права. Передусім, воно повинна задовольняти відповідні вимоги логіки, що ґрунтуються в кінцевому підсумку на основних логічних принципах (визначеності, послідовності, несуперечності та обґрунтованості) й законах (тотожності, несуперечності, виключеного третього та достатньої підстави).

Логічний спосіб тлумачення юридичних норм спирається на різноманітні прийоми: логічного аналізу понять, логічного перетворення, висновки за аналогією, висновки від протилежного, зведення до абсурду тощо. Аналізуючи поняття, визначають його зміст (притаманні йому ознаки) та обсяг (множину предметів думки, що уявляються в цьому понятті).

Логічне тлумачення норми права передбачає логічність законодавчого тексту. Формулювання норми права на основі правових приписів дозволяють будувати доказові умовиводи.

Дедалі ширше застосування у правових дослідженнях знаходять інші загальнонаукові методи, наприклад, системно-структурний. Зокрема, він виявився вельми продуктивним для вивчення функцій складної системи органів юстиції, для виявлення напрямку і характеру потоків інформації, які повинні циркулювати в цій системі та в системі зворотних зв'язків, без яких неможлива діяльність із регулювання суспільних відносин (Калюжный Р.А.). Важливу роль відіграє системний аналіз у кримінології (Маноха О.Є.). У цьому контексті слід також згадати кібернетичні методи (Клименко Н.И., Биленчук П.Д., Зубань М.А., Годованець В.Ф.).

Загальнонаукові методи і методи інших наук слід застосовувати у праві з урахуванням його специфіки. Необхідно також, щоб вони відповідали дозрілим юридичним проблемам, щоб останні для свого вирішення потребували саме цих методів. Іншими словами, не повинно бути нав'язування органічно не властивих юридичній проблематиці пізнавальних інструментів, використання яких у кращому разі призводить до "словесного перевдягання" проблеми, загальновідомого її розв'язку, і не більше. Найчіткішим критерієм, який свідчить про органічність застосування того чи іншого методу у правознавстві, є досягнутий за його допомогою "приріст" наукових знань, заглиблення у правову дійсність, виявлення в ній нових закономірностей, формулювання практично значимих висновків.

У праві розвинених країн для розв'язання пізнавальних задач, пошуку істини широко застосовуються міждисциплінарні підходи. У вітчизняному праві їх використання в дослідженні проблем державно-правового регулювання суспільних відносин є поки що спорадичним. При цьому в багатьох випадках фактично йдеться про механічне поєднання знань різних галузей або використання уявлень одних розділів науки поряд і нарівні з уявленнями інших, тоді як головною ознакою власне міждисциплінарного підходу є глибший рівень пізнання на основі застосування під час здійснення досліджень інтеграційної взаємодії різногалузевих наукових знань, коли сукупність останніх існує у вигляді єдиного комплексу. Завдяки саме цьому міждисциплінарний підхід відкриває можливість виконувати дослідження на глибших рівнях. Посилення ролі правового регулювання в усіх галузях суспільного життя потребує підвищення ролі загальнонаукових методів, методів інших наук у юридичній галузі, завдяки чому посилюються старі та встановлюються нові зв'язки права з іншими галузями.

План семінару:

1. Проблема взаємовідношення знання і пізнання.

2. Діалектика знання і незнання.

3. Структура і рівні наукового знання.

4. Форми існування наукового знання.

5. Методи наукового пізнання.

Контрольні запитання:

1. Дайте визначення знання.

2. Що таке наука?

3. Назвіть основні особливості наукового пізнання.

4. Характеристика емпіричного рівня пізнання.

5. Особливості теоретичного рівня пізнання.

6. Що таке ідея?

7. Сутність проблеми однієї з форм наукового пізнання.

8. Розуміння гіпотези та версії.

9. Надайте порівняльну характеристику концепції та теорії.

10. Назвіть види наукових досліджень.

11. Що таке метод?

12. Чим відрізняється метод від методології?

13. Назвіть основні філософські методи.

14. Дайте характеристику діалектики як методу пізнання.

15. Назвіть загальнонаукові підходи і методи дослідження.

16. Які методи слід віднести до частково наукових.

17. Сутність аналізу як методу пізнання.

18. Що таке абстрагування?

19. Надайте характеристику аналогії та індукції як методам пізнання.

20. У чому полягає сутність моделювання?

Теми рефератів:

1. Проблеми і сутність правової епістемології.

2. Просвітницьке невігластво як ілюзія знання.

3. Основні методи юридичного пізнання.

4. Про критерії правової істини.

5. Концепція і теорія як форми наукового пізнання.

6. Проблема рівнів наукового пізнання в сучасній методології науки.

Література:

1. Рижко В.А. Концепція як форма наукового пізнання.–– К., 1995.

2. Філософія // за ред. Надольного І.Ф.–– К., 1997.

3. Філософія // за ред. Заїченка.–– К., 1995.

4. Шевченко В.І. Концепція пізнання в українській філософії: Курс лекцій для вищих навчальних закладів.–– К., 1993.

5. Ярошевець В.І. Людина в системі пізнання.–– К., 1996.

Список додаткової літератури:

1. Бандура О.А., Лукашевич В.Г. Криминалистическая версия: гносеологический, логический и психологический аспекты.–– К., 1991.

2. Будко В.В. Адекватность научного познания.–– Харьков: Основа, 1990.

3. Быстрицкий Е.К. Научное познание и проблема понимания.–– К., Наукова думка, 1986.

4. Гносеология в системе философского мировоззрения // отв.ред. Лекторский В.А.–– М., 1983.

5. Жадько В.А. Соціально-духовні виміри світоглядної свідомості.–– Запоріжжя: ЗДІА, 1997.–– 166 с.

6. Знание: семантика и прагматика.–– Фрунзе: КГУ, 1991.

7. Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология.–– М., 1994.

8. Копнин П.В. Диалектика как логика и теория познания.— М., 1974.

9. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки.–– М., 1974.

10. Кочергин А.Н. Научное познание: формы, методы, подходы: Спецкурс.–– М., 1991.

11. Крымский С.Б., Парахонский Б.А. Эпистемология культуры.–– К., 1993.

12. Лукашевич В.К. Научный метод: структура, обоснование, развитие.–– Минск, 1991.

13. Меркулов И.П. Когнитивная эволюция.–– М., 1999.

14. Микешина Л.А., Опенков М.Ю. Новые формы познания и реальности.–– М., 1997.

15. Проблемы методологии постнеклассической науки.–– М., 1992.

16. Социальные функции научных и вненаучных форм знания.–– М., 1987.

17. Степин В.С., Кузнецова Л.Ф. Научная картина мира в культуре техногенной цивилизации.–– М., 1994.

18. Суименко Е. Феномен Незнания или кое-что о просвещенном невежестве // Социология: теория, методы, маркетинг.–– 1999.–– № 3.

19. Теория познания в 4-х томах под ред. Лекторского В.А., Озерова Т.И.–– М., 1991.

20. Философия: Учебник для высших учебных заведений.–– Р.-на-Д., 1997.

21. Фуко Мишель. Археология знания.–– К.: НИКА-Центр, 1996.

22. Эпистемология и постнеклассическая наука.–– М., 1992.

23. Эволюция. Язык. Познание / под общ. ред. Меркулова И.П.–– М., 2000.

24. Эволюция, культура, познание (РАН, Институт философии, отв. ред. И.П. Меркулов).–– М., 1996.

25. Эволюционная эпистемология. Проблемы. Перспективы.–– М., 1996.

26. Попович М.В. Раціональність і виміри людського буття.–– К., 1997.

Наши рекомендации