Особливості середньовічного світогляду

Середньовічна культура виробиланове розуміння краси – розуміння релігійне. Прекрасні не твори мистецтва, тому що вони створені руками людей і можуть бути тільки рабським наслідуванням того, що створив Господь. Прекрасна природа й досконалість всіх елементів світу, тому що це – справа Бога. Весь створений Богом світ –“тварний світ” або“Універсум”– величезний і досконалий твір мистецтва вищого художника, в якому всі частини пов’язані з цілим.

Але земний світ не має самостійного значення. Він підпорядковується світу потойбічному – небесному – і є його відбиттям. Усі утвори світу ніби, книга, картина або дзеркало, яке відображує потойбічне, первинне. Світ – книга, яка написана рукою Бога й тому кожна істота становить собою слово, повне таємничого змісту. Весьземний світ – символ світу потойбічного, тому будь-яка річ має множинний зміст. Шлях пізнання Бога лежить через осягнення символів світу, тому вся культура середньовіччя наскрізь символічна.

Слово“символ” у перекладі із грецької–“знак”. Але це не той знак, що прямо щось означає, це таємничий знак, який має багато смислів. Символом Всесвіту був собор, храм. Храм символізує землю з куполом-небом і, таким чином, осмислюється як модель Всесвіту, що є творінням Божим. Схід у храмі символізує священне минуле, і вівтар, таким чином, завжди розташований на сході, західна стіна – майбутнє (найчастіше, там розміщують розпис із темою Страшного суду).

Античність шукала істину, середньовічна культура її знає, вона полягає у пізнанні Бога. Алевиникає питання: як передати Істину, духовну сутність?

Одна відповідь на це запитання–ікона. Ікона – це символічний образ Христа, Богоматері, святих. Будь-яка ілюзія знищує духовну основу, тому ікони малювали двомірними, а не тривимірними. Головне в іконі – очі святого або Христа, які дивляться в очі того, хто молиться, і між людиною і Богом встановлюється особливий духовний зв’язок.

Друга відповідь пов’язана з особливими богословськими ідеями. Один з отців церквиПсевдо-Діонісій Ареопагіт говорив, що існує два способи передачі Істини: невисловлюваний, таємний, символічний і явний, легко пізнаваний, логічний. Вища істина, що не вимовляється, не може бути передана першим способом. Найкраще зобразити духовнусутність за допомогою“неподібної подоби” або“неподібного образу”, коли божественні предмети зображуються за допомогою негативних позначень. Тому для зображення вищих сутностей краще брати образи від предметів низьких і знехтуваних, таких як тварини, камені, рослини, навіть черви. Це робиться для того, щоб людина не обманювалася, дивлячись на прекрасне зображення, тому що воно – все одно матеріальне, а не духовне. А всю красу духовності можна уявити тільки духовно, відштовхуючись від споглядання потворних образів. Чим жахливіше матеріальне зображення, тим прекрасніша духовна сутність, яка ховається за таким символом. Тому для зображення й розуміння піднесених явищ використовувався закон контрасту.

“Неподібним образом” у православній культурі єюродство.Юродство– один із самих важких християнських подвигів. Воно народилося й одержало поширення у Візантії, а потім й у слов’янських країнах православної культури.“Подвиг” – “духовний шлях”. Юродство виникає як відгалуження від чернецтва вVII столітті.

Симеон Юродивий– загадкова поведінка. Він поводився, як кінік. Загадку Симеона міг розгадати тільки віруючий. Він виступав на людях і показував щось подібне на спектакль одного актора, але це був незвичайний спектакль, бо Симеон робив якійсь непристойні дії, і вони символізували всі гріхи людей. Люди, які дивилися його “спектаклі”, розділялися на дві частини: одні сміялися, інші плакали. Але за середньовічно-християнськими поглядами, сміятися грішно, це – справа диявола, а Христос ніколи не сміявся, а тільки усміхався; тому той, хто сміється з юродивого – грішник, він нічого не розуміє у тому, що відбувається у нього на очах. А той, хто плаче, дивлячись на юродивого, розуміє свою гріховність, і сльози символізують покаяння, і це той благий ефект, якого прагне святий.

У середньовічній картині світу світ пізнається по вертикалі, світ чітко розділений на верх – Небо й низ – Пекло (центр Землі). У самому центрі–Люцифер. Посередині – земний світ і людина. У людини є свобода вибору: іти шляхом гріха або чесноти, рухатися до Господа й порятунку.

Християнська свобода вибору полягає в принципі совісті. За християнськими уявленнями, вищим суддею людини є Ісус і його оцінка проявляється в нашій совісті. Тому жити за совістю і не виправдовувати себе з точки зору розуму, це й означає жити по-християнськи.

Пізнання світу по вертикалі співвідноситься етикою: добро й зло чітко розмежовані по різних сферах світобудови, але земний світ – посередині, тому людина, її душа – це те поле, на якому змагаються Бог і Диявол.

В епоху раннього середньовіччя виникло уявлення про те, що сатана й зло досягли злості й розпачу саме в результаті приходу, жертовної смерті й воскресіння Ісуса Христа. Зло найбільш уразливим і тому агресивним стало в результаті того, що зробив Ісус. Але зло – відносне, часткове, у той час як добро – цілісне, абсолютне.

Поступово складається християнська філософія історії. Вона виходить із нового розуміння часу, пов’язаного з есхатологією–вченням про кінець світу.Очікування кінця світу й приходу Антихриста було дуже важливим компонентом у світовідчутті людини середньовіччя. Люди замислювалися над суспільним ладом, і в IX столітті виникло вчення пропотрійний устрій суспільства. Земна ієрархія– породження ієрархії небесної й обидві вони моделюються за зразком божественної трійці. Відповідно до цього вчення, суспільство ділиться на три стани, які взаємно доповнюють один одного, а разом становлять єдине ціле: ті, хто моляться – ченці, “пастирі”, духівництво; ті, хто воюють – “пси”, що охороняють паству, лицарство; ті, хто оре – “вівці”, тобто селяни, а пізніше, з розвитком міст, ремісники, торговці, жителі міст, або бюргери, чи буржуа (“бургами” називалися ще римські фортеці, на місці яких зростали нові міста). Кожний із середньовічних станів залишив по собі культуру, в якій було місце для найвищих проявів сутності людини.

Література:

1. Бицилли П. М. Элементы средневековой культуры. – Спб.: МИФРИЛ, 1996. – 196 с.

2. Карсавин Л. П. Культура средних веков. – Киев: Символ; Airland, 1995. – 187 с.

3. Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. – М., 1972. – 382 с.

ТЕМА 13.