Сутність та структура пізнавального процесу
Головними у філософії були і є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності?
Своєрідну точку зору захищає філософський напрям, що відомий як агностицизм. Поняття агностицизму введено англійським природознавцем Томасом Гекслі. Агностицизм (від грец. а - не, гносис - знання), - це філософське вчення, яке заперечує цілком або частково можливість достовірного пізнання сутності дійсності. Проте помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, яке заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища або про власні відчуття. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована за видимістю.
В історії філософії простежуються такі форми агностицизму: скептицизм давньогрецьких філософів (Піррон, Енесідем, Секст Емпірик та ін.), агностицизм Давида Юма, агностицизм Іммануїла Канта («речі в собі»), агностицизм Ернста Маха і Ріхарда Авенаріуса (емпіріокритицизм), агностицизм окремих течій сучасної філософії (конвенціоналізм).
Водночас принципову можливість пізнання сутності речей визнають більшість інших філософських напрямів, які належать як до матеріалізму, так і до ідеалізму. Так, сучасний матеріалізм виступає проти агностицизму в будь-яких його формах і послідовно проводить принцип пізнаванності світу. Своє твердження про те, що людина може достовірно пізнавати світ, матеріалізм виводить з даних наук і соціально-історичної практики. Той факт, що людина може цілеспрямовано діяти в навколишньому світі, досягати бажаних результатів, ґрунтуючись на певних знаннях, свідчить про достовірність цих знань, а отже - про можливість пізнаванності світу.
Проблему пізнавально-практичного ставлення людини до навколишнього світу вивчає гносеологія (від грец. гносис - пізнання; логос - учення, наука), або теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це галузь філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, передумови, засоби та форми пізнання, відношення знання до дійсності, а також умови й критерії його істинності. Досить часто останнім часом цей розділ філософії називають епістемологією (від грец. epistema - знання; logos - учення, наука), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання.
Розглядаючи процес пізнання (відображення) в цілому як системне утворення, слід виокремити такі його елементи:
1) суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт.
2) об'єкт пізнання - це той фрагмент (частина) об'єктивної реальності (соціальної, природної, правової та ін.), який включений у людську діяльність і пізнання.
3) посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Результатом будь-якого пізнання є образ. Образ - це ідеальне узагальнення сутнісних відносин об'єкта. Характерні риси образу - подібність, адекватність оригіналові. Образ фіксується у знаках. Знак- це вже матеріальний носій інформації.
Отже, ми визначили, що пізнання - активний процес. Але що змушує суб'єкта цікавитися новими, раніше не відомими йому речами і явищами, вивчати їх? Філософи вважають, що головною рушійною силою пізнання є суспільно-практична діяльність, або практика.
Практика існує в єдності з пізнанням. Вони пов'язані так міцно, що їх можна розглядати як дві сторони єдиного процесу. Практика - це матеріально-предметна діяльність, а пізнання - ідеально-образна діяльність. Однак не слід ототожнювати практику і пізнання. За способом і результатом діяльності практика і пізнання виступають як протилежності. Практика - це виробництво матеріальних речей, перетворення суспільних відносин самої людини, а пізнання - це розробка ідей, знань, моральних норм і т. ін.
Щодо пізнання практика виконує такі функції.
а) практика є вихідним пунктом пізнання.
б) практика є рушійною силою розвитку пізнання.
в) практика є основою пізнання, оскільки вона об'єднує життя людей, є визначальним способом їхнього ставлення до світу.
г) практика є критерієм істинності пізнання. Вона є засобом розмежування істинних і хибних положень.
д) практика виступає кінцевою метою пізнання.
Таким чином, з'ясувавши основні елементи процесу пізнання, ми можемо дати його визначення. Пізнання - це процес цілеспрямованого активного відображення об'єктивного світу у свідомості людей, зумовлений суспільно-історичною практикою людства.
Як же рухається суб'єкт, що пізнає, від явища до сутності? Розрізняють чуттєве і раціональне пізнання. Чуттєве пізнання є початковим і взагалі передумовою пізнання. Воно виникає при безпосередній взаємодії суб'єкта і об'єкта, маючи три форми: відчуття, сприйняття і уявлення.
Відчуття - це відображення за допомогою п'ятьох органів чуття, окремих властивостей, певних сторін речей.
На основі відчуттів формується більш складна форма пізнання - сприйняття. Сприйняття - це синтетичний комплекс різного роду відчуттів, що дає можливість також безпосереднього створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт у його цілісності.
Багаторазове сприйняття речі може утримуватися у свідомості індивіда і при її відсутності. Це вже буде вищий ступінь чуттєвого пізнання - уявлення. Уявлення - це узагальнений образ об'єкта, сприйнятого раніше. Специфікою уявлення є те, що, по-перше, воно може пізнавати об'єкти, які не існують в реальності, а становлять результат нашої фантазії; по-друге, уявлення, як правило, відтворює узагальнюючі риси предмета.
Але слід пам'ятати, що відчуття відображають те, що лежить на поверхні явищ. Вони не в змозі проникнути в їх сутність. Ось тут і приходить на допомогу якісно новий рівень відображення дійсності, який дістав назву раціонального пізнання, або мислення Форми раціонального пізнання - поняття, судження, умовиводи - дають можливість знайти закономірності в розвитку природи і суспільства.
Вихідною формою раціонального пізнання визнано поняття. Поняття - це форма думки, в якій узагальнені внутрішні, найсуттєвіші ознаки предмета чи процесу. В понятті фіксуються закономірні зв'язки і відношення, в ньому повинні утримуватися загальні та особливі ознаки предмета. Поняття предмета дає змогу вирізнити ті якості, які неможливо уявити за допомогою наочного образу. У мові поняття позначається словом або терміном.
Поняття служать вихідною формою абстрактного мислення. Але мислення не відбувається у формі окремих ізольованих понять. Щоб виразити зв'язок і взаємозалежність явищ, поняття повинні бути взаємопов'язані. Такий зв'язок утворює другу форму абстрактного мислення -- судження. Судження - це така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкта пізнання.
Поєднання декількох суджень утворює третю форму абстрактного мислення - умовивід. Умовивід - це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження.
Таким чином, процес пізнання спирається на сукупність чуттєвих і раціональних форм. Абсолютизація одних і недооцінка інших форм приводить у кінцевому підсумку до логічної помилки.