Категорії сфери опосередкованих (сутнісних) відношень

За зовнішньою різноманітністю тих або інших явищ, даних нам безпосередньо, чуттєво-конкретно, приховується інший план (прошарок) буття — внутрішній, сутнісний, що збирає строкату різноманітність у певну єдність, завдяки якій відбувається розкриття, пояснення безпосередньої реальності.

Категорії, покликані здійснити це розкриття і пояснення, і згруповані в другій сфері категорій.

Можливо, деяке здивування викличе та обставина, що категорія сутності є присутньою у даній сфері категорій двічі: вона означає назву всієї сфери і у той же час входить до неї у вигляді однієї з окремих категорій. Суперечність ця пояснюється таким чином. Дійсно, повно і конкретно суть і можливості категорії {141}

сутності роз­криваються тільки всією сукупністю включених у дану сферу ка­тегорій. Що ж стосується перших із них — «сутність і явище», то вони виступають у цій сукупності своєрідним вступом до теми, роз­криваючи основні моменти взаємовідносин і взаємопереходу між ­сферою безпосереднього буття будь-якого предмета і сферою його ­сутності.

Сутність і явище

Отже, удосконалювання людської діяльності згодом спричинило те, що за наявним буттям речей і явищ людина почала шукати і зна­йшла інший, стійкіший прошарок буття. Дійсність начебто розподіляється на два плани буття — зовнішній (безпосередньо даний) і внутрішній (опосередкований). Але цей «розподіл» відбувається лише в процесі пізнання. Треба пам’ятати, що це — «розподіл» цілісного предмета, і він не є самоціллю, і нас­тупнім кроком повинно бути здійснення єдності цілісного предмета, його об’ємного бачення. Перехід до сутнісного розглядання дійсності — єдина можливість її ­теоретичного відображення.

Заслуговує на увагу і те, що зміст речей і явищ у тому вигляді, як вони з’являються у нашому безпосередньому досвіді, не тільки не збігається з їхнім внутрішнім, сутнісним змістом, але і знаходиться з ним у відношенні суперечності. «Якби форма прояву і сутність речей, — відзначав К. Маркс, — безпосе­ред­ньо збігалися, то будь-яка наука була б зайвою».

Оскільки ж наука переконливо довела свою необхідність, людина щоразу змушена з великими труднощами (і тільки за допомогою праці, практики — у цьому суть опосередкованості отримання сутності) докопуватися до сутності явища і поєднувати ці дві сфери дій­сності у цілісність.

Складність цього завдання неодноразово породжувала спокусу відмовитися від його розв’язання. Своєрідною спробою вирішення цієї проблеми була філософія І. Канта, згідно з якою між даним нам у спогляданні світом і світом, який осягає розум, сущим у собі, немає нічого спільного, а отже, наша свідомість принципово не в змозі проникнути у світ речей самих по собі, у їхню об’єктивну сутність.

Але І. Кант усе ж таки не заперечував світу «речей у собі», просто він вважав їх непізнаваними через методи раціонального {142}

мислення. Інша справа — позитивізм. Він відверто і послідовно стає на точку зору повсякденної свідомості, стверджуючи, що ніякого внутрішнього аспекту в речах і явищах не існує і відбиття емпіричних форм руху — єдино посильна нам істина. Все інше — від лукавого, а сут­ність, як, наприклад, вважає Б. Рассел, — це поняття, позбавлене наукового змісту і значення. Згідно з логікою позитивізму, наприклад, «вартість» — це всього лише загальне ім’я ряду різнорідних явищ, «матерія», елементарні частки і т. д. — просто зручний спосіб «зв’язування подій докупи».

Зі сказаного видно, що зовсім відмовитися від категорії сутності не вдасться нікому, можна тільки замінити вірне розуміння сутності поверховим, або хибним. Головний результат таких замін полягає в тому, що наука втрачає свою суть — статус об’єктивного відображення дійсності.

Як уже було сказано, будь-які суперечки зі скептичною позицією в гносеології, у тому числі і насамперед — стосовно мож­ливості розуміння сутності досліджуваного предмета, цілком безперспективні без залучення до цієї суперечки людської практики. Знання внутрішнього устрою речі, її функцій і ролі в конкретній системі явищ дозволяє нам і створювати цю річ, і ефективно управляти нею. А це і є критерієм того, що ми володіємо сутністю даної речі.

Очевидно, заперечення наявності у предметі сутності або заперечення можливості її пізнання викликане тим, що не завж­ди філософи чітко і глибоко розуміють, що це таке — сутність. При вирішенні цієї проблеми, безсумнівно, потрібна допо­мога герменевтики: ті, хто ­сперечається про сутність, найчастіше вкладають у це слово абсолютно різний зміст. Якщо сутність розуміти як щось таємниче, що знаходиться десь у недос­тупній глибині предмета і ніяк не виявляє себе у взаємодії даного предмета з іншими предметами, — це одна справа. Якщо ж під сутністю розуміти якусь абстрактно загальну властивість ряду предметів, що дозволяє довільно об’єднувати їх якимось одним словом, — це вже інша справа. Проте справжнє розуміння сутності не пов’язане ні з першим, ні з другим способами її трактування.

Істинне (третє) розуміння сутності складається таким чином. Сут­ність — це спосіб формування предмета, його внутрішній {143}

взаємо­зв’язок і його місце в складі тієї або іншої системи, що розвивається, Важко навіть уявити собі, як можна спростовувати наявність таких важливих характеристик предмета або відкидати важливість теоретичного і практичного оволодіння ними!

Важливо підкреслити, що перехід від сфери буття до ­сфери сутно­сті не є чимось зовнішнім стосовно самої сфери буття, а є відображен­ням і визначенням її власної об’єктивної діалектики. Отже і здат­ність суб’єкта володіти діалектикою як логікою пізнавальної та практичної діяльності є вмінням у кожному конкретному випадку розкривати в предметі ці протилежні сфери і знаходити шляхи та способи їхнього взаємопереходу.

Головним, універсальним методом у цьому відношенні є вже відомий нам метод підняття від абстрактного до конкретного, який включає до себе, як власні моменти, всі інші методи діалектичної теорії пізнання. Згідно з цим методом, сутність є відображенням конкретної, історично найпростішої форми буття предмета, із якої реально, у певному просторі і часі розвивається вся інша різноманітність безпосередньо даного предмета. Іншими словами, сутність обов’язково збігається з «початком», тобто з «вихідним пунктом» досліджуваної сукупності явищ. Наприклад, цілепокладаюча предметна діяльність як специфічне взаємовідношення людини з природою — це сутність усіх соціальних явищ, але ця діяльність (у формі праці) є також і похідним пунктом виділення людини зі світу тварин.

Яким же чином слід шукати початок-сутність, якщо минуле ­немов покрите темрявою і безпосередньо недоступне? Такі пошуки можуть здійснюватися тільки опосередковано (як випливає з назви сфери сутності). Пошук опосередковується сучасним, розвиненим станом до­сліджуваної системи, бо саме в ній сутність виявляється і зна­ходиться найбільш повно і найбільш адекватно. Історичне опосередковується логічним. У цьому полягає єдність самототожності і розвитку сутності. Залишаючись самим собою, вихідне сутнісне відношення будь-якої системи явищ, починаючи від більш-менш емпіричного свого виявлення, у процесі складання структури системи поступово набуває більш внутрішнього, фундаментального характеру. Лише в ході історичного розвитку предмета його вихідні загальні ознаки набувають більш опосередкованого характеру, все більше заглиблюються у під­валини системи. Наприклад, людина, сутність {144}

якої є вільна творча діяльність, на початку свого історичного існування виявляє свою уні­версальність лише як принципову можливість переходити від одного способу взаємодії з природою до іншого, змінювати знаряддя праці і виробничі відношення. Ця здатність виникає як емпіричний факт, але таким же емпіричним фактом є нерозвиненість цієї здатності, повсюдна несвобода, залежність людини від природних і су­спільних сил. Тіль­ки тривала історія веде до постійного зростання міри свободи людини і — одночасно — до того, що це вихідне, сут­нісне відношення з емпіричного факту перетворюється на внутрішній принцип її розвитку.

Суперечність

Категорія суперечності є загальним, абсолютним визначенням ­сутності.

Вже у сфері безпосереднього зримо відчувається присутність діалектичної суперечності: суперечлива взаємодія якості і кількості вирішується в мірі. Але справжнього панування категорія суперечності дістає у сфері сутнісних відношень. Іншими словами, сутність не ­можна уявити інакше, ніж у вигляді тотожності взаємовідштовхування і взаємопритягання протилежностей. Там, де людський розум не досяг глибокого розуміння суперечності, неможливо серйозно говорити про діалектику, про діалек­тичну логіку. Тому, починаючи з Геракліта, у філософії простежується і розвивається думка про те, що суттю, ядром діалектичного мислення є суперечність.

Особливо велика заслуга в розвитку цієї ідеї належить Гегелю, який визначав істину як конкретне, а конкретне — як єдність протилежних визначень. У трактуванні Гегеля суперечність розумна, вона є коренем будь-якої життєвості.

Подальший розвиток концепції Гегеля з одночасним усуненням з неї різного роду містифікацій стає можливим з усталенням у філософії поняття субстанціальності предметної діяльності людини. Не якесь абстрактне мислення, а реальні людські відносини з природою і со­ціумом містять у собі ключ до глибинного розуміння категорії суперечності та її сутнісної сили в логіці мислення.

Людська діяльність складається з двох відношень, що взаємо­обумовлюють одне oдне — відношення людей до природи {145}
та їхніх відносин між собою. На кожному конкретному ступені історичного процесу відбувається цілком конкретне ото­тожнення, приведення до єдності відношення людей до природи як сукупної продуктивної сили і відносин між людьми, що укладається у виробничі відносини. Ці два типи відношень неможливі один без одного. І в той же час вони постійно знаходяться у нескінченній суперечності один з одним. Послідовне розв’язання цієї суперечності і дає нам усе багатство життєвих укладів людської історії.

Отже, сама сутність суперечлива. Але суперечності бувають різними. Нерозуміння цієї обставини постійно призводить до непорозумінь.

По-перше, діалектичне вчення про центральну роль супе­речності у пізнанні зовсім не заперечує важливості законів фор­мальної логіки. Характерна для останньої заборона суперечності має свій власний аспект застосування, він регулює закони мовного спілкування. У мовному оформленні змісту мислення дійсно не повинно бути формально-логічних помилок, терміни правильного мислення повинні бути однозначними, визначе­ними і т. д.

По-друге, справжня діалектика повинна бути протиставлена еклек­тиці і софістиці як основним формам псевдодіалектики. Діалектичне мислення — це суворе мислення, що не припускає довільного поєднання просто різноманітних речей та іменування цього поєднання суперечністю. Речі, що не мають між собою нічого спільного, не можуть бути протилежними точно так само, як і абсолютно однакові речі. Так, Маркс зауважував, що якби індивід А мав ту ж потребу, що й індивід Б, то між ними не існувало б ніякого відношення. «Тільки розходження їхніх пот­реб і неоднаковість здійснюваного ними виробництва дають привід для обміну і до їхнього соціального прирівнювання один до одного в обміні; тому це природне розходження є передумовою їхньої соціальної рівності в акті обміну і взагалі є передумовою того відношення, у яке вони вступають між собою як виробляючі індивіди» [47, 189-190].

У цьому висловленні сформульована сутність діалектичної суперечності: одна сторона суперечливої взаємодії доповнює іншу і не може існувати без неї. Кожна сторона суперечливого відношення безпосередньо виявляє себе у своїй протилежності. {146}

Конкретне поняття містить у собі суперечність в одному і тому ж самому відношенні, а саме: протилежності виключають одна одну й через те саме містять у собі одна одну. Всі інші види суперечностей (суперечність за різних часів і за різних відношень) не є діалектичними суперечностями.

Особливо багато для розуміння характеру діалектичної суперечності дає Марксів аналіз виробництва і споживання. Цей аналіз протистоїть уявленням економістів, які у виробництві просто бачать ви­хід­ний, у споживанні — кінцевий, у розподілі та обміні — серединний пункт.

Відзначений вище зв’язок Маркс не заперечує, але визначає його як емпіричний, поверховий. Він показує, що виробництво є виробництвом і у той же час споживанням (споживанням матеріалів, корисних копалин, робочої сили, ідей), а споживання є споживанням, але й у той же час виробництвом — виробницт­вом передусім суб’єк­та виробництва, що формується тільки через споживання ним ма­теріальних і духовних продуктів виробництва. Обидва ці полюси є ­умовами існування один одного: виробництво створює предмет споживання і ­споживача, а споживання, крім створення суб’єкта виробництва, є ідеальним джерелом виробництва, оскільки формує потребу як внут­рішній, ідеальний образ предмета виробництва.

Ми змушені опускати цілий ряд важливих відтінків аналізованої діалектики. Відзначимо лише, що в ній є великий евристичний потенціал для дослідження співвідношення потреб і здіб­ностей людини, проблеми ідеального і т. д.

Принцип розуміння сутності як внутрішньої суперечності будь-якої досліджуваної системи є універсальним і при пра­вильному за­стосуванні приносить свої плоди у будь-якій галузі людської практичної і теоретичної діяльності. Достатньо назвати теорію відно­сно­сті Ейнштейна як розв’язання суперечності простору і часу у фізиці, теорію Луї де Бройля як розуміння корпускулярно-хвильової природи єдиного начала квантової механіки і т. д.

У діалектичному розумінні суперечність є справжня основа всього існуючого.

Декілька слів про зміст категорії «основа». Практичний, діяль­нісний корінь цієї категорії міститься у практиці людства, а саме — у виникненні осілості і будівництва. У зазначеній {147}

практиці, по-перше, основа з’являється як земля, ґрунт, виокрем­лення цього ґрунту з іншого, абстрактного, хаотичного простору. Оскільки ж діяльність протікає в часі, то основа отримує, вже друге значення — «покласти початок». «Таким чином, поєд­нання розуміння основи як ґрунту, як чогось нерухомого, статичного з розумінням основи як дії, як руху дає категорію осно­ви в тому розумінні, в якому вона поступово закріп­лювалася в суспільній свідомості» [40, 82]. За Гегелем, основа є результатом розв’язання суперечності: «Розв’язана суперечність є... основа, сутність як єдність позитивного і негативного» [42, 60]. Отже, основа є немов квінт­есенція сутності, і основа є розв’язана суперечність. Суперечність, для того, щоб стати основою сутності, повинна втілитися в певній єдності (розв’язатися) і тим самим стати конкретним фундаментом появи нової якості. Прикладом сказаного можуть бути гроші як основа становлення і розвитку товарно-грошових відносин (гроші, що з’являються на світ
божий як вдале вирішення протиріччя між споживчою і міновою вартостями). Прикладом сказаного може бути будь-яка з відомих нам суспільно-економічних формацій, що з’єднує в діалек­тичну цілі­сність певний рівень продуктивних сил людини і його виробничі відносини.

Отже, за допомогою категорії «основа» у діалектичній логіці позначається немов би квінтесенція сутності. А далі, кожна пара категорій сфери сутнісних відношень (зміст — форма, ціле — частина, внутрішнє — зовнішнє й ін.) повинна про­демонст­рувати нам своє­рідний специфічний характер розв’язання суперечності, по-перше, як розв’язання, що породжує основу, а по-друге, як розв’язання су­перечності між основою і тим, основою чого вона є, тобто заснованим (за термінологією Гегеля). Отже, суперечливе відношення «осно­ва — засноване». Поч­немо його розгляд із діалектики змісту і ­форми.

Зміст і форма

Зміст взагалі — це єдність матерії і форми, а форма — це організація, спосіб руху матерії, визначеність, яка щоразу надає матерії даного специфічного, неповторного змісту.

У людській мові існує велика кількість різних тлумачень зміс­ту і форми. Формою ми називаємо і зовнішній опис предмета, {148}
і спосіб дії, і структуру предмета, і навіть приладдя для формування виробів. Нам доведеться показати, що всі ці різновиди у розумінні змісту і форми аж ніяк не випадкові і кожен з них відображує той чи інший бік, ту чи іншу грань цілісної діалектики цієї важливої пари категорій.

Для здійснення цього синтезу скористаємося гегелівською схе­матизацією історичного шляху, пройденого філософською думкою в розумінні співвідношення даних категорій. Гегель виділяє три етапи: сутність — форма, матерія — форма, зміст — форма. Перший із цих етапів Гегель називає тезою, другий — антитезою, третій — синтезом. При цьому припускається, що найбільш розвинута, кон­кретна пара «зміст — форма» містить у собі «у знятому вигляді» зміст і тези, й антитези.

У цій тричленній схемі Гегель висловив одночасно не тільки генезис, але і логічну структуру категорій змісту і форми. Взяв­ши цю гегелівську схему, ми, однак, за її основу візьмемо не абстрактну абсолютну ідею, а принцип розвитку конкретних систем.

Зміст як сутність, що формується (теза). Співвідношення «сут­ність — форма» фіксує вихідний момент зародження нового змісту, такий момент, коли про нього ще нічого не можна сказати, крім того, що він є деякою особливою формою прояву сутності деякого старого змісту. Зміст, розглянутий у цій діалек­тичній точці виникнення нового зі старого, є одночасно і формою сутності (старої), і сутністю форм (нових). Подібне, наприк­лад, можна сказати про первісну людину: вона водночас є і одним з різновидів тваринного світу, і вихідним пунктом майбутніх соціальних форм.

Форми, що наповнилися в процесі розвитку принципово новим змістом, продовжують, однак, певною мірою, належати і старому змі­стові. Зв’язок між цими змістами не переривається, і це є одним із найважливіших моментів єдності світу. Проте такий зв’язок (відношення) є зв’язком формальним. Лише формально людина — тварина. Точно так само формально вона — жива істота, фізико-хімічна система взаємодіючих елементів і процесів, матеріальне тіло взагалі.

Саме реальний факт певної «байдужості» сутності системи до тих змін і формоутворень, що відбуваються усередині даної системи, факт самототожності речі в момент її зміни і пояснює {149}

співвідношення понят­тя структури з категоріями змісту і форми. Структура — це інваріант­ний аспект системи, підкреслюють дослідники цих категорій [19, 140]. Є навіть спроба визначити форму цілком через поняття структури: «Фор­ма — це структура змісту» [48, 117]. І з цим можна погодитися, але при суттєвому доповненні: форма тотожна структурі тільки в аналізованому нами аспекті діалектики змісту і форми, а саме — в аспекті, коли зміст висту­пає не більш ніж особливою модифікацією певної сутності. Першою фі­­лософською теорією такої форми-структури став атомізм ­Демокріта.

Слід зазначити, що наявність у процесі розвитку моменту усталеності, інваріантності, відносного спокою, одночасної включеності елемента вищої форми руху в нижчу, — усе це є підставою застосування у вивченні предметів, що розвиваються, математичних та інших формальних методів. Але якщо абсолютизувати даний формальний підхід, ми отримуємо формалізм у багатогранному його виявленні.

Будь-яка нова форма є формою розв’язання внутрішньої суперечності деякого старого змісту (звідси, до речі, і випливає головний, первинний характер змісту стосовно форми).

Але розв’язання це буває різноманітним: воно може виявлятися в знаходженні системою певної нової форми зберігання, репродукування її старого змісту, але й може мати характер радикального подолання старого, форму виходу за його межі. В останньому випадку нова форма сама за наявності сприятливих умов стає сутністю принципово нового змісту.

Зміст як субстрат, що формується (антитеза). Якщо на першому етапі діалектики форми і змісту форма виступала як засноване, то на другому етапі відбувається «обертання», у результаті якого форма починає виступати як основа змісту.

Формуючи «неорганічне тіло» своєї культури, людство дедалі все більше вбирає всі досоціальні форми руху матерії в систему своєї діяльності, наділяючи їх цілком новим, соціальним змістом. Співвідношення суб’єкта й об’єкта з’являється як взаємодія активної і пасивної частин єдиної субстанції-суб’єкта. Остання діє саме на себе (співвідноситься із собою) через форми свого руху. Кожна така нова форма є одночасно не тільки якимось остаточним результатом вирішення певної суперечності, але щоразу і початком перебудови, переоформлення матерією {150}

самої себе за допомогою знайденої форми. Матерія є присутньою у будь-якому змісті подвійно: по-перше, як самодостатня сутність, що породила дану форму свого руху, і, по-друге, як субстрат, речовина, носій деякого принципу стійкості даної форми руху. Тому точніше було б другий етап розвитку діалектики змісту і форми позначати як співвідношення «матерія (субстрат) — форма».

Можна бачити, що, якщо перший етап — це етап виникнення змісту, то другий — це етап його становлення. Таким чином, співвідношення «матерія (субстрат)» — форма» є, по суті, логічним продовженням співвідношення «сутність — форма». Воно являє собою склад­ніший ракурс розгляду останнього: адже сутність будь-якого новотвору продовжує оформлятися й у період становлення, а для цього потрібна матерія як виразник і носій його власної якості.

Тотожність змісту і форми (синтез). Справжня внут­рішня форма є формою внутрішнього саморуху змісту. Зміст розвинутої системи містить у собі обидва попередні етапи (моменти) діалектики змісту і форми. Тому третій етап — «форма — зміст» — це етап буття розвинутого змісту, існування якого забезпечується розвинутою системою внутрішніх форм, що підтримують функціонування одна одної і пере­ходять одна в одну.

Так, наприклад, Маркс розглядає зміст розвинутого капіталу як процес кругообігу, що має три органічно єдиних стадії: грошового, продуктивного і товарного капіталів. Ці плинні форми й одночасні і послідовні, причому їхня одночасність опосередковується їхньою послідовністю. Досить тільки на короткий час порушитися перетіканню однієї з форм капіталу в інші, як у системі товарно-грошових відносин виникають різного роду кризи, система втрачає свою стійкість, ніби «занедужує».

Аналогічну картину можна бачити у будь-якій розвинутій системі. Так, зміст соціальної форми руху матерії повинен бути зрозумілий як органічна єдність таких внутрішніх, «текучих» форм цього змісту (одночасність яких опосередковується їхнім постійним історичним взаємопереходом), як предметно-практич­на діяльність, суспільні від­носини, суспільна свідомість.

Тотожність змісту і форми розвинутої, «органічної» системи носить діалектичний характер. Тому навіть найбільш адекватна, {151}

внутрішня форма одночасно і збігається і не збігається зі своїм зміс­том, що і є внутрішнім імпульсом подальшого розвитку системи.

Отже, історичні етапи формування змісту виявляються одночасно логічними аспектами його внутрішньої будови і пізнання. В історичному плані гегелівські «теза», «антитеза» і «син­тез» є логічним описом змісту: а) виникаючого; б) що знаходиться в про­цесі становлення; в) розвинутого. У логічному плані ця ж тріада обертається «знятою» історією будь-якого даного змісту, вираженою в типології вже от-таких форм того ж самого змісту: форми структурної, форми функ­ціональної і форми розвитку пред­мета. І знов-таки це форми, що взаємо­проникають одна в одну.

Становлення внутрішньої форми, рівної змісту, є одночасно і еволюцією зовнішньої форми, в якій теж є своя типологія. На першому з розглянутих трьох етапів зміст практично цілком дорівнює формі старого змісту. Але відразу ж, із початку відліку часу історії становлення знову виниклого змісту, ця форма поступово набуває характеру все більшої і більшої зовнішності, віддаленості.

На другому етапі, тобто етапі становлення внутрішньої форми змісту — протиставлення зовнішніх і внутрішніх форм зростає. Попередня форма руху виявляється не тільки генетичним «предком», але й зовнішнім матеріалом, субстратом, який надає змісту, що знаходиться у процесі становлення, зовнішньої форми.

Зовнішня форма для розвинутого змісту (третій етап) — це форма середовища, точніше, форма зовнішньої суперечності сис­теми з навколишнім середовищем. Зовнішнє середовище — це зовнішні умови буття або небуття внутрішньої форми розвинутого змісту. Ці умови, постійно переводячись у внутрішній стан системи, формують зовнішній образ речі. Тому мінерал складу SiO2 на земній поверхні має знайомий нам усім гекса­гональний образ кварцу, кришталю, а на ве­ликих глибинах, де тиск набагато більший, ніж на поверхні, цей же мі­нерал набуває внутрішньої будови і вигляду діаманта (мінерал «стішовит»). Саме тому людина, що тисячоліттями розвивається в гео­гра­фічних умовах яскравого тропічного сонця, набуває темного кольору шкі­ри, а людина, що настільки ж довгостроково роз­вивається в умовах середньоазіатських степів і пустель — характер­ного розрізу очей. {152}

До сказаного слід додати, що в розвинутому змісті є присутніми не тільки зовнішня форма, що обумовлена середовищем, а є також і дві інші, названі вище, більш ранні іпостасі зовнішньої форми (форма «далекого споріднення» і форма «субстратного запису»), які пов­ною мірою зберігають своє значення і для розвинутого змісту.

Умова

Умова є ланкою, яка пов’язує між собою дану особливу систему та навколишнє середовище. Умови можуть бути необхідними і випадковими, внутрішніми і зовнішніми. Внутрішні умови завжди необхідні, зовнішні ж можуть бути як необхідними, так і випадковими. Необхідні умови — це умови, які відповідають природі даного особливого формоутворення. Не можна відривати діяльність від її умов і протиставляти їх одне одному, як, наприклад, це роблять так звані «теорія середо­вища» або «теорія чинників», які намагаються пояснити історичний процес дією умов, відірваних від людської діяльності. Гегель писав: «Коли всі умови є в наявності, предмет неминуче має стати дійсним...»

Закон

Закон як визначений аспект сутності демонструє нам те, що в зміні будь-яких явищ завжди присутня деяка внутрішня тотожність, спільність. Гегель указує, що спочатку розсудок таку тотожність уловлює як щось абстрактно-тотожне, але потім розум, тобто діалектичне мислення, освоює цю усталеність як конкрет­не, розрізнене в самому собі. Так, закон з необхідністю пов’язує злочин з покаранням, а закон руху планет — відношення часу їхнього обертання з відстанню одна від одної і від Сонця. Так, періодичний закон Менделєєва розкриває істотний, внут­ріш­ній зв’язок між атомною вагою (сучасні вчені кон­крети­зують атомну вагу у понятті заряду) елемента і його хі­міч­них властивостей.

Отже, закон є визначене відношення між речами, явищами чи процесами, але він є не будь-яке відношення, а внутрішній зв’язок, що має сутнісний (а значить — внутрішньо суперечливий) {153}

характер. Те, що відкриває розум — певну правильність, послідовність явищ — варто називати ще не законом, а його пере­дод­нем, передумовою — закономірністю.

Ціле і частина

Абстрактно-розсудкове розуміння цих категорій вбачає у «цілому» — якесь тіло, а в «частині» — будь-яку частку цього тіла. Це чисто кількісне, об’ємне розуміння, що бере за підставу критерій «ціле дорівнює сумі частин», або «ціле є сума частин». Правда, вже на рівні такого формально-логічного розуміння виявляється такий емпіричний факт, що властивості цілого принципово відрізняються від властивостей його ­частин. Цей факт глибокодумно констатується і позначається терміном «емерджентність» (від англійського emergent — несподівано вини­каючий), але причинно-наслідкових пояснень не здобуває. І хоча тут можна побачити певний крок від суто кількіс­ного підходу до якісного, проте перед нами залишається те ж саме абстрактно-розсудкове розуміння співвідношення цілого і частини.

Під тиском інших емпіричних фактів цей тип розуміння може і далі модифікуватися, звертаючись до динаміки, руху, але й у цьому випадку розуміння взаємодії фактів, частин не йде далі розглядання його як усталеної взаємодії фактів, частин і елементів. Ціле залиша­ється сукупністю частин, частини — складовими елементами цілого.

Таке розуміння точно й адекватно передає поверхневий шар (шар без­посереднього буття), безпосередньо наданий спогляданню й уявленню.

Оскільки ж категорії «частина і ціле», як і ряд інших категорій, входять до сфери категорій сутності, нас не може задо­воль­нити такий, чисто емпіричний, підхід. Змістовна логіка це — діалектика, а діалектика це — теорія розвитку. Тому принцип розвитку постійно повинен бути присутнім при розгляді будь-якої категорії (навіть сфери безпосереднього) як глибинна підстава такого розгляду.

Принцип розвитку передусім висвітлює глибинну кревність, єд­ність походження на перший погляд зовнішніх одна до одної ло­гічних форм, у тому числі і категорій цілого і частини. Справа {154}

в тому, що істинно ціле — це не якась сукупність частин і не взаємодія частин, а процес породження і творення себе як цілого, породження усіх форм свого існування і розвитку. Характеризуючи ціле як характеристику сфери сутності, Гегель відзначав: «Істинне є ціле, але ціле є тільки сутність, що завершується через свій розвиток».

Діалектика цілого і частин при цьому полягає в тому, що в істинному цілому, як це не парадоксально для повсякденної свідомості, тільки одна з частин складає сутність всіх інших частин, тільки вона у своєму розвитку створює свої інші частини як форми свого власного існування. В останніх вона, ця частина, що породжує ціле, має себе ж, але в іншій формі. Говорячи про діалектичну суперечність, ми вже розглядали приклад із взаємовідношенням виробництва, розподілу і споживання. Виробництво є саме такою от частиною, рівно­значною цілому. Воно є не звичайною, а субстанціальною частиною, що роздвоюється у процесі розвитку на себе і на своє інше, на себе і на свою протилежність.

У кожному циклі розвитку виробництво здійснює перехід до споживання через розподіл і обмін і т. д. Розподіл, обмін і споживання є для виробництва іншими, але власними формами руху, де його протилежністю є споживання. Виробництво у своєму формоутворенні конструює ціле, де воно є одночасно і частина, і ціле.

Розширяючи цю модель, ми бачимо, що весь світ людини — це всі ті форми, у яких виявляється його діяльність. Кож­на з цих форм досягає своєї самостійності (політика, етичні і естетичні від­носини, наука і т. д.), проте субстанціальною частиною, що конструює і є рівною цілому, у цій складній, цілісній системі залишається сама ­людина. Там, де на поверхні явищ ціле виступає як взаємо­відносини речей (те, що абсолютизується фетишистським способом мислення), справжня історія виявляється як історія взаємовідносин людей. От чому
цілісність людини як людського роду може реалі­зуватися не шляхом одного лише удосконалювання речей — техніки і технології — а тільки за допомогою універсального, цілісного розвитку кожного індивіда, як співробітництво творчих індивідуальностей. {155}

Внутрішнє і зовнішнє

Достатньо велика увага цим категоріям була вже приділена при розмові про зміст і форму. Але тоді вони виступали як допоміж­ні категорії (субкатегорії). Прийшов час розглянути їх спеціально як важливу грань пізнання сутності.

За Гегелем, «внутрішнє» є оформлена сутність, а «зовнішнє» — спосіб її буття, зовнішній її прояв. Таким чином, як і у ви­пад­ку з іншими категоріями, ми бачимо діалектичний характер, пос­тійну взаємозалеж­ність, взаємоперехід категорій внутрішнього і зовнішнього. Звідси внутрішнє — це спосіб взаємодії частин певної системи, цілісності, що виявляється в координації і субор­динації до зовнішнього. Таким чином, зовнішнє є прояв, вираження внутрішнього.

Розглядаючи три етапи діалектики і форми, ми сформулювали їх як етапи виникнення, становлення і розвинутого стану певної кон­крет­­ної якості. При цьому змінюється співвідношення і тих аспек­тів об’єк­тів, що розвиваються, яких ми називаємо внутрішнім і зо­внішнім.

Внутрішнє і зовнішнє спочатку повинні бути розглянуті абст­рактно, як сторони, властиві кожному окремо взятому явищу.

Щодо виокремлення людини з природи, то ми повинні виз­нати, що внутрішнє і зовнішнє — це характеристики, притаманні як природі, так і людині. Спочатку людина як породження природи, є лише одним із зовнішніх її проявів. Потім, у процесі формування внутрішньо­го змісту соціальної форми руху, взаємодія природи і людини стає складнішою і багатограннішою. Передусім людина постійно в процесі пра­ці споживає природні тіла і явища, перетворюючи їх як зо­внішньо даний матеріал на своє внутрішнє надбання. Але при цьому важливо підкреслити, що й у самій природі саме в цій взаємодії виявляється її внутрішнє. Спочатку предмети навколишньої до людини природи з’являються їй як зо­внішні, але, примушуючи їх взаємодіяти між собою, людина виявляє внутрішнє і самої природи, і самої людини як продукту природи. Так, наприклад, у природі немає в чистому ви­гля­ді хімічної форми руху, але в хімічних лабора­торіях, на своїх фабриках і заводах людина виділяє, немов би очищає цю форму руху і пізнає її внутрішні, сутнісні закономірності. {156}

Внутрішні, сутнісні сили людини і природи, стаючи оформленою сутністю, стають культурою. Олюднена природа спочатку об’єктиву­ється у вигляді знарядь праці, у матерії мови, а потім — і в численних предметах духовної культури (творах мистецтва, літератури, архітектури), ширше — у формах суспільної свідомості, в установах полі­тичної організації суспільства і т. д. При цьому внутрішнє багатство людських сутнісних сил на певному етапі розвитку історії протистоїть йому як зовнішнє, як чужа сила. Через зовнішнє ставлення до свого внутрішнього, через володіння людина поступово, долаючи цю відчуженість, опановує цим багатством як своїм внутрішнім надбанням. «Багаталюдина — це в той же час людина, що має
потребу у всій повноті людських проявів життя, людина, в якій її власне здій­снення виступає як внутрішня необхідність, як потреба» [49, 586].

Таким чином, процес перетворення зовнішнього на внутріш­нє — це тривалий і суперечливий процес, який не знищує діалек­тики внутрішнього і зовнішнього, а переводить її у більш конкретний, гармоніч­ний спосіб взаємодії.

Дійсність і можливість

Згадаємо відомий гегелівський вислів: «Усе дійсне розумно, усе розумне дійсно». Згадаємо також відмінність трактувань його змісту. Поверхове трактування зводить суть фрази до виправдання всього існуючого. Більш конкретний підхід полягає в тому, щоб не ототожнювати існування і дійсність, пояснюючи розумність останньої історичною необхідністю.

Проте істинне розуміння категорій дійсності і можливості, як це завжди буває, знаходиться у сфері синтезу цих двох трак­тувань за­значених категорій.

Розвиток — не привілей одного лише мислення, це, насамперед — логіка речей. Всякий предмет, що розвивається, спочат­ку виступає як «голе» буття, проста наявність і тому є абстрактним, зовнішнім і випад­ковим. І тільки тоді, коли його сутність цілком постає й оформ­люється, тобто зміст його перево­-
дить сутність в існування, він пере­творюється з речі-у-собі — на річ-для-себе. Існуючі матеріальні тіла, процеси і явища вод­но­час не завжди справжні (в онтологіч­ному, реальному значенні). {157}

Таким чином, дійсність об’єктивно різноманітна. Перший її прояв (і відповідно — розуміння) — дійсність як матерія, об’єктив­не ­буття. У це розуміння входить і випадкове, і необхідне. Другий ­прояв дійсності можна охарактеризувати як здійсненність. До речі, в англій­ській мові ця діалектичність зафіксована термінологічно: rеаlitу ­означає дійсність як буття, матеріальний світ, actuality — дійсність, як здійсненність тієї чи іншої можливості.

При зверненні до принципу розвитку ця різниця пере­творю­єть­ся на тотожність протилежностей. Те, що називають навколишньою дій­­сні­стю, є дійсність, узята з зовнішнього боку. Проте процес її самороз­вит­ку і перетворення людською діяльністю призводить до прояву в цій зовнішній, абстрактній дійсності її внутрішнього змі­сту, суті. Дій­сність із потенційної перетворюється на справжню, повно­цінну, конкретну.

Говорячи про можливість, звичайно виділяють два її види — абстрактна (формальна) можливість і можливість конкретна (реальна). Принцип розвитку і тут усе ставить на свої місця. Взятий у всьому обсязі свого розвитку, будь-який предмет на одному етапі являє себе тільки як абстрактно можливий (так пітекантропи і синантропи виявилися тільки абстрактно можливою людиною, але не змогли стати такою), на іншому — прин­ципово можливим, і тільки на третьому — дійсним, що знаходиться в розвинутому стані.

Таким чином, зовнішня дійсність (матеріальний світ, буття) складається з декількох іпостасей. По-перше, це явища що фор­муються, нерозвинені й у цьому смислі тільки можливі (або ще недійсні). По-друге, це явища мінливі, аномальні, перекручені. По-третє, це явища дійсні, тобто сформовані, цілісні, розвинуті, які досягли ступеня видо-родової тотожності.