Особливості та основні етапи розвитку філософської думки в Україні
Історія філософської думки України починається з етапу міфорелігійного світогляду, притаманного всім культурам. На характерні особливості українських міфів звертали увагу митрополит Іларіон (І.Огієнко), І. Нечуй-Левицький, Д. Чижевський. Віра давніх українців розвивалась згідно з розвитком суспільних, господарських та культурних форм життя. Вірування українців були натуралістичними, тісно пов’язаними з природою, бо цього вимагав господарський побут. Культ природи, віра в її творчі сили були основою первісного світогляду нашихпредків.
Українська міфологія має таку особливість як пантеїзм (ототожнення бога і природи). Задовго до введення християнства наші предки користувалися релігійною термінологією. Такі поняття як “Бог”, “молитва”, “небо”, “рай”, “пекло” і багато інших були основою релігійної свідомості. Митрополит Іларіон, зауважуючи, що найважливішим релігійним поняттям було слово “Бог”, показує, наскільки сильно воно розгалужене у народній мові: “небога” – той, ким не опікується Бог, вирази “бозна” (Бог знає), “спасибі” (спаси Бог) та інші.
Філософські ідеї в Україні почали формуватися приблизно з кінця X століття. Значною мірою цьому сприяла християнізація Русі, яка змінила світоглядні та культурно-ціннісні орієнтири. 988 рік офіційно поділив історію східних слов’ян на язичницький і християнський періоди.
Християнський світогляд став панівним, відігравши провідну роль у культурі в цілому, і у формування філософського мислення, зокрема. З введенням християнства, з розповсюдженням письменства, грамотності, давньоруська культура отримала можливість знайомитися зі скарбами світової філософської думки. Київські книжники знали твори Іоанна
Дамаскіна, Піфагора, Демокрита, Діогена, Сократа, Платона, Арістотеля, Софокла та інших мислителів. Значне місце у формуванні філософських ідей посідала Біблія, перекладні твори Святого Письма, твори “отців церкви”.
В цей період основною стає онтологічна проблематика, яка розглядається крізь призму християнства: Бог – світ – людина. Провідною темою була філософія людини, суть якої полягала в тому, щоб навчити людину наблизитися до ідеалу, спробувати визначити сенс свого життя та покликання. Світоглядна орієнтація зміщується в духовний світ людини, яка є зменшеною моделлю Всесвіту – мікрокосмом. Відповідно до цього формувались і певні моральні норми, вимоги, цінності, орієнтації та ідеали. Конфлікт між добром і злом проходив крізь всю філософську проблематику давньоруських книжників – Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Нестора, Никифора, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського та інших.
Характерною рисою філософії в цей час було неприйняття абстрактного, відірваного від життя філософування, прагнення надати їй практичного спрямування, що відображено у творах Володимира Мономаха “Повчання” та Данила Заточеника “Слово” (або “Моління”). Тут постають питання світобудови, державної влади, сутності людини, її моральності, розуму.
З падінням Київської Русі (середина XIII ст.) починається новий період в житті українців – колоніальна залежність від Угорщини, Польщі, Литви, Турецької (Османської) держави, Кримського ханства, Московської держави. Що стосується останньої, вона у 1480 році заявила свої претензії на українські землі, вважаючи себе спадкоємницею Київської держави. Така ситуація негативно вплинула на духовну культуру українського народу, однак не призвела до повного культурного занепаду: ідентичність зберігалася через збереження мови,
традицій, звичаїв. З’являється перший український прозовий твір – Галицько-Волинський літопис. Гуманістично спрямований, цей твір містить ідеї служіння Вітчизні, її захисту від ворогів, необхідності об’єднання українських земель. Хоробрість, мужність, лицарська чесність – найкращі риси, якими автори літопису наділяють своїх героїв.
XV століття в Україні позначилося культурно-літературним пожвавленням, гуртуванням сил, близьких до гуманізму. В цей період з’являються перекладні твори суто філософського змісту – “Логіка Авіасафа”, “Арістотелеві врата” та інші. Онтологічні та гносеологічні питання розглядаються в них з позиції арістотелізму. Центральне місце в царині морально-етичних проблем посідають питання добра і зла, таких чеснот як справедливість, простота, міра, поміркованість, засудження скупості, заздрості тощо.
Найвизначнішими гуманістами XV – першої половини XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан та інші. Головними їх ідеями були критичне ставлення до догм християнства, звернення до реального життя людини, проголошення сили розуму, здатності пізнання законів природи. В їх творчості на першому місці – особистість, яка повинна мати право на повноцінне життя, на свободу совісті, слова, віри. Її чеснотами повинні бути не багатство, посади, титули, а розум, відвага, мужність.
Період другої половини XVI – початок XVII ст. сучасні вітчизняні дослідники називають українським Відродженням, тенденціями якого було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.
Для становлення і розвитку культурно-освітнього процесу в Україні велике значення мала Києво-Могилянська академія, засновником і фундатором якої був Петро Могила. Відчувши нагальну потребу у створенні вищої школи, він поєднує Київську і Лаврську школи – і у 1632
році створює Київську колегію. Лише 1684 року за клопотанням гетьмана Івана Мазепи цей навчальний заклад офіційно отримав царську грамоту, яка фактично констатувала статус Київської академії як вищого навчального закладу. Протягом свого двохсотлітнього існування Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у суспільно-політичному житті України, у відродженні її культури, в прилученні української молоді до джерел світової науки й мистецтва, в боротьбі за історичне право на існування своєї церкви й держави. Будучи визначним центром Просвітництва, академія піднесла на високий щабель значення науки, освіти в громадському житті.
Вчені-професори Академії активно сприяли становленню професійної філософії. Філософський курс змістовно поділявся на три частини: філософія мислення (логіка), філософія природна (фізика), філософія божественна (метафізика). Невід’ємною частиною освітнього процесу в Академії було богослов’я. В Київській академії воно викладалося професорами філософії, які вчили студентів і в богослов’ї спиратися на науковий доказ, критично аналізувати різні теологічні точки зору. Суттєвою рисою богословського курсу академії було ідеологічне (тобто релігійне) протистояння католицькій експансії. Це обумовило полемічний характер лекцій, в яких викладачі спростовували католицькі догмати, відстоюючи православне тлумачення біблійних істин.
Вітчизняна філософська думка була тісно пов’язана з теологією. Однак поряд з теологічними положеннями утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ. Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні Всесвіту, природи, людини і визначити її самостійність щодо теології. Мабуть у цьому і проявляє себе риса українського характеру – вміння знаходити компроміс.
Час виникнення Академії – це козацька доба в історії України, що суттєво вплинуло на всю культуру і науку, зокрема, на філософію. Ідеї залежності суспільного прогресу від поширення освіти надихали козацьких лідерів на особливе піклування про розвиток української культури. Ідеї цінності людини, піднесення її самосвідомості та утвердження гідності особи, концепція освіченого абсолютизму яскраво засвідчують наявність у культурі козацької доби ідей, співзвучних ідеології раннього просвітництва Західної Європи того часу. Ідеї трьох європейських суспільних течій – гуманізму, реформації та раннього просвітництва– у складному синтезі наявні у філософських курсахпрофесорів Академії – Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Л.Барановича, Ст. Яворського, Ф. Прокоповича, Г. Кониського та інших.
Основною філософською проблематикою в цей час були питання гносеології, онтології, натурфілософії.
Початок XIX ст. в житті України позначений зміною полонізації русифікацією. Ідеї національної самосвідомості через розвиток освіти, збереження мови і літератури, через боротьбу за незалежність Україні сповідували представники Кирило-Мефодіївського товариства Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та інші. В їх творчості
яскраво виявила себе філософія українського романтизму, що сприяла пробудженню національної свідомості українського народу, прагненню національного відродження України. Ідеологічний документ товариства – “Книга буття українського народу” – містить образ історіософської концепції, в центрі якої головна, з огляду на філософію національної ідеї, проблема “Україна і світ” обґрунтовується традиціями тогочасного романтизму, сполученого з ідеями християнської філософії.
ХІХ століття в історії української філософської думки відзначено існуванням двох основних напрямів філософії – “неофіційної”, публіцистичної, яка намагалася відшукати самобутність української думки, але грішила несистемністю та “офіційної”, чи професійно-академічної, предметом філософської рефлексії якої були найактуальніші проблеми духовного життя суспільства та здобутки природничих наук. Професійна філософія в Україні була представлена у Харківському університеті, ліцеях Одеси та Ніжина, в Київській духовній академії та університеті св. Володимира в Києві.
З 30-х років ХІХ століття в Києві склалась релігійно-філософська школа, представники якої відіграли значну роль в історії не тільки української, але й російської культури. Варто згадати П. Юркевича, С. Гогоцького, П. Авсенєва, В. Завитневича, В. Зеньковського, П.Ліницького, О. Новицького та інших.
З усієї історії вітчизняної філософії найскладнішим є післяреволюційний період – 20-80-ті роки ХХ століття. Справа в тім, що вся українська філософія, як і філософія інших радянських республіктого часу, була “розмита”, “розчинена” в єдиній пануючій тоді марксистсько-ленінській філософії з єдиними вимогами, завданнями, цілями і єдиним світоглядом. Кожен філософ, вчений в Радянській Україні зобов’язаний був дотримуватися позицій діалектичного та історичного матеріалізму. Склався догматичний і досить зашорений
погляд на традиційні філософські проблеми, в тому числі, і на саму історію філософії, яка перетворилася в служницю політики і офіційної ідеології.
Таке закріпачення української культури, в тому числі і філософської думки, почалося з кінця 1920 року, коли Україна втратила свою незалежність, увійшовши до складу СРСР під виглядом рівноправної республіки, а фактично – колонії Росії. Однак навіть в умовах системи
тоталітарного мислення філософська думка України не згасала повністю.
В 20-ті роки увагу привертають філософські розробки В. Юринця, С. Семковського, П. Демчука. Глибоке філософське осмислення бутя характерне і для літераторів, насамперед М. Хвильового, М. Зерова, М. Вороного, Л. Старицької-Черняхівської та інших, які прагнули зберегти українську національну культуру. Але з середини 20-х років почалися репресивні заходи, викликані звинуваченнями у “зраді”, “шпигунстві”, “відступництві” від марксизму-ленінізму.
В 60-х роках XX століття в Україні почалося “друге відродження” філософії. 1958 р. із Москви до Києва приїздить Павло Васильович Копнін (1922 – 1971). Школа Копніна розпочала тематику філософського гуманізму. Увага науковців була акцентована на онтології людського буття, на проблемах, які пов’язані з діяльністю людини. 60 – 70-ті роки позначаються виходом низки серйозних наукових світоглядно- гуманістичних досліджень з проблем історії, логіки, в тому числі, ісучасної світової філософії. Особливий інтерес становили дослідження українських філософів з історії вітчизняної філософії, етики, естетики, філософії науки тощо.