Озвиток медичного страхування в Україні в 1991—2001 рр. відбувався в умовах формування страхового законодавства в рамках правової бази незалежної держави.

Умовно його можна поділити на два періоди:
Період: з1991 р. по 1996 р. - період створення перших законодавчих актів щодо регулювання діяльності на страховому ринку.
Своєрідною «медичною конституцією» на той час стали «Основи законодавства України про охорону здоров'я», прийняті Верховною Радою України у листопаді 1992 р. Вони визначали правові, професійні, економічні, організаційні засади охорони здоров'я та стратегічні напрями реформування галузі.

Період:з 1996 р. по 2001 р. — започаткований прийняттям Верховною Радою України Закону України «Про страхування» від 7 березня 1996р. та ряду інструкцій, постанов і нормативних актів, що дозволили регулювати діяльність страхових організацій на страховому ринку України.

У цьому ж році 28 червня був прийнятий основний закон держави — Конституція, яка забезпечила право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу і медичне страхування.

Проте наприкінці другого тисячоліття Закон України «Про страхування» значною мірою вичерпав себе і став стримувати подальший розвиток страхової системи в державі. Тому Верховна Рада України забезпечила якісну та відкриту підготовку нової редакції Закону України «Про страхування», в основу якої було покладено систематизований підхід щодо діяльності страхових компаній з урахуванням міжнародних стандартів.

Новий Закон«Про внесення змін до Закону України «Про страхування»,прийнятий 4 жовтня 2001 р., регламентує здійснення медичного страхування в двох формах — обов'язковій і добровільній (статті 6, 7).

Пріоритетним видом страхування для багатьох страхових компаній стало добровільне медичне страхування, яке згідно із законодавством здійснюється як безперервне страхування здоров'я і страхування здоров'я на випадок хвороби.

Обов'язкове медичне страхування через відсутність чіткої законодавчої бази розвитку не набуло. Воно й досі перебуває на стадії законопроектів, що активно обговорюються протягом тривалого часу представниками охорони здоров'я і органів державної влади.
Урядом з метою подальшого розвитку державної політики щодо реформування системи охорони здоров'я та перетворення медичного страхування в ефективну складову соціального захисту населення була запропонована модель загальнообов'язкового державного соціального медичного страхування.

З метою відпрацювання цієї моделі Указом Президента України № 1223/2000 від 14 листопада 2000 р. було введено в дію проект Закону України «Про проведення експерименту в місті Києві і Київській області по загальнообов'язковому державному соціальному медичному страхуванню».

3 - Обов’язкове медичне страхування в Україні. Становлення та перспективи розвитку

На думку деяких вчених за допомогою паліативних засобів ми не зможемо суттєво просунутись вперед у вирішення державних медичних проблем. До таких кроків належать:

1) підвищення заробітної плати медичним працівникам;

2) відкриття нових медичних центрів, навіть оснащених найсучаснішим

медичним обладнанням;

3) намагання забезпечити „прозорість” процесів ліцензування та акредитації

медичних установ;

4) налаштованість з боку держави домінантно регулювати ціноутворення на

медичні препарати.

Усі ці заходи є тією чи іншою мірою суспільно корисними, однак на думку вчених, вони суттєво не здатні поліпшити стан справ в українській охороні здоров’я. Чому? Тому що це „латання дір”, це боротьба з наслідками, а не з причинами.

Кардинальним кроком, котрий здатен значною мірою змінити ситуацію на краще, є запровадження у нашій державі обов’язкового медичного страхування. Саме обов’язкового, поряд з уже існуючим добровільним. Причому, як видається, адекватної альтернативи такому крокові фактично немає. Досвід провідних держав світу засвідчує, що саме обов’язкове медичне страхування є тим засобом, за допомогою якого є змога забезпечити реалізацію прав громадян на безперешкодне отримання якісної медичної допомоги. Абсолютно слушно стверджує С.Г. Стеценко, що медичне страхування є частиною соціального страхування та полягає у гарантуванні з боку держави рівних можливостей для громадян стосовно отримання медичної та фармацевтичної допомоги [7, с. 294].

Станом на сьогодні якісна медична допомога обходиться досить дорого для гаманців більшості українських громадян. Оскільки пересічний український громадянин – не олігарх, то і дозволити собі витрачати значну частину сімейного бюджету на медицину більшість українців об’єктивно не у змозі. Норма ст. 49 Конституції України, відповідно до якої держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, не виконується. Та й фактично вона за цих умов не може бути дотримана, і це не вина, а біда вітчизняної охорони здоров’я та медичних працівників.

Сама проблематика медичного страхування є не є зовсім новою навіть у сучасній Україні. З початку 90-х років XX ст. у нашій державі почали виникати певні форми добровільного медичного страхування. Велика кількість загальнострахових компаній почала займатися медичним страхуванням у різних обсягах. Останніми роками почало стихійно з’являтися добровільне страхування у некомерційній формі – так звані лікарняні каси. Але за відносно незначного поширення добровільного медичного страхування комерційна форма і тут превалює. Інакше кажучи, певні кроки уже зроблені [9].

У методологічному плані необхідно зазначити, що „наукове поле” вивчення проблем правового забезпечення охорони здоров’я та медичного страхування в Україні вже розробляється. Серед науковців, котрі активно займаються проблемами правового регулювання обов’язкового медичного страхування, потрібно акцентувати на працях таких дослідників, як О. Голяченко, котрий є одним із фундаторів нового наукового напряму – „економіка охорони здоров’я”, де розглядаються і проблеми медичного страхування; В. Рудий, дослідження якого торкаються проблем фінансових та економічних відносин у системі охорони здоров’я України; С. Стеценко, у наукових працях якого висвітлено адміністративно-правові проблеми вітчизняної охорони здоров’я. Водночас збільшується кількість наукових статей у фахових журналах та збірках матеріалів науково-практичних конференцій як юридичного, так і медичного спрямувань.

Невирішеними проблемами, що дискутуються в науковому середовищі стосовно обов’язкового медичного страхування, є такі:

– медичне страхування як шлях до забезпечення передусім доступності медичної допомоги громадянам незалежно від їх матеріального статку;

– медичне страхування як державна гарантія;

– багатоджерельність фінансування медицини, що дасть змогу медичним працівникам отримувати заробітну плату не лише із державного бюджету, а й за рахунок виплат по обов’язковому медичному страхуванню;

– характер та форма участі страхових компаній у системі обов’язкового медичного страхування;

– розробка та запровадження медико-правових стандартів надання медичної допомоги затих чи інших варіантів захворювань;

– роль держави у функціонуванні всієї системи медичного страхування в Україні тощо.

Що ж стосується практичної, зокрема правотворчої діяльності, то потрібно зазначити що останніми роками запропоновано декілька варіантів законопроектів стосовно обов’язкового медичного страхування. Вони відрізняються іноді досить кардинально, один від одного. Одні пропонують залучати до процесу обов’язкового медичного страхування комерційні установи – страхові медичні організації, інші вважають, що ці повноваження доцільно делегувати державі [1, с. 44-49].

Історія законотворчості стосовно обов’язкового медичного страхування в Україні має кілька етапів:

1. Проект Закону “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” № 4505 від 12.12.2003 р. (Подання І. Франчука).

2. Проект Закону про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування № 4505-1 від 06.02.2004 р. (Подання І. Шурми).

3. Проект Закону „Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування” № № 3370 від 08.10.2003 р. (Подання М. Поліщука, Р. Богатирьової).

4. Проект Закону „Про загальнообов’язкове медичне страхування” № 3370 1 від 27.01.2004 р. (Подання М. Добкіна, О. Морозова).

5. Проект Закону „Про обов’язкове медичне страхування” № 5655 від 16.06.2004 р. (Подання М. Добкіна, О. Морозова, В. Хомутинніка).

Серед останніх ініціатив можна вказати приклади 2006 р., коли були запропоновані законопроекти з однаковою назвою („Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”), положення яких присвячені проблемам запровадження та правового регулювання обов’язкового медичного страхування [5].

Йдеться про:

а) проект, який внесли Я.М. Сухий, Л.Л. Денисова, С.В. Шевчук, М.В.Мельничук;

б) проект, який внесли С.С. Бульба, Л.С. Григоровичs{, В.Г. Карпук, Л.В.Стасів).

Незважаючи на однакову назву зазначених проектів, вони багато в чому є відмінними, іноді на суттєвих підставах. Зазначимо, що саме ці проекти, на думку фахівців, є найбільш реальними з погляду потенційного прийняття закону про обов’язкове медичне страхування. Чи є вони найоптимальнішими з наявних? Не думаю, оскільки передусім виникає запитання, чи доцільно в руках держави (за рахунок акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування в державному фонді) утримувати „всі важелі” управління охороною здоров’я в державі? Коли це здійснюється ефективно, тоді це обґрунтовано. Але в сьогоднішніх умовах, коли Міністерство охорони здоров’я України та його територіальні управління (відділи) в областях та районах об’єктивно не справляються з поставленими завданнями, така постановка питання не є оптимальною.

Відповідно до названих проектів окремим суб’єктом правовідносин у сфері обов’язкового медичного страхування є Фонд загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування України. З правового погляду цей фонд – це фінансово-кредитна організація, що має специфічні функції збору і акумуляції фінансових коштів для подальшого фінансування організації та надання медичної допомоги, а також контролю за використанням фінансів. Фактично фонд є суб’єктом медичних правовідносин у сфері медичного страхування, але його функції специфічні, на відміну від інших суб’єктів (громадяни, роботодавці, медичні установи). Формування монополістичного державного фонду з обов’язкового медичного страхування не буде ефективним, оскільки він не дасть змоги вирішити існуючі проблеми, а навпаки, посилить їх негативні наслідки. Перш ніж запроваджувати обов’язкове медичне страхування, необхідно зробити попередні розрахунки щодо витрат, пов’язаних зі втіленням цієї системи. Тоді стане зрозумілим, чи може бути задіяна комерційна складова (акумулювання коштів обов’язкового медичного страхування у страхових медичних компаніях) у вирішенні загальнодержавного завдання [5].

Загалом же, аналізуючи переваги та недоліки створення єдиного державного Фонду медичного страхування, який би наповнювався за рахунок страхових внесків, потрібно зазначити таке. До переваг можна зачислити:

– простота управління таким органом, адже він буде єдиним для всієї України;

– можливість оперативного коригування ситуації шляхом перерозподілу коштів та їх виділення для конкретних потреб.

Говорячи про недоліки такого державного фонду, варто наголосити на такому:

– відсутність ринкових механізмів та економічних стимулів для діяльності фонду;

– дублювання вітчизняної адміністративно-командної системи управління охороною здоров’я.

Крім іншого, важливою складовою функціонування системи обов’язкового медичного страхування є експертиза якості надання медичної допомоги. Адже „хто платить гроші, той і замовляє музику” – цей вислів має безпосереднє відношення до обов’язкового медичного страхування та надання медичної допомоги в його умовах.

Одним з основних процесів цього спрямування є експертиза обсягів і якості медичної допомоги, що надається громадянам. Як засвідчує практика, позавідомчий контроль, котрий будуть здійснювати фахівці, вільні від контролю з боку Міністерства охорони здоров’я України – це могутній стимул для медичних установ до безперервного поліпшення якості послуг, що вони надають. Адже поміж іншим цим досягається позавідомчість – ключовий фактор об’єктивності. Керуючись цим, пропонуємо вжити таких заходів у напрямі вдосконалення стану справ з експертизою якості медичної допомоги в умовах потенційного запровадження обов’язкового медичного страхування:

1. Створення загальнодержавного реєстру лікарів, котрі залучаються до проведення цього виду експертиз.

2. Внесення змін до номенклатури медичних спеціальностей передбачивши наявність експертів якості надання медичної допомоги [3].

4 - Загальна характеристика загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від застрахованих осіб обставин та надання соціальних послуг за рахунок коштів Фонду загальнообов’яз­кового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
«Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» заклали фундамент формування системи соціального страхування. Із прийняттям Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» в Україні запроваджено нову страхову систему соціального захисту населення від безробіття, яка чинна майже в усьому світі і передбачає такий механізм підтримки доходів безробітних, яким встановлено залежність одержання допомоги по безробіттю від внеску застрахованої особи. Відповідно до Закону матеріальне забезпечення за страхуванням встановлюється зі значною диференціацією залежно від причин втрати роботи. Перевагу в соціальному захисті надано категорії безробітних, які втратили роботу з незалежних від них обставин.
Страхування на випадок безробіття здійснюється за принципами:

· надання державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;

· обов’язковості страхування на випадок безробіття всіх працюючих на умовах трудового договору (контракту) та на інших підставах, передбачених законодавством про працю, а також доб­ровільності такого страхування особами, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), а також громадянами — суб’єк­тами підприємницької діяльності;

· цільового використання коштів страхування на випадок безробіття;

· солідарності та субсидування;

· обов’язковості фінансування Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття витрат, пов’язаних з наданням матеріального забезпечення у випадку безробіття та соціальних послуг в обсягах, передбачених цим Законом;

· паритетності в управлінні страхуванням на випадок безробіття держави, представників застрахованих осіб та роботодавців;

· диференціації розмірів виплати допомоги у зв’язку з безробіттям залежно від страхового стажу та тривалості безробіття;

· надання на рівні не нижче за прожитковий мінімум, встанов­лений законом, допомоги у зв’язку з безробіттям та матеріальної допомоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації;

· законодавчого визначення умов і порядку здійснення страхування на випадок безробіття.

Право на матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги мають:

· застраховані особи.

· незастраховані особи — військовослужбовці Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, внутрішніх військ, військ Цивільної оборони, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Служби безпеки Украї­ни, органів внутрішніх справ України, звільнені з військової служ­би у зв’язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію (далі — військовослужбовці), та особи, які вперше шукають роботу, інші незастраховані особи у разі їх реєстрації в установленому порядку як безробітних.

· громадяни України, які працюють за межами України та не застраховані в системі соціального страхування на випадок безробіття країни, в якій вони перебувають, мають право на забезпечення за цим Законом за умови сплати страховику страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

· особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами мають право на забезпечення за цим Законом за умови сплати страховику страхових внесків.

В умовах соціального страхування допомога у зв’язку з безробіттям використовується не тільки як пасивний захід підтримки на період безробіття, а і як спосіб повернення безробітного до трудової діяльності.
Запровадження загальнообов’язкового соціального страхування на вищеназваних умовах та принципах вже сьогодні дало змогу підвищити мінімальний розмір матеріального забезпечення без­робітних громадян майже вдвічі [7, с. 46].

Суб’єкти страхування
на випадок безробіття
Суб’єктами страхування на випадок безробіття є:

· застраховані особи, а також члени їх сімей;

· страхувальники;

· страховик.

Застрахованими особами є: наймані працівники, а також інші особи (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України), на користь яких здійснюється страхування на випадок безробіття.
Представниками застрахованих осіб є профспілки або їх об’єд­нання чи інші уповноважені найманими працівниками органи (представники).

Страхуванню на випадок безробіття підлягають особи, які:

· працюють на умовах трудового договору (контракту);

· проходять альтернативну (невійськову) службу;

· працюють неповний робочий день або неповний робочий тиж­день та на інших підставах, передбачених законодавством про працю.

Особа набуває статусу застрахованої особи з дня укладення трудового договору; з цього дня починається сплата страхових внесків. Сплата страхових внесків припиняється з дня розірвання трудового договору.
Особам, які підлягають страхуванню на випадок безробіття, видається свідоцтво про загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування, яке є єдиним для всіх видів соціального страхування.
Працюючі пенсіонери та особи, в яких відповідно до законодавства України виникло право на пенсію; іноземці та особи без громадянства, які тимчасово працюють за наймом в Україні, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не підлягають страхуванню на випадок безробіття [2, ст. 5].
Другим суб’єктом загальнообов’язкового соціального страхування на випадок безробіття єстрахувальники.Це роботодавці та застраховані особи, які відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» сплачують страхові внески.
Роботодавцями вважаються:

· власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган та фізичні особи, які використовують найману працю;

· власник розташованого в Україні іноземного підприємства, установи, організації (в тому числі міжнародної), філії або представництва, який використовує працю найманих працівників, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Представниками роботодавців є об’єднання та спілки роботодавців чи інші уповноважені роботодавцями органи (представники).
Роботодавець набуває статусу платника страхових внесків до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття з дня реєстрації.
Третій суб’єкт — страховик. Це Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття.
Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (далі — Фонд) створений для управління страхуванням на випадок безробіття, провадження збору та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, виплати забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення інших функцій згідно із Законом і статутом Фон­ду. Фонд має важливе значення для суспільства, тому що в Україні налічується більше 2,5 млн офіційно зареєстрованих безробітних громадян і ще кілька мільйонів перебувають під загрозою втрати роботи [8, с. 366].
Фонд є цільовим централізованим страховим фондом, некомер­ційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг Фондом. Його діяльність регулюється «Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне стра­хування», Законом України «Про зайнятість населення», Законом України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та статутом Фонду, який затверджується правлінням Фонду.
Досвід минулих років показав, що управління фінансовими ресурсами Фонду має бути відокремлене від управління коштами державного бюджету з метою усунення їх нецільового використання. Так, у 1996 році Державний фонд сприяння зайнятості населення було включено до Державного бюджету України.
В результаті з фонду було вилучено значні обсяги фінансових ресурсів. За короткий термін в державі було штучно створено проблеми: несвоєчасну виплату допомоги у зв’язку з безробіттям; появу заборгованості за матеріальним забезпеченням безробітних громадян, значне скорочення системи соціальних програм [7, с. 44].
Тому кошти Фонду не включаються до складу Державного бюджету України.
Усі застраховані особи є членами Фонду, управління яким здійснюється на паритетних засадах державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Безпосереднє управління Фон­дом здійснюють правління та виконавча дирекція Фонду. До складу правління входять по 15 представників від держави, застрахованих осіб та роботодавців, які виконують свої обов’язки на громадських засадах.
Представниками держави є представники від центральних органів виконавчої влади, які призначаються Кабінетом Міністрів України. Представники застрахованих осіб та роботодавців делегуються профспілками, їх об’єднаннями та об’єднаннями роботодавців. Порядок делегування цих представників визначається сто­ронами самостійно.
Не може представляти сторону особа, яка не є громадянином України або має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята в установленому законом порядку, а також особа, яка звільнена з останнього місця роботи
з підстав, передбачених статтею 37, пунктами 3, 4, 7, 8 статті 40, статтями 41 і 45 Кодексу законів про працю України [4].

Строк повноважень членів правління Фонду становить шість років і закінчується в день першого засідання нового складу прав­ління Фонду.
Правління Фонду очолює голова, який обирається з членів правління Фонду строком на два роки почергово від представників кожної сторони. Голова правління Фонду має двох заступників, які разом з головою представляють сторони.
Закони, відповідно до яких функціонує Фонд, визначають джерела надходжень коштів для його формування. Такими джерелами є:

· страхові внески страхувальників — роботодавців, застрахованих осіб;

· асигнування державного бюджету;

· суми фінансових санкцій, застосованих відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» та Закону України «Про зайнятість населення», інших законів до підприємств, установ, органі­зацій та фізичних осіб за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів Фонду, недотримання законодавства про зайнятість населення, а також суми адміністративних штрафів, накладених відповідно до закону на посадових осіб та громадян за такі порушення;

· прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів Фонду, у тому числі резерву коштів Фонду, на депозитному рахунку;

· благодійні внески підприємств, установ, організацій та фізич­них осіб;

· інші надходження відповідно до законодавства України.

Вказані кошти використовуються на:

· виплату забезпечення та надання соціальних послуг;

· відшкодування Пенсійному фонду України витрат, пов’яза­них із достроковим виходом на пенсію осіб, зазначених у частині другій статті 20 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття»;

· фінансування витрат на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, управління Фондом, розвиток його матеріальної та інформаційної бази;

· створення резерву коштів Фонду.

Розмір страхових внесків щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України відповідно для роботодавців та застрахованих осіб одночасно із затвердженням Державного бюджету України на поточний рік.
Роботодавці та застраховані особи сплачують страхові внески один раз на місяць в день одержання роботодавцями в установах банків коштів на оплату праці.
Страхові внески, сплачені в іноземній валюті, підлягають перерахуванню на рахунок Фонду у валюті України за офіційним курсом Національного банку України на день сплати страхових внесків.
У разі нестачі у роботодавців коштів на виплату заробітної плати та сплату страхових внесків у повному обсязі нарахування їх на заробітну плату і перерахування страхових внесків до Фонду провадиться у пропорційних сумах.
У разі незабезпечення банківськими установами перерахування страхових внесків до Фонду одночасно з видачею коштів на виплату заробітної плати ці банківські установи сплачують за рахунок власних коштів до Фонду суму несплачених страхових внесків.
Якщо роботодавці несвоєчасно чи не в повному обсязі сплачують страхові внески, до них застосовуються санкції, передбачені статтею 38 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття».
У разі ліквідації або реорганізації роботодавець зобов’язаний провести повний розрахунок щодо сплати страхових внесків до Фонду на день ліквідації або реорганізації та звернутися за місцем його реєстрації як платника страхових внесків для зняття з обліку.
Із роботодавця утримуються: сума виплаченого забезпечення та вартості наданих соціальних послуг безробітному у разі поновлення його на роботі за рішенням суду; незаконно виплачена безробітному сума забезпечення у разі неповідомлення про його прийняття на роботу; незаконно отримана сума допомоги по частковому безробіттю.
Від сплати страхових внесків звільняються[2, ст. 18]:

· застраховані особи на період відпустки на догляд за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустки на догляд за дитиною до досягнення нею шестирічного віку за медичним вис­новком;

· застраховані особи в частині отриманої допомоги по частковому безробіттю.

Розміри страхових внесків установлюються на календарний рік [2, ст. 19]:

· для роботодавця — у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що включають витрати на виплату основної та додаткової заробітної плати, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, у тому числі в натуральній формі, що визначаються згідно з нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до Закону України «Про оплату праці», які підлягають оподаткуванню прибутковим податком з громадян;

· для найманих працівників — у відсотках до сум оплати праці, які включають основну і додаткову заробітні плати, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у тому числі в натуральній формі), які підлягають оподаткуванню прибутковим податком з громадян;

· для громадян України, які працюють за межами України та не застраховані в системі соціального страхування на випадок безробіття країни, в якій вони перебувають, які сплачують страховику страхові внески і осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності, особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими угодами — у відсотках до сум оподатковуваного доходу (прибутку).

Страхові внески нараховуються на фактичні виплати (доходи), що не перевищують максимальної величини фактичних витрат страхувальника на оплату праці найманих працівників і доходу фізичних осіб, з якої справляються внески до Фонду, визначеної Кабінетом Міністрів України.

5 - 27. Види допомог та соціальних послуг за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття