Судовий і третейський (арбітражний) захист прав і законних інтересів суб'єктів господарювання

Традиційно вважається, що основним способом захисту поруше­ного права або законного інтересу є судовий захист.

Згідно з положенням Конституції України юрисдикція судів в Укра­їні розповсюджується на всі правовідносини, що виникають у державі.

Проте це не означає, що з будь-якого приводу суб'єкт господа­рювання може звертатися в судові органи. Тут повинна бути взята до уваги низка вимог матеріального і процесуального характеру.

Серед вимог матеріального права можна відзначити такі.

По-перше, способи захисту порушеного права встановлюються в законі згідно зі ст. 20 ГК, а також у договорі згідно зі ст. 16 ЦК України) та інших законів. Тому, наприклад, вимога про визнання договору неукладеним, як пояснювалося вище в цьому підручнику, не може бути покладено в основу позовної вимоги.

По-друге, захист порушеного права та інтересу припускає, що в судовому порядку може вимагати захисту лише особа, права якої порушені, не визнані чи оспорюються (ст. 15 ЦК), або прокурор, уповноважений у господарському процесі здійснювати захист інте­ресів держави (ст. 2 ГПК).

По-третє, не будь-які правові акти засвідчують права, а тому не можуть бути оспорені. ВАСУ в роз'ясненні № 02-5/35 від 26.01.2000 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнан­ням недійсними актів державних або інших органів» визначає види «неоспорюваних» у судовому порядку актів, зокрема:

— акти слідчих, судових і прокурорських органів, за якими вста­новлений спеціальний порядок оскарження, зміни чи скасуваня;

— різного роду листи, інформація, роз'яснення тощо, які спря­мовуються органами управління на адресу підлеглих ним органів в приводу конкретних ситуацій;

— виконавчі написи нотаріусів;

- акти ревізій, документальних перевірок тощо, оскільки ці акти не мають обов'язкового характеру;

- інкасові доручення (розпорядження), тому що вони є розра­хунковими документами, а не актами органів. Рішеннями Конституційного Суду України і роз'ясненнями (рекомендаціями) найвищих судових органів називаються й інші вимоги до способів і порядку захисту порушеного права.

Наприклад, згідно з рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 р. (справа про досудове врегулювання спорів) витлумаче­но, що у випадках, встановлених договором, досудове врегулювання спору є обов'язковим для сторін. А рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. (справа про охоронюваний законом інтерес) роз'яснюється зміст права на захист законного інтересу в судових органах.

Захист прав і законних інтересів господарюючих суб'єктів у спо­рах один з одним здійснюється господарськими судами України і арбітражами (третейськими судами).

Господарські суди займають центральне місце в системі судових органів щодо захисту прав суб'єктів господарювання.

Місцеві господарські суди розглядають всі справи як суди пер­шої інстанції. Апеляційні господарські суди здійснюють перегляд рішень, що не набрали законної сили. Вищий господарський суд є касаційною інстанцією і здійснює перегляд судових актів, що вступили в законну силу.

Верховний Суд України здійснює касаційний перегляд рішень за винятковими обставинами (повторна касація).

Стаття 12 Господарського процесуального кодексу України (ПІК України) встановлює перелік справ, що є підвідомчими господар­ським судам України. До них належать:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розі­рванні і виконанні господарських договорів у тому числі щодо при­ватизації майна, та з інших підстав, крім: спорів, щодо приватизації житлового фонду, спорів, які виникають з публічно-правових від­носин і віднесені до компетенції Конституційного Суду України і адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких законами України, міжнародними договорами віднесено до ведення інших органів (третейських судів тощо);

2) справи про банкрутство;

3) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції;

4) справи, які виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учас­никами (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Положення щодо корпоративних спорів були доповнені ГПК Законом України від 15.12.2006 р. Таким чином, незалежно від суб'єктного складу відносин (фізичні або юридичні особи) до відання господарських судів України віднесений розгляд корпоративних спорів. Це стало реакцією держави на необхідність централізувати розгляд цих спорів, оскільки ситуація, яка існувала до того часу, призводила до зловживань, пов'язаних з неправомірними погли­наннями (рейдерством) в корпоративному секторі економіки.

У зв'язку із набуттям чинності з 01.09.2006 р. Кодексу адмі­ністративного судочинства значна частина спорів господарського характеру — між суб'єктами господарювання і публічними органа­ми — віднесена до компетенції адміністративних судів України. Водночас, практика застосування цих новел показала недоско­налість реформи. Саме тому сьогодні в проектах Господарського процесуального кодексу (Кодексу господарського судочинства) пропонується істотно розширити компетенцію господарських судів, віднести до їх розгляду господарсько-публічні спори.

Розгляд справ господарськими судами на підставі ГПК України має певні особливості в порівнянні з розглядом цивільних і ад­міністративних справ відповідно в загальних і адміністративних судах загальної юрисдикції. Основна мета таких особливостей — прискорити постановлений судових рішень у господарських спорах, що зумовлене динамікою економічних відносин.

По-перше, ці особливості пов'язані з тим, що право на звернення до господарського суду мають на загальних підставах юридичні особи (зокрема іноземні) і громадяни — підприємці, і у випадках, передбачених законодавчими актами України, — державні та інші органи (наприклад, АМКУ і Рахункова палата); а громадяни, що не є суб'єктами підприємництва, — лише як виняток (наприклад, у справах про банкрутство, у корпоративних спорах).

По-друге, процедура розгляду справ у господарських судах Укра­їни має певні особливості в порівнянні з цивільно-процесуальним і адміністративним судочинством, зокрема:

а) строки розгляду справи в господарських судах — 2 місяці. Продовження строку можливе за ухвалою голови місцевого госпо­дарського суду на 1 місяць (у цивільно-процесуальному і адміні­стративному судочинстві процедура продовження строку розгляду справи не визначена, що призводить до затягування слухань);

б) основними засобами доведення в господарському процесі є письмові і речові докази. Окрім цього, в процесі немає свідків, проте діє інститут пояснень посадових осіб підприємств, установ, організацій, що беруть участь у справі;

в) рішення місцевого господарського суду набирає законної сили за 10 днів після його постановлення, протягом яких суб'єктам надається можливість апеляційного оскарження (у цивільно-

процесуальному і адміністративному судочинстві аналогічний термін — 10 днів на подачу заяви про апеляційне оскарження і 20 днів на подачу апеляційної скарги);

г) для примусового виконання рішення суду стягувачу видається наказ, що пред'являється згодом у Державну виконавчу службу (у цивільно-процесуальному і адміністративному судочинстві, як правило, видається виконавчий лист);

д) протягом 1 місяця після набрання рішенням сили зацікав­лена особа має право оскаржити його в касаційному порядку до Вищого господарського суду України, а за наявності певних виняткових обставин (повторна касація) — до Верховного Суду України (у цивільно-процесуальному провадженні аналогічна процедура передбачає строк у 2 місяці);

е) касаційне оскарження рішення суду першої інстанції не за­лежить від проходження процедури його апеляційного оскарження (у цивільно-процесуальному і адміністративному судочинстві в порядку касації можуть бути оскаржені тільки рішення, які пере­глядалися в апеляційному порядку).

ж) ініціація процедури досудового врегулювання спору з боку кредитора робить цю процедуру обов'язковою для боржника. За порушення встановлених термінів (1 місяць) для розгляду претензії або залишення її без відповіді (ч. 6 ст. 222 ГК України) на сторону можуть бути покладене державне мито незалежно від результатів розгляду справи (ст. 49 ПІК).

Третейський суд (арбітраж) — це недержавний незалеж­ний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, вста­новленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин (ст. 2 Закону України ♦Про третейські суди» від 11.05.2004 р.).

Суть третейського розгляду спорів полягає, передусім, у тому, що справи вирішуються не державним органом, а суспільним по­середником (третьою особою), що обирається самими сторонами.

Третейські суди в загальноприйнятому сенсі поділяються на два різновиди: а) третейські суди для вирішення конкретного спору (суди «аd hoc») і б) постійно діючі третейські суди, що створюються дер­жавою або іншими органами, діють на підставі нормативних актів і не розформовуються після розгляду конкретних справ. Прикладом постійно діючих третейських судів служить Міжнародний комерцій­ний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія при Торговельно- промисловій палаті України, які діють на підставі Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.94 р.

У країнах Європи третейська форма вирішення господарських спорів вельми поширена, позаяк перевагами третейського процесу є:

а) можливість сторін обирати процедуру розгляду спору;

б) право вибору третейських суддів, що знижує вірогідність прий­няття незаконних рішень і незгоди з таким рішенням;

в) право вибору місця і мови розгляду спору;

г) спір у третейському суді (арбітражі) розглядається оперативно, оскільки рішення третейського суду є остаточним і оскарженню не підлягає, окрім виняткових випадків порушення процедури і по­рядку третейського розгляду (справа не підвідомча третейському суду; рішення третейського суду ухвалене зі спору, не передбаченого третейською угодою або за межами третейської угоди; третейська угода визнана недійсною компетентним судом; склад третейського суду не відповідав вимогам закону).

Господарський спір може бути переданий на розгляд третейсько­му суду за наявності між сторонами третейської угоди і до прий­няття будь-яким компетентним судом (загальним, господарським) рішення зі спору між тими ж сторонами, за тим саме предметом і за тими ж підставами.

Не можуть бути передані до третейського суду господарські спори, які за своєю суттю можуть бути розглянуті тільки юрисдикційними органами держави або розгляд яких третейськими судами може призвести до зловживань і тіньових операцій, а саме:

1) про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2) виникаючі при укладанні, зміні, розірванні і виконанні госпо­дарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3) пов'язані з державною таємницею;

4) справи про банкрутство;

5) якщо однією із сторін є орган державної влади, орган місце­вого самоврядування, державна установа або організація, казенне підприємство;

6) якщо такі спори відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України.