Класифікація їх може здійснюватися у горизон-тальному і вертикальному аспектах.

Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом типів одиничних і особливих ло-кальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в істо-рично визначені відрізки часу. Такими цивілізаціями були давньо-грецька, давньоримська, візантійська, азіатських народів, англійсь-ка і північногерманська, інків тощо. Кожній з них властиві непов-торність, унікальність і соціально-історична особливість.

Вертикальний аспект, навпаки, характеризує розвиток цивілі-зації у широкому розумінні цього поняття. Він відбиває історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого - більш високого. Цьому розвиткові притаман-на загальна логіка суспільно-історичного прогресу людства, що від-бувається у всесвітньому масштабі.

Перехід від одного рівня світової цивілізації до іншого здійсню-ється шляхом глобальних за своїм змістом технологічних револю-цій, що зумовлюють якісні зрушення в розвитку суспільно-продук-тивної сили праці людини, способу її взаємодії з природою.

Перша в історії людства технологічна революція, так звана нео-літична, забезпечила перехід від варварства до цивілізації.

"Неолітична" революція передувала аграрній (сільськогосподарській) цивілізації, для якої головною формою багатства і по суті головним знаряддям виробництва стала оброблювана земля.

Промислова революція другої половини XVIII - першої трети-ни XIX ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що розвива-ється і тепер. Грунтуючись на застосуванні системи машин і меха-нізації виробничих процесів, індустріальна цивілізація зробила но-вий велетенський крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини й забезпеченні її панування над силами природи.

Щодо постіндустріальної цивілізації, то нині йдеться, з одного боку, про виробничі структури найбільш розвинених у економічно-му відношенні країн, а з іншого - про формування тільки початко-вих форм постіндустріального суспільства, яке лише зароджується.

46.Основні компоненти грошей

Гроші виконують три основні функції: 1) міри вартості; 2) засобу обміну; 3) засобу нагромадження вартості. Передусім гроші виступають мірою вартості. Суспільство вважає зручним використовувати грошову одиницю як масштаб для вимірювання відносної вартості різноманітних благ і ресурсів. Завдяки грошовій системі відпадає потреба виражати ціну кожного продукту через усі інші продукти, на які можливо його обміняти.

Використання грошей як загального знаменника означає, що ціну будь-якого продукту можна виразити через певну кількість грошових одиниць. Таке використання грошей дає змогу учасникам обміну легко порівнювати відносну цінність різних товарів і ресурсів. Подібне зіставлення полегшує прийняття раціонального рішення. Як міра вартості, гроші використовуються і в операціях з майбутніми платежами. Боргове зобов'язання всіх видів має грошове вираження.

Особливо важливою є функція грошей як засобу обміну. Тут гроші використовуються при купівлі і продажу товарів і послуг. Це зручне соціальне надбання, що дозволяє платити власникам ресурсів і виробникам грішми, які можуть бути використані для купівлі будь-якого товару чи послуги із тих, що функціонують на ринку. Як засіб обміну гроші дозволяють уникнути незручностей бартерного обміну. До того ж, гроші дають суспільству можливість скористатися плодами географічної спеціалізації і поділу праці між людьми.

Гроші служать засобом нагромадження, оскільки вони є дуже зручною формою збереження багатства. Володіння грішми, як правило, не приносить грошового доходу, який утворюється при збереженні багатства, наприклад, у формі нерухомого майна (власності) або цінних паперів (акцій, облігацій тощо). Однак гроші мають ту перевагу, що вони можуть бути нагально використані підприємством або домашнім господарством для покриття будь-якого фінансового зобов'язання.

Пропозиція грошей.

Важливо з'ясувати окремі елементи грошової пропозиції в економіці. У вузькому розумінні пропозиція грошей складається із готівки, тобто металевих і паперових грошей, що перебувають в обігу, і безстрокових вкладів, тобто вкладів у комерційних банках, різних ощадкасах або ощадних установах, на які можуть бути виписані чеки для здійснення ділових операцій. Металеві і паперові гроші є зобов'язаннями держави і державних агентів. Чекові вклади виступають як зобов'язання комерційних банків і ощадних установ.

До основних компонентів грошової пропозиції належать: готівка (металеві і паперові гроші), чекові вклади (грошовий агрегат М1), вклади на нечекових ощадних рахунках, дрібні та строкові вклади (грошовий агрегат М2) і великі строкові вклади (грошовий агрегат М3).

Металеві гроші в сучасному грошовому обігу складають малу частину грошової пропозиції (2—4%). Вони, по суті, е зручним засобом, що дозволяє здійснювати будь-які види дрібних покупок. Металеві гроші є символічними грішми. Це означає, що їхня дійсна вартість, тобто вартість самого металевого злитку, менша вартості, позначеної на монеті. Це робиться навмисне для того, щоб упередити переплавку символічних грошей з метою їхнього прибуткового продажу у вигляді злитків.

Паперові гроші, які більш значущі в кількісному відношенні, ніж металеві, складають близько 25—ЗО % грошової пропозиції в економіці.

У розвинених країнах досить поширене зберігання грошей на чекових рахунках. Замість сплати боргів паперовими грішми й монетами виписується чек на певну суму і надсилається поштою. Чек повинен бути підписаний на зворотному боці особою, яка отримала по ньому готівку. Особа, що виписала чек, після цього отримує його погашеним як завірену квитанцію, що підтверджує виконання зобов'язання.

Може здатися дивним, що чекові рахунки є частиною грошової маси. Але це легко пояснити: чеки — це не що інше, як засіб передачі власності на вклади в банках та інших фінансових установах, вони широко використовуються як засіб обігу. Крім того, такі вклади можуть бути на вимогу вкладника негайно перетворені в паперові і металеві гроші. Чеки, виписані на ці вклади, за будь-якого практичного використання замінюють гроші.

Оскільки чекові вклади є найважливішим компонентом грошової маси, важливо зрозуміти їхню еволюцію. В економічно розвинутих країнах основу фінансової системи складають комерційні банки. Банки приймають вклади підприємств і домашніх господарств і використовують ці фінансові ресурси для видачі різних позик. Позики комерційних банків забезпечують короткостроковий обіговий капітал. Вони видаються підприємствам і фермерам. За рахунок таких позик фінансується купівля споживачами товарів тривалого користування.

Комерційні банки доповнюються безліччю спеціалізованих фінансових установ: ощадно-позичковими асоціаціями, взаємно-ощадними банками і кредитними спілками, — які всі разом називаються ощадними установами. Ощадно-позичкові асоціації і взаємно-ощадні банки розміщують заощадження домашніх господарств, які потім використовують, крім іншого, для фінансування житлових іпотек. Кредитні спілки приймають вклади "членів" — зазвичай, груп людей, які працюють в одній компанії, — і надають ці фонди для фінансування покупок на виплату (у кредит).

Варто відзначити, що донедавна відкривали чекові рахунки тільки комерційні банки. Тепер ощадні установи застосовують нові види чекових рахунків. Наприклад, ощадно-позичкові асоціації приймають заощадження домогосподарств і фірм, які далі використовуються для фінансування заставних тощо.

Подібним чином кредитні спілки встановили рахунки, які являють собою чекові рахунки, основані на вкладах у кредитні спілки. Усі ці рахунки стали новаторськими засобами, що дозволяють ощадно-позичковим асоціаціям і кредитним спілкам конкурувати з комерційними банками в банківській справі.

У сфері обігу використовуються також "майже гроші". Останні виступають як певні високоліквідні фінансові активи, такі як нечекові заощаджувальні вклади, дрібні строкові вклади та великі строкові вклади. Хоча вони і не функціонують безпосередньо як засіб обігу, але можуть легко і без ризику фінансових втрат переводитися в готівку або чекові рахунки. Так, можна вимагати зняття наявних грошей з нечекового ощадного рахунку в комерційному банку або ощадній установі. Або, в іншому випадку, можна вимагати переведення фондів з нечекового ощадного рахунку на поточний рахунок.

Термінові вклади, як свідчить назва, стають доступними вкладникові лише після закінчення терміну. Хоча термінові вклади володіють явно меншою ліквідністю (здатністю бути витраченими), ніж нечекові ощадні рахунки, вони можуть бути використані як готівка або, після закінчення строку, переведені на поточний рахунок. Тому керівні грошово-кредитні установи пропонують ширше визначення грошей, в яке включають готівку і чекові вклади та інші елементи, які можуть бути досить швидко і без втрат переведені в готівку і чекові вклади.

У чекові вклади легко перетворити термінові вклади на великі суми, якими володіють підприємства у формі депозитних сертифікатів. Існують й інші менш ліквідні активи, такі як державні цінні папери (наприклад, рахунки державної скарбниці й ощадні облігації), які можуть легко перетворитися на гроші. Треба підкреслити, що існує цілий спектр активів, які лише дещо відрізняються за ступенем ліквідності або наявності грошових властивостей.

Практика показує, що "майже гроші" мають значний вплив на поведінку людей при споживанні та заощадженні. Чим більше у людей фінансового багатства у формі "майже грошей", тим більша їхня здатність втратити грошові доходи. Взаємооборотність "майже грошей" і грошей може вплинути на стабільність економіки. Наприклад, коли економічний цикл вступає в фазу розквіту інфляції, значне переведення нечекових вкладів у чекові або готівку може, якщо його не компенсувати, посилити інфляційний тиск. До того ж, таке переведення може ускладнити завдання контролю керівними кредитно-грошовими установами за грошовою пропозицією і рівнем економічної активності.

Зручним засобом придбання покупок є кредитні картки. Хоча насправді вони не стільки гроші, скільки засіб отримання короткострокової позики в комерційному банку або іншому фінансовому закладі, який випускає картку. Коли купляється певний товар за допомогою кредитної картки, то банк, що випустив її, оплачує суму магазинові. А потім покупець відшкодовує цю суму банку і платить щорічний внесок за надані послуги, а якщо він надає перевагу розрахункам із банком на виплату, то повинен вносити відсоткові платежі значних розмірів.

Основні компоненти грошової пропозиції — паперові гроші і чекові вклади — являють собою борги, або обіцянки заплатити. Паперові гроші — це боргові зобов'язання центральних резервних банків, що перебувають в обігу. Чекові вклади — боргові зобов'язання комерційних банків або ощадних установ.

Важливо відзначити, що готівкові і чекові вклади не мають дійсної вартості. Грошовий вексель — просто шматок паперу, а чековий вклад — всього лише запис у бухгалтерській книзі. Щодо металевих грошей, то їхня дійсна вартість менша за номінальну. І держава не має наміру обмінювати наявні у населення паперові гроші на щось вагоміше, приміром, золото.

У сучасних умовах паперові гроші не перетворюються у певну кількість золота чи інших дорогоцінних металів, їх можна обмінювати лише на інші паперові гроші. Це єдине, що можна отримати, коли звернутися до держави з проханням викупити частину готівки грошей. Аналогічним чином чекові гроші обмінюються не на золото, а тільки на паперові гроші, за які держава не виплачує нічого матеріального.

Готівкові і чекові вклади є грішми з тієї простої причини, що люди приймають їх за гроші. Готівка і чекові вклади виконують основну функцію грошей у результаті прийнятої давно практики бізнесу. Вони приймаються як засіб обміну. Торговець приймає паперові гроші, бо він упевнений, що інші також будуть їх приймати в обмін на товари і послуги. Кожен бере гроші в обмін на щось, оскільки впевнений, що вони в будь-який момент можуть бути обмінені на реальні блага і послуги.

Як ми вже зауважили, в економіці паперові гроші, по суті, е декретними грішми, вони — гроші, бо так сказала держава, а не тому, що їх купують за який-небудь дорогоцінний метал. Загальна прийнятність наявних грошей підтримується також згодою держави приймати їх при сплаті податків та інших фінансових зобов'язань.

Хоча держава не оголошувала чеки (які також є декретними грішми) законним платіжним засобом, але вони успішно обслуговують значний обсяг обміну товарами, послугами і ресурсами. Те, що державні агентства страхують вклади комерційних банків і ощадно-позичкових асоціацій, безперечно, впливає на бажання окремих людей і підприємств використовувати чекові вклади як засіб обміну.

47.Основні напрями, пріоритети, методи економічної політики.

Напрями і пріоритети економічної політики. Економічна політика через господарський механізм позитивно впливає на економіку тільки втому разі, коли вона реалістична, тобто орієнтована на поставлені цілі, які відбивають інтереси суб'єктів суспільства, і спирається на реальні можливості, ресурси соціально-економічного розвитку.
Практика довела, що політика, орієнтована на завищені цілі, не справляє позитивного впливу не тільки на економіку, а й на соціальну, політичну сфери, деморалізує людей.
На кожному етапі розвитку суспільства конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політична значимість різні. Вибір їх не може бути довільним. Він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі. Одним із найважливіших завдань суб'єктів економічної політики і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки такий підхід може забезпечити глибоку наукову обґрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань.
Напрями економічної політики різноманітні за своїм змістом, політичною значимістю. їх можна класифікувати: за сферами економічного .життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо,),- за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові); за політичною та соціально-економічною значимістю.
При цьому важливе значення має виділення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без визначення їх не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різнобічних інтересів суспільства і швидко рухатися вперед у поступальному розвитку.
Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони повинні сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати виникнення реальних суперечностей і шляхи, способи їх вирішення. Отже, економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.
Пріоритетний розвиток економіки в цілому, певної її сфери потребує взаємодії двох чинників: передової матеріально-технічної бази, високопрофесійних кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва, з одного боку, і матеріального та морального стимулювання його розвитку — з другого. Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до розв'язання вузлових питань економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише за умови адекватних змін чинників, то розглядаються.
При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, досягнення науково-технічного прогресу, наукове передбачення.
Економічна політика як чинник економічного зростання має орієнтувати господарство на розв'язання основних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які мають забезпечити прискорений розвиток галузей, що відбивають досягнення науково-технічної революції, а також згорнути виробництва і сфери, успадковані від минулого. Це дасть можливість якісно змінити економіку, спрямувати її на задоволення потреб людей.
Важливе значення в цьому процесі має структурна перебудова економіки. Адже нинішня структура народного господарства в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона застаріла, неефективна, не орієнтована повною мірою на потреби людини. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, не комплексними, не докорінними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі, галузі. Водночас частка галузей, від яких залежать розвиток науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, невелика. З огляду на це українська економіка потребує докорінної переорієнтації на найповніше використання досягнень науково-технічного прогресу з метою задоволення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім'ї, суспільства в цілому.
Методи та інструменти економічної політики. Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів, інструментів економічної політики. Останні стають чинником оновлення економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного їх руху.
Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної власності на засоби виробництва, а також прийняттям відповідних державних рішень. Більше того, такі методи в нашій економіці практично, за винятком періоду нової економічної політики, не використовувались через незмінність виробничих відносин.
Потребують уточнення і самі поняття «адміністративно-командні» та «економічні» методи управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Тому багато хто вважає, що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш підготовленими, освіченими, — і система управління запрацює. Проте все це вже робилося, і неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах, в їх серцевині — відносинах власності на засоби виробництва.
Останні були монопольно зосереджені в руках держави, яка через це була монополістом влади і силою цієї влади спонукала виробників (підприємства, організації тощо) до реалізації так званих загальнонародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів виробників і окремих людей. Отже, адміністративно-командні методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування (економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і колективних інтересів загальнонародним. Такі методи також можуть бути ефективними, але лише в екстремальних умовах, що довела історія розвитку нашої країни.
Концентрація економічної та політичної влади в руках держави перетворила економіку країни на затратну, призвела до диспропорційності, багатомільярдного дефіциту Державного бюджету, хронічної нестачі переважної частини товарів, невиконання соціальних програм.
Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах, застосовує відповідні інструменти: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є не чим іншим, як інструментом «тиску».
Усе це сковувало самостійність колективів, стримувало їхню ініціативу, породжувало байдужість і апатію до виробництва, його вдосконалення.
Водночас як інструменти «тиску» використовуються і вартісні підойми — ціни, податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян.
Як бачимо сутність методів управління визначається не економічними чи позаекономічними інструментами, що застосовуються в господарському житті, а виробничими відносинами — тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на їхній основі, то при цьому використовуються економічні методи управління. Воно здійснюється не підпорядкуванням інтересів, а поєднанням. З викладеного можна зробити висновок, що суспільство може перейти до економічних методів господарювання за таких умов:
урахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб'єктів, які беруть участь в економічному житті;
виявлення об'єктивних суперечностей економічних інтересів і розв'язання їх ефективними засобами управління;
суб'єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях управляють інтересами і через інтереси;
усі суб'єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього можна досягти створенням однакових економічних і політико-правових умов для всіх господарюючих суб'єктів.
Такий підхід дасть змогу уникнути неправильних теоретичних трактувань методів керівництва і практичних заходів, спрямованих на розвиток економіки. Економічні методи керівництва не ототожнюватимуться з використанням товарно-грошових відносин, вартісних категорій і децентралізацією, а адміністративно-командні — лише з централізацією і використанням планових нормативів.
Утвердження на практиці економічних методів керівництва економікою можливе, з одного боку, при викоріненні традиційного розуміння плану і ринку, спроб «планового» встановлення цін і обсягів виробництва за галузями «у натурі» з наступним їх погодженням у матеріальних балансах; з другого — при органічній єдності ринкових і неринкових зв'язків, що передбачають докорінне перетворення системи планування і системи організації ринку.
За таких умов система ціноутворення стане ринковою, виявить реальні потреби, дасть змогу узгодити інтереси виробника і споживача.
Водночас, для того щоб закони ринку не дестабілізували суспільство, не стимулювали зростання нездорових потреб, а сприяли прогресу суспільства, слід застосовувати ринкове регулювання. Важлива роль у цьому процесі належить державі, яка має використовувати податкову, інвестиційну і кредитну політику, різноманітні пільги, санкції, антимонопольні та антиінфляційні заходи, а також заходи соціального захисту громадян тощо.
Отже, перехід до економічних методів господарювання з використанням адекватних їм економічних та правових регуляторів потребує радикальних змін і в базисних відносинах, і в надбудові, вироблення нової концепції функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага державних органів має зосереджуватися на специфічних завданнях щодо реалізації загальнонаціональних інтересів; зміцненні фінансової системи, розвитку інфраструктури, оборони, охорони навколишнього середовища, надання соціальних гарантій.
Перехід до переважно економічних методів управління збільшує потребу у висококласних керівниках — фахівцях, обізнаних із сучасними методами управління, здатними у співдружності з колективами вирішувати соціально-економічні питання.
Отже, втілення в життя нової концепції суб'єкта і об'єкта економічної політики передбачає вирішення таких завдань.
Перерозподіл економічної та політичної влади, що можна здійснити не автономно, а в їхній єдності. В економічній сфері це відбувається через радикальне перетворення відносин власності, а в сфері політики — передачу владних функцій від центральних органів до місцевих.
Перегляд у зв'язку з процесами, що відбуваються, функцій держави, обмеження їх сферою інтересів, які не можуть бути забезпечені на іншому рівні, крім державного.
Забезпечення надійного захисту інтересів суспільства від ринкової стихії шляхом створення нового економічного механізму і застосування адекватних йому інструментів і методів.
Перебудова структурної та інвестиційної політики з акцентом на пріоритетне введення в дію об'єктів інноваційно-соціального спрямування. Йдеться передусім про розвиток окремих високотехнологічних виробництв, які конкурентоспроможні на світовому ринку (окремі моделі літаків Ан-70, Ан-240, Ан-38, ракетно-космічна техніка, судна і т. ін.). Такими є галузі житлобудівництва, соціально-культурної сфери, розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини.
Економічна політика, яка спирається на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові зв'язки, враховує інтереси всіх господарюючих суб'єктів, визначає досяжні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку, використовує адекватні їм шляхи, методи та інструменти — така політика станс могутнім чинником оновлення економіки, сприятиме вирішенню суперечностей між продуктивними силами, що безперервно розвиваються, і конкретними формами виробничих відносин.

48.Основні форми власності та їх взаємодія.

У процесі тривалого історичного розвитку людства сформувались такі чотири основні типи економічної влас­ності: 1) суспільна; 2) приватна; 3) колективна; 4) держав­на. Із середини 50-х років XX ст. в окремих регіонах світо­вого господарства, зокрема у межах Європейського еко­номічного співтовариства (нині Європейського Союзу, ку­ди входять 15 країн Західної Європи), почав формуватися п'ятий тип економічної власності — наддержавна (або наднаціональна).

Виділення окремих типів економічної власності зумов­лено тим, що у межах кожного з них існують окремі фор­ми, види власності, які формуються в окремі види підприємств, що, у свою чергу, зумовлює різні види та форми підприємницької діяльності. Виходячи з цього, в Законі України «Про власність» приватна, колективна і державна власність некоректно названі не типами, а фор­мами власності.

Оскільки суспільна власність існувала тільки в пер­віснообщинному суспільстві, а наддержавна лише фор­мується, розглянемо приватний, колективний та держав­ний типи власності та їх структуру.

Приватна власність (як економічна категорія) — при­власнення окремим індивідуумом, максимум однією сім'єю, матеріальних благ і послуг та певна підсистема відносин між суб'єктами цього типу власності у різних сферах суспільного відтворення.

Об'єктами цього типу власності в Україні є:

а) індивідуальні підприємства, засновані на особистій власності фізичної особи та виключно її праці;

б) приватні капіталістичні підприємства, засновані на власності окремого громадянина, який експлуатує найма­них працівників;

в) підприємства, засновані на власності окремих іно­земних громадян;

г) сімейні підприємства, засновані на власності та праці громадян — членів однієї сім'ї, які проживають ра­зом;

ґ) селянські (фермерські) господарства, засновані на власності та праці членів однієї сім'ї;

д) селянські (фермерські) господарства, засновані на експлуатації найманих працівників. Проміжною між двома останніми формами власності є селянські (фермерські) господарства, де використовують працю членів сім'ї та найманих працівників, праці яких внаслідок їх незначної кількості недостатньо, щоб звільнити від неї членів сім'ї;

е) майно громадян, у тому числі тих, хто займається підприємницькою діяльністю без наявності юридичної особи. До нього належать житлові будинки, квартири, са­дові будинки, дачі, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки та насадження на них, засоби виробництва, виго­товлена продукція, транспортні засоби, грошові кошти, інші цінні папери, майно виробничого призначення, відкриття, винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва, предмети особистого користування та домашнього господарства, майно споживчого призна­чення.

Частина цього майна може перетворитися на капітал, тобто засіб експлуатації, привласнення чужої праці. Таку роль, зокрема, можуть виконувати житлові будинки, квар­тири у разі встановлення надмірно високої плати за зда­вання їх в оренду; вироблена продукція у разі продажу її за непомірно високими цінами та ін. За цих умов названі об'єкти стають об'єктами приватної капіталістичної влас­ності, інші залишаються об'єктами приватної трудової власності.

Якщо об'єктом приватної власності є приватні капіта­лістичні підприємства, то між їх власниками і найманими працівниками виникає певна сукупність відносин еко­номічної власності, що розкривається передусім в якісно­му аспекті власності.

Внаслідок цього слід розмежовувати право приватної трудової власності та право приватної капіталістичної (не­трудової) власності. Право приватної трудової власності виникає від участі в суспільному виробництві, індивіду­альної праці, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування та в інших випадках. Право при­ватної капіталістичної власності виникає на підставі ве­дення підприємницької діяльності на підприємствах, де експлуатується наймана робоча сила, наявне використан­ня майна з метою наживи тощо.

Виходячи з цього, суб'єктами права приватної влас­ності (у даному разі трудової та нетрудової) можуть бути не просто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, як це стверджується у чинному законо­давстві, а дрібні товаровиробники, капіталісти-власники, менеджери, фермери, наймані працівники (останні лише суб'єктами трудової власності), орендарі та інші особи.

Колективна власність (як економічна категорія) — при­власнення асоційованими власниками результатів колек­тивної праці, матеріальних благ і послуг та певна підсис­тема відносин між суб'єктами цього типу власності у всіх сферах суспільного відтворення,

Асоційованими власниками можуть бути трудовий ко­лектив, об'єднання капіталістів, члени кооперативу, спо­живчих товариств та спілок, господарські товариства (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відпо­відальністю, повні товариства, командитні товариства), товариства покупців, організації орендарів, власники спільних підприємств, а також об'єднання недержавних підприємств (корпорації, консорціуми, концерни та ін.).

Залежно від того, наймають чи не наймають асоційо­вані власники робочу силу, займаються чи не займаються продуктивною працею, колективна власність виступає у двох основних формах: колективна трудова та колективна капіталістична. Так, у США та деяких інших країнах існує чимало підприємств, викуплених трудовими колективами, власність яких належить до трудової колективної. До цієї форми власності належить власність кооперативна, спо­живчих товариств та ін.

Водночас окремі форми колективної капіталістичної власності, наприклад відкриті акціонерні товариства, ма­ють деякі риси колективної трудової власності. Зокрема, у таких товариствах частина висококваліфікованих найма­них працівників перетворюється на співвласників, які придбали певну кількість акцій і привласнюють на них до 10% заробітної плати.

Право колективної власності, згідно з чинним законо­давством, виникає на підставі:

а) добровільного об'єднання майна громадян і юри­дичних осіб для створення кооперативів, акціонерних та інших господарських товариств і об'єднань;

б) перетворення державних підприємств на акціонерні та інші товариства;

в) передання державних підприємств в оренду;

г) надання державних субсидій;

ґ) пожертвувань організацій, громадян та інших ци­вільно-правових угод.

У сільському господарстві у колективну власність мо­жуть бути передані землі колгоспів, радгоспів, сільськогос­подарських кооперативів, сільськогосподарських акціонер­них товариств, землі садівницьких товариств та ін.

Суб'єктами права колективної власності, згідно з чин­ним законодавством, є:

1) колективні підприємства (в тому числі сільськогос­подарські);

2) господарські товариства;

3) кооперативи;

4) споживчі товариства та їхні спілки;

5) орендні підприємства та організації орендарів;

6) товариства покупців;

7) спільні підприємства;

8) об'єднання недержавних підприємств, політичні партії, інші об'єднання громадян;

9) релігійні організації та спілки цих структур.

Залежно від форм колективної власності формуються різні види та різновиди підприємницької діяльності, фор­ми управління тощо.

Державна власність — привласнення державою (як суб'єктом власності) засобів виробництва, робочої сили, частки національного доходу та інших об'єктів власності у різних сферах суспільного відтворення.

Державна власність належить до колективних форм власності, оскільки її персоніфікатором в економічних си­стемах є різний за чисельністю апарат державних чинов­ників (як правило, вищих) та певною мірою інші верстви і прошарки населення.

Згідно з чинним законодавством розрізняють загаль­нодержавну і комунальну форми державної власності. Ко­мунальну власність ще називають власністю адміністра­тивно-територіальних одиниць. Суб'єктами права загаль­нодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, а суб'єктами права комунальної власності — Вер­ховна Рада Криму та адміністративно-територіальні оди­ниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Найважливішими об'єктами загальнодержавної влас­ності є:

1) єдина енергетична система;

2) системи транспорту загального користування, зв'яз­ку та інформації загальнодержавного значення;

3) частка одержавленого національного доходу;

4) державні підприємства;

5) Національний банк України та його установи і ство­рювані ними кредитні ресурси;

6) об'єкти соціально-культурної сфери;

7) державні резервні, страхові та інші фонди, майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів;

8) оборонні об'єкти, майно Збройних сил, органів дер­жавної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ та ін.

Основними об'єктами комунальної власності є:

1) кошти місцевих бюджетів;

2) державний житловий фонд, об'єкти житлово-кому­нального господарства;

3) майно підприємств комунальної власності, закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, по­бутового обслуговування;

4) місцеві енергетичні системи;

5) транспорт, системи зв'язку та інформації;

6) майно, яке забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів, та ін.

Згідно з чинним законодавством підприємницькою діяльністю не займаються організації, заклади, установи, для яких привласнення прибутку не є основною метою їх діяльності.

У разі діяльності наведених суб'єктів права державної власності та економічних суб'єктів (вищих чиновників державного апарату, директорів та ін.) в інтересах трудя­щих державна власність переростає в суспільний тип влас­ності. Проте практика минулого і сьогодення свідчить про узурпацію результатів усуспільненої праці передусім ви­щими чиновниками державного апарату та директорським корпусом державних підприємств, кланово-тіньовими структурами тощо.

Залежно від форм державної власності формуються різні види підприємств, організацій та установ, а отже ви­ди підприємницької діяльності, організаційно-правові форми господарювання.

49.Особливості аграрної та індустріальної цивілізації.

Аграрна цивілізаціяза своєю тривалістю охоплює найбільший період, початок якого поклала неолітична (аграрна) революція (4-3 тис. До нашої ери), що онаменувала перехід від привласнюючого до вирбляючого (відтворюючого) господарства. Теретичне відображення вона знайшла у вченні фізіократів та меркантелистів. У цей час аграрна економіка становила ядро цивілізації. У сільскому господарстві було зайняте майже все населення як античних (приклад: вилечезні латифундії Римської імперії), так і середньовічних держав. Ремісництво та торгівля займали відносно невелике місце у “ВВП” країн аграрної цивілізації. Характерними ознаками аграрної цивілізації є :

· Земля –провідний тип власності

· Нерозвиненість засобів виробництва,

· Здебільшого наявність ручної праці,

· Низька мобільність робочої сили (намагання будь-якими заходами закріпити робітників на землі, на якій вони працювали – рабство, кріпатство, феодальна влада),

· Особливо в ранні часи - невеликий процент найманої праці ( працівники разом із засобами виробництва належать володарю землі).

· Натуральний тип господарства.

+ ще можна прочитати http://library.if.ua/book/41/2721.html