Закон спадної граничної корисності
Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія «граничної корисності». Прийняті в політекономії категорії «товар» і «вартість» були замінені поняттями «благо» і «цінність». К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільної необхідної праці, а праця — її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. Під останньою австрійські економісти розуміли ту загальну властивість матеріальних благ, котра дає змогу задовольнити потреби індивіда, підвищити його добробут.
К. Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи за мету встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визначаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Ілюструючи відповіді на це питання, Менгер накреслив схему, що відображає криву спадання потреб людини в різних предметах залежно від їх значення для добробуту особистості. Отже, він був першим, хто сформулював принцип спадної корисності. Відповідно до цього принципу, вартість будь-якого блага визначається тією найменшою корисністю, яку має остання одиниця його запасу.
Отже, корисність U — це задоволення, яке отримує споживач у процесі споживання товарів та послуг.
Корисність збільшується, якщо збільшується кількість товару, що споживається. У цьому випадку зростає загальна корисність (TU). Але зростання загальної корисності уповільнюється зі збільшенням споживання. Це є наслідком того, що зменшується додаткова, або гранична корисність.
Гранична корисність (MU) — це приріст корисності за умов споживання додаткової одиниці товару чи послуги.
Граничною корисністю блага називається зміна корисності при зміні обсягу блага на одиницю.
У відповідності з законом спадної граничної корисності величина граничної корисності має тенденцію зменшуватися по мірі збільшення кількості товару, що споживається.
Закон спадної граничної корисності: в кожному проміжку часу коли смаки споживачів незмінні, гранична корисність кожної наступної частини (одиниці) продукту знижується.
Рис. 1. Закон спадної граничної корисності
TU — сукупна корисність;
MU — гранична корисність;
Q — кількість товару, що споживається
Сукупна корисність (TU) зростає в процесі споживання, але вона зростає все меншою і меншою мірою. Це означає, що гранична корисність (MU) — додаткова корисність від споживання кожної додаткової одиниці товару — знижується.
Підтверджень закону спадної граничної корисності безліч, наприклад, краще мати 3 порції простого морозива, ніж 1 порцію смачного.
Представники теорії граничної корисності, виводячи цінність з корисності, виділяють два види корисності:
а) абстрактну, або родову корисність, тобто здатність блага задовольнити будь-яку потребу людей;
б) конкретну корисність, яка означає суб’єктивну оцінку корисності даного екземпляра цього блага. Ця суб’єктивна оцінка залежить від двох факторів: від існуючого запасу одного блага і від ступеня насичення потреби в ньому (ступеня інтенсивності потреби).
Оптимум споживача
Модель споживача: споживач прагне до найприваблішого набору благ з усіх можливих.
Графічно (рис. 1), це поєднання полягає в тому, що карта кривих байдужості споживача накладається на множину бюджетно допустимих наборів (остання заштрихована).
Рис.1. Модель задоволення потреб споживача
Тоді задача оптимального вибору споживача зводиться до знаходження серед бюджетно допустимих наборів такого, який міститься на поверхні байдужості найвищого рівня корисності з тих, що мають спільні точки з множиною бюджетно допустимих наборів, найчастіше це поверхня байдужості, максимально віддалена від початку координат.
Найпривабливіший набір можливих наборів називається оптимальним вибором споживача, або рівновагою споживача.
Поняття рівноваги є одним із центральних в економічному аналізі. При аналізі поведінки споживача цей термін є цілком доречним, оскільки споживач, перебуваючи у стані рівноваги, не має стимулів до зміни свого стану.
На рис. 1 рівновага є точкою, в якій бюджетна лінія є дотичною до кривої байдужості. Саме в цій точці досягається найвищий рівень корисності для споживача. Будь-який «кращий» набір, тобто такий, що лежить на поверхні байдужості вищого рівня, є поза бюджетними можливостями споживача. Будь-який інший набір з допустимої області лежить на поверхні байдужості нижчого рівня. Тому саме точка А є точкою оптимального вибору споживача, або точкою рівноваги.
Зображена картина є типовою для більшості благ. Але існують блага, для яких функція корисності відображається поверхнями байдужості іншої форми. Наприклад, відрізками прямих (для взаємозамінних благ), вертикальними прямими (для нейтральних благ) тощо. У таких випадках точка рівноваги відшукується не як точка дотику бюджетної лінії та поверхні байдужості, а спеціальними методами.