Суперечливість економічної системи А. Сміта

Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції економічного лібералізму, основні положення якої такі:

1. інтереси окремих осіб співпадають з інтересами суспільства;

2. "економічна людина", за Смітом, - це особа, яка наділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження багатства;

3. неодмінною умовою дії економічних законів е вільна конкуренція;

4. "полювання" за прибутком і вільна торгівля оцінюються Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;

5. на ринку діє "невидима рука", за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інтереси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.

Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни.

В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва - це багатство нації, а величина останнього залежить:

1. від частки населення, зайнятого продуктивною працею;

2. продуктивності праці.

Головний чинник збільшення рівня продуктивності праці - поділ праці, або спеціалізація.

Результатом поділу праці, за Смітом, є:

1. економія робочого часу;

2. вдосконалення навичок роботи;

3. винахід машин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, - особливий товар, який є загальним засобом обміну.

Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальними, і тому віддавав перевагу паперовим грошам.

У теорії вартості яскраво виражена суперечливість поглядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості:

1) вартість визначається витратами праці;

2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробництва, а в умовах капіталістичного виробництва - ні, оскільки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витратив на оплату праці;

3) вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибуток і ренту. Це визначення носить назву "догма Сміта" і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім прибутків, входить також вартість спожитих засобів виробництва, Сміт, однак, стверджував, що їхня вартість створюється живою працею в інших галузях, тому, зрештою, вартість сукупного суспільного продукту зводиться до суми прибутків. Таким чином, виходить, що вартість засобів виробництва, створена працею минулих років, зникла.

Сміт вважав, що заробітна плата - це "продукт праці, винагорода за працю". Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток - це "вирахування з продукту праці", різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента - це також "вирахування з продукту праці", який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал - це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

Головний чинник нагромадження капіталу, за Смітом, - ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборотний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним - капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнорував постійний капітал.

Принцип повного невтручання держави в економіку країни - "laissez faire", за Смітом, - є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.

Сміт сформулював чотири правила оподаткування:

1. пропорційність - податки мають сплачувати всі громадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

2. мінімальність - податок має бути мінімальним і встановлюватися за принципом справедливості;

3. визначеність - податок, який слід сплатити, має бути точно наперед визначеним і не змінюватися довільно;

4. зручність для платника - всякий податок має стягуватися у такий час і спосіб, який найменш обтяжливий для платника.

65. Розвиток К. Марксом теорії трудової вартості та теорії додаткової вартості

Трудова теорія вартості

Однією з основних у "Капіталі" К. Маркса є трудова теорія вартості, спираючись на яку він потім висуває теорію додаткової вартості і висновки, які з неї випливають, про антагоністичну та експлуататорську сутність капіталізму.

Про трудову теорію вартості мова йде вже у першому розділі першого тому "Капіталу", де формулюється теза про принцип обміну товарів відповідно до вартості і пропорційно кількості праці, яка потрібна для їх виробництва.

Для розуміння суті та особливостей трудової теорії К. Маркса принципове значення має концепція двоїстого характеру праці, втіленої в товарі, К. Маркс надав їй виключного значення, вважаючи, що в цьому, фактично, і полягає вся таємниця критичного розуміння питання. З одного боку, К. Маркс вважає, що зведення товару до "праці" недостатнє і неповне — необхідно звести його до праці в двоякій формі, а саме у формі конкретної і абстрактної праці

Конкретна праця — це корисна, доцільна форма праці, незалежна від будь-яких суспільних форм умова існування людей, вічна природна необхідність. За Марксом, така праця характеризується своєю метою, характером операцій, предметом, засобами і результатами.

Абстрактна праця — це "праця взагалі", безвідносно до корисної, доцільної форми, затрата праці в фізіологічному розумінні слова, як витрата людської робочої сили. Вона виступає одночасно реальним та історичним явищем товарного виробництва.

З урахуванням якісних відмінностей праці, вводиться положення про середню суспільну працю, а точніше — "суспільно необхідний робочий час" або про витрати часу "при середньому в даний час рівні вправності та інтенсивності праці". Таким чином, трактування вартості, засноване на вимірі трудових витрат, є, за Марксом, єдино правильним, незважаючи на те, що залежно від попиту і пропозиції ціна товару може зростати або падати відносно вартості.

Але в розділах 1—3 третього тому "Капіталу" демонструється застосування іншого підходу, що визначає перехід К. Маркса до обґрунтування концепції "ціни виробництва" як категорії вторинної по відношенню до первинної категорії "вартість". Ціна виробництва оголошується тут завжди такою, що співвідноситься з "купівельною ціною". Основний аргумент, зводиться при цьому до того, що тільки при "простому товарному виробництві", тобто у доринковій економіці, а також при капіталізмі з рівнем "капіталу середньої органічної будови" було б правильно вважати, що "ціни фактично регулюються виключно законом вартості". У розвиненій капіталістичній економіці, твердить К. Маркс, під перетворюванням цінності (вартості) в ціну виробництва приховується від безпосереднього спостереження сама основа для визначення вартості (розділ 9, том III).

К. Маркс не відмовляється від трудової теорії вартості. Просто, заявляє він, у розвиненій економіці у перетворенні вартості в ціну виробництва приховується від безпосереднього спостереження основа — праця, і тому "ціна виробництва" — це те, що Адам Сміт називає природною ціною, Рікардо — ціною виробництва, або вартістю виробництва, а фізіократи — необхідною ціною, оскільки в подальшій перспективі ціна виробництва є обов´язковою умовою пропозиції .