Оптимізовані стандарти ефективності

Стандарти ефективності ‒ це стандарти, яким конкретний проект має відповідати. Така оцінка обчислюватиметься автоматично, або алгоритмічно за допомогою САПР-програмування. Це також можна розглядати як процес фільтрації.

Коротко кажучи, будь-який запропонований проект у цифровому вигляді проходитиме через фільтр серії протоколів стійкості й ефективності, який визначає не лише стан наявних ресурсів, але й поточну продуктивність усієї промислової системи.

Це включатиме такі «стандарти ефективності»[795]:

a) стратегічно максимізований термін служби;

b) стратегічно максимізована адаптивність;

c) стратегічна стандартизація видових компонентів;

d) стратегічно інтегрована сприятливість до переробки;

e) стратегічна сприятливість для автоматизації праці.

Зображення 4. Символічне вираження логіки для функції «оптимізованої ефективності проекту»

Відповідно до зображення 4, ефективність проекту є одним із головних чинників, які можуть впливати на загальну ефективність процесів виробництва й розподілу. Така ефективність проекту залежить від кількох ключових факторів, які можна назвати поточними стандартами ефективності . Індекс «і» тут відповідає певному особливому стандарту. Для кращого розуміння кожен стандарт загалом розглядатиметься так, як продемонстровано нижче, у деяких випадках більш детально, відповідно до пов’язаної з ним символічної логіки.

a) «Стратегічно максимізований термін служби» означає те, що товар слід створювати міцним і довговічним в експлуатації відповідно до вказаних характеристик. Використовувані матеріали (зокрема й можливі замінники, що відібрані на основі порівнянь рівнів дефіциту та інших факторів) прораховували б у динамічному режимі або ж автоматично завдяки системі проектування, щоб вони якнайкраще відповідали стандарту оптимізованого терміну служби.

Максимізація терміну служби . Таку максимізацію терміну служби можна розглядати як питання локальної оптимізації. Її можна проаналізувати шляхом представлення факторів , які впливають на неї, де є певними оптимальними змінними цих факторів.

b) «Стратегічно максимізована адаптивність» означає, що буде запроваджений найвищий стан гнучкості для заміщення складових частин. Якщо складова частина товару стає дефектною або застарілою, дизайн забезпечує легку заміну потрібного компонента, максимізуючи термін експлуатації й усуваючи потребу повністю замінити продукт.

c) «Стратегічна стандартизація видових компонентів»

означає, що всі нові проекти або узгоджуються, або замінюють компоненти, які вже використовуються чи застаріли через брак відносної ефективності. Такою логікою варто керуватися не лише щодо конкретного продукту, але й до всього товарного типу, де це є можливим.

Метою є мінімізація загального числа видових компонентів . Інакше кажучи, стандартизація процесу дасть можливість мінімізувати число .

d) «Сприятливість до переробки» означає, що кожен проект має узгоджуватися із поточним станом регенеративних можливостей. Остаточне пошкодження будь-якого товару слід передбачити на початковому етапі проектування і врахувати найбільш оптимізованим чином.

e) «Стратегічна сприятливість для автоматизації праці» означає, що беруть до уваги і поточний стан оптимізованого автоматизованого виробництва, намагаючись так удосконалити дизайн, щоб він якнайкраще сприяв виробництву з якомога меншими величинами складності, людської праці або моніторингу. Знову ж таки, ми намагаємося спростити спосіб використання матеріалів і засобів виробництва так, щоб була змога виробляти максимальну кількість товарів із найменшою варіацією матеріалів і виробничого обладнання.

Це можна позначити як людську працю та автоматизовану працю . Мета ‒ мінімізувати людську участь у виробничому процесі. Це можна зобразити так:

Використовуючи це рівняння, ми також можемо зазначити простіші умови:

де ‒ це фактори, що впливають та людську й автоматизовану працю. Отже, із зображення 4 очевидно, що функцію «оптимізованої ефективності проекту» можна описати за допомогою функції , де ‒ термін служби, ‒ адаптивність, ‒ сприятливість до переробки, ‒ мінімальна кількість видових компонентів і ‒ людська праця.

Індустріальна мережа

Індустріальна мережа стосується основної мережі фізичних виробничих потужностей, що напряму пов’язані із системою проектування та базою даних, які ми розглядали вище. Система поєднує сервери, виробничі потужності, потужності розподілу й потужності переробки (зображення 5).

Зображення 5. Допоміжне візуальне зображення індустріальної мережі

Сервери проектування

Ці комп’ютерні сервери забезпечують використання дизайнерської бази даних проектантами і споживачами, водночас постійно оновлюючись відповідними фізичними даними для того, щоб стабілізувати й оптимізувати процес створення продукту.

Як ми вже зазначали, ІСП (або інтерфейс співробітницького проектування) ‒ це програма з відкритим вихідним кодом, яка полегшує колективне проектування за допомогою ЕОМ, пропускаючи кожен крок через фільтри ефективності й стійкості (див. зображення 4), що забезпечують оптимізоване проектування. Ці проекти тестуються у реальному часі в цифровій формі, і в більшості випадків товар існуватиме в будь-якому стані в режимі он-лайн, щоб інші за потреби могли його отримати або скористатися ним як базовою моделлю для втілення нових ідей.

Виробничі потужності

Ці структури полегшують реалізацію конкретного проекту. Вони еволюціонуватимуть як автоматизовані фабрики, що можуть виробляти все більше й більше зі щоразу меншої кількості вихідних матеріалів та меншою машинною конфігурацією. Знову ж таки, якщо буде зацікавленість у свідомому подоланні непотрібної складності проекту, то ми можемо збільшити ефективність, постійно зменшуючи екологічні наслідки виробництва й кількість ресурсів, необхідних для виконання завдання, водночас максимізуючи потенціал створення достатку.

Кількість виробничих потужностей, гомогенних чи гетерогенних, стратегічно розподілятимуть на основі топографічних відомостей, ґрунтуючись на статистичному аналізі населення, нічим не відрізняючись від того, як сьогодні продуктові магазини намагаються скоротити шлях до потенційних покупців. У цьому й полягає «стратегія близькості», яку ми ще розглянемо докладніше в цьому есе.

Потужності розподілу

Розподіл можна здійснити безпосередньо з виробничих потужностей, зазвичай у випадку виготовлення товару на замовлення чи одноразового виробництва продукції для звичайного використання, або надіслати до пункту розподілу (сховище) для публічного доступу, ґрунтуючись на інтересах регіонального попиту.

Деякі товари більше підходитимуть для задоволення незначного попиту в умовах виробництва на замовлення, а деякі ні. Їжа ‒ найкращий приклад товару, на який завше буде великий попит, тоді як персонально виготовлений предмет інтер’єру надходив би прямо з виробничих потужностей після його створення.

Варто ще раз наголосити: незалежно від того, потрапить товар до сховища чи буде надісланий замовнику, усе відбувається в межах «системи доступу». Інакше кажучи, власник товару, виготовленого для масового використання або на замовлення, будь-коли може повернути річ для переробки чи повторного зберігання.

Потужності переробки

Потужності переробки, імовірно, існуватимуть як частина виробничих потужностей, надаючи доступ до тих елементів товарів, які повернули для оновлення чи переробки. У протоколі проектування вказано: усі товари слід заздалегідь оптимізувати таким чином, щоб вони були «сприятливі до переробки». Мета – економіка, у якій вдасться уникнути відходів. Не важливо, ідеться про телефон, диван, комп’ютер, куртку чи книжку – усе повертається до потужностей переробки, що, цілком імовірно, стануть точкою відліку і матимуть усі необхідні ресурси для переробки будь-чого у міру сил.

Звісно, у разі необхідності річ можна повернути в інше місце; інтегроване і стандартизоване виробництво та центри переробки, які створюватимуть як цілісну систему, зможуть оптимально опрацьовувати повернуті товари, що сьогодні ще не втілено у життя.