Антимонопольне законодавство 1 страница

С.В. Усова

ПОЛІТИЧНА ЕКОНОМІЯ

ЧАСТИНА 1

Навчально-методичний посібник

для студентів денної форми навчання

за спеціальністю 5.03050201 «Інформаційна діяльність підприємства»

5.03050801 «Фінанси і кредит»

5.03050701 «Маркетингова діяльність»

5.03050802 «Оціночна діяльність»

з галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво»

Запоріжжя

2016-2017 навчальний рік

Політична економія. Частина 1.Навчально-методичний посібник для студентів денної форми навчання з галузі знань 0305 «Економіка і підприємництво» Запорізького гідроенергетичного коледжу Запорізької державної інженерної академії. – Запоріжжя, 2016

Укладач: Усова С.В., заступник директора з виховної роботи ЗГЕК ЗДІА, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

Рецензент: Бірюкова Н.О., викладач ЗГЕК ЗДІА, спеціаліст вищої категорії

Навчально-методичний посібник розглянуто і схвалено на засіданні предметної (циклової) комісії соціально-економічних дисциплін

ЗМІСТ

1 ВСТУП……………………………………………..……………………………4

2 ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ ЗАНЯТЬ……………………………………………...5

Лекція 1 Політична економія як фундаментальна суспільна наука…………5

Лекція 2 Виробництво і його основні чинники. Суспільний продукт……….12

Лекція 3 Економічні потреби суспільства і роль виробництва в їх

Задоволенні……………………………………………………………………….18

Лекція 4 Поняття економічної діяльності та класифікація її видів……….…..22

Лекція 5 Промислове виробництво, витрати виробництва і прибуток……….26

Лекція 6 Відносини власності в економічному житті суспільства…………...35

Лекція 7 Основні форми суспільного виробництва. Товар і його

Властивості……………………………………………………………………….43

Лекція 8 Гроші. Інфляція……………………………………………………….51

Лекція 9 Ринок: сутність, функції, умови формування та механізм

функціонування………………………………………………………………….62

Лекція 10 Конкуренція і монополія…………………………………………….73

Лекція 11 Домогосподарства……………………………………………………83

Лекція 12 Капітал і наймана праця……………………………………………..86

3 ПЕРЕЛІК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ……………………………..99

4ДОДАТКИ……………………………………………………………………..100

Додаток А Відповіді на тестові завдання……………………………………..100

ВСТУП

Політична економія є базовою дисципліною навчального плану підготовки молодших спеціалістів за напрямком «Економіка і підприємництво».

Програма вивчення предмету розрахована на 108 годин, з яких: 50 годин лекційних, 6 годин семінарських і 8 годин практичних занять, 44 години передбачено на виконання студентами самостійної роботи.

Засвоєння курсу політичної економії дозволить краще розібратися в питаннях таких дисциплін, як «Економіка підприємства», «Бухгалтерський облік», «Фінанси підприємства» та інших.

Політична економія досліджує закони, які управляють виробництвом, розподілом, обміном і споживанням життєвих благ та розробляє методичні (теоретичні) основи їх використання суспільством з метою підвищення ефективності виробництва і зростання добробуту людей.

Вивчення курсу політичної економії підпорядковане з'ясуванню проблем розвитку ринкової економіки, закономірностей її розвитку, методів регулювання.

Програма націлена на навчальний процес, що підпорядкований діяльності майбутнього спеціаліста; передбачає засвоєння студентами необхідних знань про те, як краще, де і за яких форм господарювання, виходячи з особистих інтересів і потреб, застосовувати свою працю й використовувати отримані в технікумі знання.

Мета навчальної дисципліни: формування системи знань про економічні відносини як суспільну форму виробництва, проблеми ефективного використання обмежених виробничих ресурсів і шляхи забезпечення суспільних потреб у різних суспільно-економічних формаціях

В результаті вивчення курсу політичної економії студенти повинні:

Знати:

- історію становлення політичної економії як науки, її предмет і метод;

- основні поняття і терміни політичної економії;

- особливості розвитку економічних систем;

- особливості становлення ринкової економіки в Україні;

- особливості процесу відтворення і економічного зростання;

- проблеми інтеграції України у світове господарство;

Вміти:

- аналізувати економічні процеси;

- визначати закономірності розвитку суспільного виробництва;

- прогнозувати поведінку економічних суб'єктів у ринкових умовах;

- надавати порівняльну характеристику різним типам економічних систем, концепцій, моделей;

- аналізувати особливості розвитку світового господарства і проблеми інтеграції в нього України.

2 ЗМІСТ НАВЧАЛЬНИХ ЗАНЯТЬ

Заняття 1

Лекція 1 Політична економія як фундаментальна суспільна наука

В результаті вивчення теми студенти повинні:

Знати:історію розвитку політичної економії; перші політекономічні теорії, основні напрями і школи світової і української економічної думки; об’єкт політекономії; трактування предмету політекономії представниками різних економічних шкіл; основні економічні закони і категорії; методи і функції політекономії

Вміти:визначати етапи розвитку політичної економії; характеризувати основні положення напрямів і шкіл світової і української економічної думки; визначати об’єкти політекономії; характеризувати предмет, основні методи і функції політекономії; аналізувати основні економічні закони, визначати їх класифікацію

Рекомендована література:

[1, с.11-52]

[2, с.9-20]

[3, с.10-14; 23-27]

[4, с.9-29]

План:

1.1 Поняття політичної економії, її предмет, метод і функції

1.2 Етапи розвитку економічної науки

1.1 Поняття політичної економії, її предмет, метод і функції

Термін «політична економія» походить від грецьких слів «politicos» – державний, суспільний; «oicos» – дім, домашнє господарство; «nomos» – закон. Уперше цей термін вжив французький вчений Антуан Монкретьєн у «Трактаті політичної економії» в 1615 році. Термін «економікс» з’явився у 1890 році у праці англійського економіста Альфреда Маршалла «Принципи економікс».

Різниця між двома науками полягає в тому, що економікс вивчає, у який спосіб люди і суспільство здійснюють остаточний вибір рідкісних ресурсів для виробництва різних товарів і розподілу їх для споживання.

Політична економія вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання різноманітних товарів і послуг.

Предмет політичної економії– виробничі відносини і притаманні їм економічні закони у взаємозв’язку з продуктивними силами та надбудовою суспільства.

Функції політичної економії:

1) пізнавальна (гносеологічна) – полягає у розкритті сутності економічних законів і категорій, з’ясуванні механізму їх дії;

2) практична – полягає у використанні здобутих знань в практичній діяльності людей; розробці наукових основ управління господарством; у винайденні найбільш адекватних форм розв’язання економічних суперечностей; знайденні раціональних шляхів виходу з економічної кризи, реформуванні основ управління;

3) методологічна – полягає у виробленні наукових підходів, методів і засобів дослідження економічних процесів і явищ;

4) світоглядна – політекономія – складова вчення про суспільство, тому при дослідженні економічних процесів і явищ вона повинна спиратися на певну систему поглядів на світ, що склалася у суспільстві і місце людини в ньому;

5) теоретична – допомагає розкрити розвиток певної системи виробничих відносин у взаємодії з продуктивними силами в системі економічних законів і категорій.

6) виховна– полягає у формуванні наукового економічного мислення, відповідної психології людей;

7) ідеологічна – полягає у формуванні на основі економічних знань в індивідів, соціальних верств певної поведінки (діяльності), спрямованої на реалізацію своїх інтересів, вирішення існуючих соціально-економічних проблем.

Метод політичної економії –система теоретичних підходів, способів, засобів, прийомів, операцій, за допомогою яких пізнають виробничі відносини, економічні закони та механізми їх дії, тобто пізнають те, що утворює предмет цієї науки.

Методи політичної економії класифікуються на такі види:

1) діалектико-матеріалістичний метод – принцип діалектики означає, що і матерія, і свідомість розвиваються за законами діалектики: законом роздвоєння цілого на протилежності, внутрішня боротьба між якими є джерелом розвитку; законом нагромадження у предметів кількісних властивостей, що призводить до зміни його якісного стану; законом заперечення заперечення, згідно з яким нове, прогресивне заперечує застаріле, але зберігає у своїй основі певні його властивості. Принцип матеріалізму ґрунтується на первинності матерії і вторинності свідомості. Так, при вивченні товару спочатку аналізують його споживчу вартість, пов’язану з речовим змістом, а потім – вартість, яка є суто суспільним явищем;

2) системний метод – передбачає підхід до виробничих відносин як до цілісної системи, в якій окремі виробничі відносини і економічні закони знаходяться у функціональних, причинно-наслідкових, прямих і зворотних зв’язках; цей метод має на меті з’ясувати структуру цілісної системи виробничих відносин, функції її елементів та зв’язків між ними;

3) метод сходження від абстрактного до конкретного полягає у тому, що пізнання наукової дисципліни (процесу, явища тощо) повинно бути рухом від простого до складного, від загального до особливого, від нерозвинутого до розвинутого;

4) метод аналізу і синтезу полягає у мисленому розкладанні виробничих відносин і економічних процесів як цілого на їх складові частини;

5)також існують абстрактні, математичні, статистичні методи пізнання.

1.2 Етапи розвитку економічної науки

І етап - зародження політичної економії

Школа меркантилізму (остання третина XV ст.)

1 етап (XV – початок XVI) основною формою багатства представники меркантилізму вважали гроші у вигляді золота і срібла. Таке багатство, на їх думку, нагромаджувалося завдяки зовнішній торгівлі. Меркантилізм набуває форму монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей з країни, за обмеження імпорту, інші аналогічні заходи.

2 етап – обстоювання прихильниками меркантилізму розширення зовнішньої торгівлі, відсутність заборони на вивезення грошей з країни. Представник французького меркантилізму А.Монкретьєн вперше надав визначення поняття «політична економія».

Недоліки:

1) неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм;

2) помилкове визначення вартості грошей (вважали, що вона зумовлена природними властивостями золота і срібла);

3) негативний вплив на розвиток торгівлі внаслідок рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт;

4) дотримання мінової концепції.

ІІ етап - класична політична економія (XVІІ – перша половина ХІХ століть)

Засновники Вільям Петті, П’єр Буагільбер, Франсуа Кене; найвище досягнення – праці Адама Сміта та Давида Рікардо. Зосередили увагу на аналізі відносин у сфері виробництва і його закономірностей. Започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Вперше досліджувалася проблема економічних законів, їх об’єктивний характер, механізм дії, необхідність їх врахування і використання в господарській практиці.

Недоліки:

1) зведення вартості сукупного суспільного продукту до величини заробітної плати і прибутку без врахування постійного капіталу;

2) визначення вартості товару через механізм попиту і пропозиції;

3) відсутність наукового обґрунтування вартості товару робоча сила;

4) ототожнення поняття «капітал» з засобами виробництва;

5) трактування капіталістичного способу виробництва як одвічного ладу, тобто нехтування вимогами принципу історизму.

У Франції варіантом класичної школи політекономії була школа фізіократів (від грецького «phisis» – природа і «kratos» – влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу (Ф. Кене, Ж. Тюрго). Земля, на їхню думку, була найвищою цінністю. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони ввели в науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат. Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними сферами, а працю людей і підприємців у цих сферах лише такою, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «дозволяється робити хто що хоче, і йти, хто куди хоче». ф Кене розробив економічну таблицю, в якій уперше зробив спробу кількісного макроекономічного аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві.

ІІІ етап – марксистська політекономія

Ця галузь знань розвинула прогресивні ідеї класичної школи. її надбання­ми були:

1) доведення К. Марксом до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці;

2) виокремлення важливим моментом теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3) виокремлення поняття «середня вартість товару» (що визначається робочим часом), навколо якої коливаються ціни, з'ясування того, що сама ціна виражає коливан­ня попиту і пропозиції;

4) розвиток діалектичного методу пізнання;

5) нове обґрунтування предмета політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу вироблено­го продукту (як вважав Д. Рикардо), а й закони безпосереднього виробництва та обміну, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил;

6) обґрунтування прогресивної ролі акціонерної власно­сті як в умовах еволюції капіталізму, так і в побудові досконалішого суспільного ладу;

7) доведення переваги колективних форм власності над індивідуальними (приватними) формами;

8) обґрунтування неминучого зростання ролі великих підприємств, монополій, економічної ролі держави в умовах капіталізму;

9) обґрунтування К. Марксом теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення; глибокий аналіз форм вартості та розкриття товар­ної природи грошей.

Недоліки:

1) непослідовність;

2) недооцінка ролі приватної власності;

3) вважали, що економіка переважає над системою надбудовних відносин;

4) необґрунтовано визначали джерелом вартості лише працю найманих працівників, ігноруючи працю підприємців.

IV етап – історична школа та маржиналізм

Найвідомішими представниками історичної школи стали німецькі економісти Вільгельм Рошер (1817—1894), Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1863—1941), Макс Вебер (1864—1920) та ін. Вони наголошували, що політична економія повинна вивчати не відношення людей до речей, а відносини між самими людьми. Вважаю­чи, що ринок неспроможний забезпечити стійку рівновагу економічної системи, ці економісти виступали за активне втручання держави в економіку, вбачаючи в цьому єдину умову її ефективного функціонування.

Для виживання суспільства необхідно, на їх думку, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вчені вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного і соціального життя. Маржиналізм (від французького «marginal» — граничний) як на­прям політичної економії виникає в середині XIX ст. і в 70-ті роки поширюється. Його заснов­никами були австрійський економіст Карл Менгер (1840— 1921), англійський — Вільям Джевонс (1835—1882), швейцарський — Леон Вальрас (1834—1910).

Основою маржиналізму є концепція граничної корис­ності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем наси­чення потреби у ньому, корисністю останньої одиниці запа­су певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у концепції витрат виробництва, ціни, розподілу тощо.

V етап – сучасна економічна теорія

Неокласична економічна теорія –маєоб'єктом дослідження поведінку людини, що як прода­вець робочої сили, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму затрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки XIX ст. Головним об'єктом її вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї си­стеми за обмеженого втручання держави. Основною категорією аналізу прихильники неокласич­ної економічної теорії вважають граничну корисність, по­єднують її з концепцією витрат виробництва, протиставля­ючи теорії трудової вартості. Загальні принципи концепції граничної корисності були розвинуті К. Вікселем і Дж.-Б. Кларком. Згідно з цією концепцією вартість є ре­зультатом виробничої діяльності, в ході якої кожний з виробничих факторів (праця, земля, капітал) здійснює свій внесок в її утворення, а величина вартості вимірюється граничною корисністю одного з цих факторів при незмін­ній величині двох інших.

Монетаризм(від англійського «monеу» — гроші) як економічна концепція виник у середині 50-х років XX ст. у США. Згі­дно з цією концепцією грошова маса в обігу відіграє визна­чальну роль при формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового національного про­дукту. Основоположник монетаризму, глава чиказької ніколи політичної економії, Мілтон Фрідмен (нар. 1912) виступає проти активного втручання держави в економі­ку, проти державних заходів стимулювання попиту. На його думку, державне регулювання економіки малоефек­тивне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу.

Неолібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхіднос­ті втручання держави в економічне життя й розуміння ме­ханізму стихійного ринку як єдиного ефективного регуля­тора господарських процесів, що базується на приватній власності. За державою лишається функція охорони існу­ючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Методологічною основою неолібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а відстоювання інтересів окремими індивідами приводить до задоволення суспіль­них інтересів, до суспільного добробуту. Сучасні послідовники економічного лібералізму (аме­риканські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк), тобто неолібералісти-консерватори, виступають навіть проти робочого законо­давства (регулювання тривалості робочого дня, встановлен­ня мінімальної зарплати тощо).

Інститу­ціоналізм як один із напрямів західної економічної дум­ки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. і заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинам, рушійною силою визнавав психологіч­ні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціо­налізму були американські науковці Торстейн Веблен (1857—1929), Джон Коммонс (1862—1945), Джон Гобсон (1858—1940) та ін. Антимонопольне законодавство 1 страница - student2.ru на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природ­ного відбору інститутів, система яких (держава, корпора­ції, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утворює сво­єрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути с особливими формами життя (зокрема господарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості.

Кейнсіанство -один із провідних на­прямів сучасної економічної теорії назву отримав від імені відомого англійського економіста Джона Кейнса (1883— 1946), який усвідомлював, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм не­спроможний надалі існувати, неможливо «уникнути пов­ного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс од­ним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економіч­них процесів, оперуючи такими категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін., розглядав їх у взаємодії і функціональних зв'язках. На відміну від своїх попередників, Кейнс стверджував, що рівноваги в економічній системі неможливо досягти че­рез механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу то­що, оскільки рівновага є рідкісним випадком в економіці. Щоб наблизитися до неї, необхідно, насамперед, регулюва­ти попит шляхом підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьо­му процесі він відводив державі — ефект мультиплікато­ра). Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необ­хідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для раціонального використання трудових ресурсів. Збільшен­ня приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій за­лежать обсяг національного доходу, зростання зайнятості, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав за доцільне збільшувати державні витрати навіть на військо­ві цілі. Ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гос­троту й глибину економічних криз, соціальну напруже­ність у суспільстві. Водночас, таке стимулювання попиту призвело у 70-ті роки XX ст. до високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Чимало послідовників Кейнса висловлюються за необ­хідність довгострокового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економіч­ної політики у міжнародному масштабі (посткейнсіанство).

Основні поняття і терміни:

Політична економія наука, яка вивчає виробничі відносини між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання різноманітних товарів і послуг, соціально-економічний спосіб виробництва, його економічні закони, рушійні сили суспільного розвитку.

Питання для самоконтролю:

1. Які з перерахованих проблем не вивчає політична економія:

А) об’єктивні економічні закони Б) суб’єктивні економічні закони

В) суспільні відносини Г) виробничі відносини

2. Яка з економічних шкіл стала першим етапом у становленні політичної економії:

А) меркантилізм Б) школа фізіократів

В) класична політекономія Г) марксистська політекономія

3. Що з перерахованого не є функцією політичної економії:

А) методологічна Б) теоретична

В) практична Г) матеріалістична

4. Яка з функцій політичної економії спрямована на формування певного стереотипу поведінки людей, вирішення існуючих соціально-економічних проблем:

А) методологічна Б) теоретична

В) виховна Г) ідеологічна

5. Яка з перерахованих економічних шкіл є найстарішою:

А) маржиналізму Б) меркантилізму

В) кейнсіанська Г) монетаризму

6. Представники якої економічної школи вважали за доцільне державне регулювання економічних процесів:

А) маржиналізму Б) меркантилізму

В) кейнсіанської Г) монетаризму

Заняття 2

Лекція 2 Виробництво і його основні чинники. Суспільний продукт

В результаті вивчення теми студенти повинні:

Знати: сутність виробництва і його роль в економічній системі; основні форми суспільного виробництва; основні фактори суспільного виробництва і їх трактування представниками різних економічних шкіл; як визначати ефективність виробництва; сутність і вартісну структуру суспільного продукту

Вміти: аналізувати сутність виробництва, визначати його роль в економічній системі; характеризувати форми виробництва, доводити його суспільний характер; аналізувати чинники суспільного виробництва, відрізняти їх трактування різними економічними школами; визначати вартісну структуру суспільного продукту

Рекомендована література:

[1, с.12-22; 54-62]

[2, с.16-27]

План:

2.1 Поняття виробництва, його суспільний характер. Основні фактори суспільного виробництва

2.2 Суспільний продукт і його вартісна структура

2.1 Суспільне виробництво, його фактори і результативні показники

Виробництво— основа життя і розвитку людського суспільства.

Виробництво — відношення людей до природи з метою надання її речовині форм, здатних задовольняти людські потреби.

Суб'єктом цього відношення є люди, а об'єктом — природа.

Будь-яке виробництво є процесом суспільним і безперервним. Люди не можуть перестати виробляти тому, що вони не можуть перестати споживати. Усе суспільство сукупно приймає участь у виробництві і споживанні створених благ.

За характером економічної діяльності людей суспільне виробництво поділяють на три великі сфери, або блоки галузей:

1) основне виробництво;

2) виробнича інфраструктура;

3) соціальна інфраструктура.

Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає промисловість, сільське і лісове господарство, будівництво.

Виробнича інфраструктура - це галузі, які обслуговують основне виробництво та забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві та в народному господарстві в цілому. До них належать: транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові галузі; спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, консультаційних).

Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва.

В економічній теорії в практиці господарювання підприємства матеріальної сфери поділяють на два підрозділи: І - виробництво засобів виробництва і ІІ - виробництво предметів споживання. Це зумовлено тим, що засоби виробництва і предмети споживання виконують суттєво різні функції в процесі відтворення. Якщо перші призначено для відтворення переважно речових, матеріальних елементів продуктивних сил, то другі - для відтворення людських фактора виробництва.

Проблема співвідношення І і ІІ підрозділів суспільного відтворення має величезне значення для розвитку економіки.

Стосовно промисловості виділяють групу "А" (засоби виробництва) і групу "В" (предмети споживання).

Структура народного господарства, що склалася нині в Україні, характеризується значним переважанням галузей, які створюють засоби виробництва. Це свідчить про те, що в найближчі роки в національному господарстві необхідно значно підвищити частку виробництва предметів споживання. Для України це посильне завдання, бо тут є сприятливі природні ресурси для розвитку сільськогосподарського виробництва, а також багатьох галузей харчової та легкої промисловості.

Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства та надаються нематеріальні послуги, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових та фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає: охорону здоров'я та фізичну культуру, освіту, побутове обслуговування, громадський транспорт і зв'язок, культуру, мистецтво та ін.

В сукупності виробництво матеріальних послуг (виробнича інфраструктура) і нематеріальних послуг становлять сферу послуг.

Наши рекомендации