Стаття 291. Припинення договору оренди

1. Одностороння відмова від договору оренди не допускається.

2. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об'єкта оренди; ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря; загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін до­говір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодек­сом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

4. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.

1. За загальним правилом, встановленим частиною 1 статті 188 ГК, зміна та розірвання господарських договорів у односторонньому порядку не допускається, якщо інше не перед­бачено законом або договором. Виходячи з цього частина 1 коментованої статті містить за­борону односторонньої відмови від договору оренди. Така відмова неможлива і на підставі статті 782 ЦК, яка передбачає право наймодавця відмовитися від договору найму, якщо най­мач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд.

2. Договір оренди припиняється з підстав, зазначених у частині 2 коментованої статті, а саме у разі:

закінчення строку, на який його було укладено. Однак у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закін­чення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором (ч. 4 ст. 284 ГК);

викупу (приватизації) об'єкта оренди. Викуп (приватизація) об'єкта оренди є підставою припинення договору оренди, якщо вони здійснені орендарем або за його участю (див. ко­ментар до ст. 289 ГК), тобто орендар стає власником об'єкта оренди. Якщо ж орендар відмо­вився виступити засновником акціонерного товариства, створюваного у процесі приватиза­ції орендованого ним майна, приватизація останнього здійснюється без його згоди і участі; і договір оренди зберігає чинність для нового власника приватизованого майна;

ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря. За загальним правилом, встановленим статтею 609 ЦК, зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами вико­нання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу таку особу. Припи­нення договору оренди згідно з частиною 2 статті, що коментується, може мати місце лише у разі ліквідації суб'єкта господарювання - орендаря. Ліквідація орендодавця не може бути підставою для припинення договору оренди, оскільки виконання його функцій і зобов'язань за договором оренди покладається на інші органи або інших суб'єктів господарювання;

загибелі (знищення) об'єкта оренди.

3. Частина 3 коментованої статті встановлює два способи розірвання договору оренди, на­слідком застосування яких є припинення господарського зобов'язання (ст. 202 ГК).

По-перше, договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. Як випливає зі змісту статті 188 ГК, розірвання господарських договорів за згодою сторін має відбуватися у поряд­ку, встановленому частинами 2-5 зазначеної статті.

По-друге, договір оренди може бути достроково розірваний на вимогу однієї із сторін.

Підстави дострокового розірвання договору оренди передбачені Цивільним кодексом Укра­їни для розірвання договору найму.

Так, згідно із статтею 783 ЦК наймодавець має право вимагати розірвання договору най­му, якщо наймач: а) користується річчю всупереч договору або призначенню речі; б) без до­зволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; в) своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; г) не приступив до проведення капітального ремонту ре­чі, якщо обов'язок проведення такого ремонту був покладений на наймача.

Наймач відповідно до статті 784 ЦК має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймодавець: а) передав у користування річ, якість якої не відповідає умовам договору та при­значенню речі; б) не виконує свого обов'язку щодо проведення капітального ремонту речі.

Дострокове розірвання договору оренди на вимогу однієї із сторін також можливе у по­рядку, встановленому статтею 188 ГК.

4. ГК не встановлює правових наслідків припинення договору оренди, а відсилає до відпо­відних норм, що регулюють відносини найму, встановлених ЦК.

Керуючись положеннями статті 785 ЦК, у разі припинення договору оренди орендар зо­бов'язаний негайно повернути орендодавцеві річ у стані, у якому вона була одержана, з ура­хуванням нормального зносу, або у стані, котрий було обумовлено у договорі.

Якщо орендар не виконує обов'язку щодо повернення речі, орендодавець має право вима­гати від орендаря сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Стаття 292. Лізинг у сфері господарювання

1. Лізинг- це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залу­чених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визна­чений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (госпо­дарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного по­стачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізин­гових платежів.

2. Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів - фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворот­ним, пайовим, міжнародним тощо.

3. Об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.

4. Майно, зазначене в частині першій цієї статті, яке є державною (комунальною) власністю, може бути об'єктом лізингу тільки за погодженням з органом, що здійснює управління цим майном, відповідно до закону.

5. Не можуть бути об'єктами лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних під­розділів.

6. Перехід права власності на об'єкт лізингу до іншої особи не є підставою для ро­зірвання договору лізингу.

7. Правове регулювання лізингу здійснюється відповідно до цього Кодексу та інших законів.

1. Відповідно до частини 1 коментованої статті лізинг за видом діяльності є господарською діяльністю, за мету має інвестування власних чи залучених фінансових коштів, за змістом по­лягає у наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користу­вання другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізинго­давцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи пого­дженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна. Обов'язковою умовою договору лізингу є сплата лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Лізинг (від англійського Іеаsе - оренда) є видом господарської діяльності, спрямованим на інвестування власних чи залучених фінансових коштів. В операції лізингу на початкових стадіях беруть участь три суб'єкта:

виробник або постачальник (продавець) майна, який, уклавши договір купівлі-продажу чи поставки, втрачає право власності (право господарського відання) на зазначене майно;

лізингодавець (лізингова компанія), який укладає договір купівлі-продажу (поставки) з постачальником і набуває майно за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у влас­ність (господарське відання);

лізингоодержувач, який отримує майно у виключне користування на визначений строк і сплачує періодичні лізингові платежі.

Частина 1 статті 806 ЦК виділяє два види лізингу: прямий лізинг, за якого у користування передається майно, що належить лізингодавцеві на праві власності і було набуте ним без по­передньої домовленості з лізингоодержувачем; і непрямий лізинг, за якого у користування передається майно, спеціально придбане лізингоодержувачем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов.

2. Лізинг залежно від особливостей здійснення лізингових операцій може бути двох ви­дів - фінансовий чи оперативний.

Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.18.2 ст. 1) розглядає фінансовий лізинг як господарську операцію фізичної чи юридичної особи, що передбачає придбання орендодавцем за замовленням орендаря основних фондів з подальшим їх переданням у користування орендарю на строк, що не перевищує строку повної амортизації та­ких основних фондів з обов'язковою подальшою передачею права власності на такі основні фонди орендарю.

За Законом «Про фінансовий лізинг» (ст. 1) [489] фінансовий лізинг- це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу, за яким лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановле­них лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Після закінчення строку договору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодержувача або викуповуєть­ся ним за залишковою вартістю.

Згідно із Законом «Про оподаткування прибутку підприємств» (п. 1.18.1 ст. 1) оператив­ний лізинг - це господарська операція фізичної чи юридичної особи, що передбачає передачу орендарю права користування основними фондами на строк, що не перевищує строку їх пов­ної амортизації, з обов'язковим поверненням таких основних фондів їх власнику після закін­чення строку дії лізингової (орендної) угоди.

Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у корис­тування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.

Зворотний лізинг - це договір лізингу, який передбачає набуття лізингодавцем майна у власника і передачу останнього йому в лізинг.

Пайовий лізинг - це здійснення лізингу за участю суб'єктів лізингу на основі укладен­ня багатостороннього договору та залучення одного або декількох кредиторів, які беруть участь у здійсненні лізингу, інвестуючи свої кошти. При цьому сума інвестованих кредито­рами коштів не може становити понад 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Міжнародний лізинг - це договір лізингу, що здійснюється суб'єктами лізингу, які пере­бувають під юрисдикцією різних держав, або у разі якщо майно чи платежі перетинають дер­жавні кордони.

3. Як встановлено частиною 3 статті 292 ГК, об'єктом лізингу може бути нерухоме і рухо­ме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільно­го обігу на ринку і щодо якого немає обмежень щодо передачі його у лізинг.

Частина 1 статті 807 ЦК уточнює, що предметом договору лізингу може бути неспоживана річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основ­них фондів.

Це може бути продукція, вироблена державними підприємствами (машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо), не за­боронена до вільного обігу на ринку і щодо якої немає обмежень про передачу її у лізинг (оренду).

4. Частина 4 встановлює обмеження щодо можливості передачі орендарю права користу­вання майном, яке є державною (комунальною) власністю. Воно може стати об'єктом лізин­гу тільки в разі погодження з органом, що здійснює управління цим майном відповідно до закону.

5. Частина 5 цієї статті виключає з числа об'єктів лізингу земельні ділянки, інші природні об'єкти, а також цілісні майнові комплекси державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозділів. У той же час відповідно до статті 792 ЦК, статті 290 ГК та статті 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть бути об'єктом оренди. Оренда ціліс­них майнових комплексів державних (комунальних) підприємств та їх структурних підрозді­лів регулюється Законом України «Про оренду державного та комунального майна» [347].

6. Згідно з частиною 5 коментованої статті підставою для розірвання договору лізингу не може бути перехід права власності на об'єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи. У даному разі діє положення частини 1 статті 770 ЦК, яка встановлює, що у разі зміни власника речі, переданої у найм, до нового власника переходять права та обов'язки наймодавця.

7. Поряд з Господарським кодексом, правове регулювання лізингу здійснюється відповід­но до Цивільного кодексу, Закону України «Про фінансовий лізинг» та інших нормативно-правових актів.

§ 6. Інші види господарсько-торговельної діяльності

Стаття 293. Міна (бартер) у сфері господарювання

1.3а договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій сторо­ні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.

2. Сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін.

3. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.

4. Не може бути об'єктом міни (бартеру) майно, віднесене законодавством до основ­них фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підпри­ємством. Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окре­мих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.

5. До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (барте­ру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.

1. Згідно з частиною 1 коментованої статті договір міни (бартеру) - це договір, за яким кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший.

Термін «бартер», що вживається у ГК як тотожний терміну «міна», застосовується, голов­ним чином, для позначення товарообмінних операцій у галузі зовнішньоекономічної діяль­ності (див. Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» [436]).

Можна виділити такі характерні ознаки договору міни (бартеру): а) товар (майно) за цим до­говором передається у власність, господарське відання чи оперативне управління (а не у воло­діння чи користування); б) об'єктом договору міни є товар (а не роботи чи послуги); в) товар за договором міни передається в обмін на інший товар (а не на гроші, цінні папери тощо).

2. З положення, викладеного у частині 2 коментованої статті, згідно з яким сторона дого­вору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін, випливає, що договір міни (бартеру) більшою мірою наближається до договорів купівлі-продажу, поставки або контрактації. Проте ознаки договору міни (барте­ру), зазначені вище, свідчать про його самостійний характер у системі господарських дого­ворів.

3. Частина 3 коментованої статті містить виняток із загального правила, встановленого частиною 1 цієї статті щодо обміну одного товару на інший: за погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється, на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.

4. Законодавством встановлено заборону обмінювати майно, віднесене до основних фон­дів і яке належить до державної або комунальної власності, якщо друга сторона у договорі міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Інакше кажучи, державне майно, віднесене до основних фондів, що є державною власністю, може бути об'єк­том міни (бартеру) лише у договорі з державним підприємством. Так само основні фонди, від­несені законодавством до комунальної власності, можуть бути об'єктом міни (бартеру) у до­говорі з комунальним підприємством.

Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов'язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання. Так, Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» встановлює режим здійснення товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності, відповідальність за порушення його норм та визначає пов­новаження і функції державних органів під час здійснення контролю за проведенням вказа­них операцій.

5. Як уже зазначалося, у договорі міни (бартеру) містяться елементи договорів купівлі-продажу, поставки, контрактації, що дає можливість застосовувати до договору міни (бар­теру) правила, які регулюють зазначені договори. Проте таке застосування відповідних пра­вил не повинно суперечити законодавству і має відповідати суті відносин сторін.

Застосування до договору міни (бартеру) правил, що регулюють договори купівлі-прода­жу, поставки, контрактації, не спростовує висновку щодо самостійного характеру договору міни.

Стаття 294. Зберігання у товарному складі

1. Товарним складом визнається організація, що здійснює зберігання товарів та на­дає пов'язані із зберіганням послуги на засадах підприємницької діяльності.

2. Товарний склад є складом загального користування у разі якщо із закону, інших правових актів або виданого суб'єкту господарювання дозволу (ліцензії) випливає, що він зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якого товароволодільця.

3. Зберігання у товарному складі здійснюється за договором складського зберіган­ня.

4. До регулювання відносин, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.

1. Товарний склад - це суб'єкт господарювання, який на засадах підприємницької діяль­ності здійснює зберігання товарів та надає пов'язані із зберіганням послуги. Прикладом то­варних складів, що здійснюють зберігання зерна (суб'єктами зберігання зерна), є: зернові склади (елеватори, хлібні бази, хлібоприймальні, борошномельні і комбікормові підприєм­ства) та інші суб'єкти підприємницької діяльності, які беруть участь у процесі зберігання зерна (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» [292]).

2. Частина 2 коментованої статті наділяє товарний склад такою ознакою як загальність ко­ристування. Склад загального користування зобов'язаний приймати на зберігання товари від будь-якої особи - товароволодільця, керуючись вимогами закону, інших нормативно-право­вих актів або на підставі виданого йому дозволу (ліцензії). Так, згідно із статтею 25 Закону «Про зерно та ринок зерна в Україні» зерновий склад є складом загального користування і зобов'язаний приймати на зберігання зерно від будь-якої особи.

3. Як випливає з частини 3 коментованої статті, правовою підставою зберігання товарів у названому складі є договір складського зберігання.

Згідно із статтею 957 ЦК за договором складського зберігання товарний склад зобов'язу­ється за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути останній у схо­ронності.

Отже, сторонами договору складського зберігання є товарний склад і поклажодавець (товароволоділець). Вказаний договір, укладений складом загального користування, є публіч­ним договором. Наприклад, публічним договором, типова форма якого затверджується Ка­бінетом Міністрів України, є договір складського зберігання зерна (ч. 1 ст. 26 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні»).

Частина З ст. 957 ЦК вимагає, щоб договір складського зберігання укладався у письмовій формі. Остання вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвід­чене складським документом.

Згідно з ч. 1 ст. 961 ЦК товарний склад на підтвердження прийняття товару видає один з таких складських документів: складську квитанцію; просте складське свідоцтво; подвійне складське свідоцтво.

Відповідно до ч. 5 ст. 37 Закону України «Про зерно та ринок зерна в Україні» форма бланків складських документів на зерно, порядок їх випуску, передачі, продажу зерновим складам встановлюються Кабінетом Міністрів України, зокрема, Порядком випуску бланків складських документів на зерно, їх передачі та продажу зерновим складам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 квітня 2003 р. [131]. Цією ж постановою затверджено й форму договору складського зберігання.

4. Відносини, що випливають із зберігання товарів за договором складського зберігання, регулюються нормами параграфу 2 «Зберігання на товарному складі» глави 66 ЦК (стат­ті 956-966).

Глава 31 КОМЕРЦІЙНЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО (АГЕНТСЬКІ ВІДНОСИНИ) У СФЕРІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Стаття 295. Агентська діяльність

1. Комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтере­сах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.

2. Комерційним агентом може бути суб'єкт господарювання (громадянин або юридич­на особа), який за повноваженням, основаним на агентському договорі, здійснює комер­ційне посередництво.

3. Не є комерційними агентами підприємці, що діють хоча і в чужих інтересах, але від власного імені.

4. Комерційний агент не може укладати угоди від імені того, кого він представляє, стосовно себе особисто.

5. Законом можуть бути встановлені обмеження або заборона здійснення комерцій­ного посередництва в окремих галузях господарювання.

1. Коментована стаття містить загальні умови здійснення господарської діяльності у сфері комерційного посередництва. Інститут комерційного посередництва є новим, він не має ана­логів у Цивільному кодексі 1963 року. Раніше відносини у цій сфері діяльності реалізовува­лися суб'єктами господарювання із застосуванням норм інститутів комісії чи доручення.

Норми щодо комерційного посередництва відсутні також у Цивільному кодексі 2003 року.

У частині 1 даної статті наводиться визначення комерційного посередництва (агентської діяльності). За змістом викладеного визначення можна встановити основні ознаки такої діяльності:

а) це - підприємницька діяльність;

б) предметом цієї діяльності є надання послуг;

в) послуги надаються виключно суб'єктам господарювання;

г) послуги надаються шляхом посередництва;

г) послуги надаються виключно у господарській діяльності;

д) посередництво здійснюється від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого представляють.

Викладені ознаки дають можливість відмежувати надання послуг з комерційного посе­редництва від суміжних видів діяльності; комісійної діяльності і виконання доручення, а та­кож від інституту представництва. Відносини комерційного посередництва передбачають участь у них особливої категорії підприємців - агентів. Особливістю цих відносин є також те, що агент не заміщує особу суб'єкта, якого він представляє, - комітента (у договорі ко­місії) або довірителя (у договорі доручення).

Відповідно до частини 1 статті 42 ГК підприємництво - це самостійна, ініціативна, систе­матична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарю­вання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержан­ня прибутку.

Не підлягають застосуванню норми щодо визначення агентської діяльності, викладені у деяких нормативно-правових актах, які визначають агентську діяльність іншим чином, ніж це встановлено ГК, а саме:

пунктом 1 Положення про порядок надання індивідуальних ліцензій на використання іно­земної валюти на території України як засобу платежу членами ІАТА та агентами авіапідприємств - членів ІАТА, затвердженого постановою Правління Національного банку Укра­їни від 3 листопада 2000 р. № 435 [196];

пунктом 1 Положення про порядок провадження діяльності страховими посередниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1996 р. № 1523 [405].

2. Частина 2 коментованої статті не містить визначення поняття комерційного агента, оскільки дана частина не викладається як норма-дефініція. Зміст поняття розкривається че­рез визначення ознак цього суб'єкта: суб'єкт господарювання (громадянин або юридична особа); наявність повноваження, що грунтується на агентському договорі.

Поняття суб'єкта господарювання визначається у частині 1 статті 55 ГК: суб'єктами гос­подарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обо­в'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями у ме­жах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Виходячи з цього не можуть бути комерційними агентами суб'єкти господарювання, що здійснюють виключно некомерційне господарювання (ст. 52 ГК), оскільки останнє не є під­приємництвом.

Поняття агента, яке відповідає ознакам, встановленим у частині 2 статті 295 ГК, визна­чається у деяких нормативно-правових актах:

- відповідно до пункту 1 Інструкції про порядок організації та здійснення валютно-обмінних операцій на території України, затвердженої постановою Правління Національного банку Укра­їни від 12 грудня 2002 р. № 502 [155], агент - юридична особа-резидент, яка уклала агентську угоду з банком (фінансовою установою) згідно із законодавством України про здійснення від імені банку (фінансової установи) та за рахунок коштів банку (фінансової установи) валют­но-обмінних операцій з іноземною валютою через пункти обміну іноземної валюти;

- відповідно до Положення про порядок розміщення, обігу та викупу цінних паперів ін­ституту спільного інвестування, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних папе­рів та фондового ринку від 9 січня 2003 р. № 3 [211], агент з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ - торговець цінними паперами, який отримав в установленому порядку ліцензію на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів (діяльності по випуску та обігу цінних паперів) та діє в інтересах емітента на підставі договору з компанією з управлін­ня активами про надання послуг з розміщення та викупу цінних паперів ІСІ.

3. Частина 3 коментованої статті обмежує коло суб'єктів, які можуть бути комерційними агентами, характером посередництва, що не може здійснюватися агентом від свого імені. Тут закон проводить межу між агентською і комісійною діяльністю.

4. Частина 4 даної статті містить обмеження угод, що укладаються комерційним агентом, за суб'єктною ознакою, тобто агент не може укладати угоду від імені суб'єкта, інтереси яко­го представляє, відносно себе, «сам із собою».

Однак ця норма не обмежує комерційного агента щодо укладання угод від імені суб'єкта, якого він представляє, з іншим суб'єктом, інтереси котрого агент одночасно представляє. За­значене підтверджується і нормою частини 3 статті 238 ЦК, відповідно до якої представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва.

5. Частина 5 статті 295 ГК встановлює можливість обмеження або заборони комерційного посередництва за галузевою ознакою, тобто у певних видах господарської діяльності. Такі обмеження можуть бути встановлені лише законом.

Зокрема, комерційне посередництво як підприємницька діяльність не допускається у тих видах діяльності, в яких підприємництво заборонене законом.

Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності встановлені статтею 4 Закону Укра­їни «Про підприємництво»:

- діяльність, пов'язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, здійснюється відповідно до статті 6 Закону України «Про обіг в Україні нарко­тичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів» [341]. Діяльність, пов'яза­на з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин (за винятком психотропних речо­вин, включених до Списку № 2 таблиці III Переліку наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, що підлягають спеціальному контролю відповідно до за­конодавства України [174]) і прекурсорів, включених до Списку № 1 таблиці IV Переліку, здійснюється підприємствами державної та комунальної форми власності за наявності у них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності, якщо інше не передбачено згаданим За­коном. Діяльність, пов'язана з виробництвом, виготовленням, зберіганням, перевезенням, придбанням, відпуском, оптовою реалізацією, імпортом, експортом, знищенням психотроп­них речовин, включених до Списку № 2 таблиці III Переліку, наркотичних (психотропних) лікарських засобів, зазначених у частині 3 статті 5 цього Закону, здійснюється підприємства­ми всіх форм власності, що займаються виробництвом лікарських засобів або психотропних речовин, за наявності у них ліцензії на здійснення відповідних видів діяльності;

- діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права держав­ної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України по­рядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, су­дово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом і експлуата­цією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками з будь-якою метою, може здійсню­ватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних опе­рацій - також і повними товариствами;

- діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку за­гального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загально­го користування, які мають наземну станцію спряження на території України та створюють­ся або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), здійснюється виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку;

- діяльність, пов'язана з виробництвом бензинів моторних сумішевих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом не менш як 5 відсотків високооктанових кисне­вмісних добавок - абсолютованого технічного спирту та етил-трет-бутилового ефіру, здійс­нюється нафтопереробними підприємствами, перелік яких визначається Кабінетом Міні­стрів України;

- діяльність, пов'язана з виробництвом зазначених у частині 4 статті 4 Закону «Про під­приємництво» високооктанових кисневмісних добавок, здійснюється державними спирто­вими заводами, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.

Стосовно агентського договору, як й інших договорів, у яких бере участь підприємець, обмеження можливості укладання агентського договору обумовлюються обов'язковим лі­цензуванням відповідного виду діяльності.

Згідно із статтею 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяль­ності» ліцензуванню підлягають деякі види діяльності, що підпадають під ознаки комерцій­ного посередництва: посередництво у працевлаштуванні на роботу за кордоном; посеред­ницька діяльність митного брокера та митного перевізника.

Стаття 296. Підстави виникнення агентських відносин

1. Агентські відносини виникають у разі:

надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційно­му агентові на вчинення відповідних дій;

схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.

1. Коментована стаття містить підстави виникнення агентських відносин щодо комерцій­ного посередництва.

Під підставами виникнення агентських відносин розуміються юридичні факти, які їх по­роджують. Коментована стаття визначає два юридичних факти:

а) юридичний факт укладення агентського договору;

б) юридичний факт наступного схвалення угоди, яку агент уклав в інтересах особи без відповідних повноважень або з перевищенням повноважень.

Агентські відносини можуть виникати у зв'язку з наданням комерційному агенту від­повідних повноважень на підставі агентського договору, що укладається відповідно до стат­ті 297 ГК.

Агентські відносини можуть виникати між комерційним посередником і суб'єктом госпо­дарювання без укладання відповідного агентського договору у випадку подальшого схва­лення угод, що вчинені комерційним агентом в інтересах цього суб'єкта, без повноважень на їх укладання або з перевищенням повноважень.

Угода вважаються укладеною без повноважень на її укладання тоді, коли агент взагалі не наділений будь-якими повноваженнями діяти в інтересах суб'єкта господарювання. Уго­да вважається укладеною з перевищенням повноважень на її укладання тоді, коли між аген­том і суб'єктом господарювання існують агентські відносини, але повноваження агента об­межені агентським договором.

Схвалення суб'єктом господарювання угод, укладених агентом в його інтересах, може відбуватися як у письмовій формі шляхом надіслання відповідного повідомлення другій сто­роні угоди чи самому агентові, так і діями, які свідчать про виконання угод, що укладені агентом з третьою особою в інтересах суб'єкта господарювання. Такими діями, зокрема, мо­жуть бути: прийняття угоди до виконання, здійснення платежу другій стороні, відвантажен­ня продукції тощо.