Модель муніципального самоврядування
На початку XXI в. дослідникам проблем місцевого самоврядування стало ясно, що уряд країни не може ефективно управляти територіями із Центра без обліку розходжень у місцевих умовах; без використання розмаїтості ідей і методів, вироблених на місцях; без делегування повноважень на місця з питань, що відображають різноманітні інтереси громадян. Однак панувала в той час «державна» теорія (до якої, до речі, відмінювалися й радянські вчені) передбачала самоврядування на місцях як одну з форм державного керування, реалізовану під наглядом центрального уряду. Крім того, була поширена й ідея про те, що компетенція органів самоврядування складається як би із власної й дорученої урядом компетенції.
Самоврядування розглядалася як форма участі громадян у керуванні, і в той же час самоврядуванню поручався ряд функцій державного керування, здійснюваних під контролем державних органів. Для теоретиків же створення безкласового суспільства було природним бачити ситуацію, у якій всі працюючі громадяни залучалися до участі в керуванні державою, що називається, без відриву від виробництва. Однак навряд чи кожний член суспільства здатний і добровільно бажає управляти державою, хоча участь у керуванні планувалося перетворити в потребу кожного члена суспільства.
Законодавством уперше було проведено чітке розмежування компетенції представницької й виконавчої влади. Самоврядування після прийняття відповідного закону повинне було сприяти пробудженню ініціативи й «творчості мас», що могло виявитися в розвитку громадського самоврядування й у представницькому характері, територіальному принципі організації й діяльності, а також у суспільній формі й самоуправлінської по втримуванню природі. Організації подібних суспільних форм місцевого самоврядування повинні були утворюватися самим населенням для рішення своїх проблем. Ці форми, на думку фахівців, відрізняються від інших суспільних об'єднань громадян, тому що мають свої завдання й мети.
Динаміка становлення цивільного суспільства значною мірою визначається системою місцевого самоврядування, що у меншому ступені формується знизу, а в основному вводиться в російську дійсність рішеннями державних органів. Так, прикладом «насадження зверху» реформ самоврядування може служити введення органів територіального громадського самоврядування. Тут просвічує й щось інше - прагнення перенести безліч завдань властиво муніципального керування на плечі самих жителів. У безлічі міст обидві галузі місцевої влади поспішили заснувати «зверху» комітети або ради територіального громадського самоврядування, при цьому вільно або мимоволі розмив індивідуальність таких комітетів або рад, що зложилися з ініціативи жителів і зуміли зберегтися.
Повноцінний же суб'єкт місцевого самоврядування - це всі місцеві громадяни, представлені як у персоніфікованій формі, так і величезною розмаїтістю формальних і неформальних об'єднань цих же громадян. Звідси треба, що повноцінної була б система формальних, у тому числі й інституціональних, і неформальних об'єднань громадян, що забезпечує в якому-небудь ступені самоврядування власністю на території.
Досвід союзів художників, письменників, інженерів, учителів і т.д. свідчить про потребу їхніх членів захищати свої професійні інтереси на території проживання й про наявність якихось навичок у цій справі. Неполітичні об'єднання людей (споживча кооперація, житлові кооперативи або товариства власників житла) по своєму призначенню повинні будити самодіяльне поводження населення, однак на практиці це відбувається не часто.
Однак місцеве самоврядування існує в цивільному суспільстві не тільки для безпосередньо муніципального керування (розпорядження муніципальним майном, формування місцевої нормативної бази, рішення питань поточного життя й т.д.), але й для виконання делегованих державою повноважень (функцій по забезпеченню державних стандартів в утворенні, соціальній підтримці, екології й т.д.), а також для розвитку людського потенціалу й самої території. Тим самим забезпечується зворотний зв'язок місцевого самоврядування з місцевим співтовариством.
У той же час держава, видавши закони, могло б і усунутися від рішення проблем на місцях. Але йде прискорена передача об'єктів соцкультбыта від підприємств у муніципальну власність, існує стартова нерівність економічних і культурних можливостей регіонів, зазначеним процесам супроводжує низьке збирання податків, при цьому тільки один регіон з восьми є донором. Все це не дозволяє державі, не виправивши ситуацію, залишити регіони один на один з їхніми проблемами. До того ж держава служить гарантом місцевого самоврядування.
Перспективи формування муніципальної економіки насамперед залежать від раціонального використання муніципальної власності, а також інших форм власності, розташованих на території муніципального утворення. Так, на думку експертів Леонтьевского центра, оподатковування нерухомості може дати до 70 % місцевого бюджету. Самостійність міських влада ґрунтується на муніципальній власності, і в першу чергу на нерухомості. У цьому змісті необґрунтованим представляється пропозиція деяких дослідників про передачу повноважень по керуванню муніципальною власністю державі в особі якого-небудь органа влади.