Михайло туган-барановський 1 страница

РЕФОРМИ СОЛОНА

1. Вирішувались питання привілейованого стану землевласників, закріпивши за ними права повного громадянства. Всі вони були поділені на чотири класи відповідно до доходу, який давала земля, що обчислювався не у грошовому виразі, а у натуральних продуктах. До останнього, четвертого класу відносилися всі ті, хто землі не мав, а отже, не мав і прав громадянства, гроші ж, якими б не були великими, значення не мали.

2. Скасовувалось і боргове рабство, а рабами могли бути лише іноземці. Рабство одноплемінників було заборонене.

3. Солон, вбачаючи необхідність у зростанні ремесел та торгівлі, всупереч презирливому ставленні до ремісничої праці видав закон, за яким статус ремісників значно підвищився, відкрились нові можливості залучення до занять ремеслом не лише рабів, торговців або іноземців, а й громадян Афін. При цьому ремісники дістали можливість стати власниками землі, тобто повноправними громадянами.

4. Заборонявся експорт усіх сільськогосподарських продуктів, окрім олії, якої виробляли більше за потреби. Цей захід стимулював керамічне виробництво, адже олію експортували у глиняних амфорах.

5. Важливу роль відіграла монетна реформа, за якою в Афінах відбулась зміна однієї монети іншою (егінська→евбейська). Цей перехід зрівняв ціни на афінському ринку із загально грецькими та полегшив товарообіг Афін з іншими грецькими полісами.

6. Встановлювалась юридична рівність громадян: закони рівні для всіх громадян, незалежно від їх статку.

7. Нове спадкове право: ті, хто не мав дітей, отримали можливість передавати свій спадок на свій розсуд, тоді як раніше таке майно мало переходити громаді.

ЯК ВИСНОВОК, Солон завдав досить вагомого удару по родовому праву та родовій аристократії, вніс істотні зміни в існуючу політичну, господарську систему та соціальний устрій афінського суспільства. Хоч і були в деякому аспекті дещо консервативними, заклали основи нового суспільно-економічного та політичного устрою в Афінах, відкрили шлях до посилення економічної та політичної могутності. Як наслідок, зростає роль ремісничого виробництва і торгівлі.

18. Основні форми господарств Давньої Греції та їх відображення в економічній думці.

З господарського погляду в історії Давньої Греції можна виділити два етапи — патріархальний та торгівельно-ремісничий. На першому етапі основою господарської системи була велика (патріархальна) родина, а господарство мало натуральний характер. У господарській діяльності брали участь всі члени такої родини, включаючи рабів, де кожний мав місце, обумовлене поділом праці. Основними сільськогосподарськими культурами були зернові, оливки, виноград. Використовували плуг зі залізним наральником. Домашня промисловість переростала в ремесло. Обмін розвивався повільно, мав міновий характер. У господарствах родової знаті працювали наймані поденщики-фети.

Економічна думка Стародавньої Греції досягла найвищого розвитку у працях видатних мислителів Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

Давньогрецький філософ Ксенофонт Афінський (430-355 до н. е.) свої економічні погляди виклав у працях "Ойкономія" та "Про доходи", в яких сформував власне уявлення про правила ведення господарства як науку "економікос". Під господарством він розумів управління майном, а під майном все, що корисне людині. Він виступав як ревний прихильник і захисник натурального господарства. У своїх творах Ксенофонт писав: про природність поділу праці на фізичну та розумову, значення спеціалізації у поліпшенні якості продукції та збільшенні виробництва, основною галуззю господарства вважав землеробство, яке є джерелом добробуту. Одним з перших звернув увагу на дві властивості будь-якого товару: корисність (споживна вартість) і здатність до обміну (мінова вартість). Ксенофонт засуджує ремісництво та торгівлю, але досить високо ставить заняття ремеслом у домашньому господарстві, коли воно поєднується із землеробством.

Економічні ідеї філософа і громадського діяча Платона (427- 347 рр. до н. е.) знайшли яскраве відображення у творах "Держава" і "Закони". У праці "Держава" він запропонував проект суспільного устрою "ідеальної держави". На думку Платона, ідеальна держава повинна будуватися на трьох основах людської душі (розумі, мужності та стриманості), трьох основах держави (злагоді, захисті, діловитості) і з огляду на три стани суспільства (філософи, воїни та простолюд). Кожен стан має права та обов'язки, суворо регламентовані державою. Раби як власність вільних громадян або живе знаряддя праці не становили жодного суспільного класу в суспільстві. Основою господарського розвитку є землеробство і натуральне господарство.

У праці "Закони" Платон пропонує оновлену модель ідеальної держави, розвиваючи та конкретизуючи свої аргументи щодо засудження лихварства, обґрунтування провідної ролі землеробства порівняно з ремеслом і торгівлею.

Найвидатнішим представником економічної античної думки є учень Платона філософ Арістотель. Аристотель вбачає центр господарського життя у домашньому (родинно­му) господарстві, яке має забезпечувати себе майже всім необхідним, а те, що не вистачило, можна отримати через «справедливий обмін» з сусідами. Свою науку про господарство він ділить на дві частини — власне економі­ку та хрематистику. Економіка — це природна господарська діяльність, спрямована на отримання необхідних для життя продуктів, споживчих цін­ностей. Вона включає обмін, але лише для задоволення особистих, власних потреб. Межі такої діяльності також є природними: розумне особисте спо­живання людини. Хрематистика ж — це мистецтво наживати багатство.

Арістотель сформулював поняття «справедливої ціни»,стверджуючи, що справедливою є та ціна, яка встановлюється за обопільною добровільною угодою учасників обміну. А в основі ціни лежить потреба у тому, чого немає у кожного з учасників обміну.

Арістотель виправдовує існування рабства, стверджуючи, що його природа лежить в обмеженості можливостей людей. Мислитель вважає, що оскільки у домаш­ньому господарстві існує багато занять, які вимагають простої механічної праці, то природа мудро вчинила, створивши рабів. Самою природою одні люди призначені для того, щоб керувати, а інші — щоб бути підпорядко­ваними.

19. Давньоримські рабовласницькі господарські форми та їх суть за працями римських мислителів.

Стародавній Рим виник у 7ст. н.е. як місто , а з кінця 3 ст.н.е. до кінця 5 ст. н.е. був середземноморською державою.Головною галуззю господарства у Давньому Римі було сільське господарство,причому до 2 ст.до н.е. тут переважала дрібна земельна власність.Проте територіальні загарбання римлян створили основу для формування великого землеволодіння та майнового розшарування римських громадян.Завойовані землі проголошувалися Агер публікус(Спільні земельні володіння)для патриціїв(членів популюс романус- римсього народу).Але освоєння цих земель потрібні були кошти,а тому вони концентрувалися в руках меншості заможних родин.На руйнування дрібного та середнього господарства впливало поширення праці рабів як основних виробників великих господарств,адже саме в Римській Д. класичне рабство набуло свого апогею,за рахунок якого великі господарства інтенсивно розвивалися,подавляючи дрібні зернові господарства.Спробу заподіяти розвалу дрібного господарства здійснили брати Гракхи(далі Гр.)Тіберій і Гай.Пропоновані ними реформи зводились по-поерше, до відновлення та зміцнення дрібного землеволодіння, по-друге, до повернення пролетарів до госп. діяльності, по-третє до обмеження розмірів землі що знаходиться в руках окремих осіб.На жаль, реформи братів не дали очікуваних результатів,а лише погіршили становище Риму.Відбувається криза державного устрою(перехід від республіканського до монархічного правління у вигляді імперії),що тягне за собою певні зміни і у господарстві.Дешевий хліб з провінцій зробив нерентабельним зернове виробництво на Апеннінському півострові.Відбувається перебудова господарства на виноградарство та садівництво.

Основним типом сільськогосподарського підприємства стає рабовласницька вілла (до 250 га), яка часто-густо складалася з кількох маєтків, у яких виробляли різні продукти. Як правило, такі господарські одиниці спеціалізувалися на вирощуванні якоїсь однієї культури, яка орієнтувалася на ринок, але одночас­но в господарстві виробляли продукцію для власного спожи­вання. Господарський устрій такої вілли представлений у праці Катона Старшого (234—-149 рр. до Р.Х.) «Землеробство», де він змальовує зразкове на його погляд господарство, яке функціо­нує за принципом: «Продавай якомога більше, купуй якомога менше».Катонописує зразкове, на його думку, господарство, в якому вирощують оливи, виноград,зернові, утримують худобу. Пропа­гуючи принцип самозабезпечення, Катон радить навіть лозину та кілки для підв'язування виноградної лози використовувати з влас­ного господарства. Щодо рабів, то він пропонує до мінімуму скоротити видатки наїх утримання . Також слід не допускати, щоб раб залишався без роботи, і навіть у свята примушувати його працювати на відміну від ху­доби, яка повинна мати перепочинок. Рабів також не повинно бу­ти багато, а у жнива краще найняти робітників, що буде дешев­ше, ніж утримувати зайвих рабів протягом року.про вибір маєтку, який слід придбати, він наголошував на необхідності мати поблизу місто, море, річку або якісні шляхи, які б зв'язували маєток з містом — споживачем продукції вілли.Отже, віллаКатона — це поєднання натурального господарства (забез­печує потреби маєтку) та товарного і спеціалізованого, орієнто­ваного на ринок.

Зовсім інакше було організовано виробництво у великих гос­подарствах (понад 250 га) — латифундіях, які набули поширення на півдні Апеннінського півострова, а також у Північній Африці та Галії. Як правило, такі господарства або спеціалізувалися наскотарстві, або жземлі в них віддавалисяв оренду вільним орен­дарям — колонам. Плата за землю мала натуральний характер, а господарі звільнялися від витрат напридбання рабів, їх утриман­ня та організацію нагляду. Така система організаціїгосподарства дістала назву колонату.

Трактат «Землеробство» Катона Старшого(234—149 до н.е.), «Про сіль­ське господарство» Варрона(116—27 до н.е.) та праця з такою са­мою назвою Колумелли(І ст. н. е.). відображають розвиток сільського господарства, узагальненюють тогочасний досвід і дають практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького госпо­дарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних по­глядів римлян на раціональну організацію господарства і управ­ління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це пере­важно самозабезпечуване натуральне господарство з певною рин­ковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У трактаті Варрона «Про сільське господар­ство» знайшло відображення зростання товарності рабовласни­цьких господарств та їх перетворення на господарства напівнату­рального — напівтоварного типу. Головною метою землевласни­ків, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Ви­ходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєт­ку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва.

22.Характеристика основних форм феодального землеволодіння в Західній Європі та українських землях

В Європі починаючи з V—VI ст. неухильно йшов процес формування суспільно-економічних структур, які дістали назву «феодалізм» (мав певну ієрархічну структуру суспільних класів, що відповідала певній ієрархії земель - структура васалітету)

Землевласники-феодали мали на землю монопольне право, тобто володіти землею могли лише представники вищих станів (церква, дворяни).

Вже з другої половини VI ст. як особиста земельна власність фіксується аллод. Його можна купити, продати, закласти, подарувати, успадкувати ( його формування відбувається через руйнування общини, поглинання селянських наділів та королівських пожалувань).

Великим землевласником була католицька церква. Саме на церковних і монастирських землях вперше виникли умовні форми землеволодіння

Церковні установи, передавали землю на умовах прекарію (зобов’язання за користування землею нести повинності). Види прекаріїв: прекарій по жалуваний (селянин, втративши аллод просить землеаласника надати земельний наділ); прекарій повернений (селянин, що втрапив у злидні, віддає свій аллод землевласникові та отримує його назад у вигляді умовного користувача); прекарій з винагородою (прекаріст отримує назад наділ разом з додатковими землями).

Головною формою землеволодіння в цей період стає бенефіцій (передача землі в умовну неспадкову власність, що передбачала несення певної служби, найчастіше воєнної), адже надання землі у вигляді аллоду послаблювало королівську владу і призводило до відмови деяких землевласників служити.

З часом (ІХ—Х ст.) виникає спадкова форма умовного феодального землеволодіння — феод(або лен), що також передбачала несення служби, але й земля й посада передавалася у спадок.

Відносини власності у Давній Русі починають формуватися ще у найдавніші часи як результат розкладу кровноспорідненої громади.

Головною формою господарства була вотчина, яка виступала й як форма феодального землеволодіння, — спадкова феодальна власність на землю, що виникала в результаті жалування князем землі боярам і визначалась як безумовне володіння землею за необмеженого розпорядження нею . (могла бути боярською, княжою, церковною).

Вотчина ділилася на панське господарство і селянське держання. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїм знаряддям та тяглом панське поле, тобто ніс феодальні повинності. На чолі княжої вотчини стояв представник князя — боярин-огніщанин.

Отже в господарській системі суспільств Західної цивілізації середньовіччя в її сільськогосподарському секторі відбуваються суттєві зміни, серед яких зникнення відносин особистої залежності, на заміну яким приходять відносини залежності поземельної.

Додаток

У феодальному маєтку (сеньйоріяу франків, манорв Англії або маркау Німеччині), який можнаназвати відповідною господарською формоюземля ділилася на двічастини: домен— панська землята селянські надільні земелі — мансу франків, віргатав Англії, гуфу Німеччині.

Селянин ставав утримувачем землі, отримував від феодала земельний наділ. За це користування він ніс певні повинності - феодальну рента, яка мала три основні форми: відробіткова(панщина) — засновувалася на перерозподілі живої праці; продуктова, заснована на перерозподілі натурального продукту; грошова (чинш)— найбільш прогресивна форма, заснована на перерозподілі доходу.

У цей період частина селян, окрім землеробства, займалася також ремеслом.

Це виробництво також обкладалося повинностями на користь феодала, категорії залежних селян, які відповідали категоріям земельних наділів (мансів): особисто вільні колони, які отримують землю у користування та несуть за це повинності; літи, які також утримують наділ у спадковому користуванні та перебувають під протегуванням феодала і є зобов’язаними перед ним; поземельно та особисто залежні серви,.

Отже господарська система цього часу характеризується пануванням замкнених, натуральних господарств, як селянських, так і панських. Такі господарства не виключали певних відносин обміну, але це були лише одиничні, незначні обмінні операції, що не поширювалися за межі дрібних місцевих ринків.

23. Умови виникнення середньовічних міст Західної Європи та особливості їх господарського устрою

Причини виникнення західноєвропейських феодальних міст:

1) прогрес аграрного господарства (збільшення надлишкового продукту у с/г-ві та потреба і перспектива його обміну на ремісницьку продукцію);
2) поділ праці: відокремлення ремесла від с/г-ва та відокремлення торгівлі від ремесла

3)відновлення торгівлі зі Сходом;
4) зацікавленість феодалів у додаткових джерелах доходів.

Основні риси процесу урбанізації Зах Європи:
1)Два шляхи урбанізації:– відродження римських (античних) міст – Рим, Неаполь, Мілан, Париж, Тулуза, Генуя, Ліон, Бордо, Лондон, Бонн, Відень; – утворення нових міст – Гамбург, Любек,Лейпциг, Магдебург.
2) виникнення і утвердження групи купців які спеціалізувалися на внутрішній торгівлі;
3) міграція із сільської місцевості

4) формування у містах нового суспільства (суспільство вільних людей, добробут яких залежав від результатів власної праці та підприємливості);
5) боротьба міських жителів з феодалами – власниками міст проти феодальних повинностей (комунальні революції);

6) утворення міст –комун у результаті комунальних революцій та здобуття ними права самоуправління. А саме. Населення міст, що досягли певної економічної ваги, починає боротьбу за звільнення від влади зе­мельних магнатів, яка спочатку спрямовувалася на зменшення та стабілізацію ренти, але поступово перетворилася на боротьбу за свободу та самоуправління. Кожне місто здобувало незалежність по-різному – від відкритих збройних виступів до ви­купу жителями міст власних привілеїв та вольностей у сеньйорів за гроші. Майже скрізь ця боротьба закінчилася перемогою міст (комун). В Італії виник ряд міст-республік — Венеція, Генуя, Мілан, Флорен­ція; у Франції та Нідерландах — міста-комуни; у Німеччині — ім­перські міста — Бремен, Гамбург, Любек; в Англії більшість міст перейшла від старих власників під юрисдикцію короля. Головна перемога мешканців міст (міщан) полягала в тому, що вони добилися особистого звільнення від кріпосної залежнос­ті. Це створювало сприятливі умови для ефективнішого розвитку ремесла та торгівлі.

Господарство та економічні функції міста:
1. функція експлуатації сільського населення на підставі екон методів (встановлення містом високих цін на ремісничі вироби і дефіцитні товари (сіль, перець, прянощі та низьких цін на місцеву с/г-ку продукцію);

2. функція трансформації господарства ( перехід від замкнутого натурального господарства до економіки відкритого типу з домінуванням товарно-грошових відносин);

3. функція галузевої структуризації (формування провідної ролі міста, як промислового центру, майстерні з поглибленням поділу праці та збільшенням кількості ремесел.

Розвивалась торгівля. Значно більшого розвитку зазнала зовнішня торгівля. Давньо-руські купці торгували з Візантією, Центр. Європою, Скан­динавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Основними товарами на експорт були хутра, віск, мед, льон, шкіра, ювелірні вироби, зброя тощо. Завозили предмети-розкошу—шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі тощо.

Були встановлення стійкі ринкові зв’язки між окремими територіями західноєвропейських держав у вигляді регіональних ярмарків. Розвивалась торг між містом і селом на основі таких організаційних форм, як міські ринки, сільські ярмарки. Утворились гільдії – об’єднання купців. Функції купецької гільдії: захист і охорона власності; створення монопольних умов у зовнішній торгівлі.

24.Господарський розвиток Київської Русі – як складової Європейської цивілізації.

Київська Русь була типовою ранньофеодальною державою, в якій завершувалося становлення феодальних відносин.

Основною формою державних податків спочатку була данина, яку збирали через так зване «полюддя». Князі самі або через своїх «посадників» об’їжджали підвладні їм території і збирали данину хутром, медом, воском та ін. Крім полюддя, існував також «повоз» (повинні були самі довозити данину до Києва). Після повстання у Деревлянській землі 945 р. княгинею Ольгою законодавчо було встановлено розмір данини з одиниці обкладання — уроки, а також час і місце її збору - «погости».

У Київській Русі 13—15 % населення мешкало в містах і селищах, яких нараховувалося близько 240. Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-воєнними. Вони виникали на торговельних перехрестях і водних транспортних шляхах. Міста ставали адміністративними, торговельними, ремісничими центрами.

Як відомо, ремесло спочатку зароджується у патріархальних родинах як домашній промисел, але поступово ремісники починають працювати не лише для внутрішнього споживання патріархальної родини, але й на продаж. Майстри родинами селилися в містах окремими районами, вулицями за певним галузевим принципом: поселення гончарів, ковалів, зброярів, кожум’як тощо. Свого розквіту ремісниче виробництво досягло в ХІ—ХІІ ст., коли ремесло налічувало до 40 спеціальностей: виготовлення зброї, щитів, панцирів, замків, цвяхів, предметів домашнього вжитку, гончарних виробів, ювелірних тощо.

Основною формою внутрішньої торгівлі були невеликі місцеві ринки, зв’язок між якими був відносно слабким. Торгівля іменувалася «гостьба», а купців називали «гості», місця торгівлі — «погости». Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Основними експортними товарами були хутра, віск, мед, льон, шкіри, ювелірні вироби, панцирі, зброя тощо. Імпортували перш за все предмети розкоші — шовкові тканини, парчу, оксамит, зброю, ювелірні вироби, прянощі та ін.

У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася «куна», а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи. Засобами обігу в той час служили візантійські та арабські монети.

Кредитні відносини в Київській Русі були досить розвинені, підтвердженням чого є цілий ряд статей «Руської правди».

Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством і різними промислами. У землеробстві використовували плуг із залізним ралом і двотрипільну систему сівозміни. Значне місце посідало скотарство: розводили велику рогату худобу, коней, свиней. Серед промислів найвагомішим було мисливство, навіть данину платили хутрами. Не мешу роль відігравало бджільництво (бортництво), яке також згадується у «Руській правді», і яке давало такі важливі експортні товари, як мед і віск.

З розвитком феодального землеволодіння виникає та набирає поширення така його форма, як вотчина — спадкова феодальна власність на землю, яка виникає в результаті жалування князем землі боярам і визначається як безумовне володіння землею при необмеженому розпорядженні нею. Вотчина ділилася на панське господарство та селянське держання. До дрібного господарства смерда належали наділ землі, хата, худоба, птиця. Селянин платив феодалу оброк, обробляв своїми знаряддями та своїм тяглом панське поле.

Верстви населення

Селян, які були основною масою населення, на Русі називали смердами. Вони юридично залишалися вільними, але економічно вже були залежними або тільки від держави, якій сплачували данину та відбували різноманітні повинності, або ще й від феодалів. Процес розорення смердів відбувався через непомірні державні побори, нескінченні воєнні походи, набіги кочівників, неврожаї. Вони змушені були звертатися до феодала за допомогою і на основі певної угоди — «ряду» — відпрацьовувати свій борг. Таких людей називали «рядовичі», їх залежність формально була тимчасовою, але зазвичай ставала постійною через нестачу коштів на викуп. Потрапляли також у залежність селяни, і навіть міщани, які брали у борг від бояр чи когось іншого позичку («купу») і до її повернення перетворювалися у так званих боргових рабів - закупів. На найнижчому щабелі знаходилися раби — «холопи» або «челядь». Серед основних верств населення Київської Русі слід також назвати:«мужі» — знать, бояри на чолі з Великим князем, «люди» — міська знать,«молодші люди» — мешканці міст,«чернь» — найбідніші прошарки міста. З прийняттям християнства з’являється ще один значний прошарок суспільства — духовенство, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких богів, культів.

26. Господарські системи середньовічних міст Західної Європи та Київської Русі.

ХІ—ХV століття у європейської історії пов’язані з процесом відродження старих і появою нових європейських міст. Починаючи з Х—ХІ ст. відбуваються процеси відокремлення ремесла від сільського господарства та зростання ролі міських поселень, зумовлені цілою низкою причин, серед яких головною була комутація ренти. Досить помітно вже у ХІ—ХІV ст. інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, піднесення його продуктивності, що створювало умови для розширення ремісничої діяльності, її спеціалізації, зростання обміну. Проте ці процеси стримувалися феодалами, які обмежували будь-яку самостійність. Отже, відхід ремісників з села, переселення їх до більш значних ринкових осередків, заснування міст як їх центрів стає важливою рисою господарської системи Середньовіччя.

Істотно змінюється і правовий статус міста. У попередній період міста були володінням певних феодалів, що означало виконання всіх видів повинностей. Усе це викликало невдоволення міщан, що і призвело до так званих комунальних революцій. Загальним підсумком стало звільнення міщан від феодальних утисків і отримання ними низки прав та привілеїв, серед яких слід назвати право мати виборних з числа міщан посадових осіб (мера, магістратів, сторожу); запровадження свого міського права, не підвладного церковному або феодальному (земельному) правові; право мати власну фіскальну систему; право мати власне військо; здійснення принципу «повітря міста робить вільним» — особиста свобода міщан. Усе це свідчило про формування міського самоврядування та соціально-економічної самостійності городян, які стали головною ознакою середньовічної західної соціокультурної традиції.

Важливою ознакою міського побуту було збереження зв’язків із сільським господарством. Однак місту була притаманна цілком відмінна від сільської економічна структура. Насамперед основним заняттям міщан стає ремесло і торгівля. Отже, місто економічно протиставляється селу тим, що в ньому не лише виробляється багато різноманітної продукції, а й тим, що ця продукція виробляється руками ремісників-професіоналів — ковалем, шевцем, кожум’якою, ювеліром та ін. Крім того, міське господарство незрівнянно більше ніж сільське було орієнтованим на грошовий обмін, адже із самого моменту виникнення міст вони були найтісніше пов’язані з виробництвом продукції на продаж, а господарські взаємини між міщанами ніколи не носили натурального характеру. Місто здійснювало економічне управління селом, адже саме в місті встановлювалися ціни, за якими відбувався товарообмін.

У ХІІІ—ХV ст. відбувається розквіт міського життя, а економіка середньовічного міста набуває регульованого характеру. Така урегульованість досягалася за рахунок корпоративного об’єднання міщан, виходячи з їх спільних інтересів: ремісники об’єднувались у цехи, купці – у гільдії, монахи і лицарі – у ордени. Можна сказати, що це були юридично правомірні, релігійні та військові союзи, засновані на професійній основі, які мали власне виборне управління та власний статут. Так, гільдії — це об’єднання торговців, які намагалися спільними зусиллями утвердитися на місцевому ринку та за його межами. Досить важливе завдання гільдій полягало у забезпеченні прав купецтва на ринках інших міст, для досягнення чого гільдії різних міст укладали певні угоди. Як вже було сказано, об’єднання ремісників дістало назву цехів, особливістю яких було об’єднання за професійною ознакою. Відносини між майстрами будувалися на принципах рівноправності та солідарності, виключали будь-яку конкуренцію. Повністю всі особливістю виробництва закріплювались у цехових статутах і регламентах, включаючи й усі технічні прийоми, починаючи з точного набору інструментів, послідовності операцій, точного дотримання прийнятого зразка. Будь-які технічні новації якнайсуворіше заборонялися. У середньовічних ремісничих цехах не існувало внутрішньоцехового поділу праці, кожний майстер виготовляв виріб від початку до кінця. Але за відсутності такого поділу праці середньовічному ремеслу був притаманний досить глибокий рівень спеціалізації окремих виробництв. ЯК ВИСНОВОК: хоч і ремісничі майстерні давали висококваліфікованих майстрів, справжніх віртуозів своєї справи, цехова організація ремесла з її суворою регламентацією гальмувала технічний прогрес.

Міста Київської Русі були як центрами ремесла і торгівлі, так і адміністративно-військовими. Як і західноєвропейські міста, вони виникали на торгівельних перехрестях та водних транспортних шляхах. Пізніше великі київські князі почали зводити міста-фортеці на нових землях задля захисту від зовнішніх ворогів, для торгівлі із завойованими народами. З поширенням християнства міста почали виникати поблизу великих монастирів. На відміну від Західної Європи, в давньоруських містах широко використовується залежна праця ремісників, але поруч з ними працювали й вільні ремісники. Рівень майстерності давньоруських ремісників був надзвичайно високим, не поступався рівню провідних країн того часу. У містах виробляли речі найрізноманітнішого призначення. Перше місце серед ремесел займала виплавка заліза та металообробка Високий рівень майстерності був притаманний і давньоруським ювелірам, гончарям, теслярам і зодчим. Високої якості досягло виробництво тканин. Досить складним питанням щодо давньоруського міста є питання існування в ньому відповідних організаційних форм, подібних до західноєвропейських цехів. За відсутності писемних свідчень щодо корпоративної структури давньоруського ремесла, досить важливими стають свідчення опосередковані — історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, які свідчили про процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. Міського самоврядування, подібного до західноєвропейського, у давньоруських містах не існувало, розвиткові його перешкоджало те, що міста були резиденціями князів і бояр, а міське управління зосереджувалося в руках їх управителів. Диференціація ремесел, посилення обміну сприяють розвиткові внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Значно більший розвиток отримала зовнішня торгівля. Давньоруські купці торгували з Візантією, Центральною Європою, Скандинавією, Середньою Азією, арабськими країнами. Крім відомого «шляху із варяг у греки», купці використовували Дунай як традиційну артерію для торгівлі з Європою, вони плавали Чорним, Азовським, Каспійським, Балтійським морями. Залозним шляхом купецькі каравани рухалися до Приазов’я та Середньої Азії, Соляним — у Галицьку землю та далі в Західну Європу. Найважливішими центрами міжнародної торгівлі були Київ і Новгород. Гроші у східних слов’ян з’являються задовго до створення держави. У Київській Русі грошова одиниця найчастіше називалася куна, а також гривня як вища одиниця грошово-вагової системи, однак ці грошові одиниці зазвичай були не реальними засобами обміну, а лише його ваговими елементами. На зміну візантійським та арабським прийшли «златники» та «срібники», які почали карбувати Володимир Великий та Ярослав Мудрий, практичної ролі не відігравали, а лише виступали як символ суверенітету та незалежності держави. Незважаючи на значну роль торгівлі та ремесла, переважна частина населення займалася землеробством й різними промислами. Значне місце посідало скотарство. Серед промислів найбільшу вагу мало мисливство, навіть данину платили хутрами. Не меншу роль відігравало бджільництво (бортництво).