Тема 3. Механізми підвищення продуктивності підприємства.

3.1. Управління продуктивністю підприємства: суть, принципи і методи.

3.2. Суть ресурсного, витратного і ресурсно-витратного підходів до визначення продуктивності, переваги і недоліки.

3.3. Організаційно-економічний механізм дії чинників зростання продуктивності виробництва.

3.4. Інституціональні механізми підвищення продуктивності.

1. Управління продуктивністю підприємства: суть, принципи і методи.

В економічній літературі істотного поширення при дослідженні проблем управління продуктивністю підприємства одержало використання основних принципів. З огляду на те, що розглянута проблема прийняття рішень є складовою частиною, самостійним етапом процесу управління, доцільно проаналізувати ці принципи, оцінити їхню достатність для вирішення досліджуваної проблеми.

Принципи управління, актуальні й сьогодні, розробив сучасник Ф.Тейлора француз А.Файоль. Всі здійснювані на підприємстві операції він поділив на шість груп: технічні; комерційні; фінансові; обчислювальні; охорона майна і осіб; адміністративні.

В управлінні сучасною економікою необхідно керуватись такими принципами:

• чіткого розподілу праці;

• додержання дисципліни і порядку;

• повноваження і відповідальність:

• використання мотивації високопродуктивної праці;

• забезпечення рівної справедливості для всіх;

• впевненості в постійності і стабільності роботи;

• дотримання взаємовідносин із співробітниками згідно ієрархічного ланцюга;

• заохочення ініціативи.

При поаспектному підході до проблем управління продуктивністю неминучим є подальший розвиток і розгалуження принципів управління. У цих умовах з'являється необхідність з позицій системного підходу сформулювати такі принцип управління, які б дозволяли націлити систему управління будь-яким об'єктом виробництва на досягнення кінцевих цілей розвитку суспільства. Нижче представлена спроба розробки таких принципів:

1. націленності елементів системи на кінцевий результат усієї систем (збігу цілей розвитку системи і всіх її підсистем);

2. територіально-технологічної взаємодії всіх підсистем системи;

3. єдності локальних і кінцевих результатів діяльності і розвитку системи (єдності об'ємних, якісних і споживчих характеристик розвитку);

4. мінімізації витрат простих елементів процесу праці при одержанні кінцевих результатів;

5. структурної єдності обробки інформації по методах управління і адекватності методів управління суті управлінських процесів;

6. динамічного взаємозв'язку результатів розвитку системи;

7. відповідності управлінських рішень змісту функцій персоналу кожного ієрархічного рівня і сутності керованих процесів;

8. повноти і достатності соціального, організаційно-економічного інформаційно-алгоритмічного, технічного і технологічного, математичного і юридичного забезпечення системи.

Виконання першого принципу дозволяє забезпечити співвимірність різноманітних сторін діяльності (розвитку) системи і її підсистем через єдиний критерій продуктивності управління і набір стандартних техніко-економічних показників.

Другий принцип дозволяє в узагальненому вигляді показати в системі управління взаємодію підрозділів на всіх етапах суспільного виробництва (усередині народного господарства, будь-якої його галузі, окремих підприємств і їхніх підрозділів).

Виконання третього принципу дає можливість забезпечити співвимірність натуральних показників розвитку виробництва, якісних і споживчих характеристик продукції і отримання локальних результатів розвитку підсистем згідно кінцевого результату розвитку системи.

Врахування четвертого принципу дозволяє в умовах кількісно-якісної обмеженості вихідних ресурсів (простих елементів процесу праці) — трудових, матеріальних, фінансових, — а також виробничих потужностей забезпечити при одержанні кінцевих результатів максимальний ріст продуктивності виробництва.

Врахування п'ятого принципу передбачає забезпечення: систематизації інформації про стан розвитку суспільного виробництва у всіх його елементах.

Шостий принцип дає можливість досліджувати об'єкт управління не як статичний предмет, а як динамічну систему, що розвивається, у якій кожному періоду розвитку властивий визначений стан, а результати розвитку всіх періодів взаємозалежні.

Сьомий принцип є завершальним у системі управління продуктивністю, зокрема для етапу прийняття рішень. При зовнішній простоті формулювання цього принципу його зміст дуже складний, а здійснення багатоаспектне. Тут потрібно відповідно до наявної ієрархії виробництва з властивим їй поділом праці управлінського персоналу кожного рівня розкрити зміст функцій цього персоналу у всіх ланках кожного рівня, визначити склад потрібної для прийняття рішень інформації.

Восьмий принцип відображає необхідність створення фундаменту системи управління, структура якого включає усі види її забезпечення.

Проведені дослідження свідчать про те, що колишні методиуправління, які мають важливе значення для управління продуктивністю виробництва, продовжують залишатися відчутним гальмом в умовах перебудови системи господарювання. А ринкові відносини розвитку економіки на даному етапі, пов'язані з демократизацією суспільства, в тому числі і з використанням демократичних методів управління, що висуваються в якості пріоритетних, на противагу домінуючим тривалий час адміністративним або авторитарним методам управління. Негативний вплив останніх виявлявся, головним чином, через адміністративний (наказовий) вплив на функціонування підприємств з боку працівників апарату, які найчастіше здійснювали оперативне управління виробництвом, не володіючи реальним станом справ. Таке керівництво «зверху» не могло забезпечити раціональне управління, створити умови для більш продуктивного виробництва і задоволення соціально-економічних запитів працівників підприємств. Тому найчастіше перетворювалося в «управління заради управління».

Основою використовуваних методів управління є закони, закономірності принципи суспільного виробництва, науково-технічний рівень розвитку підприємства, соціальні, правові і психологічні відносини між людьми.

Методи управління поділяються на: економічні; адміністративно-правові, соціально-психологічні.

Економічні методи управління - це прийоми і способи управління, які мають в своїй основі використання економічних законів, економічних інтересів і показників. Ці метоли включають:

• матеріальну відповідальність;

• стимулювання;

• ціноутворення;

• податки;

• державне регулювання.

Адміністративно-правові методи управління передбачають юридичний (правовий і адміністративний) вплив на відносини людей в процесі виробництва, оскільки ці відносини регулюються певними правовими нормами: законодавчими актами; положеннями; інструкціями; наказами і розпорядженнями.

Адміністративно-правові метоли передбачають і застосування відповідних матеріальних, адміністративних і карно-правових санкцій.

Соціально-психологічні методи управління реалізують мотиви соціальної поведінки людини, оскільки традиційні форми матеріального заохочення поступово втрачають свій стимулюючий вплив. Ці методи передбачають вивчення соціальних запитів та інтересів членів колективу, середовища виробництва, громадської думки.

Всі ці методи повинні поєднуватись і створювати необхідний арсенал засобів для найефективнішого управління підприємством. Кожне підприємство є унікальним, тому не існує єдиної моделі управління, але факторами, що визначають вибір цієї моделі є: розмір підприємства; характер продукції, що випускається; характер середовища.

2. Суть ресурсного, витратного і ресурсно-витратного підходів до визначення продуктивності, переваги і недоліки.

Вивчення економічної літератури показало, що з численних пропозицій різних авторів виокремлюється три підходи до вирішення окресленого питання:

■ витратний, при якому продуктивність виробництва визначається, як відношення результату виробництва до поточних виробничих витрат або споживаних ресурсів, які відображають собівартість виробництва;

■ ресурсний, коли економічний результат виробництва зіставляється із застосовуваними виробничими ресурсами, які виражаються як праця, уречевлена у вартості виробничих засобів, і жива праця;

■ витратно-ресурсний, коли для визначення продуктивності виробництва поєднуються обидва підходи [29; 51; 80; 89; 146; 162; 183].

Таким чином, визначення продуктивності виробництва за витратним підходом, на нашу думку, є обмеженим, оскільки не дає інформації про рівень використання живої і уречевленої праці (застосовуваних ресурсів) на підприємстві, що є невід'ємним фактором виробництва. Тому, розглянемо продуктивність виробництва ще й з позиції ресурсного підходу.

Таким чином, ресурсний підхід, як і витратний, у чистому вигляді також є не досконалим, оскільки виявляються труднощі у вимірюванні застосованих ресурсів, які є неспівставними величинами. Описані вище підходи до визначення продуктивності виробництва, на наш погляд, не виключають, а швидше доповнюють один одного, тому ми вважаємо, що для всебічного розуміння сутності ефективності виробництва та її оцінювання необхідним є застосування витратно-ресурсного підходу, який передбачає використання обох підходів.

Залежно від того, які ресурси були використані - спожиті, застосовувані або одні й другі у комплексі, може визначатися результативність. Відповідно, продуктивність може бути витратною, ресурсною або витратно-ресурсною. У витратах доцільно враховувати природні ресурси як ресурси виробництва. Таким чином, продуктивність виробництва, розкриваючи характер причинно-наслідкових зв'язків виробництва, на нашу думку, має пов'язувати ресурсне забезпечення процесу виробництва й ступінь задоволення кінцевих результатів потребам як виробників, так і споживачів, при одночасному, але виправданому зниженні витрачання ресурсів та економії затрат. Тобто витратно-ресурсний підхід найповніше відбиває суть продуктивності виробництва у сучасних умовах.

Узагальнюючи викладене, можемо сформулювати власне визначення продуктивності виробництва, яке, на наш погляд, відповідає умовам ринку. Продуктивність виробництва - це така економічна категорія, в якій знаходять своє відображення позитивні кінцеві результати діяльності окремої одиниці господарювання в розрахунку на обсяг застосовуваних і споживаних ресурсів за умов оптимального їх використання та вільного формування цін на сировину і готову продукцію.