Фатальний стимул: ділова хватка
«Ділову спритність» можна трактувати як «проникливість і кмітливість у веденні бізнесу, що сприяють отриманню бажаних результатів»[861]. Інакше кажучи, це особлива стратегія використання будь-якої ситуації для отримання якомога більшого прибутку. Ми вказуємо це для детальнішого розгляду двох аспектів, пов’язаних із діловою спритністю, які допоможуть уявити поведінку більшості людей (особливо багатих) в умовах дефіциту та/або соціальної дестабілізації.
Перший полягає у спостереженні, що гонитва за бізнесом – це насправді гонитва за грошима. І хоча бізнес часто романтизують, мовляв, він покликаний «допомагати світу» і «задовольняти споживачів», єдиним його мотивом є отримання прибутку. Дехто переконаний, що саме отримання прибутку є допомогою світу, і, без сумніву, помиляється, зважаючи на жахливі наслідки порушення цілісності середовища нашого існування і факт, що сьогодні у світі більше рабів, аніж будь-коли раніше[862].
Другий аспект латентний і пов’язаний із людською психологією, а саме – зі страхом і жадібністю. Дослідження, проведені викладачами факультету психології Каліфорнійського університету (Берклі), довели, що накопичення статків зменшує рівень емпатії у багатіїв, робить їх неспівчутливими до інших і водночас гордими, переконаними у власній важливості[863]. Коротко кажучи, грошовитість робить людину «значимою», що підтвердила низка схожих досліджень. Наприклад, дослідження, яке провів Мічиганський університет під назвою «Вищий соціальний клас передбачає посилену неетичну поведінку» (англ. «Higher social class predicts increased unethical behavior»), мало такі результати:
«Сім досліджень, у яких використовувалися експериментальні й натуралістичні методи, показали, що особи, які належать до вищого класу, поводяться більш неетично порівняно з особами, які належать до нижчого класу. У дослідженнях №1 і №2 люди, які належали до вищого класу, були більш схильні порушувати закон під час водіння транспортних засобів порівняно з людьми нижчого класу. У подальших лабораторних дослідженнях у представників вищого класу частіше траплялися неетичні мотиви у прийнятті рішень (дослідження №3); вони більш схильні забирати цінні речі в інших (дослідження №4), брехати на переговорах (дослідження №5), обманювати для збільшення своїх шансів виграти приз (дослідження №6), схвалювати неетичну поведінку при роботі (дослідження №7) порівняно з людьми із нижчого класу. Попередні дані свідчать про те, що неетична поведінка людей вищого класу частково пояснюється їхнім прихильним ставленням до жадібності»[864].
Дослідження під назвою «Клас і співчуття: соціально-економічні фактори обумовлюють реакцію на страждання» (англ. «Class and compassion: socioeconomic factors predict responses to suffering») показало, що люди нижчого класу проявляють більше співчуття страждальцям, аніж представники вищого класу[865]. В аналогічному дослідженні під назвою «Соціальний клас, контекстуалізм і емпатична точність» (англ. «Social Class, Contextualism, and Empathic Accuracy») з’ясували, що люди нижчого класу більш емпатично точні у судженнях щодо емоцій інших людей. У цих трьох дослідженнях люди нижчого класу отримували вищі оцінки, порівняно з представниками вищого: на тестуванні емпатичної точності вгадували емоції партнера, із яким взаємодіяли, і робили точніші висновки щодо емоцій зі статичних зображень руху м’язів[866].
Згідно з доповіддю «Маючи менше, віддавати більше: вплив соціального класу на просоціальну поведінку» (англ. «Having Less, Giving More: The Influence of Social Class on Prosocial Behavior»), чотири дослідження довели, що люди нижчого класу проявили себе як більш великодушні, щедрі, довірливі й чуйні порівняно з представниками вищого класу[867]. У статті, що 2012 року вийшла друком у журналі «The Chronicle of Philanthropy», сказано, що люди з низьким рівнем доходів віддають значно більшу частку свого дискреційного доходу на благодійність, аніж заможні. Люди, які заробляють від $50 000 до $75 000 на рік, віддають у середньому 7,6% свого дискреційного доходу на благодійність. А люди, які заробляють від $100 000 і більше, витрачають на це лише 4,2%[868].
Ми наводимо цю інформацію не для ствердження, що це явище універсальне. Утім, очевидно, що психологія багатів поступово змінюється, і врешті в ній починають домінувати відчуття захищеності й переваги над іншими, а також байдужість. Зважаючи на це, повернімося до розгляду поведінки різних класів у загрозливих для життя соціальних умовах. Слід також зазначити, що сьогодні у світі налічується 2200 мільярдерів, сукупні заощадження яких становлять 6,5 трлн[869] (у середньому – близько 2,9 млрд на кожного), а 100 найбагатших можуть подолати глобальну бідність чотири рази поспіль[870], тому на цих людей звертають максимальну увагу з надією на їхню допомогу суспільству.
Спостерігаючи за гнівом, що посилюється через колосальну нерівність у світі, можна лише уявити тривогу найбагатших. Однак, всупереч роботі організацій зв’язків із громадськістю, декларуванням чесних намірів і навіть таким фантомам філантропії, як кампанія «Клятва дарування» (англ. «The Giving Pledge»)[871], у межах якої мільярдери жертвують значну частину своїх статків на потреби суспільства, цій тенденції важко зарадити, адже все одно у багатьох людей зостається відчуття ненависті до багатіїв і системи, яка уможливила їхнє надмірне і, вочевидь, безглузде багатство.
Знову ж таки, ми намагаємося сказати не те, що хтось поганий, а те, що система з таким дисбалансом у контексті розподілу коштів сама собою є коренем проблеми. У цих обставинах доброчинність затятих гравців у ринкові ігри, що зуміли заощадити такі великі гроші, виглядає доволі цинічно і є радше знущанням, а не рішенням.
Зважаючи на вищезазначені результати психологічних досліджень і дисбаланс, що отруює наше сьогодення, немає ніяких доказів того, що багатії рятуватимуть людство у критичній ситуації, всупереч усім благородним намірам деяких із них. Якщо поточні тенденції не зміняться (а так, найімовірніше, і буде), багатії відмежовуватимуться від нижчих класів щоразу більше, намагаючись захиститися, адже проблеми продовжуватимуть виникати. Ба більше – ця схильність може уразити будь-яку ланку соціальної стратифікації: навіть нетривале самозбереження завше зумовлюватиме дії особи, що зазнає фінансових втрат, і, згідно з дослідженнями, що вище людина опиняється у межах свого класу, то більш байдужою вона схильна бути.
Це головні ознаки класової війни. Якщо ситуація загостриться, слід очікувати збільшення випадків повстань і проявів гніву, що врешті-решт стануть звичними, ще дужче поглибивши дисбаланс у суспільстві. І хоча це явище може здаватися надміру складним для розуміння, його слід розглядати поряд з іншими негативними факторами, як-от вичерпування ресурсів, безробіття тощо. Агресивне суспільство чинитиме насильство, а масштабні повстання призведуть до вкрай руйнівних соціальних наслідків, якщо не усвідомимо першопричини цих викликів.
Перехід
Ідея поступового переходу від поточної моделі до ПРОЕ може виявитися складною для розуміння. Мабуть, спершу необхідно замислитися про те, куди саме ми збираємося переходити. У багатьох аспектах цей перехід від економіки, яка підтримує дефіцит, до системи прямого управління ресурсами й застосування науки з метою досягнення пост-дефіциту, або економіки достатку, щоб задовольнити потреби людства і водночас зберегти цілісність середовища його існування, насправді є обранням нових цінностей.
Водночас перехід має зумовити створення нової структури, яка пропагуватиме й винагороджуватиме ощадливість, баланс, соціальні внески і повагу до екології замість типових для сучасності егоїзму, конкуренції, споживацтва й експлуатації. Де-факто ринкову систему не можливо розглядати як соціальну, адже її суть глибоко антисоціальна.
Що ж до втілення цього переходу на практиці, то насправді було б наївно намагатися достеменно передбачити, як протікатимуть і які наслідки матимуть такі докорінні соціальні зміни, особливо зважаючи на те, наскільки сильною є чинна система. Ми всі щодня живемо під тиском ринкової психології, борючись за власне існування, а отже, наші цінності таки пов’язані з методами, практиками і світоглядом, властивими цій моделі, – подобається нам таке чи ні.
Висловлюючись метафорично, можна сказати, що цей тиск системи впливає на «синтаксис думок», себто формує наше мислення. Складається враження, що мозок кожного з нас поєднаний із середовищем існування і цей зв’язок повсякчас міцнішає завдяки тиску ззовні й нашими вчинками у відповідь на нього. Це схоже на те, коли людина опановує якесь вміння і потім уже не замислюється над тим, що саме і як їй слід робити: вона мовби підсвідомо виконує всі необхідні дії. Наприклад, ми часто навіть не усвідомлюємо, що поводимося надміру егоїстично, адже всі довкола, здається, роблять точнісінько так само, от і ми сприймаємо як норму.
Ось чому учасники руху «ZEITGEIST» переконані, що зміна ціннісних орієнтирів є найважливішою передумовою для реалізації переходу. Процес трансформації значною мірою залежить від освіти, а також від створення відповідних умов, що сприятимуть зміцненню нових цінностей. Відтак вдасться реалізувати зміни вищого рівня.
Також варто зазначити, що, найімовірніше, є два головні способи реалізації переходу, при цьому логіка першого актуальна і для другого. Перший сценарій передбачає схвалення нової концепції політико-економічними владними структурами й суспільством загалом. Він втілиться у життя за умови остаточного вибору людства поступово здійснити цей перехід на глобальному рівні. Звісно, гірка правда полягає в тому, що такий хід подій не надто реалістичний. Ідеться радше про гіпотетичну можливість, яка ілюструє здійснення переходу на макрорівні. Зрештою, ця гіпотеза частково актуальна для другого сценарію. Він більш реалістичний, оскільки допускає, що перехід не матиме масштабної підтримки громадськості та здійснюватиметься завдяки активізму й впливу на суспільну думку. Це, по суті, ілюстрація намагань реалізувати перехід у сучасних умовах, характерними ознаками яких є дисперсія поглядів та оцінок, політична поляризація, нетерпимість за расовою, національною чи гендерною ознаками, комерційні війни тощо.
Насамкінець варто зазначити, що багато хто критикує рух «ZEITGEIST» не через те, що не погоджується з його концепцією, а тому, що не уявляє, як її реалізувати. Вдалою аналогією, яка могла б бодай частково розвіяти сумніви з цього приводу, є приклад хворого, що намагається вилікуватись. Ця людина може навіть не знати, які препарати чи медична процедура допомогли б їй позбутися недуги, проте, оскільки її життю загрожує небезпека, вона не зупинятиметься через невизначеність і продовжуватиме шукати дієві ліки.
Ба більше – складність переходу до ПРОЕ і збентеження, що виникає з цього приводу, не роблять процес менш необхідним. Правда в тім, що всі ми живемо на одній планеті й відповідаємо за неї, а отже, можемо змінити світ дуже просто, якщо знайдемо благодатну основу й підтримуватимемо зв’язок із нею. Також важливо зазначити, що якоюсь мірою ми повсякчас перебуваємо в процесі переходу. Це не утопія. І навіть якщо зуміємо здійснити лише 50% такого переходу, яким бачимо його в теорії, це часткове досягнення все одно буде вартим наших зусиль[872].