Міжнародне фінансове право: джерела, організації, уніфікація норм

Міжнародне фінансове право - галузь міжнародного економічного права, принципи і норми якої регулюють міжнародні валютно-фінансові відносини.

В основі міжнародного фінансового права лежить принцип, відповідно до якого всі держави мають право повністю і ефективно брати участь у міжнародному процесі прийняття рішень для врегулювання світових фінансових і валютних проблем.

Основне регулювання валютно-фінансових стосунків між державами здійснюється двосторонніми договорами. Норми, що відносяться до цієї сфери, зазвичай, містяться в угодах про економічну співпрацю загального характеру. Так, правового режиму, що встановлюється торговими договорами для всього комплексу торговельних відносин боків, поширюється і на валютно-фінансову діяльність.

Угоди про торговельно-економічне, промисловому та науково-технічне співробітництво вирішують питання, пов'язані з фінансуванням спільних проектів, довгостроковим кредитуванням при будівництві великих об'єктів, оплатою імпорту обладнання та ін Широке коло валютно-фінансових питань вирішується угодами про товарообіг та платежі (валюта розрахунків, засіб розрахунків та ін.)

Особливе місце займають дуже поширені спеціальні платіжно-кредитні угоди, клірингові (розрахунки на основі зарахування надходжень і витрат за взаємними торговельно-економічним операціям), платіжні (розрахунки в узгодженій валюті і механізм таких розрахунків), клірингово-платіжні (розрахунки по клірингу з погашенням сальдо в узгодженій валюті), кредитні (надання позики його форма, умови).

Валютно-фінансові відносини стали частіше регулюватися багатосторонніми договорами. Як приклад можна вказати на серію угод між країнами Західної Європи про порядок взаємних розрахунків у євровалюті (останнє з них - Маастрихтський договір 1992 р.). Інший приклад - Угода про створення Платіжного союзу держав - учасників СНД 1994.

Джерелами міжнародного фінансового права виступають:

- міжнародні договори;

- міжнародні звичаї;

- рішення і постанови міжнародних організацій,що приймаються в межах їх компетенції і не суперечать основним принципам міжнародного права;

- внутрішні закони, якщо вони відносяться або стосуються питань міжнародного спілкування і не суперечать його принципам. Вони перетворюються на норми міжнародного права у випадку визнання їх такими з боку інших держав;

- судові преценденти як міжнародних судів та арбітражів , так і національних судів , якщо рішення останніх відносяться до питань міжнародного спілкування, визнаються в міжнародному спілкуванні й відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права.

Міжнародне право виступає як інструмент уніфікації і тим самим формування національних норм, покликаних регулювати валютно-фінансові відносини фізичних і юридичних осіб.

Пряме ставлення до фінансового права мають Оттавським 1988 конвенції про міжнародний фінансовий лізинг та міжнародний факторинг. Обидві вони присвячені комерційного фінансування, тобто фінансового забезпечення приватноправових договорів. Конвенцію з фінансового лізингу регулює відносини за договором про фінансовий лізинг.

У такому договорі три учасники:

- Експортер;

- Фінансова органiзацiя (банк, інша фінансова організація або спеціальна лізингова компанія);

- Орендар.

При цьому фінансова організація виступає як би в двох особах. По-перше, вона оплачує експортеру товар (дороге устаткування, повітряні чи морські судна тощо), укладаючи з ним договір купівлі-продажу, а іноді і кредитує його, по-друге, здає цей товар в оренду імпортеру, отримуючи від нього орендні платежі.

Відповідно до міжнародного факторингу фінансовою організацією (фактор) сплачує експортеру товар, часто кредитуючи його і здійснюючи всі його фінансово-розрахункові операції, в результаті до неї переходить право вимоги оплати поставленого товару в імпортера.

Міжнародні грошові розрахунки здавна здійснюються відповідно до правил, що складаються в банківській практиці.

Уніфікація таких правил здійснюється на неурядовому рівні, головним чином в рамках Міжнародної торгової палати. Підготовлені нею зведення правил є, власне кажучи, єдиними актами, що регулюють міжнародні грошові розрахунки, і це незважаючи на те, що юридичною силою вони не володіють. Головну роль у механізмі їх реалізації відіграють банки. Національні асоціації банків, а іноді і окремі банки повідомляють Міжнародну торговельну палату про прийняття відповідних правил і про їх використання або їх застосування обумовлюється в кореспондентських угодах, які укладаються банками різних країн. Найбільш широке застосування отримали Уніфіковані правила і звичаї для документарних акредитивів (у редакції 1993 р.), Уніфіковані правила по інкасо (у редакції 1995 р.), Уніфіковані правила для гарантій на вимогу (1992 р.), Уніфіковані правила з договірних гарантій (1978 р.).