Скорочення видаткової частини

Бюджетна політика

Фінансово-бюджетне регулювання економіки забезпечує реа­лізацію фіскальної політики держави і передбачає систему уря­дових дій з формування фінансових ресурсів країни та управлін­ня бюджетними видатками з метою забезпечення рівноваги вну­трішнього ринку та розв’язання проблем соціально-економічно­го розвитку.

Державні фінанси за своїм економічним змістом є системою фінансових відносин щодо розподілу та перерозподілу ВВП та асоціюються з коштами державного, місцевого бюджетів та позабюджетних фондів.

Правова основа державних фінансів - Бюджетний кодекс(Закон України «Бюджетний кодекс України» №2542-14 від 21.06.01), регулює відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів та розгляду звітів про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Доходи Дер­жавного бюджету України, згідно з Бюджетним кодексом, фор­муються за рахунок таких джерел:

1) податкові надходження;

2) неподаткові надходження:

· доходи від власності та підприємницької діяльності;

· адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного продажу;

· інші неподаткові надходження;

· власні надходження бюджетних установ;

3) доходи від операцій з капіталом (надходження від продажу основного капіталу, державних запасів товарів, а також землі та нематеріальних активів);

4) офіційні трансферти (ко­шти, отримані від інших органів державної влади, органів місце­вого самоврядування, інших держав, міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі);

5) цільові фонди (кошти Пенсійного фонду України, Фонду охорони навко­лишнього природного середовища, Фонду соціального захисту інвалідів, Фонду соціального страхування України та ін.).

Державні видатки,включаючи чисте кредитування, - це витрати, пов’язані з виконанням державою своїх функцій (політичної, соціальної, економічної тощо).

Пріоритетність напрямів бюджетних видатків визначається Бюджетною резолюцією – документ, який розробляє Кабінет Міністрів України та приймає у вигляді постанови Верховна Рада України. Він окреслює основні напрями бюджетної політики на наступний бюджетний рік. Вперше бюджетна резолюція була прийнята 7 липня 1995 року.

Відповідно до наказу Державного казначейства України №482 від 10.11.2008 р. видатки – це державні платежі, які не підлягають поверненню.

Вони бувають відплатними, тобто здійсненими в обмін на товар чи послугу, або невідплатними (односторонніми, трансферти).

Державні видатки здійснюються за напрямами, сформованими в Бюджетному кодексі України.

Класифікація видатків бюджету: функціональна; економічна; відомча; програмна.

За функціональним призначенням видатки можна об’єднати в три групи:

1. Фінансування державних послуг загального призначення (загальнодержавні функції, оборона, громадський порядок, безпека та судова влада);

2. Фінансування виробництва суспільних товарів (охорона навколишнього природного середовища, житлово-комунальне господарство, охорона здоров’я, духовний та фізичний розвиток, освіта, соціальний захист і соціальне забезпечення);

3. Фінансування державних послуг, пов’язаних з економічною діяльністю (видатки на розвиток галузей матеріального виробництва; на підвищення ефективності господарської діяльності, здійснення структурних перетворень в економіці, створення умов економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм тощо).

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на:

Поточні видатки - це витрати бюджетів на фінансування мережі підприємств (установ, організацій, органів), яка існує на початок бюджетного року, а також фінансування заходів щодо соціального захисту населення та інших заходів. Вони здійснюються у формі бюджетних асиг­нувань та державних трансфертів і передбачають фінансування закладів соціальної інф­раструктури, утримання органів державного управління, форму­вання резервного фонду уряду, соціальний захист населення тощо.

Видатки розвитку спрямовані на забезпечення економіч­ного зростання і стратегічний розвиток національної економіки. Мають форму державного інвестування та кредитування і перед­бачають фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, спрямованої на технічне переоснащення, структурну перебудо­ву, впровадження нових технологій та організацію виробництва згідно з державними пріоритетами та державними програмами.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Через механізм фінансово-бюджетного регулювання держава виконує декілька функцій в економіці:

- стимулюючу (через сис­тему преференцій і диференціації в оподаткуванні);

- перерозподільчу (через перерозподіл доходів бюджету при формуванні структури видатків);

- доповнення сукупного попиту (через підви­щення розмірів соціальних трансфертів);

- вирівнювання доходів і видатків підприємств, які об’єктивно є збитковими (через меха­нізм дотацій);

- вирівнювання доходів і видатків бюджетів різних рівнів (міжбюджетні трансферти).

Інструментом регулювання міжбюджетних відносин є міжбюджетні трансферти:

- Дотації (лат. dotare - постачати) - використовуються для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків окремих державних підприємств.

- Субсидії (nam. subsidium - допомога) - це допомоги, які виплачуються з державного бюджету з метою підтримки населення, а також певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, розвиток яких має велике значення для економіки.

- Субвенції (лат. subvenire - приходити на допомогу) - один з видів державної фінансової допомоги центральним або місцевим органам виконавчої влади, що надається на конкретні цілі. Субвенції використовуються також для санації підприємств, яким загрожує банкрутство.

Резервний фонд КМ України - до 2 процентів від обсягу видатків Державного бюджету для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження Державного бюджету.

Оборотна касова готівка - до 2 процентів загального обсягу видатків бюджету для покриття тимчасових касових розривів. Вона має бути відновлена того самого року до розмірів, установлених під час затвердження Державного бюджету.

Податкова політика

Фінансові ресурси підприємств - важлива складова фінансових ресурсів країни. Фінансовими ресурсами підприємств є сума коштів, що перебуває в їх розпорядженні, спрямовується в основні та оборотні засоби підприємств та забезпечує їх виробничо-господарську діяльність. Визначальну роль у формуванні фінансових ресурсів підприємств відіграють власні кошти, котрі покривають значну частину витрат.

Таблиця

Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування

(% до загального обсягу)

Усього1, у тому числі за рахунок:	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0	100,0
коштів державного бюджету	5,0	7,0	10,5	5,5	5,5	5,6	5,0	4,4	6,3
коштів місцевих бюджетів	3,7	4,1	4,7	4,2	4,3	3,9	4,2	2,7	2,9
власних коштів підприємств та організацій	65,8	61,4	61,7	57,4	57,8	56,5	56,7	63,3	55,7
кредитів банків та інших позик	5,3	8,2	7,6	14,8	15,5	16,6	17,3	14,2	13,7
коштів іноземних інвесторів	5,6	5,5	3,6	5,0	3,7	3,5	3,3	4,5	2,3

Зметою подальшого нарощування фінансових ресурсів підприємств, а через них - країни у цілому, економічна політика держави має включати заходи щодо оптимізації системи оподаткування та зменшення податкового тягаря для суб'єктів господарювання, оскільки значне податкове навантаження підприємницької діяльності провокує перехід їх в тінь.

Податкове регулювання — це діяльність держави у сфері встановлення, правового регламентування та організації стягнення податків і податкових платежів. Воно передбачає застосування диференці­йованого підходу до оподаткування з метою регулювання народ­ногосподарської кон’юнктури, підприємницької активності та споживчого попиту, рівня споживання тощо.

Податкова система України поєднала в собі принципи двох податкових систем:

· європейської (переважання непрямих податків);

· американської (прибутковий принцип оподатковування).

Особливість української податкової системи визначена еклектичним поєднанням обох зазначених систем з базовою метою - ліквідації дефіцитності бюджету. Відтак в Україні з самого початку побудови нової податкової системи був узятий фіскальний орієнтир.

В результаті невиваженої податкової політики, неправильного розподілу доходів підприємств відбулися гальмування інноваційних та інвестиційних процесів.

Основні складові податкової системи України:

- податкове законодавство країни,

- система оподаткування, за допомогою якої здійснюються податкові платежі до бюджетів,

- сукупність державних податкових органів.

Податкове законодавство України складається з:

· Конституції України;

· Податкового Кодексу України;

· Митного кодексу України та інших законів з питань митної справи;

· чинних міжнародних договорів, якими регулюються питання оподаткування;

· нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання Податкового Кодексу та законів з питань митної справи;

· рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими Податковим Кодексом.

Згідно з чинним законодавством система оподаткування в Україні є дворівневою. Це означає, що в її межах стягуються якзагальнодержавні,так і місцеві податки і збори.

Класифікація податків здійснюється за кількома ознаками:

- за рівнем бюджетної системи (загальнодержавні та місцеві);

- за суб’єктом оподаткування (юридичні та фізичні особи);

- за формою оподаткування;

- за способом стягнення (прямі та непрямі);

- за економічним змістом об’єкта оподаткування (на доходи, на споживання, на майно);

- за системою ціноутворення (податки, які відносять на собівартість, та податки, які сплачують з прибутку) і т. д.

Нині в Україні основними бюджетоутворюючими податками (90% податкових платежів) є:

· податок з доходів фізичних осіб (зі ставками 15 % - 17%),

· податок на прибуток підприємств (з 01.01.2004 р. ставку ППП було скорочено з 30 % до 25 %, з 01.04.2011 – 23% з поступовим зменшенням до 16% з 01.01.2014)

· податок на додану вартість (основна ставка ПДВ - 20 %, з 01.01.2014 – 17 %).

В основному перелік податків, визначених Законами України, відповідає світовим стандартам, але це не гарантує ефективності оподаткування.

Механізм податкового регулювання полягає в маніпулюванні податками і податковими ставками. Шляхом збільшення або зменшення загальної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок і тарифів, звільнення від оподаткування окремих галузей та видів діяльності, територій, груп населення держава може впливати на темпи економічного зростання.

Відповідно до розділу І Податкового кодексу України діє така система пільг:

а) податкове вирахування (знижки), що зменшує базу оподаткування до нарахування податку та збору;

б) зменшення податкового зобов’язання після нарахування податку та збору;

в) встановлення зниженої ставки податку та збору;

г) звільнення від сплати податку та збору.

Разом з тим, необґрунтоване та непрозоре надання податкових пільг суб'єктам підприємницької діяльності не тільки зменшує надходження до бюджетів всіх рівнів, але й сприяє «тінізації» економіки, зростанню корумпованості тощо.

Згідно з традиційним підходом податкові пільги можна поділити на дві групи:

· пільги, що викликані об’єктивною необхідністю (соціальні, пільги підприємствам, які перебувають у гірших економічних умовах порівняно з основною кількістю виробників, пільги підприємствам, які тимчасово перебувають у скрутних економічних умовах та мають нестійкий фінансовий стан, що виник не з їхньої вини);

· пільги, що не мають достатнього обґрунтування.

Надання пільг, що не мають достатнього економічного обґрунтування, як показує досвід, посилює кризові явища в економіці. До таких пільг можна віднести ті, які надані згідно з лобістськими діями окремих владних структур і угруповань як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні (наприклад, податкові пільги, надані окремим платникам на засадах протекціонізму).

Система податкових органівв Україніскладається із законодавчо визначених органів державної податкової служби, до якої входять:

· Головна державна податкова адміністрація України;

· державні податкові адміністрації в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

· державні податкові інспекції в районах, у містах (крім Києва та Севастополя), районах у містах, міжрайонні державні податкові інспекції;

· податкова міліція України.

Боргова політика

Система державних запозичень, як правило, використовується для покриття дефіциту державного бюджету та тимчасових касових розривів.

Держава для фінансування своїх потреб може мобілізувати фінансові ресурси у формі державних запозичень (державного кредиту).

За своїм економічним змістом система державних запозичень — це форма вторинного перерозподілу ВВП. Їх джерелом є вільні кошти населення, підприємств і організацій. У цьому випадку держава виступає позичальником, а населення та підприємницькі структури — позикодавцями. У сфері міжнародних економічних відносин держава виступає в ролі як кредитора, так і позичальника.

Використання системи державних запозичень призводить до появи державного боргу.

За типом кредитора державний борг складається з внутрішнього та зовнішнього боргу держави.

Державний внутрішній борг — заборгованість держави домогосподарствам і фірмам даної країни, які володіють цінними паперами, випущеними її урядом.

Державний зовнішній борг — це заборгованість держави за непогашеними зовнішніми позиками і невиплаченими за ними відсотками на певну дату. Найбільшим кредитором є Міжнародний Валютний Фонд.

За типом боргового зобов’язаннярозрізняють прямий та гарантований борг держави.

Державний прямий борг— та частина державного боргу, яка відображує обсяги позичених ресурсів безпосередньо урядом країни.

Державний гарантований борг— та частина державного боргу, яка відображує боргові зобов’язання уряду, що виникають у результаті виданих ним гарантій приватним підприємцям за кредити у разі неплатоспроможності позичальників.

У структурі державного боргу виокремлюються такі складові: основний борг та процентні платежі. У зв’язку з цим у практиці господарювання розрізняють погашення боргу та обслуговування боргу.Погашення боргу означає виплату основної суми боргу, а обслуговування боргу стосується виплати процентів за зовнішніми та внутрішніми позиками та відображується окремою статтею у видатковій частині Державного бюджету.

Державний борг має економічно обґрунтовані межі. Величина боргу характеризує стан економіки та фінансової сфери держави, ефективність функціонування її урядових структур. Оскільки джерелом покриття державного боргу є доходи бюджету, тобто насамперед податкові надходження, можна стверджувати, що величина боргу — це взяті авансом у населення податки.

Боргове фінансування за використання внутрішніх і зовнішніх джерел має ту спільну негативну рису, що спричиняє перекладання боргу на наступні покоління громадян. Адже борги, зроблені одними поколіннями, змушені відшкодовувати (сплачувати відсотки та повертати основну суму боргу) наступні покоління. Бюджетним кодексом України передбачена максимальна норма загального державного боргу обсягом в 60% ВВП.

Внутрішній і зовнішній борги мають і свої особливі негативні наслідки:

Ø внутрішній — спричиняє дію ефекту витіснення приватних інвестицій,

Ø зовнішній — загрозу зниження курсу національної валюти і дефолту, тобто визнання країни у світі безнадійним боржником.

Для фінансування витрат з розміщення, рефінансування, виплати доходу та погашення боргових зобов’язань України у складі Державного бюджету України створюється фонд обслуговування Державного внутрішнього боргу України. До нього зараховують кошти у розмірі 50 %, одержані від приватизації майна державних підприємств.

Щоб зупинити зростання боргу, уряд повинен завжди мати первинний надлишок в розмірі , тобто . Такий первинний надлишок стабілізує борг за умови, коли нема інфляції і відсутнє економічне зростання.

У свою чергу розрізняють два шляхи покриття дефіциту державного бюджету:

· емісійний – до 1994 року;

· неемісійний.

До 1994 р. дефіцит Зведеного бюджету був значний (у 1994 р. – 8,9% ВВП) і покривався значною мірою прямою емісією НБУ. Виникають два явища, які дають доход державі – інфляційний податок і сеньйораж (доход, який отримує уряд в результаті його монопольного права друкувати гроші), які і зменшують борговий тягар. На цей час емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету України, в державі використовується лише ринковий механізм обслуговування бюджетного дефіциту. Наслідки прямої емісії:

· з’являється ризик неконтрольованої інфляції,

· руйнуються стимули довгострокових інвестицій,

· розкручується цінова спіраль,

· знецінюються заробітна плата та збереження населення,

· відтворюється новий бюджетний дефіцит.

Неемісійні способи покриття бюджетного дефіциту:

Посилення оподаткування.

В короткостроковому періоді посилення оподаткування може створити додаткові джерела для фінансування видатків (1993, 1994, 2005 роки). Проте, в довгостроковому періоді це призводить до тінізації економіки

Скорочення видаткової частини

Брак коштів постійно змушує вирішувати проблему пріоритетності напрямків їх витрачання. У цих випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат, тобто їх пропорційне зменшення (крім спеціально захищених статей). Передовсім фінансуються поточні видатки (заробітна плата в бюджетній сфері, трансферти, витрати на медикаменти і т. ін.).

Наступні шляхи хоча і покривають дефіцит бюджету, проте тим самим створюють підґрунтя для формування та зростання державного боргу:

Емісія цінних паперів. Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб’єктом ринку цінних паперів і фондового ринку. До основних державних цінних паперів належать облігації та казначейські зобов’язання. Таким чином держава здійснює політику стерилізації (поєднуються фіскальні та монетарні інструменти): кошти від реалізації державних цінних паперів направляють на фінансування бюджетного дефіциту. Як наслідок кількість грошей в економіці не змінюється. Проте і вони здатні справляти негативний вплив на економіку країни. За певних ситуацій держава вдається до примусового розміщення державних цінних паперів, руйнуючи тим самим ринкову мотивацію діяльності суб’єктів господарювання.

Державні позики. Державні позики є менш небезпечними, ніж пряма емісія, але вони можуть призвести до ефекту витіснення: державні позики мобілізують вільні кошти на ринку позикових капіталів, збільшуючи тим самим попит на кредити. Як наслідок – процентна ставка зростає і приватні інвестиції скорочуються.

Щоб не переходити безпечної межі заборгованості, уряд повинен здійснювати управління державним боргом. Перш за все – вивчати кон’юнктуру на ринку позичкового капіталу, аби взяти позику на вигідних умовах.

Якщо нові боргові зобов’язання беруться для погашення старих боргів уряду, відбувається рефінансування боргу. Такий шлях становить небезпеку подальшого зростання боргу і викликає труднощі його погашення. Значно безпечніші позики для інвестування економічних проектів. Небезпечно, коли процентні виплати за борговими зобов’язаннями перевищують приріст ВВП від позики.

З борговою політикою нерозривно пов’язані 2 явища: реструктуризація боргу та відмова від повернення (дефолт).

Для уряду, який відмовився від повернення боргу, на тривалий час погіршуються умови залучення нових позик.

М’яким варіантом такої відмови є реструктуризація боргу, коли уряд не відмовляється від виконання своїх зобов’язань, але затримує їх термін.

Види непрямих відмов від повернення боргу:

- припинення стримування інфляції, яка є результатом емісійного фінансування. Вища за прогнозну інфляція є замаскованим податком, так званим «інфляційним податком» (впливає на внутрішній борг);

- девальвація національної валюти, що призводить до скорочення вартості боргу, деномінованого в національній валюті, в перерахунку на іноземну (впливає на внутрішній борг);

- впровадження спеціального податку на дохід утримувачів цінних паперів. На ринку, де існують тільки державні облігації, подібний захід впливатиме так само як і пряма відмова від виконання частини боргових зобов'язань.

- продовження терміну погашення цінних паперів з рівнем прибутковості нижче за ринковий.

Намагання отримати короткострокові вигоди найчастіше призводить до довгострокових втрат, тому своєчасне обслуговування та погашення державного боргу є невід’ємним елементом будь-якої довгострокової стратегії, спрямованої на досягнення фінансової стабільності та стійкого розвитку.