Теоретико-економічні засади формування та функціонування моделей фінансування медичної галузі

Медицина – це практична діяльність і система наукових знань про збереження і зміцнення здоров'я людей, лікування хворих і попередження хвороб, про досягнення людським суспільством довголіття в умовах здоров'я та дієздатності.

Охорону здоров'я проголошено одним з пріоритетних напрямів державної діяльності з метою організації та забезпечення доступного медичного обслуговування населення. Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію.

Основним 3аконом України - Конституцією України наголошується, що здоров'я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої - один з головних обов'язків держави. В ряді статей Конституції (статті 24, 27, 34, 49, 50 тощо) визначається право кожного громадянина на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Цей документ встановлює, що охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а в державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно.

Реформування медичної галузі в Україні пов'язане передусім із вирішенням завдань його фінансового забезпечення.

Фінансове забезпечення охорони здоров’я – це метод фінансового механізму, що визначає принципи, джерела й форми фінансування суб’єктів господарювання, чия діяльність спрямована на охорону, збереження, зміцнення та відновлення здоров’я громадян.

Експерти ВООЗ відмічають складність наукового визначення тієї частини національних ресурсів, яка повинна асигнуватися на служби охорони здоров’я. Країнами з відносно невеликими прибутками на потреби охорони здоров’я витрачається не більше за 2,5% валових національних продуктів (ВНП), в більшості ж розвинених держав становить 1- 2% ВНП. Проте, і в цих країнах існує суттєва різниця у відсотках ВНП, що витрачається на охорону здоров`я.

Держави з великим національним прибутком (США, Англія, Швейцарія) відрізняються більш високими витратами на медичну допомогу на душу населення в порівнянні з менш розвиненими країнами (Індія, Єгипет, Мексика). В економічно розвинених країнах на охорону здоров’я витрачається в середньому 74 дол. США на душу населення в рік, тоді як в країнах, що розвиваються, ця сума становить 2 дол. США.

Таблиця 1.1

Видатки на охорону здоров'я України та зарубіжних країн у 2013 і 2014 р. (за даними ВООЗ)

Країна	Видатки на охорону здоров`я
Загальні витрати на охорону здоров`я, в % від ВВП	Державні витрати на охорону здоров’я, в % від загальних витрат на охорону здоров’я	Державні витрати на охорону здоров`я, в % від загальних державних витрат
Німеччина	11,16	11,3	76,75	76,99	19,25	19,65
Норвегія	9,39	9,72	85,24	85,49	18,18	18,21
Польща	6,40	6,35	70,8	70,98	10,70	10,70
Росія	7,09	7,07	52,28	52,20	9,84	9,49
США	16,9	17,14	47,61	48,30	20,78	21,29
Україна	7,67	7,10	54,14	50,80	12,02	10,8
Франція	11,56	11,54	77,08	78,21	15,62	15,69
Швеція	11,97	11,93	84,00	84,03	19,03	19,03

*Складено автором на основі офіційних даних ВООЗ

Загальні витрати на охорону здоров'я у відсотках від ВВП (державні та приватні витрати разом з урахуванням офіційних і неофіційних прямих платежів населення) зафіксовано на рівні 7,67% у 2013 р. і 7,10% у 2014 р.

Для порівняння: аналогічний показник у 2014 р., за даними бази даних ВООЗ, становив у Польщі 6,35, США – 16,9%, Німеччині – 11,3%, Росії – 7,07% від ВВП (табл. 1.1)[ http://apps.who.int/gho/data/node.main.484].

Основна частина хворих в Україні отримує медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров’я, а кількість пацієнтів приватних і колективних медичних закладів незначна і не становить навіть 2% від їх загальної кількості. Таку модель організації надання медичної допомоги можна охарактеризувати як державно-комунальну систему охорони здоров’я, тим більше, що саме вона визнана й офіційно закріплена у низці нормативно-правових актів та офіційних документів.

Більшість науковців та аналітиків приходять до висновку, що успіх реформування охорони здоров’я, досягнення прийнятного рівня медичної допомоги і показників здоров’я населення багато в чому визначаються правильністю вибраної моделі фінансування, адекватною соціально-економічним і політичним умовам.

Сьогодні в світі існують три основні форми фінансування охорони здоров’я: бюджетна (державна), бюджетно-страхова і приватна (приватнопідприємницька).

Головним критерієм, за яким вони різняться є спосіб фінансування діяльності системи охорони здоров’я.

Бюджетна система фінансування охорони здоров`я базується на загальних податкових доходах. До них відносяться: податки на прибуток, податки на додану вартість, прибутковий податок і інші.

Бюджетно-страхова система фінансування охорони здоров`я реалізується через системи, засновані переважно на цільовому внеску: внеску на обов’язкове медичне страхування або єдиного внеску на соціальне страхування (єдиний соціальний податок).

При обов`язковому медичному страхуванні страхові фонди формуються на трибічній основі:

1) за рахунок цільових внесків працедавців,

2) за рахунок цільових внесків працівників,

3) субсидій держави із загальних бюджетних надходжень.

Приватна система фінансування охорони здоров’я ґрунтується на добровільному (приватному) медичному страхуванні і безпосередній оплаті медичної допомоги споживачами медичної допомоги або роботодавцями. Вона характеризується такими ознаками:

1) основним джерелом фінансування медичної допомоги є особисті кошти громадян і прибуток юридичних та фізичних осіб – роботодавців;

2) переважно недержавний, комерційний статус страхових медичних компаній, що акумулюють фінансові кошти охорони здоров’я та забезпечують надання медичної допомоги;

3) великий вибір медичних установ, лікарів;

4) вільне (нерегульоване) ціноутворення на медичні послуги;

5) висока частка національного доходу, що виділяється на охорону здоров’я.

6) Найважливішим питанням, яке вирізняє ту чи іншу з існуючих моделей систем охорони здоров’я є ступінь владного і регулюючого втручання держави у сферу охорони здоров’я населення, проте в жодній країні світу немає такої моделі, де б держава зовсім не вручалась у цю сферу і не формувала б власну політику охорони здоров’я. Тому, серед існуючих моделей систем охорони здоров’я можна виділити наступні (див. табл. 1.2):

1. Приватна модель, або модель переваги споживачів, базується переважно на системі приватного медичного страхування і врахуванні ризиків. Найбільш характерним прикладом такої системи охорони здоров'я є та, яка існує в США. На думку переважної більшості організаторів і політиків охорони здоров’я в США, медицина і охорона здоров’я населення – це звичайний, високорентабельний бізнес. Всі суб'єкти в такій моделі (страхові компанії, надавачі та споживачі медичних послуг) взаємодіють як вільні суб'єкти ринку. Медичне страхування здійснюється на приватній основі, хоча і забезпечується через роботодавців шляхом добровільного медичного страхування. Для частини населення, яке не застраховане за місцем роботи, страхування здоров'я бере на себе уряд. Премія приватного медичного страхування розраховується виходячи із середньої вартості надання послуг. Різні страхові компанії пропонують певні переліки послуг, що оплачуються, для різних категорій застрахованих. Медичну допомогу надають в основному приватні лікарі та лікарні.

Таблиця 1.2