Етапи розвитку банківської діяльності

ТЕМА 1. ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ ПОГЛЯДІВ НА ЕКОНОМІЧНУ РОЛЬ БАНКІВНИЦТВА.

Історія виникнення та розвитку банківництва.

Історія розвитку банківської справи тісно пов'язана з Історією діяльності банків та виникненням грошей. На жаль, немає достовірних відомостей про виникнення перших кредит­них установ та характер здійснюваних ними позичкових операцій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські опе­рації з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Певний інтерес становить етимологія слова «банк». Термін «банк» походить від італійського «banco» й означає «контор­ка», «лава», «стіл», за яким здійснювався обмін грошей. Фран­цузьке слово «bangue» означає «скриня», тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

Багатьма мовами світу слово «банк» завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення; bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (ФР). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

Найбільш поширеною серед істориків та економістів є думка, що слово «банк» походить від італ. banco, що означає лава, конторка, стіл, на якому середньовічні італійські міняйли розкладали свої гроші, монети. Поступово діяльність міняйл розширюється до приймання на зберігання грошових коштів, видачі позик за рахунок власних, а пізніше, і залучених коштів. Появляються перші банки, які здійснюють розрахункові операції, видають грошові кошти в позику і приймають на зберігання з виплатою відповідного відсотку. Історія свідчить, що перший банк був заснований в 1171 р. у Венеції, а у XIV-XV ст. банкіри вже займали значний прошарок у суспільстві.

В той час, можна знайти історичні приклади про те, що батьківщиною банківської справи могли бути і стародавні Вавилон, Греція, Рим. Причому, перші згадки про початок банківської діяльності сягає часів Стародавнього Вавилону, де храми приймали вклади на зберігання і видавали позички під проценти, беручи у клієнтів письмові зобов’язання чи заставу. Вже у VIII ст. до н.е. Вавилонський банк приймав внески, платив по них відсотки, видавав позики і навіть випускав банківські квитки («гуду»). На думку деяких істориків, набагато раніше, ще за 2300 років до н.е., у халдеїв були торгові компанії, які разом з виконанням своїх безпосередніх функцій видавали також позики.

Етапи розвитку банківської діяльності

І етап розвитку банківської діяльності (зародження банківництва)

У стародавніх Вавилоні і Греції першими банкірами були жерці. Храми одержували великі доходи від їх земельної власності, грошові штрафи, подарунки та ін. Завдання жерців полягало в тому, щоб шляхом умілого завідування майном, видачі позик і участі у вигідних підприємствах збільшити доходи і зібрати такі скарби, які давали б можливість гідно підтримувати пишність святині.

Наявні кошти використовувалися для видачі лихварських позичок, які за рахунок великого відсотка приносили дохід. З’явилися нові види кредитів, наприклад, під заставу майна, яке переходило у власність церкви при неповерненні кредитів. Грецькі храми приймали на зберігання гроші за певну процентну плату і зберігали їх в спеціальних підвалах-сховищах. Поступово з ослабленням храмів припинялася їх діяльність як банків.

У IV ст. до н.е. в Афінах конкурентами храмів стають трапедзити. Ця назва походить від грецької трапедза, що означає стіл, на якому міняйли проводили свої операції. Крім обмінних операцій, міняйли займалися зберіганням грошей та видачею кредитів.

Різноманітність банківських операцій призвела до спеціалізації трапецитів. Наприклад, існували аргираймоси, які займалися міняльною справою, і довейстаї, які видавали не тільки лихварські позики, але і промислові, здійснювали довгострокові інвестиції у промислові підприємства, за що одержували певні відсотки.

Подальший розвиток банківської справи зумовив появу і розповсюдження банків у Єгипті, де О. Македонський організовував «королівські банки», якими управляли греки.

Банківська справа в Римі була організована на зразок банківської справи у Греції в III ст. до н.е. Банки називалися по різному: аргентарії або мензарії. Вони приймали гроші на зберігання, здійснювали обмінні операції і видавали позики – лихварські, промислові, під заставу нерухомості – іпотечні. Вони також займалися організацією і проведенням аукціонів. З аукціонів продавалося закладене майно свого та інших банків з отриманням комісійних.

Починаючи з епохи великого переселення до хрестових походів, банківська практика обмежувалася міняльною справою. З огляду на те, що перевезення грошей було пов’язане з величезним ризиком, міняйли займалися також видачею грошових переказів у містах, де відбувалися ярмарки або де у них були ділові відносини з місцевими міняйлами. Це було пов’язано з появою паперових грошей: золото стиралося і втрачало свою цінність, тому з’явилися дрібні золоті монети, потім їх замінили міддю і сріблом.

Грошові знаки, які використовувалися в кожній країні, мали свій грошовий зміст та назву, тому купцям доводилося не тільки перевозити, але й міняти гроші. У цьому їм допомагали міняйли або банкіри. Записка, що відображала таку обмінну операцію, називалася «вексель». Надалі такі обмінні операції набули досить значного поширення.

Аналогічні операції, а також грошові розрахунки здійснювалися у Стародавній Греції жрецями, храмами і міняйлами-трапезитами, а у Стародавньому Римі – менсаріями. Із занепадом Римської імперії занепали і банківські ремесла.

II етап розвитку банківської діяльності (жирооборот та державні банки)

Велику роль у відродженні банківської справи (фінансова активність в Європі занепала з розпадом Римської імперії) відіграли хрестоносці. У той час найкрупнішими банкірами були тамплієри. Орден тамплієрів – це релігійна і військова організація, яка не була банком у сучасному розумінні цього слова, оскільки її фінансові операції були лише побічною діяльністю. Гроші, віддані тамплієрам під заставу, не об’єднувалися в загальний фонд і не розміщувалися в інші операції, а залишалися в особистих сховищах власників та були доступні лише за їх згоди.

На початку своєї діяльності тамплієри використовували тільки звичайний депозит: вкладник, зберігаючи право власності на предмет внеску, сплачував організації певну суму за охорону. У подальшому вже італійські банкіри, які не були під впливом церкви, удосконалили цю операцію таким чином, що з’явився вклад до запитання, терміновий депозит з відчуженням власності, а також відновлюваний терміновий вклад. Фактично тамплієри були монопольними фінансистами хрестоносців і, крім того, знатними міняйлами. Вони сприйняли і ґрунтовно переробили теорію обміну, створену стародавніми греками, яку після розпаду Римської імперії успадкувала вся Європа через посередництво євреїв і ломбардів. Протягом декількох сторіч прийом вкладів на поточній і терміновій основі, обмін готівки здійснювалися за правилами, встановленими тамплієрами, оскільки не було необхідності змінювати їх. Використовувалися ці операції для надання позик солідним позичальникам, які, продовжуючи традиції монастирів, оперували сільськогосподарськими позиками і фінансово сприяли прогресу галузі.

Завдяки тамплієрам банківська справа була вдосконалена також в частині подвійного запису, тобто зазначалися одночасно джерела коштів і напрям їх використання. Касовий журнал штаб-квартири в Парижі у 1295-1296 рр., що зберігся до наших днів, відображає баланс рахунків короля з 1286 по 1295 р. На кожному аркуші журналу вказувалося ім’я окремого члена ордена, дата, надходження і виплати коштів за день.

Для кожного внеску зазначалася сума, ім’я вкладника, походження коштів, ім’я утримувача рахунку призначення, регістр, де відображалася видана розписка про отримання коштів. Якщо вклад здійснювався за підсумками операції з обміну готівки, детально записувалися грошові знаки і курс обміну. Здійснюючи подібні фінансові операції, тамплієри стали дуже відомими, тому що їх послугами із збору, зберігання і транспортування грошей користувалися королі. Орден розробив систему збору, надійного зберігання і переправлення великих грошових сум грошей та інших цінностей із заходу на схід.

Розвиток виробництва і торгівлі у середні віки зумовив відродження банківництва. У багатьох країнах Європи банки виникли завдяки розвитку торгівлі. Вони створювалися купцями для зберігання грошей і здійснення розрахунків. Поступово банки з’явилися по всій Італії, особливо у великих торгових центрах, ганзейських містах – Генуї, Венеції, Флоренції, а потім – у Франції, Гамбурзі, Нідерландах, Англії.

Внаслідок того, що стан міжнародних грошових оборотів був не найкращим, а також через різнорідність мінової одиниці і зловживання міняйл, деякі міські управління і торгові класи відкрили громадські банки. До цього спонукало й те, що у банкірів поступово зосереджувалися всі наявні кошти торговців, які в результаті цього здійснювали між собою грошові розрахунки не готівкою, а безготівковими розрахунками, тобто шляхом письмового перенесення грошей в книгах банкірів з рахунку боржника на рахунок кредитора. Ця операція одержала назву жирооборот, що від грецького означає коло.

Перші громадські банки з’явилися в Італії. У 1156 р. у Венеції утворився жиробанк «Монтеньєва» – громадська установа, куди вносилися податки і де проводилися окремі банківські операції.

У 1407 р. банк Святого Георгія був створений шляхом злиття дрібних банків і знаходився під заступництвом Генуї. Як кредитор республіки банк мав колосальні привілеї. Генуезький дож (мер) при вступі на посаду повинен був присягати, що він зобов’язується захищати самостійність банку Святого Георгія. У 1463 р. Папа Римський надав банку право відлучати від церкви всіх боржників. Цим правом банк користувався 42 роки, тому боржників у нього не було. На жиробанк цей банк був перетворений тільки в 1675 р..

У 1587 р. у Венеції після краху великого приватного банку Пізани був відкритий державний жиробанк з назвою “Banco di Rialto”.

Отже, можна зробити висновок про те, що банки не виникали раптово до конкретної історичної дати, а еволюціонували разом з розвитком грошового обігу, починаючи із первинних форм, які не були схожі на майбутні розвинені форми банківських установ, але зберігали їх суттєві риси.

У 1609 р. уряд Голландії заснував Амстердамський банк під гарантію міста. У 1619 р. Гамбург за прикладом Амстердама з тих же причин (приватні банкіри допустили значні перевитрати чужих грошей) заснував під гарантію міста жиробанк, який проіснував до 1812 р. Основними операціями, які виконували ці банки, були операції зі зберігання коштів та розрахункові операції, а саме:

1. Банки приймали гроші на зберігання і забезпечували надійне їх зберігання у важкі часи. Це не були депозитні операції у сучасному розумінні, оскільки кошти приймалися лише на зберігання. Банк не користувався ними для проведення власних операцій, тому клієнти не одержували проценти, а навпаки сплачували банку комісійну винагороду за надійне зберігання.

2. Клас торговців, які мали гроші на своїх рахунках у банках, здійснював розрахункові операції через проведення переказів або за допомогою перенесення коштів із своїх рахунків на рахунки одержувачів, якщо ті мали рахунки в цьому ж банку.

Отже, на цьому етапі розвитку банківської справи банки у Європі були тільки жиробанками, які створювалися в основному для проведення розрахунків та надійного зберігання коштів.

III етап розвитку банківської діяльності (спеціалізовані банки)

Подальший розвиток банків можна розглянути на прикладі Англії. Основним банком, що з’явився у цей час, був Англійський банк, створений в 1694 р. шотландцем Уільямом Петерсоном для вирішення урядових фінансових проблем. Статутний капітал банку в сумі 1 200 000 фунтів стерлінгів був вилучений державою, внаслідок чого були випущені банківські квитки на таку ж суму. Банк розплачувався цими квитками, мав право торгувати золотом (був монополістом), дисконтувати векселі.

З’явилося заставне право, тобто банк надавав позики під заставу майна з умовою його відчуження при неповерненні кредиту. Крім того, йому було дозволено приймати внески для поповнення свого капіталу і виплачувати по них відсотки.

Поступово виникають спеціалізовані банки: у Шотландії – Королівський (1695 р.), Банк Британської компанії для торгівлі полотном (1706 р.), Віденський банк (1703 р.), Прусський банк для морської торгівлі (1767 р.), Паризька облікова каса (1776 р.), Петербурзький банк (1780 р.).

У цих банках з’являється новий спосіб розрахунків: перенесення коштів з рахунку на рахунок за допомогою чекового обігу. Сьогодні за кордоном значна частка розрахунків здійснюється за чеками.

На даному етапі розвитку банківської справи з’являються депозитні операції, які раніше називалися операціями зі зберігання коштів.

Після багаторічної практики банкіри зробили висновок про те, що сума грошей, які депонуються, майже не змінюється, виплати покриваються надходженнями, а залишок вкладу поступово навіть збільшується. Отже, значну частину довірених їм грошей можна без збитку для вкладників пустити в оборот шляхом обліку векселів і видачі позик.

Цей висновок одержав практичне втілення, і відразу змінився характер вкладних операцій та самих банків – вони перетворилися на депозитні банки. Вкладники, для яких ця зміна не була таємницею, відмовилися від сплати комісійних і зажадали виплати відсотків.

Депозитні операції набули значного поширення, оскільки стали вигідними і банкірам, і клієнтам. З’явилися три основні види депозитів: до запитання, строкові, ощадні.

Іще однією з характерних рис цього періоду була поява емісійних банків, основною функцією яких стала емісія банкнот.

IV етап розвитку банківської діяльності (розширення повноважень банків)

Наши рекомендации