Об’єктивність соціалізації економіки
У сучасній економічній науці склалася думка, згідно з якою будь – які існуючі інститути економічної системи суспільства є результатом процесів, що відбувалися у минулому, тому вони пристосовані до обставин минулого і не знаходяться у повній згоді із вимогами дійсного часу. Отже, навіть у розвинених країнах Заходу створена система соціально – економічних інститутів потребує постійних змін і трансформацій. Водночас проблема формування та забезпечення взаємозв’язку економічних, соціальних і політичних інститутів у процесі реалізації заходів, пов’язаних, особливо, із становленням (у посткомуністичних країнах) або підтримкою ефективного функціонування (у розвинених країнах) ринкової системи сучасного типу, є нагальною, насамперед, для економічної теорії, економічної науки в цілому, оскільки умови суспільного життя будь – якої країни постійно змінюються.
У сучасному розвиненому суспільстві розквітли наука, мистецтво, поезія, культура тощо. Але все це стає можливим завдяки тому, що економіка забезпечує необхідні матеріальні умови. Фундаментом самихпіднесених людських потреб є основні матеріальні потреби, які здатна задовольнити лише економіка.
Економіка, певною мірою, – це наслідок колективного розуму людства, удосконалення його навичок, методів і способів найдоцільнішого виробництва.
Одна з найвизначніших рис економіки – це доцільність, раціональність. Світ економіки – особливий, із своїми законами і принципами. До визначальних економічних принципів відносять вибір рішень, що дозволяють отримати найбільші економічні результати з мінімально можливими витратами потрібних для цього ресурсів. Отже, світом економіки керують принципи раціональності, відплатності, відшкодування, а решта (мораль, юридичні закони, культурні цінності) лише створюють рамки, межі, умови і передумови для пошуку найбільш доцільних і раціональних економічних рішень.
Цілком зрозуміло, що уся багатогранність людського існування не вичерпується суто матеріальними потребами. Людина наділена надзвичайно різноманітними потребами і устремліннями. Якщо ми спробуємо відшукати першоджерело і першопричину розвитку людської цивілізації взагалі, і економічної зокрема, то доведеться визнати, що саме різноманітність людських потреб і бажань є головною рушійною силою. Оскільки вся еволюція людини пов’язана саме із соціальним середовищем, то соціуму належить і визначальна роль в її поведінці, у виробленні її моральних і культурних навичок, у формуванні всіх її різноманітних потреб саме як людини.
Продовжуючи наш аналіз, ми неодмінно дійдемо висновку, що пріоритет, або як іноді кажуть, примат належить саме соціальній компоненті в складній гаммі людських потреб, бажань та устремлінь. На наш погляд, слід також визнати, що “економіки” як такої, або чистої економіки в жодній країні ніколи не існувало і не існує, що людина завжди перебуває в досить конкретній соціальній економіці, а тому розмову необхідно вести саме про соціальну економіку.
З виникненням політичної економії представники її різних напрямів, шкіл і течій намагалися з’ясувати рушійні сили розвитку економіки. Так, причини розвитку суспільства, в тому числі економічної системи, вони вбачали у зростанні чисельності населення, географічному середовищі, прогресі техніки, психобіологічних, соціально-правових факторах тощо. З’ясування цих причин має велике теоретико-пізнавальне та практичне значення, зокрема допомагає виробити науково-практичні рекомендації для стабільного розвитку економіки.
Результат економічного прогресу – реальні досягнення в процесі економічного зростання, які є критеріями соціально-економічного прогресу. У свою чергу, важливим критерієм розвитку продуктивних сил, як найважливішої складової економічної системи, є співвідношення між масою застосовуваних засобів виробництва і чисельністю зайнятих у виробництві працівників, або технічна будова виробництва. Оскільки головна продуктивна сила – це робоча сила, працівник, а людина водночас є і продуктивною силою, і носієм виробничих відносин, суб’єктом відносин економічної власності, то головний критерій суспільного способу виробництва – розвиток людини, її потреб, інтересів, цілей. Звичайно, необхідною умовою існування людини є особисте споживання. Практичне розв’язання даної проблеми залежить в першу чергу від співвідношення сил між різними соціальними групами суспільства. Людина – суб’єкт продуктивних сил і виробничих відносин, або відносин економічної власності, і ці дві сторони способу виробництва є різними сторонами суспільного індивіда, а відносини між людьми в більшості суспільно-економічних формацій розвиваються у формі взаємодії між класами – тому джерело і рушійні сили економічного прогресу – це взаємодія і боротьба між класами (їх інтересами, потребами, цілями), соціальними групами, прошарками. З цього погляду відмінність між різними способами виробництва полягає в тому, що у деяких із них економічний прогрес підпорядковується переважно розвитку лише певного класу (навіть окремої верстви, прошарку), а в інших прогрес продуктивних сил може підпорядковуватися розвитку більшості населення. Ця мета реалізується в дії основного економічного закону. Так, при рабовласницькому і феодальному способах виробництва основною метою виробництва було особисте споживання власників економічних ресурсів, і нагромадження займало підлеглу роль. Капіталізм основним принципом свого існування, своєю метою зробив роботу виробництва на виробництво. Причому споживання з кінцевої мети перетворилося в додаток нагромадження. Однак прогрес продуктивних сил, досягнутий обмеженням споживання, створює матеріальну базу для зростання споживання і добробуту всіх членів суспільства. Останнє для капіталізму життєво необхідне, бо якої б форми він не набував, основою його залишається наймана праця. І щоб праця могла виконувати свої функції, необхідне задоволення потреб людини – працівника. Отже, розвиток суспільних продуктивних сил створює передумови соціалізації економіки, переходу до суспільства, основний принцип функціонування якого – робота виробництва на людину. До того ж реалізація даного принципу є надійною гарантією життєздатності капіталістичного способу виробництва як економічної системи.
Соціалізація, у загальному розумінні цього поняття, означає процес засвоєння особистістю системи знань, норм та цінностей, які дозволяють їй функціонувати як повноправному члену суспільства, забезпечувати позитивну та конструктивну спрямованість своїх стосунків з іншими людьми у будь – якій сфері власних інтересів. У процесі розвитку людської цивілізації сукупність таких знань, норм та цінностей невпинно зростає, що з одного боку, ускладнює процес їх засвоєння, робить його більш суперечливим, однак, з іншого, – робить більш цінною для суспільства, держави, колективу кожну особистість, що змогла опанувати та трансформувати через свою свідомість необхідну базову на даному етапі розвитку суспільства систему загальнолюдських наукових, світоглядних та поведінкових норм.
Соціалізація економіки, виступаючи органічною ланкою загального процесу соціалізації, знаходить свій прояв у становленні та розвитку тенденції, а згодом і закономірності, згідно з якою під впливом потреб виробництва прискорюється процес засвоєння та використання основними суб’єктами господарювання у своїх інтересах специфічної системи знань, норм і цінностей, необхідних для успішного функціонування та розвитку народного господарства, соціально-економічних відносин, суспільства в цілому. Цей процес супроводжується також стрімким зростанням цінності кожного окремого працівника, який володіє значним обсягом необхідних і достатніх знань, навичок, запасом творчого потенціалу, мобільності та комунікативності; а також формуванням інтелектуального капіталу та системи відносин, що складаються між суб’єктами економічної діяльності з приводу використання цього капіталу. Особливістю такого процесу є той факт, що в умовах стрімкого “споживання” конкурентною економікою досягнень НТП і НТР так само стрімко зростає цінність не тільки підприємця, менеджера, а й надзвичайно широкого кола найманих працівників в усіх без винятку галузях народного господарства, що викликає потребу, можливість і доцільність трансформації існуючих економічних відносин як у межах окремої країни, так і (як тенденція на перспективу) у світовому господарстві.
Рівень розвитку соціалізації економіки, а отже, якість змін у системі економічних відносин, виробничих можливостей тієї чи іншої країни, окремого підприємства, фірми залежить від ступеня активності особистості в процесі прийняття та реалізації рішень, готовності сприймати ці зміни та забезпечувати їх позитивний характер своєю працею. Тому значення соціальних факторів економічного зростання та розвитку у системі мотивації і стимулювання невпинно росте, особливо у процесі становлення постіндустріального суспільства.
Розуміння цього факту, активний пошук моделей та інструментів, які б включали позаекономічні, соціальні мотиви економічного зростання, узгодження економічних та інших інтересів працівника, підприємства, суспільства, стає домінуючим на сучасному етапі розвитку та дає позитивні результати, що підтверджує досвід розвинених країн Заходу.