Рабовласницьких держав Стародавнього Сходу. 9 страница

Війна в Кореї, що розпочалася в червні 1950 р., різко актуалізувала значення Японії як стратегічного союзника США в Південно-Східній Азії, перетворивши цю країну в ближній «тил» американської армії. Під час цієї війни різко збільшився попит з боку США на озброєння і військові матеріали, продовольство для армії, військові перевезення, різні послуги, що обумовило початок справжнього промислового буму в Японії. Американський уряд розмістив в Японії в 1950–1953 рр. військові замовлення на загальну суму 2,5 млрд. дол., що склало 43,5% від загального обсягу японського експорту і дозволило Японії покрити зовнішньоторговий дефіцит і розширити імпорт сировини, необхідний для розвитку промисловості. Крім того, війна в Кореї призвела до збільшення американської допомоги, припинення репараційних виплат, скасування заборони на ввіз сировини, відкрила доступ американським інвестиціям в економіку Японії. В результаті тільки в 1949–1951 рр. обсяг промислового виробництва в Японії виріс більш, ніж в 1,5 рази, а оборот зовнішньої торгівлі протягом 1950–1954 рр. був у 10 разів більшим, ніж в 1945–1949 рр.

8 вересня 1951 р. в Сан-Франциско було укладено мирну угоду з Японією, яку підписали 48 країн, за винятком СРСР. Угода передбачала передачу всієї повноти влади в Японії національному уряду. Низкою інших двосторонніх домовленостей юридично закріплювалось перебування в країні американських військ.

Національний уряд Японії приступив до розробки стратегії економічного розвитку країни, в основу якої було покладено кейнсіанську модель з урахуванням японської специфіки. В цей час в правлячих колах Японії мала місце гостра дискусія між прибічниками «зовнішньоекономічної орієнтації» національної економіки і їхніми опонентами, що виступали за «освоєння внутрішнього ринку». В цій дискусії перемогли прибічники першого напрямку і економічний бум 1950-х-1960-х років підтвердив їхню правоту. В намічену перспективу економічного розвитку вписувались прийняті в 1952 р. рішення японського уряду, що відміняли введені раніше заборони на зв’язки між великими компаніями і їхніми «дочірніми» підприємствами. Центрами консолідації капіталу стали потужні фінансово-промислові об’єднання «Міцубісі», «Сумітомо», «Фудзі», які відродилися не в попередньому варіанті чисто сімейних, закритих монополій, але ввели практику колективного прийняття рішень за участю президентів компаній, що входили до складу цих груп.

Японське «економічне диво» 1952–1970 рр.

і фактори, що його обумовили

Протягом 1952–1970-х рр.. економіка Японії переживала період надзвичайно бурхливого зростання, що дістав в історико-економічній літературі назву японського «економічного дива». Щорічні темпи приросту промислового виробництва складали в цей період в Японії – 15,2%, в той час як в Англії – 3%, в США – 4%, у Франції – 6,2%, і навіть в найбільш динамічно зростаючих економіках ФРН і Італії цей показник був лише 7,4%. В результаті частка японської промисловості в загальному обсязі індустріального виробництва капіталістичних країн зросла з 1,7% в 1950 р. до 10,1% в 1970 р. В 1969 р. промислове виробництво Японії перевищило рівень довоєнного 1938 р. в 8,2 рази, а рівень 1948 р. – в 22,2 рази, в той час як для всього капіталістичного світу ці показники склали відповідно 4,6 і 3,2 рази. За обсягом промислового виробництва Японія обігнала в 1969 р. Англію, в 1970 р. – ФРН і вийшла на друге після США місце в капіталістичному світі. З 1957 року Японія мала також найвищі серед країн капіталістичного світу щорічні темпи приросту валового національного продукту, які трималися протягом 1961–1970 рр. на рівні 11,1%, в той час як в США вони досягали 4,1%, у Франції – 5,8%, в Італії – 5,6%, у ФРН – 4,9%, в Англії – 2,8%. Внаслідок цього за обсягами ВНП Японія вийшла в 1969 році на друге місце в капіталістичному світі після США. В 1970 році вона зайняла четверте місце в світовому експорті (на її долю припадало 7% від загального обсягу продукції, експортованої капіталістичними країнами).

Серед причин японського «економічного дива» 1952–1970 рр. слід відзначити такі:

1. Економічна політика японських кейнсіанців, «стрижнем» якої було стимулювання збільшення фонду нагромадження з наступним інвестуванням заощаджених фінансових ресурсів через використання цінових механізмів і низьких процентних ставок (політика «низького проценту»). Японія випередила всі країни світу за рівнем нагромадження капіталу: в 1968 році інвестиції в основний капітал склали в Японії 34,7% ВНП (така частка фонду нагромадження характерна лише для воєнних часів) проти 14% - у США.

2. Такі високі темпи капіталістичного нагромадження стали можливими завдяки традиційно низькій оплаті праці японських робітників: наприкінці 1950-х років праця японця оплачувалась в 7 разів дешевше, ніж американця, а наприкінці 1960-х років заробітна плата найманого працівника була в Японії в 4 рази нижче, а норма експлуатації в 2 рази вище, ніж в США. Протягом 1950–1970-х рр. темпи зростання ВНП Японії випереджали темпи зростання середньої заробітної плати в 1,8 рази, в той час як в США – всього в 1,4 рази. В 1961–1970 рр. темпи зростання заробітної плати складали 60% від темпів приросту продуктивності праці, і ця цифра була оптимальною, оскільки, з одного боку, дозволяла підтримувати високі темпи нагромадження, а з іншого, – не створювати ускладнень із реалізацією на внутрішньому ринку певної частини валового національного продукту.

3. Високий ступінь експлуатації найманих робітників при їхньому в цілому лояльному ставленні до уряду і роботодавців був можливим завдяки національним традиціям, які входять до так званої «тріади» принципів, якими регулюється економічне життя Японії. До них відносяться: система «пожиттєвого найму», система оплати праці в залежності від стажу роботи на фірмі і система «компанійських профспілок». Ці елементи «тріади» тісно взаємопов’язані і значною мірою успадковані від общинної соціальної організації японського суспільства феодального періоду з притаманною їй підкореністю індивіда групі і унікальною здатністю членів колективу співпрацювати заради єдиної мети на основі взаємних компромісів.

Система «пожиттєвого найму» як стрижень японського звичаєвого права полягає в тому, що робітник, поступивши на фірму після закінчення навчального закладу, як правило, розраховує працювати в ній до виходу на пенсію в 55 років. На цьому базується система оплати праці – на початку трудової діяльності найманий працівник фірми отримує лише 1/3 від суми заробітку, який при тих самих обставинах він буде отримувати через 25 років. Із свого боку керівництво фірми бере на себе ряд не тільки виробничих, але й побутово-культурних функцій по відношенню до робітника і членів його родини (забезпечення житлових умов, транспортне і медичне обслуговування, культурні заходи, подарунки членам родини та ін.). Пов’язавши найманих працівників «путами» майбутніх фінансових винагород, гарантованою зайнятістю і повсякденною опікою, японські підприємці отримують у відповідь майже повну лояльність персоналу фірми: для робітника фірми «Тойота» немислимо купити автомобіль, зібраний на конкурентній фірмі «Ніссан», кількість вільних днів на рік у японського робітника приблизно на 30 менше, ніж у його західноєвропейського колеги, дуже часто існують понадурочні роботи, а втрати робочого часу найнижчі серед економічно розвинених країн. «Компанійські» профспілки, що об’єднують робітників, які не підлягають звільненню згідно із системою «пожиттєвого найму» виявляють безпрецедентну лояльність до керівництва відповідних фірм і зайняті не стільки боротьбою за підвищення заробітної плати і зниження рівня експлуатації, скільки створенням «гуртків якості продукції», матеріальним і моральним стимулюванням технічних нововведень і удосконалень процесу праці, боротьбою за зменшення простоїв та ін.

4. Майже безперервний процес оновлення основного капіталу, що створював потужний внутрішній попит на засоби виробництва і забезпечував високі темпи науково-технічного прогресу в промисловості Японії. Він забезпечувався безпрецедентними інвестиціями в основний капітал на основі високої норми експлуатації найманих робітників.

5. Широке використання імпортних науково-технічних розробок, масова закупівля за кордоном ліцензій, патентів, ноу-хау, яких з 1950 по 1970 рр. було впроваджено понад 15 тис. Це дозволило Японії зберегти величезні фінансові ресурси, а головне – заощадити час (який був би неминуче втрачений при створенні власної науково-дослідницької бази) і в короткі строки здійснити якісний «стрибок» щодо технічної озброєності виробництва.

6. Стрімкий, починаючи з 1960 р., розвиток власної науково-дослідницької бази в галузях, що визначають науково-технічний прогрес, насамперед в електроніці (з 1960 по 1970 рр. витрати на науково-технічні дослідження виросли в 6 разів).

7. Висока якість робочої сили, обумовлена тим, що ще в 1947 році в Японії була введена обов’язкова безкоштовна 9-ти класна освіта, створена ефективна система підготовки і перепідготовки кадрів.

8. Розширення внутрішнього ринку країни за рахунок стійкого попиту на засоби виробництва і капіталістичного розвитку аграрного сектору внаслідок впровадження аграрної реформи.

9. Антимілітаристська направленість конституції Японії, в якій було задекларовано три неядерних принципи – не мати, не виробляти і не ввозити ядерну зброю, а також не утримувати власної армії, обмежуючись лише силами самооборони, і не витрачати на оборонні потреби більше, ніж 1% ВНП. Внаслідок послідовної практичної реалізації цих принципів реальні воєнні витрати Японії склали в 1968 р. лише 0,8% від ВНП країни (проти 9,2% – в США), що було суттєвим чинником підвищення норми нагромадження, а, отже, – і прискорення оновлення технічної бази виробництва.

10. Різке підвищення ефективності виробництва за рахунок структурних зрушень в народному господарстві, коли відбувалося переміщення ресурсів із традиційних старих галузей – сільського господарства, видобувної промисловості, риболовецьких промислів та ін., в галузі із високою продуктивністю праці – в обробну промисловість і будівництво.

До середини 1950-х років економічне зростання в Японії відбувалося на основі більш повного завантаження старих виробничих фондів. З другої половини 1960-х років відбувається широкомасштабне розширення виробничих потужностей з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу в чорній металургії, електротехніці, хімічній, текстильній і харчовій промисловості. Одночасно прискореними темпами розвиваються нові галузі: радіоелектроніка, приладобудування, виробництво пластмас, хімічних волокон, штучного каучуку та ін. в 1960-ті роки створюється нова галузь промисловості – автомобілебудування. Випуск автомобілів зріс в 33 р., і на початку 1970-х років Японія перетворилась в другу (після США) автомобільну державу світу. В 1960-ті роки Японія виходить на перше місце в світі по тоннажу збудованих суден і їхнього експорту і на друге – по випуску теле- і радіотехніки. І хоча 1960-ті роки характеризувалися активною структурною перебудовою японської промисловості з урахуванням досягнень науково-технічного прогресу, прагненням використати інтенсивні фактори економічного зростання, в цей період завершення індустріалізації країни спостерігається бурхливий розвиток матеріаломістких виробництв – металургійного, хімічного та нафтопереробного. В цілому ж з 1960 по 1970 рр. відбулося зміщення орієнтації японської економіки в бік важкої індустрії: питома вага металургії, машинобудування і хімії зросла з 1/2 від загального обсягу промислової продукції до 2/3, в той час як питома вага легкої і харчової промисловості відповідно впала з 22% до 15%.

Промисловий «стрибок» 1950–1960-х років супроводжувався посиленням позицій японських фінансово-промислових груп, що об’єднували потужні банки, страхові компанії, галузеві концерни і торгові фірми. І хоча їх фінансовими центрами стали банки колишніх дзайбацу, монопольні об’єднання 1950–1960-х років формувались вже на нових, більш гнучких принципах – це були комплекси корпорацій без єдиного координуючого центру, об’єднані технологічною кооперацією поставок, переважним фінансуванням з боку «свого» банку, взаємним володінням пакетами акцій, обміном інформацією, технічною документацією, контактами керівництва. Першою вже в середині 1950-х років на цих принципах сформувалась фінансово-промислова група Міцуї і Сумісото. В середині 1960-х років навколо великих комерційних банків об’єднались молоді фінансові групи Фудзі, Даіті, Санва, а також група Японського промислового банку. Але старі групи так званої «великої» трійки – Міцуї, Міцубісі і Сумітомо залишалися лідерами, контролюючи 40% акцій найвпливовіших корпорацій Японії.

Особливістю Японії було збереження великої частки середніх і дрібних підприємств в структурі промислового виробництва, які навіть наприкінці 1960-х років випускали 50% промислової продукції і забезпечували роботою 2/3 промислових робітників. Традиційна для азіатських країн «стійкість» дрібного і середнього сімейного бізнесу пояснює різке відставання концентрації виробництва від концентрації капіталу в Японії. Так в 1957–1968 рр. великі фірми, де кількість найманих робітників перевищувала 1 тис. осіб, зосереджували лише 16–17% від загальної кількості зайнятих в промисловості і випускали 28–30% продукції. Тому основною формою підкорення цих підприємств монополістичним капіталом було не їхнє поглинання, а кооперація з головними високомеханізованими підприємствами через систему субпідрядів.

Слід зазначити, що на фоні промислового «стрибка» 1952–1970-х рр. була досить помітна економічна і технічна відсталість аграрного сектору Японії, де невелика норма наділів, встановлених аграрною реформою 1949 рр., вела до парцеляризації сільського господарства, консервації ручних методів обробки землі протягом 1950-х років. Тільки з 1960 р. починається впровадження міні-тракторів і іншої техніки, пристосованої до умов малоземелля і черезсмужжя, що панували в японському селі.

Значну роль в економіці повоєнної Японії відігравала держава, вплив якої на господарські процеси не був пов'язаний з наявністю потужного державного сектору, як це спостерігалося в ті часи в Англії, Франції і ФРН. Державна бюрократія розробляла численні плани-прогнози, в яких визначались цілі і умови економічного розвитку, окреслювались певні «вузькі» місця та ін. Так, протягом 1950-х років було розроблено трирічний, два п’ятирічні і шестирічний плани розвитку народного господарства Японії, визнані незадовільними. Наприкінці 1950-х років була створена Рада галузевої структури, що підготувала десятирічний комплексний план структурної перебудови, названий на честь тодішнього прем’єр-міністра Японії «планом Ікеда». Велике значення мали напрями-важелі фінансового впливу уряду на економічні процеси – маніпулювання ставками кредитного проценту, податковими пільгами та ін. Традицією Японії були сильні неформальні зв’язки і методи взаємодії між урядом і впливовими корпораціями, чиє керівництво об’єднувалось у лобістські групи. Найвпливовішим об’єднанням керівників великого бізнесу Японії стало товариство «Кейданрен», що виконувало функції посередника між державою і фінансово-промисловими групами.

Особливості економічного розвитку Японії

в 1970–1990-х роках

Світові структурні кризи, особливо нафтові кризи 1973–1974 рр. і 1979–1980 рр., завдали сильного удару по економіці Японії, яка більшою мірою, ніж економіка будь-якої іншої країни, залежала від привізної нафти (з 1945 по 1972 рр. імпорт сирої нафти в Японію збільшився в 193 рази). Оскільки за рахунок імпортної нафти покривалося 3/4 енергетичних потреб Японії, чотирикратне збільшення світових цін на нафту з вересня 1973 по січень 1974 рр. викликало «нафтовий шок» в японській економіці. В 1974–1975 рр.(період світової економічної кризи) спад промислового виробництва сягнув в найнижчій точці 22,8%. Особливо постраждали нафтопереробна і хімічна промисловість, металургія і суднобудування. Докризовий рівень промислового виробництва було відновлено лише у вересні 1977 р. Переплетіння циклічних і структурних факторів значно знизило темпи економічного зростання Японії порівняно із роками «економічного дива»: якщо з1955 по 1973 рр. обсяг ВВП Японії збільшився в 13 разів, то за 1975 по 1988 рр. – лише в 3 рази. В умовах кризи Японія збільшує експорт товарів, забезпечивши за рахунок вивозу в другій половині 1970-х –першій половині 1980-х років від 50% до 75% приросту ВВП. Основним полем японської зовнішньоекономічної експансії стали ринки США і Західної Європи, які наприкінці 1970-х років «поглинали» більше 40% вивезених із Японії товарів. З 1965 року експортно-імпортне сальдо в торгівлі між Японією і США схиляється на користь Японії, а вже з середини 1970-х років великий дефіцит США в торгівлі з Японією стає об’єктом гострих суперечок між урядами цих двох країн. Змінюється і структура японського експорту в США: якщо протягом 1960-х років в ній домінували текстильні товари, то в 1970-ті роки це були автомобілі, сталь і кольорові телевізори, а в 1980-х роках основу позитивного сальдо торгівлі Японії із США склала продукція машинобудування (при чому дефіцит двосторонньої торгівлі між США і Японією виріс з 1981 по 1988 рр. з 15,8 млрд. до 59,8 млрд. дол.). Це навіть стало підставою для звинувачення Японії в «колоніальному характері» торгівлі із США. За розмірами частки в світовому експорті Японія обійшла Англію і зайняла третє місце в світі після США і ФРН.

Але повністю розв’язати всі протиріччя, які накопичились в народному господарстві Японії лише за рахунок експортної експансії, було неможливо, враховуючи той тиск, що його створювали США і країни Західної Європи, які неодноразово примушували японський уряд переглядати в бік підвищення курс ієни, що суттєво знижувало конкурентоздатність японських товарів. До того ж, підприємці Південної Кореї, Сінгапура, Тайваня, а згодом і Китаю, спираючись на імпортні технології і дешеву робочу силу, створювали все серйознішу конкуренцію японським товарам на ринках текстилю, одягу, електротоварів, побутової техніки. Отже, враховуючи безперервне загострення «нафтової проблеми» (протягом 1970-х років світові ціни на нафту збільшилися в 9 разів), чільники японської економіки на межі 1970–1980-х років віддають перевагу іншій стратегії подолання економічних суперечностей, яка полягала в структурній перебудові народного господарства країни. З цього часу в Японії запроваджується рішучий курс на пріоритетний розвиток наукомістких, ресурсозберігаючих галузей: виробництво електронно-обчислювальної техніки, верстатів із програмним управлінням, роботів, тонких хімічних сполук, засобів зв’язку, обладнання для атомних електростанцій, очисних споруд та ін. У зв’язку з цим уряд збільшує витрати на наукові дослідження, які в 1980-х роках досягли 3% ВВП. Одночасно відходять на другий план традиційні галузі японської економіки – металургія, суднобудівництво і нафтохімія. Закріпленню цієї тенденції сприяла і світова економічна криза 1980–1982 рр., яка знову вдарила по старих галузях (особливо металургійній і нафтопереробній). Проте в цілому Японія постраждала від цієї кризи менше, ніж інші індустріально розвинені країни (навіть в 1981 і 1982 рр. тут спостерігався приріст ВНП) саме завдяки пріоритетному розвитку найсучасніших галузей, особливо мікроелектроніки, виробництва засобів автоматизації і біотехнологій. Незважаючи на зазначені труднощі, економіка Японії протягом 1980-х років демонструвала постійні темпи економічного зростання (середньорічні прирости ВВП і промислової продукції склали в ці роки відповідно 4,2% і 4,1%), що дозволило їй обігнати Радянський Союз за обсягами ВНП і вийти за цим показником на друге місце в світі, поступившись лише США.

Перша половина 1990-х років була одним із найскладніших періодів для японської економіки, що характеризувався значним уповільненням темпів економічного розвитку і навіть від’ємними темпами приросту ВВП і обсягу промислового виробництва, що склали відповідно +1,1% і -6,1% за 1992 рік і -0,2% і -4,5% за 1993 рік. Глибина економічного спаду в Японії саме в ці роки пояснюється світовою економічною рецесією 1990–1993 років, яка обмежувала можливості подолання кризових явищ за рахунок експортної експансії. З 1994 року починається пожвавлення японської економіки, що входить в новий циклічний підйом. В останнє десятиліття ХХ століття спостерігалась тенденція зростання ролі азіатських країн (Китай, Корея, В’єтнам) в зовнішній торгівлі Японії. Японія, чиї золотовалютні резерви перевищили 1 трлн. дол. перетворюється в потужний світовий фінансовий центр. Ще в 1995 р.частка японських кредитів в світі складала 53%. Головним напрямком японських інвестицій були високоприбуткові цінні папери США довготривалого характеру, які, на думку японських аналітиків, мали непогані перспективи на майбутнє. Ця стратегія виправдовувала себе протягом 1990-х – першої половини 2000-х років, але після «обвалу» в 2007 році ринків цінних паперів США і початку світової фінансової кризи створила великі проблеми для японських інвесторів.

3. Економіка Німеччини в повоєнний період

Економічні наслідки Другої світової війни

1. Війна завдала Німеччині величезних людських і матеріальних втрат. Кількість загиблих сягнула 7 млн. осіб, покалічених – 2 млн. осіб, причому з них 1,5 млн. осіб не змогли повернутися до нормальної трудової діяльності. Більшість міст було зруйновано в ході бойових дій, більша частина промисловості була знищена масованими бомбардуваннями, до того ж після завершення війни проводився демонтаж німецьких підприємств, вилучення худоби на користь країн-переможниць. В результаті обсяг промислового виробництва впав до 1/3 від рівня 1939 року, а сільське господарство було відкинуте приблизно на 30 років назад.

2. Повоєнна розруха і величезна кількість біженців із східних регіонів Німеччини призвели до різкого збільшення населення Західної Німеччини (з 40,3 млн. осіб в 1939 р. до 48,6 млн. осіб в 1950 р.), що вкрай загострило житлову і продовольчу проблеми. Рівень нормування товарів першої необхідності був надзвичайно низьким (так, в 1945 р. на одну особу припадало всього 200 грам м’яса на місяць).

3. Війна призвела до руйнації фінансової системи Німеччини: державний борг збільшився з 27,2 млрд. марок в 1938 р. до 377,3 млрд. марок у травні 1945 р. і тим самим майже у 5 разів перевищив рівень національного доходу 1938 року. Величезні бюджетні дефіцити покривались в основному за рахунок емісії паперових грошей, загальна сума якої склала за роки війни 39,2 млрд. марок, що призвело до інфляції в розмірі 600% відносно довоєнного рівня марки. Падіння купівельної спроможності німецької валюти, гострий дефіцит товарів на ринку призвели до натуралізації господарських зв’язків. Крім «чорного ринку» виник ще і так званий «сірий ринок», на якому грошові потоки були витіснені прямим продуктообміном між окремими підприємствами, натуральною оплатою праці, транспортних та інших послуг.

4. Війна призвела до суттєвого перерозподілу національного доходу Німеччини на користь монополій за рахунок погіршення добробуту трудящих. Заробітна плата німецьких робітників залишалася незмінною із жовтня 1940 року, незважаючи на збільшення робочого дня до 16 і більше годин на добу. Доходи держбюджету тільки від прямого оподаткування заробітної плати виросли з 2,1 млрд. марок у 1938/1939 бюджетному році до 5 млрд. марок в 1943/1944 бюджетному році, тобто майже в 2,5 рази. За три бюджетні роки (1941/1942 –1943/1944) трудящі сплатили 13,763 млрд. податків на заробітну плату, в той час як німецькі монополії перевели в бюджет лише 1,043 млрд. марок у формі податку на надприбуток. Крім того, загальна сума непрямих податків, що досягла в 1942 році 11,8 млрд. марок, продовжувала зростати до самого кінця війни.

5. Незважаючи на експлуатацію матеріальних і трудових ресурсів більшої частини Європи (фашистський уряд вилучив із Франції, Бельгії, Голландії, Угорщини, Польщі, Румунії, Болгарії, Словаччини, окупованої частини СРСР продукції на 120 млрд. марок, а в самій Німеччині працювали 7,5 млн. іноземних робітників, вивезені з цих країн), вже в 1942 році в економіці Німеччини починається спад, який переходить з осені 1944 р. в остаточну руйнацію народного господарства. Внутрішні водні артерії були блоковані підірваними мостами, залізниці не справлялись із перевезеннями у зв’язку з нестачею локомотивів і вагонів, руйнувались народногосподарські зв’язки, припинилась подача електроенергії, палива, сировини, матеріалів до промислових центрів. В березні 1945 року країну охопила енергетична криза, а економіка була майже паралізована. 8 травня 1945 р. Німеччина капітулювала.

6. У відповідності із рішеннями конференції країн-переможниць у Потсдамі територія Німеччини була поділена на 4 зони окупації між СРСР, США, Англією і Францією; Німеччина була позбавлена всіх захоплених територій й частини східних земель, які передавала Польщі; передбачалась демілітаризація країни і передача військових злочинців під суд Міжнародного військового трибуналу. В економічній площині було запропоновано систему заходів з ліквідації військово-промислового потенціалу Німеччини, деконцентрації економічної сили, існуючої в вигляді концернів, синдикатів, картелів, трестів, пов’язаних із військово-промисловим комплексом. Крім цього, Німеччина зобов’язувалась виплатити країнам антигітлерівського коаліції 20 млрд. дол., репарацій як часткового відшкодування збитків від війни. Вилучення репарацій передбачалося у вигляді вивезення обладнання з німецьких підприємств.

Повоєнна реконструкція народного господарства ФРН

і реалізація курсу Л. Ерхарда на створення соціального

Ринкового господарства

Після початку в 1946 р. епохи «холодної війни» між СРСР і колишніми західними союзниками по антигітлерівській коаліції останні взяли курс на політичній розкол Німеччини, об’єднавши з 1 січня 1947 року окупаційні зони США і Англії в так звану «Бізонію», перетворену після приєднання в лютому 1948 р. французької зони окупації в «Тризонію». Саме на цій території в вересні 1949 р. була проголошена Федеративна Республіка Німеччини, якій відводилася роль форпосту Заходу проти комуністичної експансії з боку СРСР.

Саме тому ФРН отримує від США найбільшу фінансову допомогу за «планом Маршалла», що дорівнювала 3,12 млрд. дол. В перші три роки реалізації цього плану, що співпали з широкомасштабними реформами Л. Ерхарда, ФРН отримала від США 2,422 млрд. дол. – майже стільки ж, скільки Великобританія (1,324 млрд.) і Франція (1,13 млрд.), разом узяті. Саме військова адміністрація західних країн на чолі із представниками США надала уряду ФРН «політичний ресурс», необхідний для проведення радикальної грошової і господарської реформ. Головним ідеологом і організатором цих реформ був професор Людвіг Ерхард, призначений у вересні 1949 року міністром народного господарства ФРН. Він проголосив курс на формування соціального ринкового господарства, в якому прагнув поєднати приватну ініціативу підприємців і конкуренцію з активною позицією держави як потужної «конституюючої» і регулюючої сили, здатної «формувати суспільство». Ядром господарської реформи, що розпочалася в 1948 році, було поєднання грошової реформи і реформи цін.

Мета грошової реформи полягала в тому, щоб позбавитись від знеціненої грошової маси і перейти на нову тверду валюту. В ніч на 21 червня 1948 року декретом окупаційної адміністрації рейхсмарки були визнані недійсними і замінені новими грошовими одиницями – дойчмарками. Кожному громадянину відразу видавалося по 40 дойчмарок і ще по 2 – через 2 місяці. Пенсії і заробітна плата перераховувались в нових марках у пропорції 1:1. Половину заощаджень і готівки дозволялося обміняти в пропорції 1:10, в той час як інша половина заморожувалась і обмінювалась за курсом 1:20. Короткострокові борги підприємств перераховувались у співвідношенні 1:10, а для довгострокових встановлювалися спеціальні нормативи. Кредитори отримували державні боргові зобов’язання. Фінансові зобов’язання банків та інших установ нацистської Німеччини найчастіше анулювались. Промисловим підприємствам держава асигнувала кошти під першу заробітну плату, але надалі вони мали орієнтуватись лише на доходи, отримані від власної господарської і комерційної діяльності.

24 червня був оприлюднений закон про принципи державної структури і політики цін, згідно з яким ціни відпускались в режим вільної регуляції, але залишався державний контроль над цінами на продукти харчування, паливо, електроенергію, на квартирну плату. Держава друкувала так звані «каталоги доречних цін» і карала за необґрунтоване підвищення їх. Ця політика ринкової лібералізації цін призвела до того, що ринок після довгих років дефіцитів і карткової системи наповнився товарами, і при цьому ціни утримувались на довоєнному рівні завдяки стабілізуючому чиннику, яким буда допомога за «планом Маршалла». Наповненню ринку товарами і стабілізації цін сприяли і такі фактори, як прискорена конверсія промисловості, пріоритетний розвиток виробництва предметів споживання, жорсткий контроль за співвідношенням темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці. Було створено також систему соціального страхування, в яку перераховувалось 15% національного доходу.

Важливим напрямком реорганізації німецької економіки стала і демонополізація виробництва, в ході якої концерни перетворювались на акціонерні товариства з символічним капіталом в 100 тис. марок, які укладали орендні угоди із попередніми власниками.

Восени 1948 року окупаційна влада повернула підприємства колишнім власникам, також перетворивши їх на акціонерні товариства. Для регулювання діяльності акціонерних товариств був створений спеціальний державний орган – Опікунське управління. Політика подрібнення і деконцентрації капіталу зачепила і три найвпливовіші банки Німеччини – Німецький, Дрезденський і Комерційний, які було «переформатовано» в 30 самостійних банків. І хоча система державного контролю над економікою, що існувала з часів нацизму, була демонтована, уряд залишив за собою більш гнучкі важелі регулювання економічної діяльності через податкові пільги, субсидії, дешевий кредит.