Наведіть визначальні умови для становлення соціального партнерства як сучасного типу соціально-трудових відносин

В економічній літературі правомірно підкреслюється існування двох, якщо й не повністю протилежних, то значною мірою відмінних, крайніх підходів щодо формування сутності соціального партнерства.

За першим з підходів соціальне партнерство трактується як система взаємовідносин між найманими працівниками й роботодавцями, що приходить на зміну класовій боротьбі. Прибічники цього підходу щодо розуміння суті соціального партнерства керуються тим постулатом, що сучасне суспільство не є капіталізмом у класичному розумінні його соціально-політичної природи, і що в ньому більше немає класів, а є рівноправні партнери, які здатні домовитися між собою в разі виникнення розбіжностей.

Згідно з другим крайнім уявленням щодо сутності соціального партнерства станнє є способом погодження протилежних інтересів, методом регулювання конфліктів між двома класами — найманих працівників і власників засобів виробництва. Ті, що поділяють таку думку, вважають, що сучасний капіталізм практично нічим не відрізняється від класичного капіталістичного способу виробництва. У зв’язку зі збереженням приватної власності не може не зберігатися, вважають вони, антагонізм інтересів найманих працівників і роботодавців. За таких ідеологічних засад соціальне партнерство — це лише одна з перехідних форм погодження непримиримих за суттю та протилежних за змістом інтересів провідних соціальних сил. Звідси випливає, що переговорний процес не може бути неконфліктним, а пе- реговори в цілому — це не мирна процедура. Соціальне партнерство, за баченням прибічників цих постулатів, здатне лише пом’якшити класові суперечності, зберегти на певний період політичну стабільність і соціальний спокій у суспільстві. Обидва крайні уявлення про сутність соціального партнерства є відверто екстремальними, та з жодним з них не можна погодитися. Неупереджений аналіз свідчить, що констатація реального існування в сучасному суспільстві рівноправних партнерів, як і твердження, що нинішня економічна система нічим не відрізняється від тієї, що існувала наприкінці ХІХ ст., та що інтереси найманих працівників і роботодавців є абсолютно протилежними, не відповідає реаліям сьогодення.

Які існують моделі соціального партнерства?

У світі склалися три основні моделі соціального партнерства.

Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Застосовується у ПН Європі – Бельгії, Данії, Норвегії, Швеції, Австрії. У цих країнах втілено принцип «трипартизму МОП». Всі рішення щодо соціально-трудових відносин приймаються за активної участі владних структур і всіх соціальних партнерів. Укази, що виробляються, стають основою для галузей і підприємств.

Друга модель найбільш типова для країн Центр Європи – Італії, Німеччини, Швейцарії, Англії. У цих країнах не створ на нац рівні постійно діючі органи соціального партнерства. Уряди держав періодично проводять консультації з національними об’єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення майже не ухвалюються, іноді укладаються загальнонац угоди з окремих питань соціальної політики. Головні переговори проходять переважно на регіонал і галузевому рівнях .

Третя модель є характерною для країн, в яких процес переговорів відбувається на рівні підприємств та установ, а саме: у Франції, Іспанії, Греції, а також США та Японії. Організація власників (роботодавців) не втручається в соціально-трудові відносини.

19. Визначте причини труднощів розвитку соціального партнерства на сучасному етапі.

Реальністю останніх десятиліть є те, що процес розвитку соціального партнерства, адекватного умовам глобальної, відкритої економіки, зіштовхується зі значними труднощами як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Це:

· подвійні стандарти транснаціональних компаній та найбільш розвинених країн;

· низька ефективність діяльності міжнародних організацій, у тому числі тих, що репрезентують інтереси роботодавців і найманих працівників;

· амбіційна, схильна до «десоціалізації» політика багатьох національних та наднаціональних бізнесових структур;

· неузгодженість національних соціальних законодавств;

· незадовільний стан у царині ратифікації міжнародних трудових норм;

· підвищення гнучкості міжнародного ринку праці тощо.

Усе наведене, у свою чергу, не може не впливати на інститут соціального діалогу — його форми, зміни у співвідношеннях сил соціальних партнерів, рівень централізації та координації колективно-договірного процесу і, нарешті, на ефективність, спроможність досягти балансу інтересів провідних соціальних сил.