Історичний розвиток фінансової науки

Зародження фінансової науки
При значній фінансовій діяльності держави фінансової науки у античному світі не було, хоч історія зафарбувала на своїх скрижалях рекомендації мислителів Арістотеля, Ксенофонта щодо поповнення державної казни. Панування натурального господарства і обумовлений цим слабкий розвиток фінансового господарства не сприяли розвитку фінансової науки і в середні віки.
Фінансова наука виникає одночасно із політичною економією в XV ст. в період економічного і культурного піднесення на півночі Італії. Представник меркантилізму Діомеде Карафа (кінець XV ст.), що керував фінансовим господарством неаполітанського королівства, першим почав вводити наукові основи управління фінансами (витоки фінансового менеджменту).
Він сформулював положення про те, що основою бюджету мають бути домени (державна власність на землю для обробітку, ліси, капітали, що належать державі) та регалії (монопольні промисли) і що держава не повинна виснажувати народ великими поборами. Він також вперше ввів розподіл видатків: на оборону, на утримання правителя, для задоволення надзвичайних потреб.
Видатним економістом XVI ст. вважається французький вчений Ж. Боден, який у своєму знаменитому творі «Фінанси - нерви держави» навів сім джерел доходу держави - домени, воєнна здобич, подарунки дружніх держав, збори із союзників, доходи від торгівлі, мита з вивозу і ввозу, податі з покорених народів. Він також запровадив класифікацію державних витрат.

Значний вклад у розвиток фінансової науки в XVII- XVIII ст. внесли німецькі фінансисти - камералісти - одна з гілок меркантилізму. Вони зробили першу спробу систематичного викладення основ фінансового управління і тим самим заклали фундамент фінансової науки.
Л. фон Секендорф (1626-1692 рр.) вперше обґрунтував ідею про зв’язок народного господарства, добробуту і податкової сили населення.

Ф. Юсті та І. Зонненфельс систематизували всі панівні фінансові теорії і побудували загальну систему фінансової науки. Ф. Юсті як автор «Системи фінансового господарства» закономірно вважається батьком фінансової науки.

Досягнення наукових шкіл XVII—XVIII ст.
У другій половині XVIII ст. пріоритет у розвитку фінансової науки переходить до французьких учених-фізіократів - Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо.
Їхня заслуга полягає в тому, що вони вперше підняли проблеми:
- справедливості оподаткування;
- перекладання податків;
- джерел доходів;
- участі кожного громадянина у використанні державних фінансів;
- взаємозв’язку і взаємозалежності фінансів і народного господарства.
Вони вбачали шляхи розвитку науки у необхідності зв’язувати питання фінансового господарства із теоріями політичної економії.
Глава школи фізіократів Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, в якій відобразив як єдине ціле весь суспільний процес відтворення, обігу, розподілу і споживання продуктів (схема простого відтворення).
Фізіократи протестували проти довільності податків, проти їх численності, вважаючи їх гальмом економічного розвитку.
У XVIII ст. фінансові теорії знаходять повніший розвиток завдяки успіхам політекономії, піднесеної до рангу науки Адамом Смітом у його працях «Дослідження щодо природи і причин багатства народів» («Багатство народів») (1776 р). Він не виділяв фінансову науку, але розвинув економічну основу фінансового господарства.
Державні витрати А. Сміт ділить на дві групи:
- витрати загального значення (оборона і утримання королівської влади) - за рахунок доходів суспільства;
- витрати, в яких зацікавлені лише окремі члени суспільства (відправлення судочинства, витрати на народну освіту тощо), а отже, витрати на утримання цих органів, - за рахунок мита.
Звідси виникла ідея щодо розподілу фінансового господарства на:
державне;
місцеве.
Доходи А. Сміт ділить на:
неподаткові доходи (від капіталів, підприємств держави);
податки.
При цьому А. Сміт заперечував проти підприємницької діяльності держави як нераціональної. Завдяки Сміту наука про фінанси набула самостійного значення, а практика стала лише засобом для обгрунтування і перевірки законодавчих принципів. А. Сміту належить пріоритет у розробці загальних принципів оподаткування, які стали основою сучасної податкової системи у світі.
Девід Рікардо (найкрупніший капіталіст Англії свого часу) у своїй праці «Основи політичної економії і податкового обкладання» створив нову теорію податків. Згідно з цією теорією всі податки платяться, врешті-решт, із прибутку капіталіста і лише деякі - із поземельної ренти; будь-який податок, що падає на народну масу, буде перекладено на підприємців і тому головним джерелом державних доходів є прибуток капіталіста.
Ця теорія не тільки набула значного поширення у фінансовій науці, але й досі застосовується у чинних законодавчих актах країн.

Період остаточного виділення фінансової науки
Вчений А. Вагнер (представник німецької школи, 1870 рр.) доповнив Смітову теорію оподаткування теорією колективних потреб і ввів фінансові принципи - достатності і еластичності обкладання податками. Його система оподаткування враховувала баланс інтересів платників і держави (з пріоритетом останньої). Взагалі, він виступав за розширення державної діяльності (адміністративної, інвестиційної, соціально-культурної). Він сформулював дев’ять принципів оподаткування, які доповнили Смітові принципи:
достатність і рухливість ;
вибір належного джерела і об’єкта;
загальність і рівність;
визначеність, зручність, дешевизна.
З другої чверті XIX ст. фінансова наука остаточно виділилась із політекономії.

В університетах світу з’являються кафедри фінансової науки, видаються визначні наукові праці. До таких робіт може бути віднесений підручник німецького вченого К. Рау (1806-1873 рр.) «Основи фінансової науки» (1832 р.).
З середини і майже до кінця XIX ст. фінансова наука перебувала під певним впливом марксистського вчення. Великих спеціальних робіт у К. Маркса і Ф. Енгельса з фінансових питань практично немає. Проте у «Критиці політичної економії», «Капіталі», статтях, присвячених характеристиці бюджетів (англійських, німецьких, французьких), розкривається класовий характер державних бюджетів епохи домонополістичного капіталізму, непродуктивний антинародний характер витрат держави, зв’язок із податками.
К. Маркс при дослідженні методів первісного накопичення капіталу у першу чергу відніс до них такі фінансові методи:
- державні витрати;
- державні кредити;
- податкову систему.
Саме ці методи забезпечили швидкий ріст капіталу, створивши тим самим матеріальні передумови для бурхливого розвитку капіталістичного виробництва.
Проте, як політичне вчення, марксизм наголошував на тому, що податки є додатковим тягарем, знаряддям додаткової експлуатації трудящих.
При аналізі циклічних криз К. Маркс не допускав їх послаблення за допомогою фінансової політики держави.
Видатними вченими, що внесли суттєвий оригінальний вклад у розвиток економічної і фінансової думки кінця XIX ст., були українські вчені Тимофій Степанов, Микола Бунге, Іван Вернадський.
М. Бунге (1823-1895 рр.) - ректор Київського університету, згодом міністр фінансів, відстоював ідею, що економічний розвиток потребує приватної ініціативи, вільної конкуренції, обмеження втручання держави в економічне життя.
Він стверджував також, що промисловий розвиток передбачає концентрацію та акціонування підприємств, розвиток кредитних установ.

М. Бунге обґрунтував, що державні підприємства не мають стимулів до розвитку і що протекціонізм взагалі є явищем шкідливим для економіки, оскільки затримує загальне здешевлення продукції, а відтак зростання добробуту громадян; гальмує зростання прибутків і зарплати; затримує розвиток технічної основи держави, бо штучно стримує конкуренцію.

Від кейнсіанства до соціального ринкового господарства
Наприкінці XIX - початку XX ст. значний вплив на фінансову науку справили маржиналісти з їхньою теорією граничної корисності державних послуг і граничної корисності податків.
Державні витрати і податки розглядалися в теорії граничної корисності як індивідуальні угоди між державою і приватними особами.
До початку першої світової війни економічна наука дотримувалась принципу невтручання держави в економіку країни.
Регулювання виробництва і розподілу почало здійснюватися вже в роки першої світової війни. Цей процес посилився в роки економічної кризи (1929-1933 рр.)
Економічна теорія англійського економіста Дж. Кейн-са мала надзвичайно великий вплив на розвиток фінансової теорії. В основу цієї фінансової концепції покладена ідея «ефективного попиту» і його стимулювання. Ця принципово нова теорія фінансів спрямована на регулювання в умовах сильно монополізованого виробництва.
У Кейнсовій «Загальній теорії зайнятості, процента і грошей» обґрунтовувалась необхідність втручання держави в економіку і основними інструментами управління повинні стати фінансові механізми. Зростання державних витрат за рахунок податків і позик, гнучкіший їх перерозподіл повинні оживити підприємницьку діяльність, забезпечити збільшення національного доходу, а також ліквідувати безробіття. Держава повинна впливати на інвестиційне і особисте споживання громадян. Держава має перешкодити падінню попиту на товари і скороченню виробництва: для цього збільшуються державні витрати, стимулюються приватні інвестиції.
Його формула така:
Заощадження + податки = інвестиції + державні витрати.
До 70-х років XX ст. ідеї Кейнса лежали в основі фінансової політики більшості розвинених країн. У 50-60-х рр. послідовник Д. Кейнса - Ф. Перру вніс в теорію динамічний елемент і створив теорію економічного зростання.
Економісти зразу декількох країн завершили розробку фіскальної антициклічної теорії з метою збалансованого розвитку. Неокейнсіанці відстоювали необхідність великих державних витрат, незважаючи на зростання державного боргу. Ця теорія виявилася хибною - катастрофічно зростали дефіцити бюджету.
Стокгольмська школа (Г. Мюрдаль, Е. Ліндаль) запропонувала теорію «циклічного балансування бюджету» - пристосування прибутків і витрат держави до економічного циклу. Так, в ряді капіталістичних країн були створені фонди циклічного регулювання.
Неокейнсіанці додали до кейнсової теорії «вмонтованого бюджетного стабілізатора», що діє в автоматичному режимі, «керовані стабілізатори».
Паралельно з теоріями неокейнсіанців після війни у 50-і роки пожвавились неокласичні теорії - ідеї вільного підприємництва при обмеженні державного регулювання. їх принципи: скорочення державних витрат; збільшення в їх структурі витрат у виробництво і науку; зниження рівня податків і досягнення бездефіцитного бюджету.
Представники неокласичної школи інтернаціональні (Р. Слоу, Дж. Кенрик - СІЛА, А. Роббінс та Дж. Мід - Великобританія).
В умовах посилення інфляційних тенденцій в економіках багатьох країн зростає критика і кейнсіанської, і неокейнсіанської теорій.
В цих умовах з неокласичної школи виділився нео-консервативний напрям (у США - Т. Стейн, у Великобританії - Дж. Хау), що розробляв теорію «економіки пропозиції» (всупереч теорії Кейнса стимулювання «ефективного попиту»).
Їхня фінансова концепція базується на тому, що економічне зростання визначається заощадженням і накопиченням. А відтак держава через податкову систему повинна створити умови для формування заощаджень, які будуть достатніми для забезпечення інвестицій у країні. Держава має стимулювати науково-технічний прогрес. На відміну від фінансів, що розглядали податки як засіб антипиклічного кон’юнктурного регулювання, неоконсерватори обстоюють зниження податкового вилучення для підтримки високого рівня заощаджень та інвестицій.
В основу податкових реформ у більшості країн Заходу у 80-х роках була покладена податкова концепція американського економіста А. Лаффера, який дійшов висновку про те, що високі ставки податку стримують темпи економічного зростання, що відображено на графіку (який носить назву кривої Лаффера).
У 70-х роках оформився посткейнсіанський напрям (Н. Калдор, Г. Шекл - Великобританія, СІЛА - X. Мінський, Р. Клауфер). Вони критикували основи і неокласичної школи, і неокейнсіанської. Їхня ідея зводилась до розширення державного втручання з допомогою фінансового механізму. Фінансова політика має бути основним елементом регулювання і має спрямовуватися на обмеження діяльності монополій, скорочення військових витрат. У «політиці прибутків» вони виступають за проведення соціальних реформ і збільшення витрат на соціальні цілі.
У політиці оподаткування дотримуються ідеї заміни прибуткового податку податком на споживання, розглядаючи останній як оподаткування частини прибутку, що йде на особисті витрати, щоб стимулювати заощадження і послабити інфляцію.
Ідеї кейнсіанства досить близькі до напряму «соціального ринкового господарства». Засновником цієї теорії є німецький політолог Вільгельм Ойкен. Згідно з його теорією соціальне ринкове господарство не є ні капіталізмом, ні соціалізмом, а є третім шляхом розвитку суспільства.
Характерні риси соціального ринкового господарства:
свобода ціноутворення та стабільність грошового обігу;
конкуренція без монополій;
недоторканість приватної власності;
економічна самостійність і відповідальність підприємств;
обмежений економічний вплив держави на економіку, який забезпечує три свободи:
свободу ринку;
свободу конкуренції;
свободу від монополій.
Згодом неоліберали висунули нову, сучаснішу теорію «сформованого суспільства», де добробут кожного члена нерозривно пов’язаний з внеском кожного у прибуток, а держава є автономним «сувереном», що турбується про збереження загального добробуту.
У сучасній світовій фінансовій науці, незважаючи на розбіжності у поглядах представників різних шкіл, спостерігається процес конвергенції, тобто взаємопроникнення ідей.
Це, насамперед стосується фінансово-кредитно-грошового механізму, що є присутнім у всіх без винятку теоріях

Дискусія щодо місця фінансів у суспільстві
Фінансова наука в радянський період базувалася на працях дореволюційних економістів:
І. Янжула, І. Озерова, Л. Ходського та їх послідовників, які були прибічниками того, що фінанси мають слугувати «задоволенню колективних потреб».
З 1931 по 1956 р. російським класиком фінансової науки в соціалістичних умовах став В. Д’яченко, який підготував перші офіційні фінансові підручники в СРСР.
В 50-70-х роках з’являються численні роботи з фінансів О. Александрова, О. Бірмана, Є. Вознесенського, Г. Точильнікова, М. Шерменєва та ін.
В цей період зав’язалася між вченими серйозна дискусія щодо місця фінансів у суспільстві. Перша група вважала, що фінанси - лише система відносин розподілу грошових коштів, що носить безеквівалентний характер (В. Д’яченко, Г. Точильніков, М. Шерменєв).
Друга група економістів дотримувалась тієї точки зору, що фінансові відносини охоплюють всі стадії відтворення виробництва. Ця концепція відповідає нашому сучасному розумінню фінансів.
Залежно від того, як автори розуміли місце фінансів у суспільстві, вони і трактували особливості фінансових відносин, функції фінансів, склад фінансової системи.
В 60-80-х роках з’явились роботи росіян О. Бірмана, П. Бунича, В. Сенчагова, присвячені розвитку фінансів підприємств в умовах господарського розрахунку в рамках соціалістичних відносин. Пізніше на їх основі були розроблені ідеї функціонування фінансових механізмів в умовах переходу суспільства до ринку.

Українська сучасна фінансова школа
Українська фінансова наука дещо активізувалася в період отримання незалежності - з 90-х років:
в області державних і місцевих фінансів плідно працюють професори О.Д. Василик, В.М. Федосов, В.Н. Суторміна, В.М. Опарін, В.І.Кравченко;
в області фінансів підприємств і фінансового менеджменту - професори А.М. Підцєрьогін, Г.І. Гребняк;
в області розробки фінансово-кредитного механізму працюють наукові школи Інституту економіки АН України, Інституту аграрної економіки УААН (академіки І.І. Лукінов, М.Я. Дем’яненко);
в області фондового ринку - О.М. Мозковий, В.В. Оскольський.
Проте, по-справжньому оригінальних фінансових робіт в Україні все ще недостатньо, тому досі в багатьох випадках доводиться доповнювати їх перекладною західною літературою.
Підводячи підсумки викладеного, зазначимо, що:
фінансова наука, як і більшість інших, народилася із практики;
розвиток нових фінансових концепцій породжується макро- і мікроекономічною ситуацією в країнах або соціальним замовленням панівного класу;
фінансові теорії і рекомендації, що витікають з них і мають практичну цінність, приймаються як економічна стратегія держави по зміцненню (стабілізації) економіки в цілому і фінансової політики зокрема;
прогресивні фінансові ідеї сприяють зростанню економіки, покликані забезпечувати зростаючі потреби людини.

3. фінансові відносини, їх категорії, суб‘єкти і об‘єкти