Історичний аспект становлення та розвитку фінансової науки

Фінансова наука як соціальне явище досить молода. Вона виникла у середині XV століття, тобто тоді, коли досягли пов­ного розвитку товарно-грошові відносини й уможливилося створення фондів грошових засобів насамперед для задоволен­ня різноманітних потреб держави. Треба зазначити, що власне фінанси існували майже на тисячоліття раніше. Так, у стародавньому Римі поряд із натуральними повинностями та конт­рибуцією стягувалися податки в грошовій формі, а також про­водилися грошові виплати найманцям в армії.

Не можна не звернути увагу на те, що великі вчені антич­ного світу — Аристотель, Платон, Ксенофонт, Цицерон, дослід­жуючи в своїх працях засади державного устрою, тією чи іншою мірою торкалися фінансів. Так у IV столітті до нашої ери Ксе­нофонт, розглядаючи в своїх працях джерела добробуту в дер­жаві, рекомендує правителям здавати в оренду державне майно, невільників, запроваджувати податки та мито, будувати готелі, магазини, склади, здавати їх в оренду для одержання доходів.

Після розпаду Римської імперії настає період культурного і наукового застою. Цього часу безпідставно шукати прояви фінансової наукової думки. Найосвіченішим класом тоді було духовенство, яке й виховало у своєму середовищі досить відо­мих учених. Один із них — Фома Аквінський. У XIII столітті він у своїх працях рекомендує правителям досить раціональні правила ведення державного господарства, ґрунтуючись на ре­лігійних і моральних принципах, що дуже важливо, оскільки у подальшому мораль і фінанси мало перетиналися.

У працях учених цього часу зустрічаються поради правите­лям не розоряти народ непомірними податками, не продавати публічних посад, не псувати монети. Загалом пропагувалося негативне ставлення до податків. У часи середньовіччя лише в державах Флоренція та Венеція було помічено досить успіш­ну організацію фінансів у практичному сенсі.

Розквіт фінансової науки почався наприкінці XV століття, коли в світі відбулися значні зміни в державному устрої, по­в'язані з появою великих абсолютних монархій, та коли з'яви­лись постійні великі армії, і завдання правлячих структур роз­ширились. Виникла потреба в значних коштах. Це було зумовлено необхідністю пошуку нових джерел доходів. Якраз цього часу помічено досить тісний зв'язок фінансової науки з фінансовою практикою.

Найзначніші наукові дослідження кінця XVI століття нале­жать представникові Франції Ж. Бодену. Опублікування його праці "Фінансові нерви держави" (1577 р.) пов'язують із по­чатком фінансової науки, а тому здобутки Бодена у справі роз­витку фінансової науки порівнюють зі здобутками А. Сміта у сфері розвитку політичної економії.

Цього часу з'являються досить ґрунтовні роботи з фінан­сів італійських учених Ф. Петрарки, Бернадо, Дж. Баторо, Н. МакІавелі та інших. Цьому сприяв розвиток італійських міських республік та розвиток наукової думки під впливом раннього Ренесансу. Проте ця література більшою мірою мала практичний характер.

У XVII столітті значний внесок у розвиток фінансової нау­ки зробили англійські вчені Т. Мен, Дж. Локк, Т. Гоббс. Основні їхні праці присвячені проблемам оподаткування. Більшість цих учених була прихильниками ідеї непрямого оподаткування, пропагувала спрощення існуючої і побудову нової системи податків на раціональних засадах.

У другій половині XVII століття була оприлюднена відома праця Вільяма Петті "Трактат про податки і збори". Спершу здається, що ця робота присвячена виключно питанням фі­нансів, але насправді вона глобальніша. ЇЇ зміст дав змогу зак­ласти основи політичної економії, а автору — звання першого професійного економіста. В. Петті вперше дає наукові тракту­вання про багатство держави, значення грошей в економіці та методи їх використання, про ціну речей, яка визначається кількістю часу, затраченого на їх виробництво. Він стверджу­вав, що праця — це батько багатства, а земля — його мати. Ці важливі наукові засади неабияк вплинули на подальший роз­виток економічної науки загалом і фінансової зокрема.

Досить вагомий внесок у розвиток фінансової науки в XVII—XVIII століттях зробили німецькі вчені-фінансисти:

Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони належали до представників німецької школи камералістики, значну увагу приділяли системі управління фінансами, взаємозв'яз­ку фінансів із народним господарством та залежності рівня добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

В 1746 році Ф. Юсті видає свою основну працю "Система фінансового господарства", в якій вперше системно були вик­ладені основні положення фінансової науки. З огляду на це деякі вчені — послідовники Ф. Юсті вважають його батьком фінансової науки. Його погляди на фінанси загалом і на фінансову науку зокрема мали значний вплив на розвиток фінансової науки в багатьох європейських країнах.

Наприкінці XVIII століття спостерігається повне пожвав­лення розвитку фінансової науки. Цьому сприяли нові науко­ві відкриття в галузях філософії, політичної економії, права, державного управління. Відбувалися докорінні перетворення в економіці та політиці. Цього часу широкого визнання до­сягають ідеї Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Дідро, Д. Канта. Держав­не управління зазнає змін під впливом ідей Великої фран­цузької революції та прогресу техніки.

Цього часу на найбільшу увагу заслуговують теоретичні постулати в галузі фінансової науки французьких вчених-фізіократів Ф. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Ідеї фізіократів про справедливе оподаткування, про джерела доходів, про розмір участі кожного громадянина у витратах держави мали при­хильників і послідовників у багатьох європейських країнах протягом значного проміжку часу. Основна ідея фізіократів у фінансовій науці ґрунтувалася на тому, що лише земля дає чистий дохід, а тому держава може одержувати дохід у формі податку на землю.

Помилковість цього теоретичного положення нині оче­видна, проте фізіократи найглибше дослідили взаємозв'язок фінансів і матеріального виробництва. Заслуги фізіократів у фінансовій науці полягають також у тому, що глава цієї школи Ф. Кене розробив знамениту економічну таблицю, де чітко проглядається схема взаємозв'язку фінансів, їхньої ролі в процесі суспільного відтворення, тобто процесі ство­рення та використання суспільного продукту. Очевидно, що цей процес може відбуватися лише шляхом створення й ви­користання фондів фінансових ресурсів. Проте найзначнішим внеском фізіократів у розвиток фінансової науки є те, що вони своєю нищівною критикою наявної тоді фінансо­вої системи вплинули на розвиток класичної школи полі­тичної економії.

Під час становлення політичної економії як науки фі­нансова наука в працях найвидатніших її представників не виділяється в окрему науку. Так, А. Сміт навіть не застосо­вує терміна "фінанси", проте включає, на відміну від усіх своїх попередників, до джерел багатства нації три джерела — землю, працю й капітал. Такий підхід дав змогу створити для фінансової науки міцне економічне підґрунтя, оскільки ка­пітал, будучи джерелом багатства, створює фінансові умови функціонування економіки, забезпечуючи її фінансовими ресурсами.

Заслугою А. Сміта є також обґрунтування поділу держав­них витрат на загальнодержавні та місцеві, а також розробка принципів оподаткування, згідно з якими:

— податки повинні сплачувати всі відповідно до одержа­них доходів;

— податки повинні бути визначені завчасно;

— податок повинен сплачуватися в зручний для платни­ка час;

— стягнення податків повинно бути дешевим. Ці положення не втратили своєї актуальності й понині. Проте заслуговують на увагу погляди А. Сміта щодо обмежен­ня підприємницької діяльності держави. Ці його погляди від­повідали інтересам промислової еліти, яка бажала монополізу­вати своє економічне становище. Звісно, ці погляди за нинішніх умов дещо видозмінені, але недооцінювати їх не можна.

Ідеї А. Сміта, викладені в його праці "Дослідження про ба­гатство народів", сприяли тому, що наука про фінанси оста­точно набула самостійного значення. У поглядах вченого вия­вились ключі до розуміння суті й ролі фінансів у суспільному житті держави. Наукові висновки стали використовуватися при прийнятті державних рішень у галузі фінансів. До числа найобдарованіших і найпослідовніших прихильників учення А. Сміта належить Д. Рікардо. Він не лише сприйняв основні положення йото наукових поглядів, а й розвинув їх відповідно до нових економічних реалій. У своїй праці "Початок політич­ної економії і оподаткування" він створює нову теорію подат­ків, стосовно до якої всі податки сплачуються з прибутку ка­піталіста, тобто усі податки в результаті перекладаються на підприємців, що може зменшити їхній прибуток. А прибуток підприємця — основне джерело доходів держави. Теоретичні засади теорії Д. Рікардо знайшли велику кількість прихильни­ків і послідовників, а також відображення в законодавствах багатьох країн.

Найбільший розвиток фінансової науки припадає на XIX століття, насамперед на другу Його половину. В цей час у біль­шості країн Європи перейшли від абсолютизму до конститу­ційної форми правління. Стали розвиватися правові основи державного управління, у тому числі й фінансове право, ви­никла потреба в наукових дослідженнях у галузі фінансів.

Саме в цей час фінансова наука виокремлюється із за­гальної теорії політичної економії, стає самостійною сферою знань. У багатьох великих університетах Європи створюють­ся кафедри фінансів. Можна стверджувати, що фінансова на­ука в XIX столітті досягла більших успіхів, ніж за весь попе­редній час.

У другій половині ХГХ століття не можна не відзначити ва­гомий внесок у фінансову науку німецьких учених. Насампе­ред слід згадати К. Г. Рау. Він написав першого підручника з фінансів "Основні начала фінансової науки", який витримав багато видань і майже півстоліття був основним підручником не лише в Німеччині, й у багатьох країнах Європи.

Підручник К. Г, Рау має достатньо класичний зміст, він складається із вступу, де розглядаються загальні основи фінан­сової науки, й розділів: державні доходи; державні видатки;

державний кредит; бюджет; організація управління фінансами. Ця структура фінансів як навчальної дисципліни тривалий час використовувалася у вузах більшості країн.

Цього ж часу достатньо значний внесок у фінансову науку зробив швейцарський фінансист Ж. Сісмондт. Він розглядав фінанси як засіб поліпшення життя народу. У своїх працях він доводив необхідність скорочення непрямого оподаткування, встановлення неоподатковуваного мінімуму, впровадження прогресивного податку тощо. До числа відомих фінансистів кінця ХІХ століття належать також австрієць Е. Сакс, італієць Ф. Нітті, американець Е. Селігман.

Загальною характерною рисою всіх наукових досліджень цього часу є те, що фінансова наука не виходила за рамки дер­жавних фінансів, тобто проблеми розглядалися лише в межах бюджетної системи.

З огляду на це не можна не згадати про внесок теоретиків марксизму в фінансову науку, бо протягом майже століття комуністична ідеологія вважала К. Маркса та Ф, Енгельса творцями марксистської фінансової науки. Існує величезний доробок наукової та навчальної літератури з цього приводу і є підстави стверджувати, що в працях К. Маркса і Ф. Енгельса лише зрідка йшлося про гроші й податки, отже, важко назва­ти це наукою про фінанси.

Наши рекомендации