Максимальні рівні залишків стимуляторів росту

Назва препаратів	Вид тварин	Назва продукту	Максимальний рівень залишків, мг/кг (л)
Зеранол	ВРХ	М’ясо Печінка	0,002 0,01
Тренболон ацетат	ВРХ	М’ясо	0,002
Карбадокс	Свині	М’ясо Печінка	0,005 0,03
Глюкокортикозостероїди	ВРХ, коні, свині ВРХ	М’ясо, нирки Печінка Молоко	0,0005 0,0025 0,003

Транквілізатори представлені азапероном, максимальний рі­вень залишку якого у свинині та свинячому жирі рекомен­до­ва­ний 0,06 мг/кг, а в свинячих печінці та нирках – 0,1 мг/кг, як сума азаперону і азаперолу.

β–Аденоцептори-блокатори включають каразолол, залишок якого у свинині та салі не повинен перевищувати 0,005 мг/кг, а в печінці і нирках свиней – 0,025 мг/кг.

Вміст гормональних препаратів, а також інших антибіотиків, не наведених вище, і ветеринарних препаратів контролюють в продуктах, що імпортуються в експертному порядку за серти­фі­катом країни-експортера і фірми-виробника, користуючись роз­глянутими максимальними рівнями залишків. У випадку необ­хід­ності в арбітражному порядку здійснюється аналітичний конт­­роль як вітчизняних, так і м’ясних і молочних продуктів, що імпортуються.

Харчові добавки.Термін «харчові добавки» має кілька тлу­мачень. Частіше розуміють як групу речовин природного або штучного походження, які використовують для вдосконалення технології, виготовлення харчових продуктів спеціального при­значення, з характерними органолептичними показниками, від­по­відними властивостями.

Закон України про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини встановлює, що харчовою добавкою є природна чи синтетична сировина, яка спеціально вводиться в харчовий продукт для надання йому бажаних властивостей. Вони можуть проявляти індивідуальні ознаки або в поєднанні зі складовими компонентами рецептури.

До харчових добавок (Food additives) Комісією ФАО/ВОЗ за Кодексом Аліментаріус відносять «… будь-які речовини, що не використовуються як їжа в нормальних умовах і не засто­со­ву­ються як типові інгредієнти їжі, незалежно від їх харчової цін­ності, спеціально добавлені для технологічних цілей, у тому числі для поліпшення органолептичних властивостей, під час ви­робництва, обробки, пакування, транспортування або збері­ган­ня харчових продуктів…».

Чинними Санітарними правилами і нормами із застосування харчових добавок, затвердженими Міністерством охорони здо­ров’я України від 23.07.1996 р. № 222, передбачено, що вироб­лення, застосування та реалізація харчових добавок на території держави повинні здійснюватися з дозволу МОЗ України. Поста­новою Кабінету Міністрів України від 4.01.1999 р. № 12 зат­вер­д­жено перелік харчових добавок, дозволених для використання у харчових продуктах. Раніше затверджені висновки державної санітарно-гігієнічної експертизи щодо використання харчових добавок дійсні на термін їх видачі, але не більше, ніж на один рік з дня прийняття згаданої постанови. Водночас багато до­бавок, які заборонені в Україні, можуть використовуватись в інших краї­нах, і це слід враховувати при надходженні імпортних то­варів. Законодавчими актами забороняється ввезення та реалі­зація харчових продуктів, які не відповідають вимогам щодо використання речовин, що не дозволені як харчові добавки. Хар­чові добавки можуть залишатись у продуктах повністю або частково без змін або у вигляді речовин, які утворюються після хімічної взаємодії добавок з компонентами продуктів харчу­вання.

Для харчових добавок головним критерієм використання є їх безпечність і навіть при тривалому зберіганні вони не повинні загрожувати здоров’ю людини. Тому гігієністи враховують сту­пінь дії при безпосередньому потраплянні їх в організм людини або після відповідної технологічної обробки продуктів, що включають певні добавки.

За останнє десятиліття різко збільшився асортимент харчо­вих добавок, які використовуються у харчовій промисловості. Тому гостріше стає питання безпеки цих добавок для організму людини. Актуальність його зростає при врахуванні можли­вос­тей споживання багатьох харчових добавок людьми різного віку протягом більшої частини свого життя.

Дозвіл на використання нових добавок дає Головний дер­жав­ний санітарний лікар України на підставі позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи. Впровадження у ви­робництво харчових добавок на відповідних підприємствах здій­снюється під контролем установ державної санітарно-епідеміо­логічної служби на місцях. Ці установи проводять державний санітарно-епідеміологічний нагляд та вибірковий контроль за ви­­користанням харчових добавок і вмістом їх у харчових про­дуктах.

Максимально допустимий рівень відповідних дозволених добавок стосується всіх продуктів, які надходять для реалізації на територію України, виробляються підприємствами харчової промисловості та громадського харчування незалежно від їх ві­домчої належності, підпорядкування та форми власності. Від­повідальність за дотримання встановлених норм несуть керів­ни­ки виробничих, а також підприємств громадського харчування і торгівлі.

На споживчій упаковці харчових продуктів, які включають харчові добавки, вказують назву кожної харчової добавки (хі­мічний чи торговельний або міжнародний символ).

У цілому проблема харчових добавок складна і багатогранна. Питаннями використання харчових добавок займається спеціалі­зована міжнародна організація – Об’єднаний комітет експертів ФАО/ВОЗ з питань харчових добавок і контамінантів (забруд­нювачів) – YECFA (ФАО – від англійської FAO – Food and Agricultural Organization – спеціалізована установа ООН з пи­тань продовольства і сільського господарства).

Згідно з Законом України про якість та безпеку харчових про­дуктів і продовольчої сировини забороняється реалізація і використання вітчизняних та ввезення в Україну імпортних хар­чових продуктів без маркування державною мовою України про склад харчового продукту із зазначенням переліку назв ви­користаних у процесі виготовлення харчових добавок, барвни­ків, інших хімічних речовин або сполук. Харчова добавка може позначатись як індивідуальна речовина, наприклад, сорбінова кислота, лецитин та ін., або груповою назвою, наприклад, кон­сервант, емульгатор, синтетичний барвник тощо. Останнім ча­сом набуло поширення позначення харчової добавки у вигляді індексу «Е» (Europe) з трьох- або чотирьохзначним номером, який належить конкретній добавці і зрозумілий в усіх країнах світу. Він підтверджує, що дана сполука перевірена на безпеч­ність, для неї встановлені критерії чистоти і вона відповідає цим критеріям; для неї встановлені гігієнічні нормативи в харчових продуктах (максимально допустимі рівні, допустима добова доза, допустиме добове споживання тощо).

У деяких випадках після назви харчової добавки або її ін­дексу може стояти її концентрація. В нашій країні вона вира­жається в мг на 1 кг або 1 л продукту, а за кордоном викорис­товується абревіатура ppm («parts per million» – частин на мільйон) і означає, що на 1 млн вагових чи об’ємних частин про­дукту припадає певна кількість харчової добавки. Наприклад, величина 50 ppm вказує, що в мільйоні частин продукту зна­хо­диться не більше 50 частин відповідної добавки, тобто 50 мг/кг або 50 мг/л продукту.

Класифікація харчових добавок.Харчові добавки класифі­кують залежно від багатьох ознак. У харчовій технології виді­ляють наступні групи добавок:

1. Харчові добавки, необхідні в технологічному процесі ви­робництва продуктів: прискорювачі технологічного процесу; незамінні технологічні харчові добавки (розпушувачі тіста, дра­гле- і піноутворювачі, відбілювачі тощо); фіксатори міоглобіну.

2. Харчові добавки, які попереджають мікробіологічне і окис­­лююче псування продуктів: антимікробні засоби; хімічні; біологічні; антиоксиданти (антиокислювачі), які попереджають хімічне (окислююче) псування продуктів.

3. Харчові добавки, які формують товарні властивості ви­ро­бам і забезпечують їм успіх на ринку: харчові барвники; поліп­шувачі консистенції; ароматизатори; смакові добавки.

4. Поліпшувачі якості харчових продуктів.

У товарознавчій практиці доцільно виділити наступні групи харчових добавок:

1. Регулятори смаку і аромату: підсолоджувачі; смакові до­бавки; ароматизатори.

2. Регулятори консистенції: згущувачі; гелеутворювачі; ста­бі­лізатори; емульгатори; розріджувачі.

3. Поліпшувачі зовнішнього вигляду: барвники; відбілювачі.

4. Регулятори зберігання: консерванти; антиоксиданти (анти­окислювачі).

5. Добавки з іншими корисними властивостями: харчові во­локна.

Спеціальною комісією з Кодекс Аліментаріус (Codex Alimen­tarius) ФАО/ВОЗ з питань харчових добавок виділено 23 функ­ціональних класи для маркування, їх дефініції (визначень) і тех­нологічних функцій.

Пріоритетними напрямами розвитку харчової промисловості повинно бути використання високоякісної екологічно чистої сировини, сучасних технологій виробництва продовольчих то­варів, які запобігають потраплянню і утворенню шкідливих ре­човин в продуктах харчування.

Згідно зі ст. 16 Закону України «Про захист прав споживачів» від 15 грудня 1993 р. споживач має право на те, щоб придбані ним товари за звичайних умов їх використання були безпечними для його життя, здоров’я та навколишнього середовища. В цьому питанні важливу роль повинно відігравати здійснення нагляду за товарами вітчизняного та закордонного виробництва щодо їх безпеки для здоров’я людей.

Немало продуктів харчування, що закуплено, особливо за демпінговими цінами за кордоном та реалізуються на ринку Ук­раїни, не відповідають вимогам екологічної чистоти і є небез­печними для здоров’я людини. Тому необхідно на державному рівні вжити більш суворих заходів щодо потрапляння на ринок України таких товарів.

Закон України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», чинний з 23 грудня 1997 р., встанов­лює правові заходи забезпечення якості та безпеки харчових про­дуктів і продовольчої сировини та вимоги щодо попе­ред­ження ввезення на територію України, виготовлення, реалізації, використання, споживання неякісних, небезпечних або фальси­фікованих харчових продуктів, продовольчої сировини і супут­ніх матеріалів. Його виконання може здійснюватись за умови суворого контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових про­дуктів і продовольчої сировини під час їх виробництва, збе­рігання, транспортування, реалізації, використання, утилізації чи знищення спеціально уповноваженими центральними орга­нами виконавчої влади у галузі охорони здоров’я, захисту прав споживачів, стандартизації, карантину рослин, їхніми органами в Автономній республіці Крим, областях, районах, містах Києві і Севастополі в межах їх компетенції.

Ветеринарна експертиза

Ветеринарна експертиза– це діяльність, спрямована на за­по­бігання завезенню з товарами, сировиною та матеріалами в Ук­раїну особливо небезпечних хвороб тварин, а також хвороб, спіль­них для тварин і людей. Ветеринарна експертиза прово­диться для сільськогосподарської сировини і харчових про­дуктів тваринного походження, метою якої є забезпечення без­пеки споживачів шляхом попередження інфікування їх хворо­бами, загальними для людини і тварини. Ветеринарна експер­ти­за проводиться регіональною службою державного ветеринар­ного контролю та ветеринарної медицини відповідно до Закону України «Про ветеринарну медицину». До завдань ветеринарної експертизи (її ще називають ветеринарно-санітарною), входить: своєчасне виявлення небезпечних інфекційних захворювань, які можуть передаватись від тварин; розробка та використання су­часних методів ветеринарної оцінки, підтвердження відпо­від­ності об’єктів ветеринарним вимогам. Ветеринарно-санітарна експертиза проводиться при наявності захворювань, загальних для людини і тварини (сибірська язва), і необхідності захисту населення; небезпеці їх широкого розповсюдження; появі нових захворювань («коров’ячий сказ»); використанні засобів захисту тварин, гормональних препаратів для прискорення росту, що потребує контролю за їх використанням і вмістом залишкової кількості; необхідності забезпечення безпеки продуктів тварин­ного походження; охороні території України від появи захво­рю­вання тварин з інших держав, для чого створюються митні вете­ринарні контрольні пункти.

Ветеринарна експертиза може проводитись самостійно або бути частиною комплексної товарознавчої експертизи.

Продукти тваринного походження повинні відповідати вста­новленим вимогам безпеки для людей і походити з території, благополучної в цьому відношенні.

При проведенні ветеринарної експертизи в повному обсязі ста­виться клеймо і такий продукт може використовуватись для харчових цілей без обмежень. При необхідності проведення обез­зараження ставиться ветеринарний штамп, який вказує по­ря­док використання зараженого м’яса згідно з діючими нор­мами.

Експертиза може проводитись також до і після забою тварин, але це не дає права на реалізацію м’яса в повному обсязі.

Проводити ветеринарну експертизу мають право спеціалісти в галузі ветеринарії. Це працівники ветеринарних і ветеринарно-санітарних служб.

Державний ветеринарний контроль здійснюється органами уп­равління, організаціями Державної ветеринарної служби і на­правлений на профілактику тварин і забезпечення безпеки у ве­теринарному відношенні продуктів тваринного походження шля­­хом попередження, виявлення порушень ветеринарного за­конодавства. Відомчий ветеринарний нагляд здійснюється від­повідними службами, які діють згідно з Положенням про ве­те­ринарно-санітарний нагляд, розробленим у відповідності з вете­ринарним законодавством.

За результатами ветеринарної експертизи оформляється ветеринарний сертифікат або свідоцтво (на ринках – довідка), що може слугувати основою для прийняття рішення експертами при комплексній товарознавчій експертизі, а також для видачі сертифіката відповідності. Але ветеринарний сертифікат не може замінити сертифікат відповідності.

За порушення ветеринарного законодавства передбачена від­повідальність згідно із законодавством України.

Ветеринарний контроль харчових продуктів. Правила ви­да­чі ветеринарних документів на вантажі, що підлягають обов’яз­ковому ветеринарному контролю від 7 січня 1997 р. № 27 роз­роб­лені відповідно до Закону України «Про ветеринарну меди­цину» і є обов’язковими для виконання всіма підприємствами, установами, організаціями незалежно від відомчої підпоряд­ко­ва­ності та форм власності, посадовими особами та громадянами.

З метою охорони території України від занесення з території інших держав або карантинної зони збудників карантинних хвороб тварин, птиці та з метою захисту населення від хвороб, спіль­них для тварин і людей, обов’язковому ветеринарному контролю підлягають перевезення тварин і птиці всіх видів, продуктів і сировини тваринного походження, риби, бджіл, шов­копрядів, кормів, кормових добавок, біопрепаратів, ветери­нар­них лікарських засобів, штамів мікробів, вірусів та грибів, ток­синів тощо.

Ці вантажі супроводжуються ветеринарними документами (ветеринарними свідоцтвами, ветеринарними сертифікатами, до­відками) встановленого зразка, що видаються установами вете­ринарної медицини на місцях.

Ветеринарні свідоцтва чинні на території всієї країни і є ра­зові. При експортуванні вантажів до інших країн на прикор­дон­них пунктах державного ветеринарного контролю ветеринарні свідоцтва обмінюються на ветеринарні сертифікати.

Бланки ветеринарних свідоцтв та ветеринарних сертифікатів, а також заповнені їхні корінці підлягають зберіганню на рівні з документами суворого обліку.

Довідкою супроводжується перевезення тварин, транспор­ту­вання продукції або сировини тваринного походження у межах адміністративного району.

Право видачі ветеринарних свідоцтв надається керівникам (на­чальникам, завідувачам), головним (провідним) лікарям вете­ринарної медицини таких організаційних структур державної ветеринарної медицини:

– районних підприємств (лікарень) державної ветеринарної медицини, дільничних лікарень ветеринарної медицини, діль­ниць ветеринарної медицини;

– міських підприємств (лікарень) державної ветеринарної медицини, міських районних лікарень ветеринарної медицини, прикордонних і транспортних пунктів державного ветери­нар­ного контролю.

Право видачі ветеринарних сертифікатів надається орга­ні­заційним структурам регіональних служб державного вете­ри­нар­ного контролю на кордоні та транспорті.

Довідки видаються лікарями та фельдшерами ветеринарної медицини установ державної ветеринарної медицини, госпо­дарств, підприємств.

Ветеринарні свідоцтва дійсні для пред’явлення до відправ­лення: тварин і харчових тваринницьких продуктів – протягом 3 днів, а сировини тваринного походження – протягом 5 днів від їх видачі. Ксерокопії бланків ветеринарних свідоцтв та вете­ри­нарних сертифікатів вважаються недійсними.

При виникненні захворювання тварин на ящур або іншу ка­рантинну хворобу, що входить до списку «А» МЕБ, ветеринарні свідоцтва на перевезення тварин, продуктів та сировини тва­рин­ного походження з однієї території до іншої видаються голов­ними лікарями ветеринарної медицини з дозволу ветеринарного органу відповідної області або Автономної Республіки Крим, на міжобласні (міждержавні) перевезення у зазначених випадках – з дозволу Державного департаменту ветеринарної медицини Міністерства агропромислового комплексу України. За цих умов у ветеринарному свідоцтві проставляються дані про те, хто і коли дав дозвіл на перевезення, що засвідчується підписом і круглою печаткою установи державної ветеринарної медицини.

14 січня 2000 року був прийнятий Закон України «Про ви­лучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції», який вста­новлює правові та організаційні засади вилучення з обігу, пе­реробки, утилізації, знищення або подальшого використання неякіс­­ної та небезпечної продукції з метою недопущення нега­тивного впливу такої продукції на життя, здоров’я людини, май­но і довкілля.

Відповідно до цього закону до неякісної та небезпечної про­дукції відноситься:

– продукція, яка не відповідає вимогам чинних в Україні нормативно-правових актів і нормативних документів стосовно відповідних видів продукції щодо її споживних властивостей;

– продукція, яка не відповідає обов’язковим вимогам чин­них в Україні нормативно-правових актів і нормативних доку­ментів щодо її безпеки для життя і здоров’я людини, майна і довкілля;

– продукція, якій з метою збуту споживачам виробником (про­давцем) навмисно надано зовнішнього вигляду та (або) ок­ремих властивостей певного виду продукції, але яка не може бути ідентифікована як продукція, за яку вона видається;

– продукція, під час маркування якої порушено встановлені законодавством вимоги щодо мови маркування та (або) до зміс­ту і повноти інформації, яка має при цьому повідомлятися;

– продукція, строк придатності якої до вживання або вико­ристання закінчився;

– продукція, на яку немає передбачених законодавством від­повідних документів, що підтверджують якість та безпеку про­дукції.

Цей закон регулює відносини, що виникають у процесі вилу­чення з обігу, переробки, утилізації, знищення або подальшого використання неякісної та небезпечної продукції і поширюється на власників неякісної та небезпечної продукції, органи вико­навчої влади, органи місцевого самоврядування, а також під­при­ємства, що здійснюють переробку, утилізацію або знищення вилученої з обігу неякісної та небезпечної продукції.

Законодавство про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції складається із законів України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини», «Про відходи», «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя на­селення», «Про захист прав споживачів» та інших нормативно-правових актів.

Неякісна та небезпечна продукція підлягає обов’язковому вилученню з обігу.

Вилучення неякісної та небезпечної продукції з обігу здій­снюється власником цієї продукції за його рішенням або за рішенням спеціально уповноважених органів виконавчої влади відповідно до їх повноважень шляхом недопущення можливості її реалізації, споживання чи використання за призначенням, а також шляхом повернення її суб’єктам підприємницької діяль­ності, у яких ця продукція знаходиться на підставі договорів доручення, схову, перевезення та інших цивільно-правових до­говорів, що не передбачають передачі прав власності на про­дукцію.

Вилучена з обігу неякісна та небезпечна продукція повинна збе­рігатися власником у належно обладнаних і опломбованих (опечатаних) приміщеннях.

При приведенні вилученої з обігу та небезпечної продукції у відповідність з вимогами нормативно-правових актів і норма­тивних документів, які встановлюють вимоги до відповідних видів продукції, зазначена продукція повертається в обіг за рішенням спеціально уповноважених органів виконавчої влади.

Загальні вимоги щодо порядку, умов та правил переробки, утилізації, знищення або подальшого використання вилученої з обігу неякісної та небезпечної продукції встановлюються Кабі-нетом Міністрів України.

Порядок, умови та правила переробки, утилізації, знищення або подальшого використання конкретних видів вилученої з обігу неякісної та небезпечної продукції розробляються та за­тверджуються спеціально уповноваженими центральними орга­нами виконавчої влади в межах їх повноважень.

Переробка, утилізація або знищення вилученої з обігу неякіс­ної та небезпечної продукції здійснюється підприємствами, ви­робництво яких пройшло атестацію на виконання цих робіт відповідно до вимог цього Закону.

Особи, винні в порушенні законодавства про вилучення з обі­гу, переробку, утилізацію, знищення або подальше викорис­тан­ня неякісної та небезпечної продукції, несуть згідно з законом дисциплінарну, адміністративну, цивільну чи кримінальну від­по­відальність.

Екологічна експертиза

Термін «екологічна» походить від терміну «екологія». Це наука, яка вивчає взаємозв’язок тварин, рослин, мікроорганізмів між собою і оточуючим середовищем. Метою екологічної екс­пертизи є виявлення антропогенного впливу на оточуюче се­редовище. Це може бути товар, який використовується люди­ною для забезпечення життєдіяльності. Деякі з них є шкідли­вими для оточуючого середовища під час виробництва, інші –при зберіганні, транспортуванні, підготовці до реалізації, спо­жи­­ванні. Але всі вони шкідливі при утилізації. Ступінь впливу на оточуюче середовище товарів різна. Тому встановлення її і по­передження негативного впливу є основним завданням еколо­гіч­ної експертизи.

Завданнями екологічної експертизи є: встановлення номен­клатури товарів шкідливих і потенційно шкідливих для оточую­чого середовища; визначення максимально допустимих кон­цент­рацій забруднювачів, які утворюються на різних етапах тех­нологічного циклу товару; оцінка товарів за ступенем нега­тив­ного впливу на оточуюче середовище; розробка і використання методів експертної оцінки екологічних властивостей товарів; підтвердження відповідності екологічних властивостей встанов­леним нормам.

Шкідливий вплив товарів на оточуюче середовище прояв­ля­ється у формі забруднення атмосфери, ґрунту, води, середо­ви­ща, яке контактує з товаром; є забруднене оточуюче сере­до­ви­ще, шкідливе для життєдіяльності людини. Щоб запобігти цьо­му, необхідно встановити вимоги до екологічних властивостей товарів при постачанні продукції, при її виробництві, реаліза­ції, експлуатації. Для цього необхідно проводити екологічну екс­пертизу.

Екологічна експертиза – це вид науково-практичної діяль­ності спеціально уповноважених державних органів, еколого-експертних формувань та об’єднань громадян, що базується на міжгалузевому екологічному дослідженні, аналізі та оцінці перед­проектних, проектних та інших матеріалів чи об’єктів, реа­лі­за­ція і дія яких може вплинути або впливає на стан навко­лиш­нього природного середовища та здоров’я людей, спрямована на підготовку висновків про відповідність запланованої чи здій­сненої діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону природного навколишнього середовища, раціональне викорис­тан­ня і відтворення природних ресурсів, забезпечення еколо­гічної безпеки.

Правовою базою екологічної безпеки навколишнього сере­довища є Конституція України, закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1995 р., «Про екологічну експертизу» від 9.02.1995 р., «Про наукову і науко­во-технічну експертизу» від 10.02.1995 р., «Основи законо­дав­ства України про охорону здоров’я» від 19.11.1992 р. тощо.

Об’єктами екологічної експертизи є проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, проектні матеріали, доку­мен­тація з впровадження нових розробок, реалізація яких може призвести до порушення екологічних нормативів, негативного впливу на стан навколишнього середовища, створення загрози здо­ров’ю людей, екологічні ситуації, діючі об’єкти та комп­лек­си, військові, оборонні та інші об’єкти, документація з впро­вад­ження нової техніки, технології, матеріалів і речовин, що також закуповуються за кордоном і можуть створити загрозу навко­лиш­­ньому середовищу та здоров’ю людей.

Результати екологічної експертизи відображаються в заклю­ченні – це документ, підготовлений експертною комісією, який містить обґрунтовані висновки про можливий вплив на ото­чую­че природне середовище господарської або іншої діяльності чи інших об’єктів експертизи і про можливості їх реалізації, за­тверджений більшістю членів експертної комісії. Висновок під­писує керівник, відповідальний секретар і всі члени експертної комісії. Висновок не може бути змінений без їх згоди. Після затвердження спеціальним уповноваженим державним органом в галузі екологічної експертизи висновок державної або гро­мад­ської екологічної комісії набуває юридичної сили.

Висновок може бути позитивним і негативним. При отри­ман­ні негативного висновку забороняється реалізувати об’єкт еко­ло­гічної експертизи. В цьому випадку замовник має право пред­ставити матеріали на повторну експертизу при умові переробки об’єкта експертизи з урахуванням зауважень. Висновок дер­жав­ної екологічної експертизи може бути оскарженим у судовому порядку.

Кількісна та якісна характеристика ступеня шкідливого впли­ву товарів на оточуюче середовище називається екологічними показниками. Екологічними показниками можуть бути склад і кількість шкідливих речовин, які виділяються товарами при їх виробництві, використанні або утилізації, створюють хімічні забруднення оточуючого середовища.

Усі забруднення поділяються за природою, характером і сту­пенем впливу.

За природою забруднення бувають: хімічні, фізичні, мікро­біо­логічні, біологічні.

Хімічні забруднення – це шкідливий вплив хімічних речовин на оточуюче середовище, які виділяються при виробництві, підготовці до реалізації і споживання (експлуатації) товарів. Усі забруднювачі поділяються на тверді, рідкі та газоподібні. Тверді забруднювачі виділяються товарами у вигляді дрібних пило­видних часточок в повітрі (аерозолі), дрібні часточки (крихти, уламки), відходи після використання або закінчення його тер­міну, відходи після зберігання і передреалізаційної обробки. Рід­кі забруднювачі утворюються при екстрагуванні хімічних речовин товарів у водне середовище або органічні розчинники. Крім того, рідкі розчини можуть бути складовою частиною товарів (розсіл квашеної капусти, солоної риби), викорис­то­ву­ва­тись як паливо, мастильні матеріали та ін. Газоподібні забруд­нювачі утворюються при виробництві або експлуатації товарів (вихлопні гази автомобілів, сірководень та інші речовини, які виділяються при квашенні капусти, гнитті овочів).

Фізичні забруднювачі шкідливо впливають на оточуюче сере­довище електромагнітними полями (шкідливо діють додаткові електричні, магнітні та електромагнітні поля, які утворюються при експлуатації побутових приладів), радіаційними випро­мі­нюваннями (шкідливо діють радіаційні ізотопи або їх випро­мі­ню­вання, які виділяються при виробництві, експлуатації, збе­рі­ганні та утилізації ряду товарів і перевищують допустимі нор­ми), акустичним забрудненням (шкідливий вплив на оточуюче середовище шуму, який виникає при роботі виробничого облад­нання, транспорту, персоналу, а також при експлуатації окремих видів товарів) і тепловим (термічним) забрудненням (шкідлива дія на оточуюче середовище підвищених температур внаслідок нагрівання товарів, повітря та інших об’єктів).

Мікробіологічні забруднення– шкідливий вплив на оточуюче середовище мікроорганізмів, які викликають псування або ви­ко­ристовуються при виробництві товарів.

Біологічне забруднення – шкідливий вплив на оточуюче се­редовище комах, гельмінтів (червів), мишовидних гризунів, які використовують товари як поживне середовище.

У залежності від характеру впливу розрізняють такі забруд­нення оточуючого середовища: технологічні (при виробництві товару); передреалізаційні (при транспортуванні, зберіганні, упа­куванні, підготовці до реалізації, реалізації товарів); екс­плуа­таційні (при підготовці до використання та експлуатації); ути­лізаційні (при знищенні товарів та упакування). За ступенем впливу на оточуюче середовище виділяють забруднення: не­знач­ні, значні, критичні.

У залежності від джерела виникнення екологічні забруднення поділяються на технологічні (шкідливий вплив на оточуюче середовище, який виникає на різних етапах виробництва то­ва­рів), передреалізаційні (шкідливий вплив на оточуюче середо­вище, який виникає при зберіганні, транспортуванні, підготовці до продажу і реалізації товарів). Вони можуть виникати при експлуатації обладнання, транспортних засобів; відділенні від то­варів. При підготовці товару до реалізації можуть виникати відходи ліквідні – використовуються за функціональним при­зна­ченням як і стандартні товари, але з визначеним обмеженням; неліквідні відходи – непридатні до використання за функціо­нальним призначенням; експлуатаційні (шкідливий вплив на оточуюче середовище виникає при експлуатації товарів (в ос­новному – непродовольчих), споживачами), утилізаційні (шкід­ли­вий вплив на оточуюче середовище, який виникає при ути­лізації споживчих товарів або відходів їх виробництва). Вони поді­ля­ються на забруднення нестандартними товарами, відхо­да­ми і небезпечною продукцією. Утилізація товарів та їх відходів здій­снюється шляхом повторної промислової переробки або зни­­щенням.

Відповідно до санітарних норм основними напрямами поліп­шення показників безпеки є: заміна шкідливих речовин не­шкід­ливими або менш шкідливими; заміна сухих методів переробки матеріалів, які обумовлюють запиленість підприємства, мок­ри­ми (борошномельне та цукрове виробництво); заміна процесів і технологічних операцій, які пов’язані з виникненням шуму, ві­брації та інших шкідливих факторів, на більш небезпечні; повне вловлювання та очищення технологічних викидів, промислових стоків; застосування маловідходних і безвідходних технологій [4, 10, 23, 25, 31, 37, 38, 48, 49, 56].

Питання для самоконтролю

1. Значення гігієнічної, санітарної, ветеринарної та екологічної експертизи.

2. Поняття гігієнічної, санітарної, ветеринарної та екологічної експертизи.

3. Мета і завдання гігієнічної експертизи.

4. Мета і завдання санітарної експертизи.

5. Мета і завдання ветеринарної експертизи.

6. Мета і завдання екологічної експертизи.

7. Об’єкти гігієнічної, санітарної, ветеринарної та екологічної експертизи.

8. Джерела забруднення навколишнього середовища.

9. Правила оформлення результатів гігієнічної, санітарної, ве­теринарної та екологічної експертизи.

10. Законодавча база проведення гігієнічної, санітарної, вете­ри­нарної та екологічної експертизи.

11. Методи проведення експертизи.

12. Значення нешкідливості харчових продуктів для людини.

13. Характеристика і вплив радіонуклідів і токсичних еле­ментів на організм людини.

14. Характеристика мікотоксинів, пестицидів, антибіотиків та ін­ших речовин.

15. Класифікація харчових добавок.

16. Характеристика харчових добавок.

17. Ветеринарний контроль харчових продуктів та оформлення його результатів.