Валютний курс. коритування валют

Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.

Для конвертованих валют в основі курсу лежить валютний паритет. Проте курси валют майже ніколи не збігаються з їхнім валютним паритетом. В умовах міжнародної торгівлі і інших зовнішньоекономічних акцій співвідношення надходжень і платежів в іноземній валюті і, отже, попит і пропозиція іноземної валюти не перебуває у рівновазі. При активному платіжному балансі курси іноземних валют на валютному ринку даної країни падають, а курс національної грошової одиниці підвищується. Зворотне відбувається у разі, коли країна має пасивний платіжний баланс. Тому в більшості країн разом з твердим офіційним курсом національної валюти також існує вільний. За офіційного паритету здійснюються розрахунки центральних національних банків та інших валютно-фінансових установ між різними країнами і з міжнародними організаціями. Розрахунки між приватними особами і організаціями, виходять із зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв'язків та здійснюються по вільному курсу.

ВАЛЮТНЕ КОТИРУВАННЯ (currency quoting) – визначення валютних курсів. Повне В.к. означає, що встановлюється курс покупця (bid) і продавця (offer). У світовій практиці розрізняють пряме та зворотне котирування. У разі прямого котирування зазначають, скільком національним грошовим одиницям дорівнює одиниця (1, 10, 100, 1000 од.) іноземної валюти. У разі зворотного котирування – навпаки, скільком одиницям іноземної валюти дорівнює одиниця (1, 10, 100, 1000 од.) національної валюти. Офіційні котирування гривні до іноземних валют Національний банк України встановлює як суму в гривні за 10, 100, 1000 і 10000 одиниць іноземної валюти. Коли кажуть, що за умови котирування USD/UAH курс гривні підвищився, то це означає, що він був, наприклад, 8,00 грн., а став 8,10 грн. за 1 дол. США. При цьому купівельна спроможність гривні знизилася, а долара – зросла. У разі, коли курс гривні був 8,10 грн. за 1 дол., а став 8,00, кажуть, що він знизився. При цьому купівельна спроможність гривні зросла. При визначені та записі валютних курсів розрізняють валюту котирування і базу котирування. Валютою котирування є та іноземна валюта, курс якої визначають, а базою – валюта, з якою порівнюють дану грошову одиницю. Наприклад, у записі USD/UAH долар США є базою котирування, а гривня – валютою котирування. На практиці частіше за все базою котирування є долар США. Однак для окремих валют – англійського фунта стерлінгів (GBP), євро (EUR), австралійського (AUD) і новозеландського доларів (NZD), долар США завжди є валютою котирування.

65. державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Протекціонізм і вільна торгівля.

Зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД) — діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами .
Державне регулювання ЗЕД — це система заходів законодавчого, виконавчого і контролюючого характеру, покликаних удосконалити ЗЕД в інтересах національної економіки. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності передбачає створення певних умов та механізмів для ефективного розвитку відносин суб'єктів господарювання в різних країнах. Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має забезпечувати: захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з Законом України «Про зовнішньоеконмічну діяльність» та іншими законами України .
Мета регулювання:

сприяння забезпеченню збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку;

стимулювання прогресивних структурних змін в економіці;

створення найсприятливіших умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур зарубіжних країн;

захист економічних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

створення рівних можливостей для всіх суб'єктів зовнішньоекономічних відносин незалежно від форм власності;

заохочення до конкуренції та ліквідації монополізму в цій сфері .
Принципи регулювання:

адекватності національним інтересам та забезпеченню економічної безпеки країни;

врахування вимог сучасного світового розвитку, поділу праці, глобалізаційних процесів;

формування нової моделі зовнішньоекономічного розвитку, зорієнтованої на європейську інтеграцію, набуття повноправного членства в ЄС;

забезпечення відповідно до світових стандартів і критеріїв оптимальних параметрів відкритості національної економіки;

паритетності у відносинах з іншими державами;

демократизації, демонополізації та деідеологізації зовнішньоекономічних зв'язків;

підтримки експортного виробництва на основі критеріїв ефективності та конкурентоспроможності.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:

1.відповідних законів України;

2.засобів тарифного і нетарифного регулювання;

3.економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного);

4.рішень недержавних органів управління економікою;

5.укладених угод між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності

Протекціоні́зм — економічна політика держави, спрямована на обмеження міжнародної торгівлі.
В економічній теорії одним із головних аргументів протекціонізму є критика теорії зовнішньої торгівлі з позицій захисту національного добробуту, що випливає безпосередньо з аналізу виграшів і втрат. Вигода від застосування експортного й імпортного мита може бути протиставлена виробничим і споживчим втратам, які виникають від викривлення мотивів поведінки виробників і споживачів. Однак можливий і такий випадок, коли вигода від поліпшення умов торгівлі після введення зовнішньоторговельних податків перевищить втрати від неї.

Головна передумова поліпшення умов торгівлі внаслідок введення мита – це наявність у країни ринкової влади, тобто здатності одного або групи продавців (покупців) у країні впливати на ціни експорту і/або ціни імпорту. Однак обмеження, пов’язане з наявністю в країні ринкової влади у торгівлі товарами, на практиці найчастіше зводить нанівець цей аргумент проти вільної торгівлі. Значна кількість країн, що розвиваються, недостатньою мірою здатні впливати як на ціни свого експорту, так і на ціни імпорту. У випадку країн із розвинутою економікою виникає погроза використання монопольного становища країни, що дозволяє отримувати зиск за чужий рахунок. На практиці подібний аргумент, пов’язаний з умовами торгівлі, може слугувати теоретичним посиланням для виправдання торговельної політики уряду.

Крім цього, критика свободи торгівлі ґрунтується на тому, що поняття виграшу для виробника і виграшу для споживача, використовувані в теоретичній моделі free trade (особливо виграш для виробника), не дозволяють коректно визначити розміри виграшів і втрат. До причин цього відносяться недосконалість ринків праці та капіталу, що не надають ресурсам можливості швидкого перетікання до галузей, які приносять найбільшу віддачу, і стримують перетікання технологій із нових галузей або тих, що динамічно розвиваються. Такі явища носять назву дефектів внутрішнього ринкового регулювання і демонструють, як ринок того або іншого фактора недостатньо добре виконує свою функцію. Так, виробництво деякого товару приносить певні знання і досвід, що слугують національній економіці в цілому, але вони не можуть бути закріплені у власності фірмами-виробниками, які не враховують цих моментів при ухваленні рішення щодо обсягів виробництва. У цьому випадку має місце гранична суспільна вигода від додаткового виробництва, яку неможливо виміряти через виграш для виробника. Така гранична суспільна вигода може служити виправданням для використання мита й інших інструментів митної політики.

У більшості країн світу проводиться державна політика культурного протекціонізму, спрямованого на захист національної мови, звичаїв, культурно-історичного надбання.

Ві́льна торгі́вля — зовнішньоекономічна політика, за якої держава не втручається у торгівельні відносини з іншими країнами; відсутність штучних (створених урядом) бар'єрів на шляху торгівлі між окремими фірмами різних країн. На рівні теоретичної моделі передбачається, що вільна торгівля призводить до появи додаткових вигод, оскільки дозволяє уникати втрат від викривлень у виробництві та споживанні, пов’язаних із митним захистом. Використання мита має своїм наслідком появу чистих втрат для економіки, які виника- ють через викривлення мотивів поведінки як виробників, так і споживачів. І навпаки, перехід до вільної торгівлі усуває ці викривлення і збільшує національний добробут. У цілому розгляд ринкової рівноваги з використанням моделі «попит-пропозиція» підтверджує той висновок, що розвиток міжнародної торгівлі може надавати виграш усім країнам. Однак якщо у країні-експортері чистий виграш виникає в результаті перевищення вигод виробників над втратами споживачів продукції, то у країні-імпортері, навпаки, загальний приріст добробуту забезпечується за рахунок більшого виграшу споживачів, а виробники продукції, що конкурує з імпортом, несуть втрати. Цей висновок є принципово важливим для пояснення причин державного втручання у сферу зовнішньої торгівлі. Протилежністю вільної торгівлі є політика протекціонізму. Більшість країн більш або менш широко застосовує протекціоністські заходи у вигляді субсидій, податків, митних тарифів та квот.

Термін «вільна торгівля» означає такі торгівельні відносини, в умовах яких будь-яка особа, група осіб або держава можуть вільно ввійти в ринкові відносини: купувати товари, продавати або обмінювати товари за вільними цінами, які автономно встановлюються контрагентами не залежно від тарифних і нетарифних бар'єрів окремого національного ринку (митних зборів, адміністративних, санітарних та інших приписів).

66. ринок праці та його основні категорії

Ринок праці — це передусім система суспільних відносин, пов’язаних із купівлею і продажем товару «робоча сила». Крім того, ринок праці є сферою працевлаштування, формування попиту й пропозиції на робочу силу. Його можна трактувати і як механізм, що забезпечує узгодження ціни та умов праці між роботодавцями і найманими працівниками.

Особливість ринку праці полягає в тому, що він охоплює не тільки сферу обігу товару «робоча сила», а й сферу виробництва, де найманий працівник працює. Відносини, що тут виникають, зачіпають важливі соціально-економічні проблеми, а тому потребують особливої уваги з боку держави.

У ринковій економіці ринок праці охоплює всіх здатних працювати: як зайнятих, так і не зайнятих найманою працею. Серед незайнятих розрізняють такі групи працездатних людей:

— особи, що не працюють, але бажають працювати й шукають роботу (безробітні, які мають відповідний статус; особи, які мають розпочати трудову діяльність; особи, які шукають роботу після певної перерви в роботі);

— особи, котрі хоча і мають роботу, проте не задоволені нею і шукають друге місце основної або додаткової роботи;

— особи, які зайняті, проте явно ризикують утратити роботу і тому шукають друге місце роботи.

Указані категорії людей і визначають пропозицію праці на ринку праці.

Отже, ринок праці — це ринок найманої праці. Він охоплює відносини від моменту наймання працівників на роботу до їх звільнення.

Для виникнення, формування й функціонування ринку праці необхідні певні умови. Насамперед мають бути забезпечені правові умови функціонування цього ринку, зокрема можливість вільного пересування на ньому громадян, вільного вибору роботи, тобто юридична свобода працівника, можливість самостійно розпоряджатися своєю здатністю працювати. Проте цього недостатньо, оскільки з економічного погляду власник робочої сили змушений продавати її тоді, коли у нього немає всього необхідного для ведення свого господарства як джерела для одержання засобів існування або коли дохід з інших джерел є недостатнім.

Покупцем товару «робоча сила» на ринку є підприємець, який має все необхідне для ведення власного господарства. Крім своєї участі в процесі праці, підприємець залучає інших працівників за певну грошову винагороду. Відбувається обмін індивідуальної здатності до праці на засоби існування, необхідні для відтворення робочої сили, а також здійснюється розміщення працівників у системі суспільного поділу праці країни.

Важливою умовою формування й функціонування ринку праці є відповідність працівника вимогам робочого місця, а запропонованого місця — інтересам працівника.

Ринок робочих місць, як складова ринку праці, що відбиває потребу у робочій силі, передусім характеризується кількістю вакансій на підприємствах і в організаціях. При цьому беруть до уваги вакансії як тих підприємств і організацій, які вже функціонують, так і тих, що тільки вводяться в дію. Крім того, враховуються і ті робочі місця, на яких працівники не задовольняють роботодавця, і тому він шукає їм заміну.

Необхідними умовами функціонування ринку праці є також організація єдиної, замкненої по території країни й ефективно діючої системи бірж праці; широкомасштабна система професійної орієнтації, професійного навчання, підвищення кваліфікації і перепідготовки; наявність у територіальних органів виконавчої влади необхідних фінансових і матеріальних коштів, достатніх для організації ефективної роботи системи працевлаштування, організації громадських робіт, стимулювання зайнятості; соціальна підтримка громадян, включаючи безробітних і членів сімей, які перебувають на їхньому утриманні, та ін.

67. механізм функціонування ринку праці

В сучасних умовах господарювання, коли економічна система не спроможна вирішити ряд економічних і со­ціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб'єктів, об'єктів, цілей, інструментів та засобів впливу.

До суб'єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців та виразників господарсько-трудових інтересів.

Носії господарсько-трудових інтересів - це соціальні групи, які відрізняються один від одного за майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональ­ними інтересами.

Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об'єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців - фермерів, різних торговців, банківських установ.

Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати у життя програму державної економічної політики.

Носії та виразники використовують різні способи впливу на державну економічну політику: засоби масової інформації, демонстрації; маніфестації, збір підписів, звернення в суди, кампанії громадянської непокори тощо. В свою чергу, органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв та виразників господарсько-трудових інтересів: трудове та господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи.

Об'єкти державного регулювання ринку праці - це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв'язуються автоматично, в той час як їх розв'язання терміново потрібне для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві. До них належать:

Ø соціальні відносини між роботодавцями і працюючими за наймом;

Ø трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, включаючи оплату та охорону праці, найом та звільнення працівників;

Ø зайнятість, включаючи регулювання попиту та пропозиції робочої сили;

Ø допомога по безробіттю;

Ø підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації працівників;

Ø розподіл та перерозподіл робочої сили тощо.

Методи державного регулювання ринку праці:

Ø Захисні, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.

Ø Заохочувальні, направлене на створення умов, у яких можуть створюватися і розвиватися певні форми діяльності.

Ø Обмежувальні, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або їх групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.

Ø Директивного регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.

Ø Інструментальне регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.

Два типи політики на ринку праці:

Ø активна – комплекс заходів спрямованих на підвищення конкурентоспроможності робочої сили: працевлаштування, консультування, сприяння в професійній перепідготовці;

Ø пасивна – комплекс заходів соціального захисту безробітних: реєстрація, виплата соціальної допомоги, надання пільг.

68. державне регулювання зайнятості населення

Ринок праці в сфері зайнятості не може бути саморегулюючою системою. Більш повна і ефективна зайнятість досягається завдяки її державному регулюванню. Зайнятість тут повинна розглядатися як один із головних орієнтирів розвитку економічної системи, який визначає перегрупування фінансових, матеріальних і трудових ресурсів в народному господарстві, пріоритетних напрямів НТП, розміщення продуктивних сил, шляху підвищення якості і рівня життя.

Державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких принципах:

Ø забезпечення рівних можливостей усім громадянам в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки;

Ø сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць;

Ø координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами соціально-економічної політики;

Ø забезпечення контролю профспілок, спілок підприємців, власників підприємств за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

Ø міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості населення.

Політика зайнятості має макрорівень (загальнодержавний) і мікрорівень (регіональний і локальний), перший з яких є визначальним.

Основи соціального захисту населення в сфері трудових відносин закладені в Конституції України і в законі України „Про зайнятість населення”.

Державні гарантії зайнятості населення в Україні:

а) добровільність праці і вибору виду діяльності;

б) захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи;

в) безкоштовне сприяння в підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до професійної підготовки, освіти, особистих і суспільних потреб;

г) виплата вихідної допомоги і збереження середнього заробітку на період працевлаштування працівникам, які втратили постійне місце роботи;

д) безкоштовне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах;

е) виплати безробітним допомоги по безробіттю у встановленому порядку.

Крім того, Законом України „Про зайнятість населення” передбачені додаткові гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:

а) жінкам, які мають дітей віком до 6 років;

б) одиноким матерям з дітьми до 14 років;

в) молоді, яка закінчила освіту;

г) особам передпенсійного віку;

д) особам, звільненим після відбуття покарання.

Для їх працевлаштування місцеві органи, адміністрації бронюють на підприємствах всіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, в тому числі з гнучкими формами зайнятості.

У разі відмови у працевлаштуванні на роботу їх у цих межах державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Пільги і компенсації вивільненим працівникам:

1. працівнику, вивільненому з підприємства, зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більше як на 3 місяці з урахуванням виплати вихідної допомоги;

2. виплата місячної вихідної допомоги і середнього заробітку, що зберігається проводиться за попереднім місцем роботи;

3. зберігається безперервний трудовий стаж, якщо перерва в роботі не перевищувала 3-х місяців.

Наряду з державною службою зайнятості на ринку робочої сили великого значення набуває Державний фонд зайнятості. Останній формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств, установ, організацій, кооперативів, добровільних внесків громадських організацій, громадян, іноземних фірм. Державний фонд зайнятості використовується для фінансування заходів щодо профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників і безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і виплати допомоги по безробіттю, надання безпроцентних кредитів безробітним, для здійснення підприємницької діяльності, організації додаткових робочих місць, на утримання працівників служби зайнятості і оплати інших витрат, пов’язаних з соціальним захистом прав громадян України на працю.

69. зв язок безробіття з інфляцією. Крива Філіпса

Від зв'язку реального обсягу випуску і рівня цін шляхом модифікації рівняння кривої сукупної пропозиції можна перейти до залежності між інфляцією і безробіттям, що відбивається кривою Філліпса.

Рівняння сукупної пропозиції Y =Y* + а (Р – Рe), подано у вигляді Y – Y*). Віднімемо від обох частин рівняння рівень цін попереднього періоду P-1, а різницю рівнів цін замінимо показником темпу інфляції1:

Р – Р-1=p, Р* – Р-1=pе.

Використовуючи закон Оукена2, відхилення фактичного рівня випуску від потенційного замінимо відхиленням фактичного рівня безробіття від його природного рівня, тобто замість

(Y – Y*) підставимо -b(и–и*). Додамо в рівняння параметр E, що відображає вплив на рівень цін шоків пропозиції, і одержимо:

p = p - Ч(u - u*) + E ,

інфляція = очікувана інфляція – Чциклічне безробіття + шоки пропозиції,

де - параметр, який показує, наскільки сильно реагує інфляція на динаміку циклічного безробіття; цей коефіцієнт завжди більший від нуля.

Таким чином, крива Філліпса являє собою лише інше вираження кривої сукупної пропозиції і показує наявність у короткостроковому періоді зв'язку між динамікою інфляції і безробіття. Зміна очікуваного рівня інфляції p і шоки пропозиції Еслужать причинами зсувів кривої Філліпса.

З рівняння також очевидно, що якщо фактичний рівень безробіття збігається з його природним рівнем, то при відсутності шоків фактичне значення інфляції дорівнює очікуваному. Відхилення фактичного рівня безробіття від природного, відповідно, змінює темп інфляції (пригадаємо іншу назву и* – NАIRU – рівень безробіття, що не прискорює інфляцію). У своєму первісному виді крива Філліпса1 показувала обернену залежність між рівнем безробіття й інфляцією номінальної заробітної плати. Сучасна інтерпретація кривої Філліпса, як очевидно з рівняння, замість темпів приросту номінальної заробітної плати використовує темпи приросту рівня цін, а також включає інфляційні чекання і шоки пропозиції.

Інфляційні чекання (pе) можуть складатися на основі вже наявних уявлень про минулу інфляцію (так звані адаптивні чекання). Тоді приведене рівняння кривої Філліпса демонструє явище інфляційної інерції: інфляція буде продовжуватися і при відсутності відхилення безробіття від природного рівня, а також при відсутності шоків пропозиції (Е) уже тільки тому, що існують інфляційні чекання pе.

Крива Філліпса в поданому вигляді відбиває зв'язок безробіття й інфляції в короткостроковому періоді, але не може бути використана для оцінки довгострокових змін. Економічна політика, спрямована на скорочення безробіття через стимулювання сукупного попиту, ефективна лише доти, поки економічні агенти не змінюють своїх інфляційних чекань, наприклад, не потребують підвищення номінальної заробітної плати у зв'язку з ростом цін, викликаним стимулюючою політикою держави, скажімо, збільшенням державних витрат або ростом грошової маси. Так, якщо економіка стартувала в точці А (рис.10.6) – точці повної зайнятості ресурсів (природного рівня безробіття), то підвищений попит буде стимулювати розширення випуску і зайнятості.

Рисунок 10.6 – Крива Філліпса в довгостроковому періоді

Ціни збільшаться, але заробітна плата залишиться старою, зафіксованою в договорах за умови, що очікувана інфляція дорівнює p1е. Прибутки фірм відносно зростуть, що зробить вигідним розширення виробництва (рух уздовж вихідної кривої Філліпса з точки А в точку В). Але надалі, на фоні інфляції, що розвивається, люди змінять свої чекання, розпочнеться ріст номінальної заробітної плати й інших витрат, зникнуть стимули до розширення виробництва, безробіття повернеться до вихідного рівня, а економіка перейде на нову короткострокову криву Філліпса, що відповідає більш високому рівню інфляційних чекань p2е. (зсув кривої Філліпса вправо – вверх і рух економіки з точки В в точку С).

У результаті ми повертаємося до початкового рівня випуску і зайнятості, але при більш високій інфляції. Політика стимулювання попиту дає в таких умовах лише короткостроковий ефект. Повторення подібних дій уряду в остаточному підсумку буде призводити лише до подальшого росту інфляції. Проте, оскільки протягом короткого відрізку часу є можливість наростити обсяг випуску при невеличкому рості цін, у політичних діячів нерідко виникає спокуса простимулювати економіку незадовго до виборів. Інфляційні витрати такої політики стануть очевидні лише пізніше.

Прихильники теорії раціональних чекань вважають, що економічні агенти формують свої чекання на основі всієї доступної їм інформації, а не тільки минулого досвіду, до того ж вони не роблять систематичних помилок, тому вони можуть вірно оцінити наслідки стимулюючої політики держави і достатньо швидко змінити свої інфляційні чекання, що відіб'ється, наприклад, у вимозі збільшення номінальної заробітної плати для компенсації росту цін. У результаті – практично ніякого збільшення реального випуску не відбувається навіть у короткостроковому періоді, а ріст сукупного попиту призводить лише до росту цін (рух з точки А в точку С, минаючи точку В). Виняток складають лише непередбачені зміни сукупного попиту, що призводять до короткочасних коливань випуску.

Таким чином, традиційна крива Філліпса, що фіксує обернену залежність між інфляцією і безробіттям, відбиває короткострокову динаміку цих змінних. У довгостроковому періоді стимулювання сукупного попиту, що супроводжується звичайно ростом грошової маси, не призводить до суттєвих змін рівня безробіття і реального випуску і відбивається в основному на рості цін, тобто крива Філліпса наближається до вертикальної прямої на рівні природного безробіття.