Форми власності в національній економіці України
За умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Ці зміни ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України Законах України "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", "Про приватизаційні папери".
Зазначені Закони передбачають конкретні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва та управління ними до різноманітних форм власності на основі роздержавлення власності і приватизації підприємств.
Роздержавлення — це зменшення ролі державної власності шляхом перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших (недержавних) формах власності, та стимулювання розвитку приватного підприємництва. Воно означає істотне скорочення державного сектору економіки і масштабів державного втручання. Роздержавлення може здійснюватися двома шляхами: приватизації і комерціалізації державних підприємств.
Під приватизацією розуміють відчуження майна, що перебуває у загальнодержавній і комунальній власностях, на користь фізичних та недержавних юридичних осіб. Комерціалізація державних підприємств означає позбавлення невластивих державі функцій господарської діяльності і перетворення їх у самостійні господарські одиниці, які будують свою діяльність на засадах підприємництва, тобто самостійно, і цілком беруть на себе відповідальність за результати господарської діяльності (таблиця 3.2).
Проте світовий досвід свідчить про те, що сучасне виробництво не може успішно розвиватися без наявності в більших чи менших розмірах державної власності і державного регулювання. Сьогодні економіка ефективно функціонує лише в тих країнах, де є сильна держава. Загальна приватизація стала б таким же насильством над економікою, яким свого часу були загальна націоналізація і суцільна колективізація сільського господарства. Державна власність завжди має бути в оптимальному співвідношенні з іншими формами власності.
Суть політики роздержавлення, насамперед, виявляється:
- у різкому скороченні сфери державної власності за відповідного розширення інших форм власності;
- в якісній зміні самої державної власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств у реальних суб'єктів власності і господарювання.
Дискусійним є питання про можливість існування приватної власності та про її межі в умовах плюралізму форм власності. Відомо, що тривалий час у марксистській літературі приватна власність вважалася несумісною з соціалістичною (усуспільненою). Однак це були помилкові висновки[6, c. 281-283].
Згідно з прийнятим Верховною Радою України законодавством про власність та розвитком підприємництва[1] в сучасних умовах формується нова система відносин власності:
1. Індивідуальна власність громадян:
- особиста власність - формується за рахунок трудових доходів від ведення власного господарства, від коштів, укладених у кредитні заклади, акції та інші цінні папери;
- власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство: майстерні, інші малі підприємства в сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки й господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, необхідне для самостійного ведення господарства;
- власність селянського та особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, продуктивну й робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби та інше майно, необхідне для самостійного ведення сільськогосподарського виробництва, переробки й реалізації продукції. Вироблена продукція й одержані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.
2. Колективна власність:
- власність орендного підприємства - це вироблена продукція, одержані доходи й інше придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;
- власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає в тому випадку, коли все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу, викупу орендного майна або придбання майна іншими законними засобами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продукцію й одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;
- власність кооперативу - це майно, що створюється за рахунок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, виробленої продукції, доходів, одержаних від її реалізації, та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу; власність акціонерного товариства. Акціонерне товариство є власником майна, створеного за рахунок продажу акцій, а також одержаного в результаті його господарської діяльності; власність господарських асоціацій (об'єднань). Господарська асоціація має право власності на майно, добровільно передане їй підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті її господарської діяльності, і не має права власності на майно тих підприємств, що до неї входять; власність громадських організацій: будівлі, споруди, житловий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього й оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери; власність релігійних організацій: будівлі, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призначення, грошові кошти і майно, необхідне для діяльності даних організацій.
3. Державна власність:
- загальнодержавна власність - майно органів влади й управління:
оборонні об'єкти; енергетична система; системи транспорту загального користування, зв'язку та інформації, що мають загальнодержавне значення;
кошти державного бюджету; державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, резервні та інші фонди; культурні та історичні цінності народів; вищі й середні навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України й забезпечує її економічний та соціальний розвиток;
- комунальна власність - це власність адміністративно-територіальних утворень (краю, області, району): кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство; підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслуговування, транспорт, промислові, будівельні та інші підприємства й комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я та інше майно;
- майно державних підприємств - це те майно у формі фондів, госпрозрахункового доходу, акцій та іншого майна, яке необхідне для діяльності підприємства. Сюди може входити не лише виробниче обладнання, а й культурно-освітні та оздоровчі заклади.
4. Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав:
- спільні підприємства у формі акціонерних та інших господарських товариств;
- власність юридичних осіб: промислові й інші підприємства, будівлі, споруди та інше майно, необхідне для здійснення ними господарської діяльності;
- власність іноземних держав і міжнародних організацій для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнародних договорів і законодавства України.
5. Приватна власність - у власності громадянина можуть знаходитися житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства й особистого споживання; грошові кошти; акції, облігації та інші цінні папери; засоби масової інформації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва товарів, побутового обслуговування, торгівлі, в іншій сфері підприємницької діяльності; будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші засоби виробництва; будь-яке інше майно виробничого, споживчого, соціального, культурного та іншого призначення, за винятком окремих видів майна, яке з точки зору державної і громадської безпеки не може належати громадянину[11, c. 152-155].
Характерно, що кількість майна, придбаного громадянином відповідно до Закону або договору, не обмежується. Причому приватна власність мусить мати переважно трудовий характер. З цього приводу в Законі зазначається: власність громадянина створюється й примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпорядження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяльності, ведення власного господарства й доходів від коштів, укладених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, від придбання майна за спадщиною та іншими шляхами, що не суперечать Закону[1].
Фундаментом усієї системи економічних відносин є відноcини власності.
Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.
З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого - спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.
З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).
Власність реалізується в різних функціональних формах (рис. 1).
Рис. 1. Форми власності
Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: "Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.
Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним".
Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:
o спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;
o соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;
o характер використання та споживання створеного в процесі ви-робництва продукту;
o специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;
o мету виробництва та характер управління економічними процесами.
Розглядаючи власність як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності й, насамперед, засобів виробництва, в їх економічному змісті слід розрізняти два аспекти:
а) матеріально-речовий (відношення людей до об'єктів власності);
б) соціально-економічний ( відносини між людьми в зв'язку з привласненням ними об'єктів власності).
Розкриваючи економічний зміст категорії власності, можна дати таке її визначення.
Власність - це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об'єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування та розпорядження цими об'єктами і результатами їх функціонування.
Власність на засоби виробництва є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.
Історично першим типом власності була:
а) усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат);
б) общинна ( сільська та міська корпоративна) власність.
Розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності - приватної. Усуспільнена (колективна) власність через певний строк трансформується в свій різновид - державну власність.
Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці.
Державна власність ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів та ін.). Її суспільні функції були вкрай обмежені і зводилися в основному до утримання армії, апарату адміністративного управління.
Із зростанням масштабів виробництва та його ускладненням, абсолютне збільшення населення на планеті і зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного, суспільного характеру. Сталося так, що класична приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможні розв'язати ці проблеми.
Тому виникають нові форми приватної власності:
а) акціонерна;
б) колективна;
в) групова;
г) пайова та ін.
Сьогодні практично всі найкрупніші підприємства західного світу функціонують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки.
Суспільство використовує два основних типи власності:
а) суспільний;
б) приватний.
Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва та його результатів. Можна виділити два основних види суспільної власності:
а) власність народу в цілому ( в Україні такою власністю поки що залишається земля );
б) власність окремих колективів.
Форми суспільної власності:
а) загальнонародна;
б) державна;
в) кооперативна;
г) акціонерна;
д) власність господарських товариств;
є) власність громадських організацій та ін.
Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва та його результати належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності:
а) трудова;
б) нетрудова.
Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім'ї ( фермерське, ремісниче, одноосібне, дрібнотоварне господарство), де власник і робітник виступають в одній особі.
Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва, а безпосереднього робітника - від засобів виробництва. Тобто власник і робітник - це різні особи.
Формами нетрудової приватної власності історично були:
а) рабовласницька;
б) феодальна;
в) приватнокапіталістична.
2. ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСНІСТЬ ЯК ВИХІДНА ЛАНКА ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ
Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.
Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.
У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.
Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.
Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, ви-користовувати її цінності у власних інтересах.
Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зорухарактеризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як "річ у собі".
Суспільна природа особконституюється лише у процесі продуктивної праці людини.
Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної теорії.
Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії - положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге - виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.
Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має своє специфічне втілення. Останнє реалізується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.и, структурним елементом якої є індивідуальна власність Акціонерна власність в економічній системі
Сутність і структура акцій та акціонерного капіталу. Акціонерна компанія є основною формою організації великих, частини середніх та малих підприємств.
Акціонерна компанія — компанія, власність якої формується внаслідок злиття капіталів її засновників, а також випуску цінних паперів (акцій, облігацій) та їх продажу, здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутків.
Щоб досягти стратегічної мети, компанія може прагнути збільшити ринкову вартість акцій, дохід на окрему акцію тощо. Продаж акцій широкому загалу (банкам, страховим компаніям, пенсійним фондам, іншим колективним акціонерам-власникам) на фондовій біржі здійснюють лише гігантські акціонерні компанії.
Об'єднання капіталів та їх поповнення за рахунок продажу акцій здійснюється з метою підприємницької діяльності. Для цього будують підприємства, інші об'єкти, наймають робочу силу, закуповують сировину тощо. Тому в акціонерних компаніях виділяють два аспекти, які відображають розвиток таких елементів економічної системи, як продуктивні сили і відносини економічної власності. У першому — акціонерні компанії представлені в засобах виробництва (машинах, устаткуванні, будівлях тощо), наукових лабораторіях, інститутах, патентах, ліцензіях та інших об'єктах. У другому — як відносини між засновниками, найманими працівниками, власниками акцій, державою з приводу привласнення цих об'єктів та створеного в процесі праці необхідного і додаткового продукту. Таке привласнення здійснюється через виплату заробітної плати найманим працівникам, підприємницького доходу — керівництву компаній, дивідендів — власникам акцій, фіксованих доходів — власникам облігацій, податків — державі тощо.
Акціонерний капітал (власність) поділяють на власний та позичений.
Власний капітал засобів формується з отриманих від випуску і реалізації акцій та облігацій і резервного капіталу, який утворюється внаслідок відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може зростати за рахунок наступних випусків акцій.
З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Перед цим певна частина прибутку акціонерних компаній спрямовується на сплату податків державі, заробітну плату і премії менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також використовують для виплати дивідендів у разі погіршення економічної кон'юнктури.
Акціонерні компанії належать до колективної форми власності. Це зумовлено наступними обставинами:
— виникненням їх внаслідок злиття багатьох індивідуальних капіталів в один асоційований капітал;
— колективним характером праці на акціонерних підприємствах;
— залежністю величини розподілених прибутків від результатів колективної праці, від колективно прийнятих на загальних зборах рішень. Водночас виплата дивідендів залежить від кількості акцій та їх видів, тобто означає поєднання колективного з індивідуальним (приватним) за домінування колективного;
— неможливістю претендування власниками акцій на частку майна компанії. У разі продажу акцій вони отримують лише їх вартісний еквівалент, а сам власний капітал дробитися не може.
Позичений капітал утворюється з банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. На початку 90-х років XX ст. в акціонерному капіталі наймогутніших 500 американських корпорацій кошти, отримані від випуску і реалізації акцій, становили майже 20%. На початку XXI ст. шляхом емісії цінних паперів формується основна частка фінансових ресурсів для новостворених компаній, передусім пов'язаних з інформаційними технологіями.
Перші акціонерні компанії виникли на початку XVII ст., а перший акціонерний банк — у 1694 р. в Англії. Проте до 30-х років XIX ст. їх було дуже мало. Перша економічна криза 1825 p., процес переростання продуктивними силами вузьких меж індивідуальної (приватної) капіталістичної власності зумовили розвиток акціонерних компаній та акціонерних банків, він став економічно неминучим, оскільки індивідуальні капіталісти неспроможні були будувати залізниці, інші великі об'єкти. Найшвидшими темпами акціонерні компанії виникали в останній третині XIX ст. У Німеччині, наприклад, наприкінці 70-х років їх налічувалося до 460, а на початку XX ст. — понад 5 тис. У Росії на початку 20-х років XX ст. було приблизно 2,5 тис. таких компаній.
Нині у розвинутих країнах кожна велика і навіть частина середніх фірм і малих підприємств існують у формі акціонерних. Завдяки цьому посилюється цілісність економічної системи, акціонерні компанії широко використовуються і для утворення та експансії міжнародних монополій. Так, американська нафтова корпорація «Мобіл корпорейшн» має понад 500 філіалів і дочірніх компаній більш як у 100 країнах.
Після революції 1917 р. в Росії акціонерні компанії були ліквідовані, їх відродження почалося в часи непу. У 1922 р. налічувалося 20 акціонерних компаній, але наприкінці 20-х років вони знову були ліквідовані. У СРСР такі компанії почали утворюватися наприкінці 80-х років. Перша виникла в Україні у 1988 р.
Акціонерні компанії поділяють на два основні типи:
— відкриті акціонерні компанії, акції яких вільно продаються і їх купують усі бажаючі. У деяких країнах (наприклад США) такі компанії називають публічними;
— закриті акціонерні компанії, акції яких не надходять у вільний продаж, а розподіляються серед засновників.
Середня кількість акціонерів в акціонерній компанії США — до 60 тис., а в наймогутніших публічних акціонерних компаніях — понад 4 млн осіб; у закритих акціонерних компаніях — до 300 осіб. Кількість акціонерів у розвинутих країнах постійно зростає (крім періодів економічних криз). Так, у США наприкінці 90-х років майже 55% населення були учасниками фондового ринку безпосередньо або опосередковано (через інвестиційні фонди), а вартість акцій в населення країни перевершила 13 трлн. дол. Економічним стимулом для придбання акцій акціонерами є вищий рівень дивідендів порівняно з вкладенням певної суми в ощадний банк, але під час економічної кризи дрібні акціонери можуть втратити всі свої заощадження.
Акція (лат. actio — дія, дозвіл) — вид цінного паперу без встановленого терміну обігу, який засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує право на участь в управлінні товариством, дає право на одержання частини прибутну у вигляді дивіденду, участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.
Як предмет постійного продажу і купівлі, акції мають ціну. Номінальна вартість акції — це сума, в ній зазначена, курс акції — фактична ціна (за яку продано акцію) що перебуває у прямій залежності від розміру виплачуваного дивіденду і в оберненій — від рівня позичкового відсотка.
Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості (за розміром оптимального дивіденду).
При продажу іменних акцій до книги реєстрації вносять відомості про кожну таку акцію (зокрема про власника і час придбання акцій), а також про їхню кількість у кожного акціонера. Ці акції переважно випускають великим номіналом.
При реєстрації акцій на пред'явника до книги вносять лише відомості про їх загальну кількість. Акції на пред'явника випускають малими купюрами.
На привілейовані акції дивіденди виплачують у формі стабільного, заздалегідь фіксованого відсотка незалежно від поточного прибутку компанії. Тому після задоволення прав власників облігацій дивіденди виплачуються на привілейовані акції, а в разі ліквідації акціонерного товариства їх власникам повертають вкладені в акції кошти за їх номінальною ціною.
На прості акції виплачують дивіденди залежно від величини прибутку акціонерного товариства в поточному році. Тому із зростанням прибутків власники основної кількості таких акцій отримують великі прибутки. Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні акціонерним товариством. Прості акції набули поширення серед населення розвинутих країн у розвинутих країнах світу. Так, у Швеції тримачем акцій є кожен другий, а продаж акцій працівникам на пільгових умовах практикують 50% усіх відкритих акціонерних товариств.
Формально кожний власник акцій є співвласником акціонерного товариства і має право на прийняття рішень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їх власника співвласником акціонерної компанії. Для цього, на думку деяких західних вчених, слід мати таку кількість акцій у власній компанії, дивіденди на які становили б не менше 7—10% щорічної заробітної плати найманого працівника. Насправді, частка дивідендів у заробітній платі має становити не менше 30%. Проте, з понад 3 млн. акціонерів американської корпорації «АТТ» половина володіє менше ніж 15 акціями кожний.
Щодо прийняття рішень акції поділяють на «одноголосі», «багатоголосі» та «безголосі». Серед населення розповсюджуються переважно «одноголосі», а керівництво акціонерними компаніями зосереджується в руках власників великих пакетів акцій. За визнанням американського економіста Дж. Гелбрейта, права переважної більшості акціонерів ігноруються як практично не діючі.
Власники звичайних акцій найбільше ризикують у разі погіршення економічної кон'юнктури чи банкрутства компанії. За втрату акціонерами акцій внаслідок їх знецінення держава жодної відповідальності не несе. Водночас в останні роки приймаються певні заходи щодо захисту акціонерів від знецінення акцій.
В Україні кількість акціонерів становить приблизно 18 млн. Проте переважна більшість їх не стали реальними співвласниками, залишаючись суто формальними власниками.
Оскільки «голосуючі» акції дають право щорічно обирати президента акціонерної компанії, раду директорів, то наприкінці XIX — на початку XX ст. для того, щоб вирішення цього питання залежало від однієї особи, треба було зосередити в одних руках контрольний пакет акцій — 51% їх загальної кількості. Із збільшенням кількості акціонерів по всій країні та зростанням могутності акціонерних компаній для придбання контрольного пакета акцій потрібна була все менша їх частка. Нині у розвинутих країнах для цього достатньо зосередити в одних руках до 5% загальної кількості акцій. Контрольним пакетом акцій переважно володіє вузьке коло найбагатших осіб або фінансових інститутів — комерційних банків, страхових компаній тощо. За його допомогою встановлюється «система участі» — багатоступінчаста система залежності та контролю однієї могутньої компанії над іншими меншими компаніями. Наприклад, «Дженерал моторз» у такий спосіб контролює понад 40 дочірніх компаній (компанії, що стали залежними від наймогутніших компаній, які придбали їх контрольні пакети акцій). «Система участі» є важливим методом панування фінансової олігархії.
Суперечності у діяльності акціонерних компаній. В Україні та інших державах колишнього СРСР відбуваються процеси роздержавлення і приватизації економіки. Основним засобом їх здійснення є перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Так, у 1991 р. в Україні було лише 38 таких компаній, а на початку 2004 р. — 34,7 тис.
У побудові регульованої ринкової економіки в Україні акціонерна власність може відіграти важливу роль. Позитивними наслідками розвитку акціонерної власності в умовах соціально орієнтованої економіки є:
1) значне розширення джерела нагромадження за рахунок вкладів у різних фінансово-кредитних інститутах. Здавалося б, ці кошти держава могла б так само успішно використати на потреби населення, як і акціонерну форму нагромадження. Проте в ощадних банках використання вкладів повністю ізольоване від вкладників — робітників, службовців, працівників села, а в акціонерних товариствах така ізоляція значною мірою усувається;
2) сприяння демократизації управління підприємствами, створенню їх матеріально-технічної бази. У різних галузях промисловості, сільського господарства акціонерне підприємництво сприятиме посиленню заінтересованості трудящих у використанні придбаних факторів виробництва, поліпшенню використання робочого часу, функціонуванню живої праці, зростанню творчої ініціативи робітників і службовців, їх залученню до управління виробництвом, демократизації відносин власності на підприємстві. Це допоможе подолати відчуженість працівників від засобів виробництва та виробленого продукту, від економічної, а отже, від політичної влади;
3) значне зменшення диспропорції в економіці: між попитом і пропозицією, між першими і другими підрозділами (групою «А» і групою «Б» тощо). Ця мета буде досягнута за допомогою акумулювання значної частини трудових заощаджень населення, швидкого будівництва на ці кошти підприємств, що випускатимуть гостродефіцитні товари (легкові автомобілі, малогабаритні трактори, вантажівки, відеотехніку тощо), надання цих товарів акціонерам, які вкладають свої гроші за цільовим призначенням. Частину устаткування для нових заводів можуть виробляти підприємства-акціонери;
4) ефективне регулювання кількості грошей. Продаючи акції, держава зменшує кількість грошей, а скуповуючи, збільшує її. Поширення акціонерної форми власності також сприятиме розвитку товарно-грошових відносин, впровадженню госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування, самоуправління;
5) поліпшення якості функціонування та розвитку техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва тощо. Цієї мети буде досягнуто як через продаж акцій підприємствам-суміжникам, так і через посилення контролю трудящих за якістю комплектуючих деталей;
6) сприяння раціоналізації процесу управління підприємством вищими організаціями. Зокрема, право міністерств і відомств бути пайовиками акціонерних підприємств послабить відомчу монополію, зробить їх більш заінтересованими в активному розвитку підприємств і об'єднань, сприятиме скороченню управлінського апарату, демократизації процесу управління. Внаслідок цього посилиться боротьба з бюрократизацією, послабляться адміністративні методи управління економікою;
7) прискорення міжгалузевого переміщення виробничих фондів економічного стимулювання у ті галузі, в яких виробляють гостродефіцитні товари народного споживання. Це, у свою чергу, стимулюватиме використання досягнень НТР з базових наукомістких галузей промисловості в АПК, легкій промисловості, сфері послуг.
Негативними наслідками розвитку акціонерної власності є:
1) можливість за допомогою акцій централізувати трудові заощадження і у такий спосіб посилювати економічний контроль за значною кількістю населення. Так, у США 1% найзаможніших сімей володіє понад 50% акцій корпорацій. Внаслідок широко розповсюдження акцій в акціонерному капіталі великих компаній певна частка належить централізованим заощадженням населення, вилученим через механізм широкого розповсюдження акцій;
2) банкрутство мільйонів дрібних акціонерів через втрату своїх заощаджень під час економічних криз. Так, у США під час кризи 1974—1975 pp. кількість таких акціонерів скоротилася майже на 7 млн. осіб., протягом кризи 2001—2002 pp. акції знецінились на 10 млрд. дол. Такий ризик існує у разі самостійної купівлі акцій. Він зменшується при здійсненні вкладів у пенсійні, страхові, взаємні фонди, оскільки їх надійність гарантується чинним законодавством, самими інститутами;
3) встановлення контролю гігантських корпорацій над меншими компаніями через купівлю контрольного пакета акцій, а через «систему участі», тобто багатоступінчасту систему залежності та контролю, контролювання капіталу інших фірм, який у кілька разів перевищує їх власні активи;
4) фінансові махінації акціонерних компаній на фондових біржах, з метою надмірного збагачення. Так, Дж. Гетті за короткий час збільшив одержане від батька майно з 15 млн. до понад 2 млрд. дол. і став мільярдером, скуповуючи акції за «викидними» цінами в роки депресії;
5) підкуп вищих чиновників державного апарату, законодавців за допомогою акцій;
6) використання акціонерної форми підприємництва як засобу економічного примусу для викуповування нерентабельних філіалів крупної монополії. Так, у 1982 р. корпорація «Дженерал моторз» змусила 1,4 тис. найманих працівників одного зі своїх заводів повністю викупити його. У тому ж році інша американська компанія «Нейшил стіл» змусила 11 тис. осіб викупити один із своїх нерентабельних сталеплавильних заводів. Ці нерентабельні, обтяжені боргами підприємства продають переважно за ціну, яка перевищує їхню вартість. Так, щоб забезпечити належний технічний рівень нерентабельного сталеплавильного заводу «Нейшнл стіл», потрібно було 650 млн. дол., а щоб завод вижив, — необхідно було знизити рівень заробітної плати, пенсій, тривалість оплачуваних відпусток, подовжити робочий день тощо.
У поєднанні позитивних та негативних властивостей акціонерних компаній системно розкривається їх глибинна внутрішня сутність. Від цього співвідношення значною мірою залежить ефективність роботи акціонерних підприємств (як і інших видів підприємств), а отже, величина витрат та отримуваний прибуток.
Акціонерний капітал (власність) поділяється на власний та позичений. Власний капітал засобів формується із отриманих від випуску і реалізації акцій та облігацій, і резервного капіталу, який утворюється у результаті відрахувань від прибутку та їх інвестування у виробництво. Власний капітал також може збільшуватися за рахунок наступних випусків акцій. З прибутку власникам акцій щорічно виплачують дивіденди. Але перед цим певна частина прибутку акціонерних компаній йде на сплату податків державі, заробітну плату і премії менеджерам, поповнення резервного фонду тощо. Резервний капітал також використовується для виплати дивідендів у період погіршення економічної кон'юнктури.
Позичений капітал утворюється за рахунок банківського кредиту та коштів, отриманих від випуску облігацій. На початку 90-х років в акціонерному капіталі наймогут-ніших 500 американських корпорацій засоби, отримані від випуску і реалізації акцій, становили майже 20%.
Розрізняють чотири види акцій: іменні, на пред'явника, привілейовані та прості. При продажу іменних акцій до книги реєстрації вносять відомості про кожну таку акцію (у тому числі про власника і час придбання акції), а також про їхню кількість у кожного акціонера. Такі акції, як правило, випускають великим номіналом.
При реєстрації акцій на пред'явника до книги вносяться лише відомості про їх загальну кількість. Акції на пред'явника випускають малими купюрами.
За розміром оптимального дивіденду акції поділяють на привілейовані та прості. На привілейовані акції дивіденди виплачують у формі стабільного, заздалегідь фіксованого відсотка незалежно від поточного прибутку компанії. Тому після задоволення прав власників облігацій дивіденди виплачують на привілейовані акції, а в разі ліквідації акціонерного товариства їх власникам повертають вкладені в акції кошти за їх номінальною ціною.
На прості акції виплачують дивіденди залежно від величини прибутку акціонерного товариства в поточному році. Тому із зростанням його власники основної кількості таких акцій отримують великі прибутки. Але власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні акціонерним підприємством.
Формально кожний власник акції є співвласником акціонерного товариства і має право на прийняття рішень. Насправді лише володіння певною кількістю акцій робить їх власника співвласником акціонерної компанії. Для цього слід мати таку кількість акцій, дивіденди на які становили б не менше 7—10% щорічної заробітної плати найманого працівника.
Щодо прийняття рішень акції поділяються на «одноголосі», «багатоголосі» та «безголосі». Серед населення розповсюджуються, як правило, «одноголосі», а керівництво акціонерними компаніями зосереджується в руках власників крупних пакетів акцій. За визнанням американського економіста Дж. Гелбрейта, права переважної більшості акціонерів ігноруються.
Власники звичайних акцій найбільше ризикують У разі погіршення економічної кон'юнктури або банкрутства компанії. Водночас останніми роками держава у багатьох розвинутих країнах світу створила певну систему захисту дрібних акціонерів від можливих втрат.
В Україні на початку 2001 р. налічувалося майже 15 млн. акціонерів, переважна більшість з яких не отримувала жодних дивідендів або отримувала мізерні суми, тобто була «паперовими» власниками. =
| Позитивними рисами акціонерної власності є: 1) за певних умов (наявності довіри до держави, повернення трудових заощаджень тощо) значне розширення джерела нагромадження за рахунок вкладів в ощадних банках. Здавалося б, ці кошти держава могла б також успішно використати на потреби населення, як і акціонерну форму нагромадження. Проте в ощадних банках використання вкладів повністю ізольоване від вкладників, а в акціонерних товариствах така ізоляція значною мірою усувається; 2) сприяння демократизації управління підприємствами, створенню їх матеріально-технічної бази в різних галузях промисловості, сільського господарства, поліпшенню використання робочого часу, функціонування жи- вої праці, зростанню творчої ініціативи робітників і службовців, їх залученню до управління виробництвом, демократизації відносин власності на підприємстві. Це допоможе подолати відчуженість працівників від засобів виробництва та виробленого продукту, від економічної, а отже, й від політичної влади; 3) забезпечення значного зменшення диспропорції в економіці: між попитом і пропозицією, між першими і другими підрозділами, групою «А» і групою «Б» тощо. Ця мета буде досягнута за допомогою акумулювання значної частини трудових заощаджень населення, швидкого будівництва на ці кошти підприємств, що випускатимуть гостродефіцитні товари (легкові автомобілі, малогабаритні трактори, вантажівки, відеотехніку тощо), надання цих товарів акціонерам, які вкладають свої гроші за цільовим призначенням. Частину устаткування для нових заводів можуть виготовляти підприємства-акціонери; 4) сприяння ефективному регулюванню кількості грошей. Так, продаючи акції, держава зменшує кількість грошей, а скуповуючи, збільшує її. Поширення акціонерної форми власності також сприятиме розвитку товарно-грошових відносин, впровадженню госпрозрахунку, самоокупності, самофінансування, самоуправління; 5) сприяння поліпшенню якості функціонування та розвитку техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, кооперування, концентрації виробництва тощо. Цієї мети буде досягнуто як через продаж акцій підприємствам-суміжникам, так і через посилення контролю працівників за якістю комплектуючих деталей; 6) сприяння раціоналізації процесу управління підприємством вищими організаціями. Зокрема, право міністерств і відомств бути пайовиками акціонерних підприємств послабить відомчу монополію, підвищить зацікавленість їх в активному розвитку підприємств і об'єднань, сприятиме скороченню управлінського апарату, демократизації процесу управління. Це посилить боротьбу з бюрократизацією, послабить адміністративні методи управління економікою; 7) прискорення міжгалузевого переливання капіталів в інші галузі, в яких виробляють гостродефіцитні товари народного споживання. Це стимулюватиме використання досягнень НТР з базових наукомістких галузей промисловості в АПК, легкій промисловості, сфері послуг. Негативними рисами акціонерної власності є: 1) можливість за допомогою акцій централізувати трудові заощадження і таким чином посилювати економічний контроль за значною кількістю населення; 2) купивши контрольний пакет акцій (нині для цього еобхідно зосередити в одних руках менше 5% їх загальної кількості), гігантські корпорації встановлюють конт-поль над дрібнішими компаніями, а через «систему участі», тобто багатоступінчасту систему залежності та кон-трол'ю, контролюють капітал інших фірм, який у декілька разів перевищує їх власні активи; 3) акціонерні компанії вдаються до різних фінансових махінацій на фондових біржах, здобуваючи додаткову можливість надмірного збагачення. Так, Дж. Гетті за короткий час збільшив одержане від батька майно з 15 млн. дол. до понад 2 млрд. дол. і став мільярдером, скуповуючи акції за «викидними» цінами у роки депресії; 4) за допомогою акцій активно ведеться підкуп вищих чиновників державного апарату, законодавців; 5) акціонерна форма підприємництва використовується як засіб економічного примусу для викуповування нерентабельних філіалів крупної монополії. Так, у 1982 р. корпорація «Дженерал моторз» змусила 1,4 тис. найманих працівників одного зі своїх заводів повністю викупити його. У тому ж році інша американська компанія «Нейшнл стіл» змусила 11 тис. осіб викупити один зі своїх нерентабельних сталеплавильних заводів. Ці нерентабельні, обтяжені боргами підприємства продаються, як правило, за ціну, яка перевищує їхню вартість. Так, щоб забезпечити належний технічний рівень сталеплавильного заводу «Нейшнл стіл», необхідно було витратити 650 млн. дол., а щоб завод вижив, — знизити рівень заробітної плати, пенсій, тривалість оплачуваної відпустки, подовжити робочий день. |
Економічні відносини — відносини і зв'язки між: людьми, що виникають у процесі суспільного виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ. Продуктивні сили, виражаючи відношення суспільства до природи, не вичерпують зміст економічної системи. Вона завжди включає в себе і певну суспільну форму продуктивних сил, і спосіб організації економічної системи, які створює сукупність економічних відносин між людьми.
Створення продукту за всіх умов є суспільним процесом. Факти свідчать, що люди виробляють життєві блага не ізольовано один від одного, не поодинці, а об'єднуючись певним чином, спілкуючись один з одним і взаємодіючи.
Суспільне виробництво в широкому розумінні складається з власне виробництва, розподілу, обміну і споживання. Це чотири фази чи сфери суспільного виробництва. [3, c. 39-41]
Виробничі відносини і спосіб виробництва. При аналізі структури економічної системи марксистська політична економія на перше місце ставила такий термін, як виробничі, а не економічні відносини. «В процесі виробництва люди вступають у відносини не тільки з природою, але й між собою, тобто вступають у виробничі відносини». К. Маркс, який активно використовував як термін «виробничі відносини», так і термін «економічні відносини», не дав чіткого їх розмежування.
Ми вважаємо, що найбільш загальною категорією є економічні відносини. Цей термін визнається економістами всіх шкіл. Що стосується терміна виробничі відносини, то його можна застосовувати при аналізі відносин і зв'язків, які виникають між людьми у сфері безпосереднього виробництва. Відносини між людьми у сфері виробництва складаються з: 1) привласнення предметів природи; 2) способу поєднання людського ресурсу із засобами виробництва; 3) відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва; 4) організаційно-економічних відносин, складовою яких є управління виробництвом; 5) відносин між людьми щодо привласнення засобів виробництва.
У сукупності ці відносини являють собою безпосередню суспільну форму продуктивних сил і спосіб їх організації та використання людьми в процесі виробничої діяльності. Соціальна визначеність виробництва проявляється в способі виробництва, або іншими словами — в економічній формації.
Єдність і взаємодія продуктивних сил, що перебувають на певному рівні розвитку, і даного типу виробничих відносин становлять спосіб виробництва. Іншою назвою способу виробництва є економічна формація.
Продуктивні сили і виробничі відносини перебувають у взаємодії і суперечливій єдності, яка є внутрішнім джерелом розвитку суспільного виробництва. Певний характер і рівень продуктивних сил зумовлює той чи інший тип виробничих відносин.
Відносини між людьми у сфері розподілу формуються в процесі привласнення створеного продукту різними категоріями працівників: підприємцями, власниками засобів виробництва і землі, орендарями та державою (через стягнення податків).
Відносини між людьми у сфері обміну виникають у процесі купівлі-продажу товарів підприємствами, домогосподарствами, торговельними організаціями, державою. У сфері споживання економічні відносини виникають і зав'язуються між виробниками споживчих товарів і послуг та їх споживачами. [4, c. 52-54]
У сучасних умовах важливе місце в економічних відносинах належить товарно-грошовим і ринковим відносинам. Техніко-, організаційно- і соціально-економічні відносини. Економічні відносини формуються також унаслідок взаємодії трьох відносно самостійних підсистем, якими є техніко-економічні, організаційно-економічні і соціально-економічні відносини.
Техніко-економічні відносини знаходять своє вираження у спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміні діяльністю між людьми, в економічних нормативах тощо. З ними тісно пов'язані організаційно-економічні відносини, які виникають у процесі організації виробництва, розподілу, обміну і споживання, в управлінні цими процесами. Безпосередньо вони виникають між керівниками різних ланок суспільного виробництва і найманими працівниками, в процесі маркетингової діяльності, планування, програмування тощо.
Техніко-економічні і організаційно-економічні відносини відіграють важливу роль у виробництві, розподілі, обміні і споживанні, ступінь їх розвитку є суттєвою характеристикою рівня усуспільнення виробництва, продуктивних сил суспільства. Техніко-економічні та організаційно-економічні форми — структура виробництва, поділ і кооперація праці, форми управління — є об'єктом вивчення політичної економії. Вони тісно і безпосередньо пов'язані з відносинами виробництва, розподілу, обміну і споживання, що основані на тих чи інших типах і формах власності, але в той же час суттєво відрізняються від них тим, що не виражають відносин привласнення. їх розвиток, подібно до розвитку продуктивних сил, сприяє ефективності суспільного виробництва.
Соціально-економічні відносини — це така суспільна форма виробництва, суть і основу якої становлять відносини власності на засоби виробництва, природні ресурси, людський фактор, життєві блага. До соціально-економічних відносин належить також соціально-економічний аспект трудових відносин (характер праці) та відносини розподілу. Наприклад, відносини розподілу життєвих благ у Швеції за своїм характером скоріше є соціалістичними, ніж капіталістичними. Вже в XXI ст. поступово створюється нова, постіндустріальна економіка, яка заперечує класово-формаційні утворення (капіталізм, соціалізм) і переводить економіку в постформаційну систему. [1, c. 58-60]