Тактичне і стратегічне управління як інструмент реалізації потенціалу КУ
У 1960-х роках у США та більшості країн Західної Європи почався «бум стратегічного планування», який базувався на домінуванні концепції підприємства як «відкритої системи» на мікрорівні, а також на розвитку прогнозування та індикативного планування на державному рівні. Постала потреба розробляти реальні та надійні плани майбутнього розвитку підприємств з урахуванням ситуації, що склалася, визначати перспективи на основі альтернатив розвитку, орієнтуватися передусім на ринкові та фінансово-економічні перспективи, наприклад на обсяги реалізації та доходу (підприємства та індивіда), прибутків, рентабельності капіталовкладень, ефективності тощо. Підприємство ставало більш залежним від попиту споживачів у визначенні перспектив свого розширення та подальшого існування. Розв’язання цих проблем зумовило перехід від довгострокового до стратегічного планування, яке за своїми основними ознаками було більш гнучким (рис. 1.4). Дж. А. Стайнер визначив чинники, що сприяли розвитку стратегічного планування протягом 1960—1980 років [76]:
· зростання розмірів підприємств завдяки підвищенню комплексності та диверсифікації діяльності;
· науково-технічний прогрес;
· розвиток зв’язків з іншими організаціями;
· зростання конкуренції на внутрішніх і зовнішніх ринках внаслідок їх заповнення;
· розвиток методології та інструментарію планування;
· наявність необхідної оргтехніки та кваліфікованих кадрів;
· лідирування підприємств, які більше уваги приділяли стратегічному плануванню.
Стратегічне управління - багатоплановий, формально-поведінко-вий управлінський процес, який допомагає формулювати та виконувати ефективні стратегії, що сприяють балансуванню відносин між організацією, включаючи її окремі частини, та зовнішнім середовищем, а також досягненню встановлених цілей.
Стратегічне управління - процес, за допомогою якого менеджери здійснюють довгострокове керування організацією, визначають специфічні цілі діяльності, розробляють стратегії для досягнення цих цілей, а також забезпечують виконання розроблених відповідних планів, постійно розвиваючись і змінюючись.
Стратегічне управління - це реалізація концепції, в якій поєднуються цільовий, системний, ситуаційний та інтегральний підходи до діяльності підприємства, що дає змогу встановлювати цілі розвитку, порівнювати їх з наявними можливостями (потенціалом) підприємства та приводити їх у відповідність за рахунок розробки та реалізації системи стратегій («стратегічного набору»).
Багато авторів публікацій з проблем менеджменту наголошували на змінах, що відбувались у сприйнятті дійсності власниками та керівниками підприємств: від оптимістичного погляду в майбутнє, яке обіцяло широкі можливості розвитку, до реалістичного розуміння того, що майбутнє — не за всіма параметрами краще за минуле.
Рис. 1.4. Порівняльна характеристика
довгострокового та стратегічного планування [7]
Стратегічне планування як явище та процес передбачення майбутнього та підготовки до майбутнього тлумачиться доволі широко:
· як інтегральний процес підготовки та прийняття рішень певного типу,
· як формулювання цілей та визначення шляхів їх досягнення,
· як забезпечення підготовленості підприємства для конкурентної боротьби на ринках тощо.
За умов глобалізації і швидкої зміни умов ведення економічної діяльності зростає потреба в переосмисленні ролі управління та посиленні відповідальності на всіх рівнях.
Це обумовлює потребу запровадження управління, побудованого таким чином, щоб, з одного боку, не втрачалась соціальна відповідальність, а з другого – не руйнувалися методи і механізми ведення бізнесу, забезпечувались його прозорість і користь власникам капіталу.
За умов глобалізації і швидкої зміни умов ведення економічної діяльності зростає потреба в переосмисленні ролі управління та посиленні відповідальності на всіх рівнях. Це обумовлює потребу запровадження управління, побудованого таким чином, щоб, з одного боку, не втрачалась соціальна відповідальність, а з другого – не руйнувалися методи і механізми ведення бізнесу, забезпечувались його прозорість і користь власникам капіталу. Такий підхід до новітнього управління проявився в багатьох організаціях, корпораціях у вигляді нових стандартів звітності, принципів корпоративного управління, форм спілкування з клієнтами, власниками, інвесторами і партнерами, відносин з державою та її представниками.
Оскільки застосування моделей стратегічного аналізу в українських умовах без урахування стану корпоративного управління на підприємстві є недоцільним.
А тому стан корпоративного управління на підприємстві має враховуватись під час проведення стратегічного аналізу та розробки стратегії.
Тактичне планування є плануванням діяльності підприємства на, поточний період існування з чітко вираженою конкретною метою і задачами. Таке планування утворює поточні плани, що включають конкретні показники і межі їх значень, досягнення яких обмежене поточним плановим періодом.
Тактичне планування розробляється і здійснюється для реалізації стратегічних планів. Термін "тактика" запозичений із військової лексики і першочергово означав маневрування силами, необхідними для найближчих цілей. Якщо стратегічне планування відповідає на питання чого хоче досягти підприємство (організація), то тактичне планування акцентує увагу на тому, як підприємство (організація) може досягти бажаного результату. Тактичне планування — це організована послідовність дій, розроблених з метою виконання стратегічного плану. Якщо стратегічне зосереджує увагу на ресурсах, середовищі, місії, то тактика стосується переважно людей та їхньої діяльності. Незважаючи на те, що тактичне планування залежить від багатьох чинників, які відрізняються в кожній конкретній ситуації, головну його лінію можна окреслити:
1) менеджеру слід з'ясувати, на виконання яких тактичних цілей, що випливають із широкої стратегічної мети, спрямоване планування;
2) коли стратегічний план змальовує ціль у загальному, то тактичний стосується конкретних ресурсів та часових меж. Стратегією може бути досягнення першості в галузі чи на ринку, тоді як тактичний план визначає діяльність, що приведе до досягнення цієї мети.
Крім того, тактичне планування передбачає використання людських ресурсів. Тактичні результати базуються звичайно на конкретній інформації, рішення в тактичних планах в меншій мірі схильні до ризику, так як вони стосуються головним чином внутрішніх проблем фірми. Показники тактичних планів відображають певні цифри і конкретні факти. Тактичне планування зосереджено на середніх і нижчих рівнях управління і тяжіє до рівнів конкретних підрозділів.
Тактична плани мають короткострокові (до року) і середиьострокові (до трьох років) періоди, тобто створюються і реалізуються на нижчих і середніх рівнях управління. Таким чином, весь процес планування слід уявити у вигляді наступних взаємопов'язаних етапів:
1-й етап. Оцінка підприємством (організацією) внутрішнього і зовнішнього середовища і формування стратегічних цілей.
2-й етап. Оцінка і аналіз стратегічних альтернатив розвитку підприємства (організації).
3-й етап. Вибір стратегії.
4-й етап. Розробка стратегічного плану.
5-й етап. Розробка середньостроких планів.
6-й етап. Короткострокове планування.
7-й етап. Перевірка результатів, їх співставлення з поставленими задачами, корегування. Для поєднання стратегічних і тактичних цілей організації розробляються середиьострокові плани, до числа яких відноситься бізнес-план, який є основою внутрішньофірмового планування.
3. Система погодження та затвердження стратегічних і поточних планових документів
Розробляючи систему стратегічного планування, кожне підпри-ємство обирає для себе найприйнятнішу схему, яка, з одного боку, являє собою перелік необхідних формальних процедур, для вико-нання яких потрібні знання фахівців, а з іншого — передбачає поєд-нання елементів творчості зі здоровим глуздом керівників, які не дуже схильні витрачати час на витончені процедури планування. Система стратегічного планування не покладається на «природний плин» обставин у досягненні успіху, а базується на системі планів, які дають змогу перетворити цілі та стратегії в реальні досягнення. Найскладнішою проблемою є те, щоб зрозуміти, яким має бути стратегічний план, з чого він повинен складатися, щоб відповідати тим вимогам, які роблять його незамінним для розвитку підприємс-тва. Загальні вимоги до змісту та структури стратегічного плану можна відстежити, аналізуючи визначення поняття «стратегічний план» різними авторами, які залежно від прийнятої концепції стра-тегічного планування, акцентують увагу на тих чи інших сторонах цього явища.
Існує досить багато визначень стратегічного плану, які допомагають розкривати його особливості [2, 4, 5, 13, 14, 15, 23, 26 тощо]:
місток, який пов’язує організацію із зовнішнім середовищем;
формальний інструмент урахування та подолання невизначеності у внутрішньому середовищі, що забезпечує «синдром наступної сходинки» в діяльності підприємства;
«путівник», який підприємство розробляє для себе, щоб іти до по-ставленої мети найкоротшим шляхом за допомогою розроблених об-грунтованих стратегій, сформованих у вигляді «стратегічного набору»;
відображення гіпотез про справи на ринку, поведінку конкурен-тів, розвиток (занепад) ділової активності взагалі;
уявлення керівника про майбутній стан об’єкта управління та шляхи досягнення цього майбутнього стану, закріплене в докумен-тах певної форми;
підприємницький план, який спрямовує підприємство на прави-льний шлях у потрібний час;
інструмент реалізації концепції цілеспрямованої поведінки, що дає змогу пов’язати в єдиний процес дії різних зацікавлених груп та осіб.
Стратегічний план має бути:
інструментом встановлення, документального оформлення та впровадження в повсякденну діяльність «стратегічного набору» під-приємства;
визначеним за термінами, зорієнтованим у майбутнє;
визначеним за витратами;
гнучким, що реагує на зміни в середовищі;
чітким, ясним, легким для сприймання;
легким для пояснення та можливим для виконання.
Стратегічний план не має бути:
п’ятирічним планом розвитку для кожної без винятку компанії (ця вимога дуже знайома всім керівникам пострадянських підприємств);
жорстким, зорієнтованим на досягнення конкретних виробничих ресурсних і ринкових показників (порівняйте: «план є закон»);
трактатом з бізнесу чи історії бізнесу.
Якщо стратегічний план не відбиває зовнішніх і внутрішніх змін, які, ймовірно, відбуватимуться протягом планового періоду, не міс-тить конкретних заходів та інструментів для їхнього виконання, то його можна вважати марним, тому що він не враховує реальності, а відтак — дезорієнтує.
Стратегічний план має кілька «зрізів» (рис. 4.8, 4.9):
«часовий» — передбачає існування довгострокових планів, прое-ктів і програм (останні за термінами можуть бути більш або менш тривалими відносно загальної системи стратегічного планування); інструментами для виконання стратегічних планів є середньо- та ко-роткострокові плани та бюджети.
«функціональний» — визначає напрямки та темпи розвитку (скорочення) окремих функціональних підсистем підприємства (ма-ркетинг, виробництво тощо);
«ресурсний» — визначає потреби та можливості забезпечення окре-мими видами ресурсів певних виконавців для реалізації стратегічних дій;
«виконавчий» — вказує на коло залучених до виконання страте-гічних заходів ланок і окремих виконавців, що дає змогу побудувати адресну систему стимулювання.
Стратегічний план має складну внутрішню структуру, що відо-бражає багатоцільовий характер діяльності підприємства і зумовлює необхідність формування системи планів, проектів і програм. Для невеликих і середніх підприємств може розроблятися єдиний план з відповідними розділами, а для великих підприємств і складних ор-ганізаційних формувань — об’єднань кількох підприємств типу асо-ціацій, концернів і консорціумів — кожний розділ може мати вигляд розгорненого плану або програми.
Стратегічні плани, проекти та програми зорієнтовані на розвиток підприємства і за цих умов — на продовження його «життєвого ци-клу». Треба зауважити, що навіть в умовах стагнації або кризи по-трібно розробляти стратегічні плани, які покликані розв’язати най-важливіші проблеми в роботі підприємства і залежно від його стану перевести його від стагнації до розвитку або (в разі відсутності пер-спектив) ліквідувати з найменшими втратами для власника.
На рис. 4.8 показано загальну структуру стратегічного плану, який за змістом відповідає сутності «стратегічного набору» (розд. 3.7).
Основою будь-якого стратегічного плану є продуктово-товарні стратегії, тому можна виокремити план залучення нових споживачів (СЗГ) і підтримання контактів з наявними споживачами (наявними СЗГ); на цій основі формуються плани розподілу та реклами, това-рообігу, реалізації та руху готової продукції. В свою чергу, ці плани є основою планів отримання доходів, прибутків тощо.
Так, план (або розділ) отримання доходу від реалізації продукції складається «в розрізі» окремих видів продукції, що передбачаються до випуску. При цьому треба оцінити вплив таких складових: рівня стабільності ринку; конкурентної позиції фірми на ринку; потенціа-лу інновацій (різного типу). Це вимагає тісного зв’язку з планами маркетингу, виробництва, НДПКР тощо.
Згідно з концепцією «стратегічного набору», досягти необхідних темпів розвитку підприємства у довгостроковій перспективі можна лише за умови існування забезпечуючих стратегій. Як зазначалося, забезпечуючі стратегії (ресурсного та функціонального типу) існу-ють у формі планів та програм і створюються для встановлення суб-ординації та управління різними напрямками діяльності підприємст-ва. Вони розробляються для кожного напрямку діяльності: охоплюють маркетинг, НДПКР, фінанси, персонал тощо. Їхня роль — у підтриманні та забезпеченні цільових параметрів розвитку (скоро-чення) того чи іншого напрямку діяльності (бізнесу), наданні йому конкретної форми та визначенні внеску в загальні стратегії підпри-ємства. Через забезпечуючі плани та програми відбувається інтегра-ція діяльності підприємства по всьому «стратегічному набору», до-сягаються синергійні характеристики системи.
Стратегічні проекти та програми
Із самого початку стратегічне планування набуло форми системи «прогнозування — програмування — бюджетування», в якій відбилася спадкоємність планових документів, різних за термінами розробки та виконання. Ця досить поширена система продемонструвала свою ефек-тивність у Пентагоні. У СРСР була спроба повторити цей позитивний досвід у 1979 р., коли Постановою ЦК КПРС і РМ СРСР № 695 «Про вдосконалення планування і підвищення ефективності виробництва та якості роботи» впроваджувалася подібна система «прогноз – програма – план». Деякі автори досліджували цю систему, але повністю вона за-стосована не була через вплив об’єктивних і суб’єктивних причин. Водночас цільові комплексні програми були прикладом стратегічної діяль-ності на макро- та мікрорівні радянської економіки.
Рис. 4.8. Загальна структура стратегічного плану підприємства
Стратегічна програма — це координуючий документ, який є економічно та науково обгрунтованою системою пов’язаних між со-бою, і націлених на реалізацію конкретної комплексної мети соціально-економічних, науково-технічних та організаційно-господарських заходів, узгоджених за термінами, виконавцями (співвиконавцями) та забезпечених необхідними ресурсами.
Програма складається з певних програмних заходів.
Програмний захід — це наповнена конкретним змістом певна дія, спрямована на досягнення якої-небудь поточної мети (пов’язаної з досягненням стратегічних цілей через «дерево цілей»), для виконан-ня якої обгрунтовано та встановлено виконавців (співвиконавців), терміни та необхідні обсяги всіх видів ресурсів.
Проект — одноразова сукупність цілей, стратегій, задач та дій, що має системні характеристики відносно взаємозв’язку ресурсів, послі-довності виконання робіт і залучення спеціалістів певного профілю.
Стратегічна програма (проект) матиме найвищий результат, як-що програмні заходи, передбачені для виконання програми, будуть являти собою системну цілісність, тобто матимуть обгрунтовані зв’язки, порядок здійснення та взаємопідсилення.
Характеристики стратегічної програми — це набір визначаль-них для певної програми кількісних та якісних ознак, особливостей, властивостей, що пов’язані з процесом досягнення цілей програми та оцінкою результатів її виконання.
Щоб кількісно та якісно виразити характеристики програми, які фік-сують стан об’єкта управління в процесі реалізації програми, використо-вують різноманітні кількісні та якісні показники, що конкретизують про-гнозні оцінки розвитку об’єкта, для якого розробляється програма.
Доцільно виокремлювати такі програми дій:
1) спрямовані на контрольовані внутрішні фактори:
програма автоматизації праці;
програма зниження витрат;
програма раціоналізації структури виробничих і допоміжних процесів;
програма введення днів «ефективності» для залучення робітників до процесу вдосконалення виробництва тощо;
2) спрямовані на зовнішнє середовище:
програма створення страхових запасів із використанням іноземних джерел ресурсів;
програма нагромадження банків стратегічної інформації;
програма рекламної компанії для виведення на ринок нової про-дукції;
організація СГЦ і підписання договору з великими оптовими ба-зами в одній із країн СНГ.
Стратегічні програми будь-якого змісту реалізуються через сис-тему стратегічних, поточних та оперативних планів (рис. 4.9).
Рис. 4.9. Принципова схема взаємозв’язку цілей розвитку та системи планів
Аналогічно можна розглядати перелік проектів:
1) спрямовані на внутрішнє середовище: проект створення ново-го виду продукції;
проект освоєння процесу складання дизельних моторів з імпортних комплектуючих з поступовим перенесенням виробництва деяких з них на власні виробничі потужності;
проект розробки нової технологічної лінії тощо;
2) спрямовані на зовнішнє середовище:
проект будівництва спільного з постачальниками підприємства з очищення промислових відходів;
проект наукових розробок щодо створення нових матеріалів;
проект створення торгівельної мережі тощо.
Система стратегічних, поточних та оперативних планів
Як зазначалося, лише взаємопов’язана система стратегічних, по-точних та оперативних планів дає змогу здійснити необхідні пере-творення на підприємстві. На рис. 4.10 показано схему взаємозв’язку стратегічних і поточних планів і відмінності в їхньому змісті.
Рис. 4.10. Зміст та зв’язок стратегічних і поточних планів підприємства
Поточні плани складаються з метою конкретизації, доповнення та коригування стратегічних планів з урахуванням конкретної ситу-ації, що склалася на початок планового періоду. Цей тип планів пе-редбачає визначення проміжних цілей та завдань, а також заходів щодо їхнього досягнення, тобто є інструментом реалізації стратегіч-них настанов. На цій підставі можна стверджувати, що мають існу-вати ретельно опрацьовані поточні, оперативно-тактичні плани та бюджети, без яких неможливий розвиток підприємства.
Так, виробнича програма підприємства далі конкретизується в календарних планах (півріччя, квартал, місяць), у яких детально розраховуються цілі та завдання, поставлені у стратегічному плані. Календарні плани виробництва складаються на основі відомостей про наявність замовлень, забезпеченість їх матеріальними ресур-сами, ступінь завантаження виробничих потужностей і їхнього ви-користання з урахуванням обумовлених термінів виконання кож-ного замовлення. У календарних планах виробництва передбачаються витрати на реконструкцію наявних потужностей, заміну устаткування, виконання окремих робіт по спорудженню нових підприємств, тобто зв’язок з планами науково-технічного та орга-нізаційного розвитку.
Потрібно зазначити, що квартальні й місячні плани традиційно визначають межі, в яких кожний цех звітує перед керівництвом під-приємства про факти виконання своєї виробничої програми, а отже, про досягнення кількісних і якісних показників роботи. Цим самим підбиваються підсумки реалізації загальних цілей підприємства, окремих цілей і завдань кожного цеху. В плани по збуту продукції та наданню послуг включаються показники з експорту продукції, зарубіжному ліцензуванню, наданню технічних послуг.
Оперативні плани реалізуються через систему бюджетів або фі-нансових планів, які складаються звичайно терміном на один рік або на коротший термін по кожному окремому підрозділу (наприклад, СГЦ), а потім вже об’єднуються в єдиний бюджет або фінансовий план фірми, підприємства.
Бюджет і його формування — важливі елементи в циклі контро-лю й планування, який можна описати так: процес взаємодії, в ході якого на певний період встановлюються види діяльності та необхід-ні для них кошти в кількісному вираженні (найчастіше за допомо-гою фінансових показників), тобто їхній розмір фіксується в бюджетах, за допомогою цього визначається відповідальність менеджерів за виконання тих чи інших робіт, тобто контроль.
Бюджетні пропозиції складаються на підприємстві на різних рів-нях. Будь-який підрозділ організації може скласти свій бюджет; та-кий бюджет нерідко розглядається як своєрідний план-договір між менеджерами різного рівня, де їхні завдання, обов’язки та відпові-дальність перекладаються на мову конкретних дій, які треба реалі-зувати в майбутньому протягом певного періоду.
У загальному вигляді процес бюджетування складається з таких етапів:
загальні цілі (в тому числі обсяги продажу);
підготовка відділами та підрозділами оперативних кошторисів;
аналіз, перевірка кошторисів, розподіл ресурсів, опрацювання пропозицій у відділах;
підготовка загальних бюджетів з постатейним урахуванням ре-сурсів і використанням фондів.
Можливості виконання певного обсягу робіт, передбачених стра-тегічними планами, визначаються наявними ресурсами (чи тими, які може залучити підприємство в плановому періоді), а також кошто-рисами витрат, необхідних для виконання цих робіт.
При складанні кошторису треба оцінити (та виконати розрахунки в різних варіантах) вплив таких факторів:
можливих інтервалів зміни окремих видів витрат, зумовлених змінами на ринку;
варіантів постачання сировини та матеріалів із різних джерел;
застосування різних методик планування витрат на виробництво.
Варіанти розвитку подій та розподілу ресурсів між окремими на-прямками, відображено в системі альтернативних планів.
Альтернативні плани — це заздалегідь спрогнозовані й кількісно визначені варіанти розвитку подій і розроблені для кожного з варіа-нтів системи заходів, які має здійснити підприємство щоб досягти своїх цілей у випадках, коли діючі плани виконати неможливо (в ра-зі зміни параметрів макро- та мікросистем, в умовах кризи тощо) або вони втратили свою актуальність.
Альтернативні плани існують на кожному з рівнів: стратегічно-му, тактичному, поточному та операційному. Ознакою цих планів є те, що вони намагаються дати відповідь на запитання: «Що буде, якщо…?» Так, підприємство планує створити в наступному році 10 нових збутових точок, для чого розроблений основний план. Однак, зважаючи на різні обставини, треба розробити щонайменше ще два варіанти планів: для негативного (на основі песимістичного прогно-зу) та сприятливого (на основі оптимістичного прогнозу) розвитку подій. У першому випадку (при зростанні інфляції, падінні життєво-го рівня населення, а також збільшенні неплатежів між підприємст-вами тощо) підприємство може розраховувати на забезпечення ефе-ктивної діяльності не більш як 2 – 3 додаткових торговельних точок (можливо і не треба орієнтуватися на збільшення обсягів продажу і відкриття нових точок). У другому випадку (при зниженні інфляції та спаді виробництва, стабілізації або підвищенні життєвого рівня) підприємство може сподіватися на те, що навіть 15 нових торгове-льних точок зможуть ефективно функціонувати, підвищивши зага-льні характеристики діяльності підприємства за рахунок більш ак-тивної діяльності на ринку. Обидва випадки мають бути оформлені у вигляді альтернативних планів з усіма необхідними обгрунтуван-нями та розрахунками.
Процес розробки альтернативного плану містить такі етапи:
1. Розробка (вибір) методики формування альтернативних планів.
2. Ідентифікація можливих подій (оцінка ймовірності їхнього на-стання), що впливають на зміст і часові характеристики плану.
3. Розрахунки техніко-економічних показників, які б характери-зували параметри можливих подій для кожного з випадків, які ма-ють високу ймовірність.
4. Оцінка результатів, отриманих після закінчення плану або пе-рехід до альтернативного плану.
5. Моніторинг ситуації, контролінг діючих планів та, в разі по-треби, введення альтернативного плану.
Систему планів підприємства доповнюють одноразові, постійно діючі організаційні плани, технологічні схеми прийняття рішень.
Одноразові плани розробляються для здійснення певного заходу, дії або пункту (розділу) плану. Вони можуть існувати також у ви-гляді завдань програм або проектів. Програма, як правило, розроб-ляється для розв’язання складної проблеми з досить великою кількі-стю співвиконавців. Проект, як правило, створюється для менш складних, тривалих і масштабних проблем, які можна описати в те-рмінах «цілей досягнення». Для забезпечення їх виконання необхід-но розробляти обгрунтовані одноразові плани, що є етапами на шля-ху досягнення цілей.
Постійно-діючі плани розробляються для таких типів діяльності, які повторюються за певні відрізки часу.
Технологічні схеми прийняття та узгодження рішень — це по-стійно діючі плани, згідно з якими визначаються основні вимоги, етапи та процедури прийняття та виконання типових рішень для іс-нуючої організації.
Технічні процедури з розробки планів програм і проектів — це ста-ндартні, постійно діючі плани, в яких визначено послідовність етапів з розробки та узгодження планів, проектів і програм різних типів. Вони найчастіше існують у вигляді «плану розробки плану» (рис. 4.8).
Процес розвиненого планування передбачає наявність «плану розробки плану», який дає змогу значною мірою уникнути випадко-востей, свідомо сформувати плани подальшої діяльності підприємства. У «плані розробки плану» встановлюється порядок здійснення робіт із визначенням змісту інформації, яку потрібно надати окре-мим виконавцям у певні терміни з метою формування загального стратегічного плану підприємства. У табл. 4.2 наведено фрагмент «плану розробки плану», в якому в загальному вигляді представлено деякі види робіт.
Окреме місце займають так звані організаційні плани, які є зв’язуючою ланкою між процесом планування та виконанням планів.
Організаційні плани є постійно діючими. В них описано правила та процедури виконання окремих видів діяльності, що існують в ор-ганізації. Вони пов’язані з іншими організаційними документами (наприклад, з положеннями про підрозділи, посадовими інструкціями тощо).
Організаційні плани формуються на таких засадах. Розробка стратегій по окремих напрямках діяльності — процес, у якому бе-руть участь лінійні та функціональні ланки підприємства залежно від типу ОСУ (розподілу повноважень та рівня самостійності окре-мих напрямків і наявності управлінського апарату, який здійснює керівництво діяльністю окремого напрямку). Доцільно призначати лінійного керівника, який відповідає за окремий напрямок виробни-чо-збутової діяльності, а також, залежно від обсягів управлінської праці, — функціональних посадових осіб або ланки, тобто формува-ти виробничо-управлінський підрозділ і ланки. Керівник та функціональні фахівці (якщо таких призначено) визначають цілі для підрозділу, який відповідає за певний напрямок діяльності, стратегії та їхнє виконання. Окремо треба сказати про ступінь самостійності окремих підрозділів у розробці стратегій різного типу.
У диверсифікованій фірмі рівень узгодження окремих стратегій залежить від типу диверсифікації, яка зумовлює тісноту взаємо-зв’язку між окремими виробничо-управлінськими формуваннями і, зрештою, їхню самостійність. Інтервал рішень щодо впливу на стра-тегічні процеси в нижніх (виконавських) ланках підприємства міс-титься в інтервалі:
від прямого впливу на розробку стратегічного плану в напрямку діяльності (діяльність в СЗГ згідно з продуктово-товарною стратегією) як санкції вищого керівництва для досягнення централізовано визначених (відібраних на основі аналізу «портфеля») стратегічних напрямків розвитку (це можливо при тісному зв’язку окремих СЗГ).
до ініціативної розробки стратегічного плану в більш або менш автономному підрозділі, який потім узгоджується в центральному апараті управління (за цілком непов’язаними між собою СЗГ).
При цьому на забезпечуючі стратегії (ресурсні та функціональні) безпосередньо впливають лінійні керівники відповідальних функці-ональних підрозділів. Вони делегують повноваження щодо розробки цих стратегій своїм підлеглим, що працюють на певних ділянках. Одночасно доводяться параметри загальних (для даного підрозділу) стратегій і передаються повноваження щодо розробки відповідних планів (або їх розділів). Організаційні плани розробляються для за-безпечення виконання основних планів.
Через організаційні плани забезпечується залучення співвиконавців до реалізації стратегічних планів, тому чим раніше буде зроблено «підключення» виконавців до процесу планування, тим актив-нішу участь вони братимуть у виконанні запланованих робіт.
Планові показники
Зміст планів інтерпретується в системах відповідних абсолютних і відносних показників, різноваріантні розрахунки яких дають змогу приймати рішення щодо вибору того чи іншого варіанта розвитку підприємства. Для кожного з планів (розділів стратегічного плану) характерні специфічні показники (див. с. 288).
Зв’язок між окремими планами (підрозділами стратегічного плану) здійснюється через певні показники. Так, досягнення запланованих фі-нансових показників є результатом діяльності всього підприємства. Для цього треба забезпечити виконання всіх підрозділів плану і досягнення кінцевих результатів окремих видів робіт. Наскрізні показники дають змогу встановлювати однозначні для сприймання контрольні точки — певний рівень визначених показників. Це означає, що розрахунок плано-вих та фактичних показників дає кількісне визначення планів, створює умови для організації ефективного контролю за діяльністю як окремих ланок підприємства, так і всього підприємства. Зіставлення планових і фактично досягнутих параметрів системи, відносно якої здійснюється плановий управлінський вплив, допомагає визначити темпи руху у ви-значеному через стратегічні орієнтири напрямку.
Основні показники планів такі:
план маркетингу — обсяги і приріст продажу, частка ринку та її зміни, витрати й ефективність роботи служби маркетингу, ціни та їхня динаміка тощо;
план з виробництва — обсяг продукції у натуральних показниках: собівартість, рівень витрат на виробництво, ефективність виробництва, рівень використання виробничих потужностей, рівень якості (в тому числі сертифікації), техніко-організаційний рівень виробництва тощо;
фінансовий план — прибутковість, рентабельність (у тому числі ROE, ROI, ROA і т. п.), авансовий капітал в обороті, структура капі-талу, коефіцієнти ліквідності, фінансової усталеності тощо;
план по персоналу — чисельність, структура, плинність кадрів, рівень і динаміка платні, рівень кваліфікації тощо;
план по НДПКР — науково-технічний рівень розробок, витрати, дослідження та розробки, патентна «чистота» розробок, рівень нау-ково-технічного потенціалу тощо.
Контрольні точки знаходять своє відображення у характеристиках оргпланів. Наявність організаційних планів створює певні умови для їхнього виконання; однак для того, щоб забезпечити досягнення стра-тегічних орієнтирів, потрібно здійснити такі кроки, щоб стратегічна та поточна діяльність не «конфліктували» між собою. Проходження наведених етапів забезпечує досягнення поставлених завдань.
1. Доведення завдань до виконавців або підтвердження необхід-ності виконання ініціативних рішень:
контроль розуміння;
коригування стратегії (в разі потреби);
взаємодоповнення стратегічних і поточних планових завдань.
2. Розробка планів — графіків та взаємодія в межах існуючої та створюваної оргструктур:
призначення (або підтвердження повноважень діючих) керівників за напрямками стратегічних завдань і визначення способу виконання;
урахування формальних і неформальних зв’язків між виконавця-ми та співвиконавцями і встановлення методів координації;
визначення «контрольних точок»;
налагодження зворотного зв’язку (контроль, облік та аудит).
3. Забезпечення ресурсами та створення системи мотивації вико-навців і співвиконавців.
4. Організація процесу виконання стратегічних завдань.
5. Аналіз та оцінка досягнутих результатів, прийняття рішень щодо коригування стратегії та «стратегічного набору».