Основні соціально-економічні передумови та причини виникнення споживчої кооперації

Зміст

· Вступ

· 1. Основні соціально-економічні передумови та причини виникнення споживчої кооперації

· 2. Правові передумови та причини виникнення споживчої кооперації

· Висновки

· Список використаної літератури

Вступ

У дореволюційній та сучасній науковій літературі ведеться тривала дискусія щодо питання про характер причин, які зумовили появу кооперативних товариств на землях Російської імперії. Одна частина дослідників віддає перевагу суб'єктивному факторові. На їх думку, виникнення кооперативних асоціацій було зумовлене, насамперед діяльністю держави та невеликої купки інтелігентів, які прагнули втілити європейський досвід кооперативного будівництва у своїй країні [1, с.14-15].

Інша група науковців (С. Прокопович, В. Половець, І. Фарутін та ін.) навпаки, вважає, що поява кооперативів у другій половині ХІХ ст. детермінована об'єктивними чинниками: розвитком капіталістичних відносин і потребою населення в кооперативних формах самозахисту [2, с.214]. Означену точку зору поділяє й автор роботи. Жоден громадський рух, яким була і кооперація, не є життєздатним, якщо не буде достатньої кількості людей, зацікавлених в його існуванні, та відповідних умов, необхідних для його розвитку.

Основні соціально-економічні передумови та причини виникнення споживчої кооперації

Першою необхідною передумовою зародження кооперативного руху є проникнення капіталістичних відносин в економіку країни та формування ринкової системи.

Споживчі кооперативи, становлячи об'єднання дрібних споживачів товарної продукції, можуть функціонувати лише за умов панування в економіці країни капіталістичного укладу та розвинених товарно-грошових відносин. Цілком слушно, в цьому плані, виглядає висновок, зроблений відомим російським теоретиком кооперативного руху М. Хейсіним, який казав: "Головною причиною зародження кооперації є вплив капіталізму на народне господарство. Доки панує натуральне господарство, потреби в кооперації немає" [3, с.15]. Повністю погоджуючись з думкою дослідника, додамо, що відсутня не лише потреба, а й можливість утворення кооперативних організацій, оскільки останні, як продукт ринкової системи, поза нею існувати не можуть. Головною функцією споживчих товариств є постачання населення необхідними їм товарами. Зрозуміло, що вона може бути реалізована лише за наявності розвинутого товарного виробництва, широкого кола споживачів та розгалуженої системи доставки і реалізації виробленої продукції.

На українських землях, що входили до складу Російської імперії, остаточний перехід від феодальних до капіталістичних форм господарювання відбувається у другій половині ХІХ століття. Саме тоді внаслідок проведення царським урядом серії "великих реформ” було ліквідовано підвалини старого, віджилого економічного ладу, в якому загалом переважало натуральне господарство і ремісниче виробництво, а внутрішня торгівля зосереджувалась в руках невеликої групи посередників, орієнтованих на заможне населення.

Натомість, відбувається капіталізація економіки та формування ринкової системи, побудованої на пануванні товарно-грошових відносин. Про це, зокрема, свідчить:

1. Виникнення ринку вільнонайманої праці - головної умови розвитку капіталізму. Наприкінці ХІХ ст. кількість постійних та поденних найманих робітників, зайнятих у народному господарстві України, становила близько 2 млн. чоловік. Більшість з них, за висновком сучасного дослідника І. Десятнікова, були малоземельними селянами, які не могли самостійно забезпечити себе і свою сім'ю необхідним мінімумом продовольчих товарів і вимушені були вдаватися до продажу своєї робочої сили [4, с.53-54].

2. Прискорений розвиток фабрично-заводської промисловості, яка починає поглинати дрібнотоварне та мануфактурне виробництво. Так, якщо в 1860 р. в Україні налічувалося 2147 промислових підприємств, на яких працювало 86 тисяч робітників, то вже в 1895 році на українських землях було зафіксовано 30 тисяч великих та середніх промислових об'єктів з-понад двохсоттисячною армією працівників [5, с.28].

3. Утягнення селянських господарств у товарно-грошові відносини. Головну роль у них продовжувало відігравати зернове землеробство. Проте, на відміну від попереднього періоду, основна частка виробленої продукції йшла не на задоволення особистих потреб, а реалізовувалася на внутрішньому та зовнішніх ринках. Одним із свідчень товаризації селянських господарств є збільшення виробництва зернової продукції в ході зростання потреби в ній на світових ринках, яке відбувалося протягом 60-х - 80-х рр. ХІХ ст. Так, площі орних земель, зайнятих під зернові культури, збільшилися з 1860 до 1887 рр. на Лівобережжі - на 131,2, Правобережжі - 112,7 і Південній Україні - на 207,5% [6, с.12].

З розвитком промисловості та сільського господарства активізувався і внутрішній ринок. Унаслідок підвищення попиту населення на промислові та продовольчі товари відбувається значне розширення обсягів внутрішньої торгівлі. Насамперед, це виявилося у зростанні числа дрібних торгівців у 1882 р. державні органи видали 54 тис. посвідчень на розвізну та понад 1,8 тис. - на розносну торгівлю. Збільшилася і кількість закладів стаціонарної торгівлі: магазинів, крамниць, ларків, палаток тощо. Так, на Київщині, Харківщині та Херсонщині працювало близько 30 тис. торгівельних закладів, товарообіг яких становив більше 3000 млн. руб. [7, с.415].

Велику роль у розвитку товарообміну між містом і селом, а також між окремими районами імперії відігравала ярмаркова торгівля. Уже в перше десятиліття ХХ ст. на Україні нараховувалося 260 ярмарків, переважно місцевого значення, товарообіг яких дорівнював 6-7% від загального внутрішнього товарообігу в російській державі. Наявні статистичні дані про загальну вартість проданих на окремих ярмарках товарів вражають своєю величиною - Сретинській торговий ярмарок мав товарообіг 800 тис. руб., Успенський - 100 тис. руб. [8, с.168].

Таким чином, наведені вище факти переконливо свідчать, що економіка України позбувається свого натурального характеру і переходить на ринкові рейки. Це, зі свого боку, створювало потрібну економічну базу для становлення кооперативних товариств.

Поширення капіталістичних відносин на українських землях, окрім створення економічних засад функціонування кооперативів, мало своїм наслідком і поступове формування відповідної соціальної бази кооперації. Загальновідомо, що жоден рух, у тому числі і кооперативний, не буде життєздатним, доки у суспільстві не сформується прошарок зацікавлених у його існуванні людей. "Історичний досвід свідчить, - писав провідний кооперативний діяч початку ХХ ст.А. Меркулов, - що обов'язковою умовою розвитку кооперації було певне середовище, яке сприймало ці ідеї, значний контингент людей реально зацікавлених у розвитку кооперативних форм ” [9, с.12]. Істинність цієї тези на сьогодні не викликає жодного сумніву у провідних дослідників кооперативного руху. А ось питання про наявність такої соціальної бази в Російській імперії саме у другій половині ХІХ ст., є одними з найбільш дискусійних у сучасній історичній науці. Донедавна у працях, присвячених історії дореволюційної кооперації, ступінь готовності пореформеного суспільства до участі в кооперативному будівництві оцінювалася цілком позитивно. Проте, останнім часом, з'явилися публікації, автори яких зробили спроби переглянути усталені погляди. Так, В. Єгоров робить такий висновок: "селянська реформа і подальша економічна політика не сприяли створенню соціальної бази кооперації - середніх верств населення" [10, с.9].

На наш погляд, причинами таких діаметрально протилежних оцінок є змішування дослідниками таких двох різних понять, як "потреба" та "можливість”. Автор цієї роботи схильний вважати, що у другій половині ХІХ ст. потреба населення в появі кооперативних організацій уже була наявною, а ось реальні можливості щодо участі представників окремих прошарків у кооперативному русі були далекими від ідеальних. Розглянемо означену проблему більш докладніше.

Передовсім, звернемо увагу на матеріальні умови життя українського населення і спробуємо визначити, чи було воно зацікавлене в організації споживчих товариств.

У випадку з сільською торгівлею, обважування та фальсифікація товарів у лавках місцевих крамарів досягла нечуваного розмаху. Для прикладу наведемо уривок статті, опублікованої в "Новоросійському телеграфі" в 1869 році, в якому описується стан торгівлі в місті Одесі. Кореспондент цього видання пише: "У дрібних торгівців важливу роль грає обважування та підмішування. Кофе дає гарний прибуток торгівцям, оскільки вони домішують туди каміння, шелеху та ін. … Масло дає величезні бариші, позаяк на цьому товарі легше усього обвішувати покупця. Макарони, крупа, рис тримаються в сирості та обсипаються дешевим сортом муки, задля збільшення ваги. Виписуючи чай різних сортів і різної вартості, торгівці у вищі сорти додають нижчі в будь-якому обсязі” [11, с.1]. Подібна ситуація склалася і в Києві, де місцеві власники торгівельних закладів вдавалися до розбавлення вина, і воно, за висловом самих покупців, "скоріш походило на кислі ліки аніж на напій”, а пшеничну крупу, яка надходила у продаж "підфарбовували жовтою фарбою” [12, с.2].

Про значне загострення цієї проблеми в містах може свідчити той факт, що більшість засновників міських споживчих товариств, які діяли на початку 60-х - 70-х рр. ХІХ ст. на землях Наддніпрянської України, у статуті або у зверненні до губернатора обґрунтовували необхідність відкриття кооперативів саме потребою у захисті населення від указаних явищ. Так, причиною створення споживчого товариства в м. Житомирі стало прагнення його мешканців позбутися "експлуатації зі сторони приватних торгівців" [13, арк.1], у м. Барі - "позбавитися від визиску місцевих торговців" [14, арк.1], на залізничній станції "Київ” - "споживати продукти кращої якості за більш низькими цінами” [15, арк.8], у м. Шполі - захистити себе "від експлуатації євреїв” [16, арк.1].

Обнадійливим з точки зору перспектив розвитку кооперації в містах і містечках було зростаюче в них населення. З 1858 до 1897 року кількість міських жителів збільшилася більш ніж у 2,2 рази: з 1,2 млн. до майже 2,7 млн., а мешканців містечок за цей же період у 1,7 разів: з 1,2 млн. до 2 млн. [17, с.44-45].

Очевидно, що в складі населення зростала частка незаможних прошарків, які об'єктивно потребували кооперативного самозахисту. Насамперед, мова йде про наймане робітництво, соціально-економічне становище якого в пореформений період було вкрай тяжким. Обезземелення селянства та занепад кустарних промислів призвели до вивільнення значної маси робочих рук - за підрахунками сучасних дослідників, надлишок сільського робочого населення в Україні у другій половині ХІХ ст. коливався в межах 60-70% [4, с.53]. Значна частина з них подалася на пошуки роботи до міста, проте молода українська промисловість ще не була здатна забезпечити усіх бажаючих робочими місцями. Як наслідок, пропозиція робочої сили почала перевищувати попит, і це одразу позначилося на рівні заробітної платні - після скасування кріпосного права вона починає стрімко падати [18, с.62]. Одночасно, власники підприємств, користуючись сприятливою для себе кон'юнктурою на ринку праці, починають посилювати експлуатацію робітничого населення, що призвело до ще більшого погіршення їх матеріального становища. ”Усюди на фабриках і заводах, - писав один з фабричних інспекторів наприкінці ХІХ ст., - робітник поставлений в тяжке становище, він не може існувати власними заробітками … внаслідок нестачі коштів, поганої оплати та обрахунку він усюди погруз у боргах. постійно їсть один лише чорний хліб та п'є лише воду” [19, с.24-25].

Однією з основних форм експлуатації робітників у другій половині ХІХ ст. був примусовий характер продажу їм найбільш важливих товарів за підвищеними цінами через систему фабричних лавок, які створювалися на більшості підприємств. Даючи загальну оцінку цьому явищу, фабричний інспектор А. Мікулін зазначав: " Здебільшого крамниця є для власника додатковим підприємством при його фабриці, причому іноді навіть важко розрізнити, чи крамниця існує при фабриці або ж, навпаки, фабрика при крамниці, доставляючи останній лише певний контингент покупців, які не мають право торгуватися в ціні товару й вимагати його гарної якості, а повинні брати те, що дають" [20, с.74].

Відкриваючи фабричну лавку, власник підприємства одночасно досягав двох важливих для себе результатів. По-перше, він отримував додаткові прибутки від реалізації товарів за підвищеними цінами, повертаючи собі таким чином частину сплачених робітникові коштів. За підрахунками відомого радянського дослідника Ю. Кір'янова, кожного року робітники втрачали на переплаті за куплений у фабричній лавці товар понад 10 - 20 % свого заробітку [21, с.142-143]. По-друге, примусове кредитування працівників збільшувало їх залежність від господарів фабрики. Так, працівники Кожанського цукрового заводу, який розташовувався в одному з селищ Київської губернії, розповідали, що адміністрація заводу примушувала брати їх у борг товари, які інколи не були навіть їм потрібні, а пізніше самостійно вираховувала з заробітної плати кошти на оплату цих боргів. У результаті, як свідчили працівники, "їм досить часто доводилося отримувати плату в дуже незначному розмірі, а деякі, сплативши повністю всю місячну платню, продовжували залишатися боржниками ” [22, арк.2].

Подібна система торгівлі, побудована на продажі дорогого і неякісного товару, викликала значне обурення в робітників підприємств. Тому не дивно, що вимога закриття фабричних лавок постійно звучала під час організованих робітниками страйків, а в окремих випадках вони вдавалися до фізичного знищення ненависних їм торгівельних закладів.

Таким чином, вищенаведені факти свідчать, що у другій половині ХІХ ст. населення українських міст та селищ, відчуваючи неможливість повною мірою задовольнити свої зростаючі споживчі потреби, внаслідок різкого збільшення цін та спекулятивного характеру торгівлі об'єктивно потребувало кооперативних форм самозахисту.