Становлення та розвиток теорії інновацій
Зародження інноваційної теорії відноситься до початку XX ст. і відображене в працях західноєвропейських учених. Але питання, пов'язані з науково-технічним прогресом та його впливом на розвиток (трансформацію) суспільства, вивчалися й висвітлювалися в економічних теоріях, починаючи від класиків політекономії. Яке ж місце посідав науково-технічний прогрес у цих теоріях?
1.А. Сміт (1723—1790) пов'язував науково-технічний прогрес з характером розвитку і потребами виробництва.
2.К. Маркс (1818—1883) уважав розвиток продуктивних сил базисом, а науково-технічний прогрес надбудовою, тобто наслідком, а не причиною розвитку виробництва.
3.Неокласична школа (1870—1930), яка представлена В. Джевонсом (1871), А. Маршаллом (1890), Л. Вальрасом (1874), розглядала науково-технічний прогрес як заданий чинник при дослідженні ринкової економічної системи.
4.Кейнсіанська теорія, заснована Джоном Кейнсом (1883— 1945), у ЗО—50 роках (напередодні Другої світової війни) розглядала економічні процеси в короткостроковому періоді, тому науково-технічному прогресові не приділялося достатньої уваги, він перебував у становищі «за інших рівних умов».
5.У другій половині 50-х років представники неокласичного ренесансу — М. Абрамовиц, Р. Солоу, Е. Денісон та інші довели, що науково-технічний прогрес є основним чинником економічного ровитку XX ст. Ці вчені-економісти поклали край ігноруванню науково-технічного прогресу в економічній теорії.
6.Період після Другої світової війни став часом науково-технічної революції та її впливу на економічний розвиток. Саме тоді об'єктивні передумови сприяли народженню нового напряму економічної теорії, спрямованому на вивчення закономірностей науково-технічного прогресу.
Розглянувши економічні теорії в хронологічній послідовності, ми бачимо, що лише з 50-х років науково-технічний прогрес розглядається як чинник виробництва разом з капіталом та працею.
Але головною постаттю серед фундаторів інноваційних теорій економічного розвитку, безперечно, є австрійський економіст Йозеф Шумпетер (1883—1950). Ще в 30-ті роки він впровадив поняття інновації, трактуючи його, як зміну з метою впровадження і використання нових видів споживчих товарів, нових виробничих і транспортних засобів, ринків і форм організації промисловості.
Економічні категорії «інновація», «інноваційний процес» Й. Шумпетер поєднав з теорією довгострокових циклічних коливань — теорією «довгих хвиль» М. Д. Кондратьева (1892—1938). Для обгрунтування своєї теорії М. Д. Кондратьев здійснив аналіз статистичних даних 4 провідних капіталістичних країн — Англії, Франції, США, Німеччини. Вивчення цих даних дало Кондратьеву підстави для висновку, що існують цикли економічної кон'юнктури — «довгі хвилі» з середньою тривалістю 54 роки (пожвавлення виробництва, потім його бурхливий підйом, криза перевиробництва, яка переходить у стадію депресії). Відомо 5 технологічних хвиль (укладів): І хвиля (1785—1835) — механізація праці у ткацтві; IIхвиля (1830—1890, середина XIX ст.) — вуглевидобуток та паровий двигун; IIIхвиля (1880—1940, кінець XIX — початок XX ст.) — чорна металургія; IVхвиля (1930—1990) — нафта разом з продуктами органічної хімії; Vхвиля (1985—2035) — мікроелектроніка.
Ключовим чинником є саме масовий попит на відповідні зміни.
М. Д. Кондратьев з'ясував причини знайдених закономірностей (хвильових коливань у виробництві) та помітив, що «довгі хвилі» виникають не від дії чинників економічного розвитку, які визнавались головними на ті часи. Кондратьев звернув увагу, що протягом двох десятиріч, які передують підйомові хвилі довгого циклу, спостерігається пожвавлення в галузі технічних винаходів, а початок підйому збігається з широким застосуванням винаходів у промисловості. Це підтверджувало інноваційну теорію Й. Шумпетера, який побачив можливість подолання кризи та спадів у виробництві за допомогою інноваційного оновлення капіталу завдяки (через) технічним, організаційним, економічним та управлінським нововведенням.
Ми побачили, що науково-технічний прогрес є головним чинником історичної трансформації суспільства, еволюції економічної системи, але ця його вирішальна роль в економічному зростанні стала зрозумілою тільки в другій половині XX ст.
Узагальнення історичного досвіду різних країн доводить, що спрямованість суспільства на досягнення науково-технічного прогресу сприяє розвитку економіки країни, і навпаки, суспільства, які неспроможні забезпечити потік науково-технічних інновацій, неспроможні економічно розвиватися.
М. Портер розрізняє 4 стадії конкурентного розвитку країни:
— стадія розвитку на основі чинників виробництва;
— стадія інвестиційного розвитку;
— стадія інноваційного розвитку;
— стадія розвитку на основі добробуту.
На підставі розглянутого розподілу можна виокремити такі структурні джерела економічного розвитку країни:
1) чинники виробництва;
2) інвестиції;
3) інноваційна діяльність.
Кожна країна одночасно використовує всі джерела розвитку. Конкурентоспроможність і ефективність економіки визначаються структурою джерел її фінансування. Якщо для функціонування і розвитку народного господарства використовується в основному валюта від експорту природних ресурсів, то рівень економічного розвитку такої країни буде низьким.
До специфічних характеристик сучасних технологій можна віднести:
— вузьку спеціалізацію;
— швидку застарілість;
— необхідність постійного розвитку;
— високу ризикованість фінансових ресурсів;
— швидку розповсюдженість у всьому світі;
— розроблення і впровадження ноу-хау;
— розвиток при тиражуванні;
— неможливість поширення тільки за допомогою документації та ін.
Ці властивості створюють невпевненість і нерівномірність поширення інноваційного продукту; постійно виникають «ніші», у які можуть вбудуватися аутсайдери; складно зберігати позиції лідерства і монополізму в технологічній сфері.
Використовуючи розроблені у світі передові технології, можна перейти лише на стадію інвестиційного розвитку. Стадія ж інноваційного розвитку припускає певний технологічний монополізм, одержуваний у результаті власних розробок і винаходів.
Проте вже на початку XXI ст. розвиток науки і техніки є не метою, а засобом соціально-економічного розвитку країн. Багато дослідників схильні вважати, що майбутнє людства пов'язано не з технотронним суспільством, а з гуманістичним суспільством, яке грунтуватиметься на гідності, знаннях, свободі особи. Гуманіст — це і є гідна людина, що прагне до знань, добра і краси.
Найважливішою визначальною засадою гуманістичного суспільства буде ідеологічна структура — певна система філософських, наукових, художніх, правових, політичних, економічних, соціологічних знань і цінностей про світ, місце людини в ньому. У процесі становлення гуманістичного суспільства має здійснюватися переорієнтування суспільства з виробництва матеріальних благ на виробництво духовних цінностей. Тому одним з головних завдань суспільства гуманізму є виробництво знань. На користь цієї тези говорить той факт, що, наприклад, у промислове розвинених країнах накопичення людського капіталу до кінця XX ст. у 3—4 рази перевищило накопичення капіталу в матеріально-речовинній формі; значно зросли витрати на будівництво нових музеїв, бібліотек, театрів, спортивних споруджень.
Сучасна ринкова модель економіки базується на інноваційному типі розвитку, для якої характерні:
• інтелектуалізація виробничої діяльності;
• використання високих інформаційних технологій;
• екологічність;
• творчість кадрів;
• добробут населення.
Сьогодні світовий ринок високих технологій становить приблизно 2 трильйони доларів, з яких на США припадає 39 %, Японію — ЗО %, Німеччину — 16 %. У світі на одного вченого припадає 10 менеджерів, які відбирають перспективні науково-технічні досягнення, своєчасно патентують винаходи, займаються просуванням наукомістких товарів на ринок. У нашій країні на 10 вчених припадає лише один менеджер.
Результатом інноваційної діяльності є інтелектуальний продукт, без якого неможливо створити конкурентоспроможне виробництво та продукцію. Тому найважливішою економічною метою передових компаній і країн є підтримання здатності національної економіки до інноваційного розвитку й ефективного використання найновіших технологій. Цей процес відображається динамікою показника наукомісткості виробництва.
Наукомісткість виробництва визначається як відношення витрат на дослідження і розроблення до обсягу продажу. Саме цей показник використовується для класифікації галузей і виробництв за ступенем наукомісткості та для проведення різноманітного аналізу інноваційного процесу. Для віднесення галузі промисловості до наукомісткої названий показник має перевищувати середній рівень.
Зростання обсягів виробництва високотехнологічної продукції зумовлює зміни в товарній структурі світової торгівлі — відбувається збільшення питомої ваги готових виробів (передусім машин та обладнання), хімічних товарів, при зменшенні частки палива, сировини й продовольства. За даними COT, за 1995 – 2005 pp. частка сільськогосподарської продукції у світовому експорті зменшилася від 12,2 до 9%, видобувної продукції — від 14,3 до 13,1%, продукції обробної промисловості зросла від 70,5 до 74,9 %. При цьому збільшилась частка машинобудівного та транспортного обладнання — від 35,8 до 41,5%, офісного й телекомунікаційного обладнання — від 8,8 до 15,2%, хімічної промисловості — від 8,7 до 9,3%. Зростання частки виробництва високотехнологічних товарів спостерігалося в усіх розвинутих країнах. Так, до 2001 р. їх частка в загальному випуску обробної промисловості США, Японії, Південної Кореї становила близько 15 %, Великобританії — близько 12 %, Німеччини і Франції — 8 %.
Постійно зростає торгівля високотехнологічними товарами, посідаючи значне місце у світовій торгівлі. Так, у США обсяг збуту промислових виробів становить близько 1,6 трлн. дол. на рік, зокрема, наукомістких товарів — понад 340 млрд. дол.
Необхідність активізації інноваційної діяльності в Україні надзвичайно актуальна. Основними причинами цього, на думку більшості вчених, є:
o незавершеність і нелогічність проведених економічних перетворень;
o слабкість ринкових інструментів економіки;
o збереження економічних відносин із зовнішнім світом, що базуються на імпорті високотехнологічного устаткування, машин, товарів народного споживання.
Цей перелік ми можемо доповнити такими обставинами:
o відсутність на всіх рівнях управління систем менеджменту, орієнтованих на підвищення якості продукції, соціальний розвиток, конкурентоспроможність підприємств;
o орієнтація розвитку української економіки не на активізацію інноваційної діяльності, а на чинники виробництва та інвестиції.
При цьому не враховується, що чинники виробництва та інвестиції мають бути не метою функціонування соціально-економічних систем, а засобом активізації інноваційної діяльності та підвищення за рахунок цього темпів економічного зростання.