Поняття, структура, суб’єкти та функції валютного ринку
Успішний розвиток валютних відносин можливий за умови існування особливого ринку, на якому можна вільно продати та купити валюту. Без такої можливості економічні контрагенти просто не змогли б реалізувати свої валютні відносини - не мали б іноземної валюти для здійснення своїх зовнішніх зобов'язань, не могли б перетворити одержану інвалютну виручку в національні гроші для виконання своїх внутрішніх зобов'язань. Такий ринок прийнято називати валютним.
За своїм економічним змістом валютний ринок - це сектор грошового ринку, на якому урівноважуються попит і пропозиція на такий специфічний товар, як валюта.
За своїм призначенням і організаційною формою валютний ринок - це сукупність спеціальних інститутів та механізмів, які у взаємодії забезпечують можливість вільно продати-купити національну та іноземну валюту на основі попиту та пропозиції.
Ряд економістів дають свої визначення сутності категорії валютний ринок. Підтримуємо Л.М. Капаєву, М.С. Лях, В.А. Ющенка та В.І. Міщенка, які під валютним ринком розуміють певну сукупність відносин, пов’язаних зі здійсненням операцій з купівлі-продажу валютних цінностей та руху іноземних капіталів [23, с. 179; 40, с. 33]. Схожої позиції щодо визначення поняття валютного ринку дотримується І.Я. Носкова та І.М. Платонова, які під ним розуміють спеціальні операційні центри, у яких здійснюються операції з купівлі-продажу валют на основі попиту та пропозиції [30, с. 112; 14, с. 1]. Заслуговує на увагу думка А.Г. Наговіціна, Ю.Ф. Сіміонова та Б.П. Носко, які зазначають, що валютний ринок – це ринок, на якому продається і купується валюта різних країн світу [29, с. 41] та співвідноситься її попит і пропозиція [34, с. 30].
Нетрадиційного погляду дотримуються О.І. Шмирьова, В.І. Колесніков, О.Ю.Климов, які під «валютним ринком» вбачають механізм, за допомогою якого дозволяється перенесення купівельної спроможності із однієї країни в іншу, надання або отримання кредитів для міжнародних торгових операцій, мінімізація можливості ризику у зв’язку із коливаннями курсу обміну [38, с. 49].
Аналізуючи згадані вище визначення валютного ринку, можна стверджувати, що в їх основі лежить принцип процесу купівлі та продажу валютних цінностей, в які включається національна та іноземна валюта. Поряд з цим у навчальній та науковій літературі можна зустріти думку, яку ми не поділяємо, що на валютному ринку купується і продається винятково іноземна валюта та виражені в ній інші цінності. Зокрема, не можна погодитися із І.Ф. Єлфімовою, Г.Л. Нідеккером, І.В.Стратонніком та С.В. Сусловим, які під валютним ринком розуміють систему стабільних економічних та організаційних відносин з операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах [22 с. 14; 197, с. 155]. На нашу думку, помиляються В.Т. Ковальов, І.Т. Балабанов та О.А. Костюченко, стверджуючи, що валютний ринок – це законодавчо врегульована сфера економічних відносин, пов’язаних із здійсненням операцій із купівлі-продажу іноземної валюти і цінних паперів в іноземній валюті, а також операції щодо інвестування валютного капіталу [24, с. 11]. Помилковим є визначення І.В. Циркова, що валютний ринок – це спеціальний інституційний механізм, що є посередником у відносинах щодо купівлі-продажу іноземної валюти, де більшість угод укладаються між банками [36, с. 9].
Перелічені вище визначення поняття «валютний ринок» є, на нашу думку, неправильними, адже вони звужують предмет валютних операцій. Вважаємо, що така система відносин включає і валютні операції, пов’язані з національною валютою, і операції з іноземною валютою та іншими цінностями, що виражені в них (Додаток А).
Пропонуємо під валютним ринком розуміти сукупність відносин, які утворюють валютно-правовий механізм, за допомогою якого здійснюються валютні операції із валютними цінностями стосовно переходу права власності.
Особливе місце у національній валютній системі відводиться організаційно-правовій структурі валютного ринку та його учасникам. Найбільш комплексно було досліджено структуру валютного ринку російським науковцем І.Ф. Єлфімовою (Додаток Б), яка поділяє його залежно від: суб’єктів валютного ринку (міжбанківський та біржовий); термінів здійснення валютних операцій (готівковий та терміновий); механізму здійснення операцій (брокерський ринок (банки користуються послугами брокерських фірм) та прямий ринок (банки знаходять партнерів самостійно); у розрізі окремих валют (долар США, євро, рублі…) [22, с. 14]. С.Я.Боринець також визначив структуру валютного ринку, яку поділяє залежно від рівня організації валютного ринку: біржовий ринок (полягає у визначенні попиту та пропозиції валюти, встановленні валютних курсів, прогнозі їх динаміки, визначенні довідкових валютних курсів, у формуванні стратегії та тактики центрального банку країни відносно фінансово-кредитної політики та системи валютного регулювання та функціонує через валютні біржі) та позабіржовий, або міжбанківський (який представляють банки, фінансові установи, підприємства і організації, діяльність яких безпосередньо пов’язана із здійсненням валютних операцій) [10, с. 80]. Заслуговує на увагу наукова думка А.М. Іскоростенського, який класифікує валютні ринки за такими ознаками: за видом операцій (тип операцій євро/долар або долар/японська ієна); за територіальною належністю (європейський, північноамериканський, далекосхідний); за пересіченням територіальних ринків і ринків за видами операцій (існування європейського ринку доларових депозитів або азіатського ринку конверсійних операцій євро/японська ієна) [51, с. 163–164].
Схожої до попередніх, але трохи відмінної думки О.Д. Данілов, О.В.Пернарівський, Б.М. Горбанський, В.А. Ющенко та В.І. Міщенко, які валютні ринки поділяють на: світові (на сьогодні найбільш поширені світові фінансові центри в Нью-Йорку, Лондоні, Цюриху, Парижі, Сінгапурі, Гонконзі); регіональні (європейський, північноамериканський та азіатський); національні (це ринки, які забезпечують рух валютних потоків у даній країні та обслуговують зв’язки з міжнародними валютними центрами) [20, с. 8–10]; ринки за видами операцій (ф’ючерсні, опціонні, форвардні, депозитні тощо) та спеціальні (ринки відсоткових ставок на іноземні валюти, конверсійних операцій, окремих міжнародних розрахункових одиниць) [40, с. 33].
У свою чергу, І.В. Цирков нетрадиційно визначає, що залежно від рівня лібералізації внутрішнього валютного законодавства країни офіційний валютний ринок може додатково мати «чорний» (тіньовий) та «сірий» (ринок, на якому банки здійснюють операції із неконвертованими валютами) ринок [36, с. 16].
Валютний ринок є одним із головних елементів національної валютної системи та складовою фінансового ринку. Відповідно, у навчальній та науковій економічній літературі зазначається, що під фінансовим ринком необхідно розуміти сукупність усіх ринків, на яких співвідносяться попит та пропозиція фінансових ресурсів, який поділяється на грошовий ринок (короткі строки кредитів) та ринок капіталів (довгострокові строки кредиту). У свою чергу, грошовий ринок складається з ринків короткострокових цінних паперів, короткострокових банківських кредитів та валютного ринку, а ринок капіталів складається з ринків середньо- та довгострокових цінних паперів і банківських кредитів [31, с. 30]. Не погоджуємося із запропонованою класифікацією фінансового та грошового ринків. На нашу думку, головною складовою фінансового ринку є валютний ринок, який, у свою чергу, поділяється на інші види ринків, зокрема грошовий, фондовий, цінних паперів, банківських кредитів тощо. Оскільки ми вважаємо, що грошова система є складовою національної валютної системи, а гроші – це складова валюти, тому необхідно зазначити, що грошовий ринок є невід’ємним елементом валютного ринку.
На думку П.М. Леоненка, П.І. Юхименка та А.А. Ільєнка, «грошовий ринок» – це частина, структурний елемент національного ринку країни, де здійснюється купівля (продаж) грошей через купівлю-продаж боргових зобов’язань, інших цінних паперів [35, с. 438]. Отже, ми переконані, що грошовий ринок є частиною валютного ринку, тому що він відображає лише купівлю-продаж валютних цінностей, виражених у національній валюті, а валютний ринок – відображає операції з усіма валютними цінностями без винятку.
Учасники валютного ринку є суб’єктами національної валютної системи. У навчальній та науковій літературі можна зустріти кілька класифікацій учасників валютного ринку, які в своїй сукупності складають фундаментальну основу цього інституту національної валютної системи. Цікавою є позиція З.В. Михайліва, З.П.Гаталяка, Н.І. Горбаля, які до учасників валютного ринку відносять: Національний банк України; уповноважені банки та валютно-кредитні установи; резиденти та нерезиденти, які здійснюють у встановленому НБУ порядку операції через уповноважені банки; фінансові установи (фонди хеджування, пенсійні фонди) – установи, які виступають на ринку через посередництво банків [28, с. 85–86]. Більш детально структуру учасників валютного ринку наводить С.Я. Боринець, який до неї відносить такі групи суб’єктів: валютні біржі; комерційні банки; центральні банки; підприємства, фінансові установи, які здійснюють зовнішньоекономічні операції; підприємства, міжнародні корпорації, фінансові установи, які здійснюють іноземні вкладення активів; фізичні особи та валютні брокерські фірми [10, с. 81]. Таку думку ми повністю поділяємо.
Отже, основними функціями (напрямами діяльності) валютного ринку України повинні бути: здійснення відповідної інтеграційної валютної політики України шляхом лібералізації валютних відносин і відміни валютних обмежень; законодавчо закріплений фінансово-правовий механізм функціонування валютного ринку в Україні на основі ринкової економіки та принципів вільного попиту та пропозиції; безперешкодне здійснення внутрішньодержавних та міжнародних розрахунків; законодавче закріплення сприяння утворенню інвестиційного клімату в країні за допомогою валютного ринку України; взаємозв’язок із міжнародними валютними, кредитними, фінансовими ринками; співпраця із міжнародними валютно-кредитними та іншими фінансовими і нефінансовими організаціями; хеджування валютних та кредитних ризиків; диверсифікація валютних резервів банків, підприємств різної форми власності, а також держави [51, с. 66–68].