Новітні тенденції в розвитку відносин власності

1.Історизм відносин власності

2.Основи аналізу відносин власності

3.Новітні тенденції у розвитку відносин власності

Основними рисами людини власника у більшості розвине­них країн світу є: 1) всебічно розвинена власність на свою робо­чу силу та можливість її реалізації у привласненні такої вели­чини заробітної плати, яка відповідає вартості робочої сили і вра­ховує значною мірою результати праці; 2) часткова власність більшості найманих працівників на засоби виробництва у формі акцій, що дає можливість привласнювати частину прибутку у формі дивідендів, про що буде сказано в наступних темах; 3) зро­стаюча участь в управлінні власністю на підприємстві, що в окре­мих країнах навіть закріплене в конституції; 4) власність на все більшу частину домашнього майна, яка є частиною національно­го багатства; 5) власність частини висококваліфікованих праців­ників на інформацію

Колективна власність у такій суперечності відображає соціальну якість еко­номічної сутності людини, розкриває її належність до відносин економічної власності, її особистість, що розглядається з погляду базисних відносин суспільства. Із розвитком продуктивних сил (насамперед, сутнісних сил людини), прогресу економічної сис­теми соціальна сторона сутності людини все більше заперечує (діалектично) біологічну, а колективна і суспільна форми влас­ності в економічній сутності людини — приватну форму влас­ності. Водночас із послабленням соціальної сторони людини посилюється її біологічна сторона.

Така характеристика в сучасних умовах доповнюється низ­кою рис людини соціальної. Остання є сукупністю суспільних відносин, тобто діалектичною єдністю базисних економічних (в органічній єдності техніко-економічних, організаційно-еконо­мічних та відносин економічної власності) та надбудовчих су­спільних відносин (соціальних, політичних, правових, національ­них, культурних, духовних).

Тому для здійснення докорінних перетворень в Україні, вна­слідок яких вона могла б увійти до числа цивілізованих країн світу, необхідно подолати глибоке відчуження найманих праців­ників від власності (в т. ч. інтелектуальної), самого процесу праці (тобто подолати безробіття, а серед зайнятих — нетворчий моно­тонний, значною мірою ручний характер праці), від управління виробництвом і власністю, техніко-економічне відчуження (шля­хом впровадження гуманізованої та екологічної техніки і техно­логії), організаційно-економічне відчуження (шляхом розвитку організаторських здібностей людини, обміну досвідом у цій сфері), що у сукупності означатиме подолання економічного відчужен­ня. У процесі такого подолання посилюватиметься синергічний економічний ефект, тобто виникатиме нова могутня продуктив­на сила.

З погляду власності в юридичному аспекті у процесі рефор­мування власності кожному дорослому громадянинові України необхідно було надати рівні права стати власником значної час­тини державної власності, що створювалася працею багатьох поколінь і вважалася загальнонародною. Близько 35—40 % стра­тегічних об'єктів власності (залізниці, порти, пошта, зв'язок, кос­мос, ВПК та ін.) мали залишитись у власності держави й рефор­муватися щодо нових умов насамперед у бік подолання відчу­ження найманих працівників від засобів виробництва.

Формально такі права надавалися будь-якому громадянину країни шляхом видачі йому іменного приватизаційного сертифі­ката. Номінальна вартість останнього, за підрахунками деяких науковців, мала становити в Україні не менше 10 тис. дол. США, у Росії близько 250 тис. руб. в цінах 1990 р. Згідно із законом України, майновий сертифікат мав випускати Національний банк України в купонній формі (як це мало місце в Чехії), завдяки чому він має перетворитися на справжній цінний папір. Проте закон було порушено, що стало першою важливою причиною зне­цінення майнового сертифіката.

Наступною основною правовою причиною цього процесу був випуск державою в обіг інвестиційних сертифікатів як цінного папера та його обмін на майновий сертифікат. Проте згідно із

законом України "Про приватизаційні папери" майновий серти­фікат мав обмінюватися на цінний папір, забезпечений часткою державного майна, а отже, на акцію роздержавленого підпри­ємства. По-третє, інвестиційні сертифікати були втрачені знач­ною частиною громадян при їх вкладанні в різні фіктивні довір­чі товариства. Завдяки цим діям приватизаційний сертифікат сильно знецінився, а соціальна спрямованість роздержавлення приватизації набула внаслідок цього значного антинародного ха­рактеру.

Вона ще більше посилилася внаслідок інфляційних процесів у першій половині 90-х років, штучного зниження вартості май­на підприємств, які підлягали роздержавленню та приватизації. Сумарна дія економічних та правових причин призвела до ката­строфічного знецінення майнових сертифікатів громадян, які продавались у другій половині 90-х років приблизно за 20 грн. Таким чином, для переважної більшості працездатного населен­ня були створені своєрідні "рівні стартові умови" для входження в ринок — їх перетворення на безправних найманих працівників, продавців своєї робочої сили, до того ж за умов зростаючого ма­сового безробіття.

З другого боку, в Україні, Росії та деяких інших країнах СНД відбувалось активне формування так званого "ефективного влас­ника". Цей процес здійснювався внаслідок масового розкрадання державної власності представниками тіньового капіталу, вищи­ми чиновниками державного апарату, номенклатурним дирек­торським корпусом. Якщо у Чехії процес приватизації отримав назву "народної", то в Росії та Україні — "чорної приватизації".

За оцінками провідних спеціалістів, награбовані кошти від процесу "чорної приватизації" здебільшого опинились у сейфах іноземних банків.

За 1992—2001 pp. в Україні змінили форму власності понад 600 тис. об'єктів, частка державної власності скоротилась з понад 90 % до майже 25 %, налічується 17,5 млн акціонерів.