Поняття інновації. Інноваційний процес

У світовій економічній літературі "інновація" інтерпретується як перетворення потенційного науково-технічного прогресу на реальний, такий, що втілюється в нових продуктах і технологіях.

Сучасна методологія системного опису інновацій в умовах ринкової економіки базується на міжнародних стандартах. Для координації робіт зі збирання, обробки й аналізу інформації про науку й інновації у рамках Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) була створена група експертів з показників науки і техніки, яка розробила "Керівництво Фраскаті" (1963 р.) - "Запропонована стандартна практика для обстеження досліджень і експериментальних розробок". Остання редакція "Керівництва Фраскаті" ухвалена в 1993 р., у ній визначені основні поняття, що стосуються наукових досліджень і розробок, їх склад і межі:

1. Нововведення - процес, який охоплює багато стадій і зв'язків,починаючи з відкриттів і закінчуючи появою на ринку нових товарів.

2. Нововведення - це ідея, практика чи продукт, що сприймаються індивідом як нові.

3. Нововведення - це безперервне розширення організованого людського знання та застосування його під час розроблення нових підходів до задоволення людських потреб.

4. Нововведення - процес, що веде до ефективнішого виробництва і закінчується новими та суттєво модифікованими товарами чи послугами.

5. Нововведення - це перетворення ідей на конкретні предмети.

6. Нововведення - генерування, прийняття та впровадження нових ідей, процесів, продуктів, послуг.

7. Нововведення — процес створення та впровадження новинок.

8. Нововведення — впровадження будь-чого нового відносно організації або її безпосереднього оточення.

9. Інновація - це такий техніко-економічний процес у суспільстві,під час якого практичне використання ідей і винаходів веде до створення найкращих за своїми властивостями виробів і технологій, поява яких на ринку може дати додатковий дохід.

10. Інновація - комплексний процес, який передбачає створення,розроблення, доведення до комерційного використання і поширення нового технічного або якогось іншого рішення ("новації"), що задовольняє певну потребу.

11. Інновація (нововведення) означає результат практичного освоєння новації.

12. Новація - нове явище (відкриття), новий метод (принцип),винахід.

13. Нововведення - це кінцевий результат інноваційної діяльності, в процесі якої купуються і використовуються новації.

Терміном "інновація" позначаються всі нововведення у виробни­чій, комерційній, фінансовій, маркетинговій, управлінській та інших сферах, будь-які зміни й удосконалення, що забезпечують суспіль­ний прогрес, економію витрат, підвищення рівня ефективності, рен­табельності виробництва.

Винахід- це нове технічне вирішення конкретної задачі, яке дає позитивний ефект, покращує якість продукції чи змінює умови праці. Винахід визначається новими технологічними можливостями, вирі­шенням конкретних виробничих проблем. Винахід - це нові прилади, механізми, інструменти, машини, обладнання, методи, процеси, ма­теріали, сплави і т. ін.

Право на винахід охороняється державою і засвідчується патентом.

Патент на винахід- це юридично-технічний документ, який за­свідчує: право власності на винахід, пріоритет винаходу; авторство творця винаходу; виключне право власника патенту на використання об'єкта, що охороняється.

Патент України на винахід діє тільки на території України.

Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до Державного патентного відомства України за умови сплати збору за підтримання його чинності.

Правова охорона надається винаходу, який не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності і моралі та відповідає умовам патентоспроможності.

Об'єктом винаходу може бути:

- будь-яке рішення задачі, що заявляється як винахід, повинно бути одним з таких об'єктів:

• продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини, тварини);

• спосіб.

Винахідником визнається фізична особа, творчою працею якої створено винахід. Якщо у створенні винаходу брали участь декілька фізичних осіб, то всі вони визначаються винахідниками, а порядок користування правами, що їм належать, визначається угодою між ними.

Право авторстває особливим немайновим правом і належить винахіднику. Воно є невідчужуваним, не передається іншим особам та охороняється безстроково, не переходить до правонаступника, на відміну від майнових прав, засвідчених патентом. Юридична особа не визнається як автор.

Промисловий зразокє рішенням естетичної та декоративної сторони виробу, результатом творчої діяльності людини в галузі художнього конструювання. Декоративна сторона може бути виражена в формі, структурі, кольорі виробу. Вона повинна впливати на зорове сприймання. Обов'язковою умовою є відтворюваність виробу промисловими засобами.

Орнаментальний аспект такого виробу може складатися з примірних елементів (форма виробу) а'бо двомірних (контур, малюнок, колір), але він не повинен диктуватися виключно призначенням виробу.

Для того, щоб промисловий зразок підпадав під охорону, він повинен бути новим (в Україні обов'язковою умовою є також промислова застосовність зразка. Внутрішні пристрої та конструкції не підля­гають охороні.

Під промисловим зразком розуміють як сам виріб, так і будь-яку його частину, якщо такі виготовляються і продаються окремо.

Правову охорону не можуть отримати об'єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), об'єкти нестійкої форми. Передбачений виняток з охорони об'єктів, що мають в основному літературний або художній характер.

Під товарною маркоюрозуміють зареєстроване в установленому порядку позначення, розміщене на товарі або його упаковці. Воно є ознакою авторства даного виробника, відмінною від його конкурентів.

Подання товару у вигляді марочного помітно підвищує його цін­нісну значущість, посилює увагу покупця. Товарний знак є одним із видів промислової власності, затверджених Паризькою конвенцією 1883 р. Створюючи товар ринкової новизни, фірма-виробник може розраховувати на суспільне визнання, широке розповсюдження, більш високі ціни, а отже, на відчутніші вигоди на ринку тільки в тому випадку, якщо вдало вибрана товарна марка.

Відкриття- це встановлення невідомих раніше об'єктивних за­кономірностей, властивостей та явищ матеріального світу, що спри­яють накопиченню теоретичних знань.

Інтелектуальна власність- це право автора на винахід, наукову ідею, розробку, новий виріб чи нову технологію. Інтелектуальна вла­сність охороняється державою. Механізм захисту передбачає систе­му економічних, соціальних і правових методів та засобів підтримки інновацій. У сучасному світі використовуються три основні типи за­хисту інтелектуальної власності: патенти, авторське право, товарний знак.

Автором винаходу (корисної моделі, промислового зразка і т.д.) визнається фізична особа, творчою працею якої він створений. Якщо винахід (корисна модель і т.д.), створена спільною творчою працею декількох фізичних осіб, всі вони визнаються співавторами.

Винахідники, які створили винахід (корисну модель) спільною працею, мають рівні права на одержання патенту, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Авторство є невідчужуваним особистим і охороняється безстро­ково.

Згідно з чинним Законом, право одержання патенту можуть мати винахідник, роботодавець, правонаступник або перший заявник.

Також власником патенту на винахід може бути Фонд винаходів України (відносно винаходів), якщо автор (співавтори) передає виняткове право на використання винаходу державі.

Держава повинна стимулювати винахідницьку діяльність, надаючи авторам організаційну, матеріальну, технічну й іншу допомогу (поки тільки) декларується). Крім того, держава встановлює винахід­никам і особам, які використовують винаходи (корисні моделі) піль­гові умови оподаткування та кредитування, надає їм інші пільги від­повідно до чинного законодавства України.

Авторське право— це сукупність норм права, які регулюють правовідносини, пов'язані зі створенням і використанням певного інтелектуального продукту.

Авторське право є необхідною передумовою процесу розвитку. Збагачення наукової культурної спадщини прямо залежить від рівня охорони добутків літератури та мистецтва. Чим вище цей рівень, тим більший стимул одержують автори для своєї творчості.

Винагорода- матеріальне заохочення винахідників, авторів про­мислових зразків, монографій інтегральних мікросхем, сортів рос­лин, раціоналізаторських пропозицій за створені ними об'єкти інте­лектуальної власності.

Винагорода автору промислового зразка: згідно із Законом "Про охорону авторських зразків" створених у зв'язку з виконанням служ­бових обов'язків визначається умовами договору між роботодавцем і автором залежно від економічної цінності промислового зразка.

Право на винагороду автору раціональної пропозиції- це коли автору, видано посвідчення, дату її подання й авторство на раціона­льні пропозиції. Порядок виплати винагород визначається тимчасо­вим положенням про правову охорону об'єктів раціональної пропо­зиції. Оптимальний розмір винагород визначається залежно від впливу раціональної пропозиції на прибуток підприємства, чи на со­бівартість продукції за домовленістю автора і підприємства.

Гонорар— усі види винагород або компенсацій, що виплачують­ся авторам за використання їх творів, які охороняються в межах, встановлених авторським правом. Право на використання твору обу­мовлене виплатою відповідної винагороди, є найважливішим аспек­том майнових прав автора. Володар авторського права має право ви­магати виплати винагороди за будь-яке використання його твору. Винагорода може здійснюватися у формі платежу (одноразова вина­города), відрахувань (%-в) за кожний проданий примірник чи кожне використання твору або у формі змішаних платежів. Розмір і порядок обчислення авторської винагороди встановлюються в договорах, що укладаються організаціями, які управляють майновими правами ав­торів на колективній основі і користувачами.

Інноваційний розвиток має циклічний характер. Циклічність — це рух від однієї макроекономічної рівноваги в масштабах щонайменше національної економіки до другої. Епіцентром циклічного руху є криза, у якій поєднуються межа та імпульс зростання економіки. Криза утворює вихідну базу для нових капіталовкладень і нововве­день, спонукаючи до оновлення на базі нової техніки, яка здатна не лише відтворити докризовий рівень прибутку, а й забезпечити його вищий рівень.

Проблема циклічності завжди привертала увагу вчених і тепер лишається однією з центральних проблем розвитку суспільства.

Розробка теорії циклів почалась із середини XIX ст., коли англій­ський учений X. Кларк звернув увагу на 54-річний розрив між двома економічними кризами 1793 і 1847 рр. Він припустив, що це не випа­дково, що мають бути якісь на те причини, але не зміг їх сформувати.

Наприкінці XIX ст. про існування довгострокових коливань пи­сав український економіст М. І. Туган-Барановський, який, розгля­даючи промислові кризи в Англії, довів, що циклічність економічно­го розвитку визначається обмеженістю позичкового капіталу та особливостями його інвестування в капітальні товари.

Російський учений М. Д. Кондратьєв, продовжуючи досліджен­ня в галузі кризових явищ в економіці капіталістичних країн, ще у 20-ті роки XX ст. висунув концепцію великих циклів господарської кон'юнктури, які згодом дістали назву "довгі хвилі" Кондратьєва.

Кондратьєв довів, що є три типи "хвиль" - короткі (приблизно З роки), середні (15 років) і довгі (60 років), які впливають на економі­чну кон'юнктуру. Інноваційні процеси слід пов'язувати з різними чинниками кон'юнктури - з рівновагою "першого порядку" - попит і пропозиція; "другого порядку" - переливання капіталу в нове облад­нання, машини, модернізацію виробництва; "третього порядку" — стосується зміни виробничої структури, сировинної бази, джерел енергії, кваліфікації та умов праці робітників тощо. Відхилення від першого типу рівноваги призводить до коротких хвиль, другого типу -до середніх хвиль, третього - до довгих хвиль.

Таким чином, основною закономірністю великих циклів М. Кон­дратьєв вважав науково-технічні винаходи, відкриття, зміни техноло­гічного укладу, які впливають на соціально-економічне життя суспіль­ства, утворення нових ринків, нових країн та ін.

Класичну теорію нововведеньрозробив Йозеф Шумпетер, по­гляди якого на процес упровадження новинок викладено в опубліко­ваній у 1911 р. праці під назвою "Теорія економічного розвитку". Шумпетер дав визначення інновацій як економічної категорії і впер­ше серед економістів зробив спробу дослідити можливості здійснен­ня нововведень. Найважливішим, за теорією Шумпетера, є впрова­дження нових продуктів і нових методів виробництва. Він також першим серед теоретиків визначив відмінність між товарами (1) і технологічними (2) новаціями. У наступних своїх працях і перш за все в роботі "Кон'юнктурні цикли" (1939) Шумпетер удосконалює свою теорію, підходить до класифікації нововведень, уводить поняття базових і вторинних нововведень.

Кожна інновація, що реалізує великий винахід, створює переду­мови для формування нових поколінь технологій і техніки - це базо­ва інновація.

Слідом за нею виникає низка дрібніших інновацій (вторинних). Так сформувалась теорія інноваційних пучків ("кластерів").

Шумпетер доводив, що інноваційну діяльність слід розглядати тільки за умов циклічності та динамічного змагання старих товарів і технологій з новими, які приходять їм на зміну, і визнає руйнування, що постійно повторюється, "процесом творчого руйнування", доро­гою від застарілого до сучасного.

Неокласична теорія нововведеньпов'язується з ім'ям німець­кого вченого Г. Менша. Ним було уточнена класифікація інновацій і висунено "гіпотезу перервності". Г. Менш дотримувався тієї точки зору, що нововведення революціонують виробництво, базисні інно­вації приходять групами або хвилями і перебувають у безпосередньому зв'язку з кризовими явищами або процвітанням економіки. Ця теза підтверджує теорію кон'юнктури Шумпетера і теорію циклів М. Кондратьєва.

Динаміка потоків, припливи й відпливи базових нововведень ви­значають зміни в економіці, які відображаються в зміні періодів зро­стання і стагнації.

Г. Менш також досліджував співвідношення між базовими та по­кращуючими інноваціями. Він довів, що покращуючи нововведення йдуть слідом за базовими. Обидві форми інновацій - базові та по­кращуючі постійно конкурують одна з одною. Саме це і приводить врешті-решт до періодичного 8-подібного руху - довгим циклам Кондратьєва.

Теорія прискоренняабо теорія інноваційного підприємництва. Представники даної концепції грунтуються на теорії довгих хвиль і розглядають розвиток підприємництва за моделлю США, яке пов'я­зане з новаторським ризиковим підходом (синдром Силіконової долини). Жодна країна світу не інвестує так багато коштів у новітні ін­формаційні технології, як США. Так у 2000 р. сукупні витрати на на­уково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи становили там 250 млрд. дол., що перевищувало витрати на ці цілі Японії, Кореї, Великобританії, Франції, Німеччини, Італії та Канади разом взятих. США орієнтуються на піонерний тип інноваційного процесу, що означає лінію на досягнення світового лідерства в інноваціях. Жодна з розвинених країн не досягла таких успіхів за такий короткий пері­од. Теоретики називають це - синдромом Силіконової долини, що підтверджує висновки теорії прискорення про зв'язок інноваційної діяльності та підприємництва та про високу віддачу інвестицій в ін­новаційну сферу.

Соціально-психологічнатеорія нововведень пов'язується з пріоритетом людських відносин в управлінні інноваційною діяльніс­тю. Основне місце в ній посідають проблеми ролі особистості, пове­дінки, мотивації, рівень освіти, аналіз соціально-психологічних і ор­ганізаційно-соціологічних чинників.

Серед підходів до класифікації інновацій найпоширенішим тепер уважається розподіл їх за змістом та сферою застосування. На основі цього критерію вирізняються такі групи інновацій [1]:

сформувати економічні механізми та організаційні форми управління інноваційною діяльністю, визначити засоби реалізації інновацій на ринку, здійснювати прив'язку до типу інноваційного процесу, певної інноваційної стратегії.

Розповсюдження нововведень, як і їх створення є складовою час­тиною інноваційного процесу. Розрізняють такі форми інноваційного процесу: простий внутрішньоорганізаційний (натуральний), простий міжорганізаційний (товарний) і розширений.

Простий внутрішньоорганізаційний інноваційний процесприпускає створення та використання нововведення усередині однієї й тієї ж організації, нововведення в цьому випадку не приймає безпо­середньо товарної форми.

При простому міжорганізаційному інноваційному процесіно­вовведення виступає як предмет купівлі-продажу. Така форма інно­ваційного процесу означає відділення функції творця і виробника нововведення від функції його споживача.

Розширений інноваційний процесвиявляється в створенні все нових і нових виробників нововведення, порушенні монополії вироб-ника-піонера, що сприяє через взаємну конкуренцію вдосконаленню споживчих властивостей товару, що випускається.

У міру перетворення інноваційного процесу на товарний виділя­ються дві його органічні фази:

а) створення та розповсюдження;

б) дифузія нововведення.

Перша, в основному, включає послідовні етапи наукових дослі­джень, дослідно-конструкторських робіт, організацію дослідного ви­робництва і збуту, організацію комерційного виробництва. На пер­шій фазі ще не реалізується корисний ефект нововведення, а тільки створюються передумови такої реалізації.

На другій фазі суспільно корисний ефект перерозподіляється між виробниками нововведення, а також між виробниками та споживачами.

У результаті дифузії зростає число і змінюються якісні характе­ристики як виробників, так і споживачів. Безперервність процесів нововведення надає визначальна дія на швидкість і широту дифузії нововведення в ринковій економіці.

Дифузія інновації- це процес, за допомогою якого нововведення передається по комунікаційних каналах між членами соціальної систе­ми в часі. Нововведеннями можуть бути ідеї, предмети, технології і т. п., що є новими для відповідного господарюючого суб'єкта. Іншими сло­вами дифузія - це розповсюдження вже одного разу освоєної та викори­станої інновації в нових умовах або місцях застосування.

Розповсюдження інновації - це інформаційний процес, форма і швидкість якого залежить від потужності комунікаційних каналів, особливостей сприйняття інформації господарюючими суб'єктами, їх здібностей до практичного використання цієї інформації і т. п. характер, що демонструє хронологічний порядок появи нововведень у різних областях техні­ки. Можна відзначити, що інновація - це такий техніко-економічний цикл, в якому використання результатів сфери досліджень і розробок безпосередньо викликає технічні й економічні зміни, які надають зворотну дію на діяльність цієї сфери.

У загальному виді інноваційний процес можна представити в розгорненому вигляді так:

де:

ФД - фундаментальне (теоретичне) дослідження;

ПД - прикладні дослідження;

Р - розробка;

Пр - проектування;

Б — будівництво;

ОС - освоєння;

ПВ — промислове виробництво;

М - маркетинг;

ЗБ - збут.

Наукова робота - дослідницька діяльність, направлена на отримання та переробку нових, оригінальних, доказових відомостей і інформації. Будь-яка наукова робота повинна мати новизну, оригіналь­ність, дохідність.

Приблизно 90 % фундаментальних досліджень можуть мати негативний результат. І з тих, що залишилися, 10 % з позитивним результатом не всі застосовуються на практиці. Мета ФД — пізнання і розвиток процесу (теорії питання).

Іншу цілеспрямованість мають прикладні дослідження (ПД). У результаті розробок створюються конструкції нових машин і устат­кування, що плавно переходить у фази проектування (Пр), будівниц­тво (Б), освоєння (ОС) і промислове виробництво (ПВ). Фази (М -ЗБ) пов'язані з комерційною реалізацією результатів інноваційного процесу.

Таким чином, інноваційний менеджер має справу з різними ста­діями інноваційного процесу і з урахуванням цього будує свою управлінську діяльність.

Період, який починається з виконання фундаментальних і при­кладних розробок і охоплює всі наступні етапи до моменту, коли нововведення підлягає заміні якісно новим, прогресивнішим, назива­ється життєвим циклом інновації.

Усі види робіт, що розглядаються, належать до циклу створення інновацій і включаються до складу науково-інноваційного циклу та виробничо-комерційного циклу.

Прийнято виділяти чотири фази життєвого циклу інноваційного процесу.

Показником значущості, доцільності інноваційної ідеї є показник рівня науково-технічної доцільності. Він визначається з урахуванням унікальності, оригінальності та масштабності перетворень. Чим більша значущість, тим вищий рівень

Сутність першої фази - створення новинки - складається з ком­плексу робіт, спрямованих на перетворення результатів науково-дослідних розробок у зразки нових виробів. На цій фазі також починаються маркетингові дослідження під час продажу перших дослідних партій (зразків). Ця фаза є виключ­но збитковою.

Друга фаза пов'язана з освоєнням виробництва та зростанням об­сягів продажу, досягненням запланованого рівня рентабельності. Цей етап є найважливішим у всьому життєвому циклі продукції. На даній фазі споживачі відкривають для себе новизну й оцінюють її як спо­живчу вартість.

Третя фаза - фаза зрілості, характеризується зменшенням темпів зростання виробництва, стабілізацією. На цій фазі збільшується кон­куренція внаслідок дифузії та тиражування нововведення.

Четверта фаза — фаза занепаду, тобто відбувається моральне ста­ріння продукту. Попит падає, нововведення стає неконкурентоспро­можним і витісняється іншими новаціями. Тому ще до настання цієї фази фірми прагнуть модернізувати продукт або створити новий.

Методи регулювання інноваційного процесу

У кожній країні є свої особливості державного регулювання ін­новаційного процесу, зумовлені структурою галузей господарства, стратегією розвитку, впливом надбудовних чинників на продуктивні сили.

За ознакою форми дії на інноваційний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на методи прямого та непрямого регулювання.

Суть методів прямого регулюванняполягає в тому, що держава бере на себе ініціативу у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку, фінансування та стимулювання розроблення важливих національних інноваційних програм. При цьому чинник часу набуває стратегічного характеру. НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки) потребують не тільки великих фінансових витрат, а й стають ризикованішими, й утримати технологічну монополію фірмам не завжди вдається. Щоб швидше використати ринковий потенціал, держава стимулює міждержавну, галузеву, міжфірмову координацію та кооперацію інноваційної діяльності. Такої стратегії дотримуються Франція, Нідерланди, Японія.

Стратегія децентралізованого регулювання — складніший меха­нізм участі держави в інноваційній сфері.

Держава в цій стратегії відіграє провідну роль, але відсутні міцні директивні зв'язки. У США це набуло форми загальнонаціональної кампанії за дебюрократизацію, дерегламентацію та дерегулювання. Більш широко застосовуються методи "управління ініціативою", зорієнтовані на стимулювання ініціативи суб'єктів господарської дія­льності. Даних методів дотримується США, Великобританія і ряд інших країн.

Методи непрямого регулюваннястворюють економічні та пра­вові умови для прискорення інноваційного розвитку, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвит­ку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожно­го напряму чи програми наукові, дослідні та проектні організації ма­ли однакові економічні й правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними.

Методи регулювання за способом впливуможна поділити на:

1) економіко-правові методи, що грунтуються на положеннях Конституції, відповідних законів, внутрішньовідомчих, адміністративних розпоряджень;

2) державне фінансування наукової сфери;

3) контрактна система відносин між суб'єктами інноваційної діяльності та державою;

4) податкова система;

5) патентно-ліцензійна, антитрестовська політика;

6) амортизаційні заходи, субсидії;

7) передавання технології;

8) підтримка міжорганізаційної кооперації та дрібного інноваційного бізнесу;

9) урядові закупівлі;

10) розвиток інфраструктури досліджень і розробок.

Закони є правовим фундаментом розвитку інноваційного бізнесу в будь-якій країні. Кожна держава по-своєму комбінує таку їх кількість, щоб забезпечити інноваційну діяльність на принципах довго-строковості та економічної зацікавленості підприємців. Це закони про патенти, товарні знаки, авторське право, антитрестовське законодавство, пільгові кредити, закони, що передбачають можливість примусового ліцензування технологій, про стимулювання інвестицій у венчурний бізнес і багато інших.

У 90-ті роки уряди цих країн посилити увагу до проблем іннова­цій, розглядаючи їх як важливий чинник конкурентоспроможності. У прийнятих спеціальних програмах розвитку нововведень передбача­лися як прямі, так і непрямі інструменти стимулювання інноваційної діяльності фірм, при цьому роль непрямих методів зростає. Застосо­вується заохочення співпраці університетів і компаній, міжфірмова кооперація, поліпшення систем охорони інтелектуальної власності, вдосконалення інформаційного обслуговування й антимонопольного регулювання. У зв'язку з глобалізаційними процесами підтримка ін­новацій виходить за національні рамки.

Зокрема у 1996 р. Європейська комісія схвалила План дій в обла­сті інновацій, в якому разом з їх фінансуванням (в основному шля­хом мобілізації венчурного капіталу на ранніх стадіях проектів) на­мічені і напрями непрямого сприяння:

- захист інтелектуальної власності.

- нормативна база і спрощення адміністративних вимог. Пропонується спростити процедуру створення й адміністрування компаній. Передбачені заходи по розширенню мобільності наукових кадрів і використанню інформаційної технології; також щодо освіти і професійного навчання працівників.

- орієнтація програм наукових досліджень на інновації.

План передбачає реалізацію намічених заходів як на наднаціона­льному рівні під егідою Європейської комісії, так і на національному. При цьому країнам ЄС пропонується здійснювати дані заходи в рам­ках існуючих бюджетів на науково-технічну й інноваційну політику, тобто без залучення додаткових фінансових коштів.

У державній інноваційній політиці західноєвропейських країн великого значення набуває стимулювання як науково-дослідної, так і технологічної кооперації. Держава при цьому виступає як брокер між науковою сферою та фірмами. У Великобританії, Бельгії, Данії, Пор­тугалії, Німеччині створені різні центри по кооперації університетів і промисловості, міждисциплінарні центри, інноваційні центри по пе­редачі новій технології малому та середньому бізнесу. Як правило, вони діють на регіональній підставі.

Європейська комісія в кінці 1999 р. розробила міжнародну хартію, що послужила основою для угоди між країнами щодо регулювання комерційної діяльності в Інтернеті. В даний час уряду США, Японії і країн ЄС підсилюють співпрацю в області вдосконалення охорони ін­телектуальної власності в Інтернеті, зокрема винаходів, що стосуються методів підприємництва (питання патентування методів електронних розрахунків і сертифікації, електронних підписів і т.д.).

В рамках ЄС заборонені угоди, що обмежують або конт­ролюють виробництво, ринки, технічний розвиток, інвестиції (це не розповсюджується на окремі типи угод про науково-дослідні та до­слідно-конструкторські роботи). Протиправним вважається також зловживання пануючим положенням на ринку (згідно європейській практиці пануюче положення припускає захоплення однієї зі сторін більше 80 % відповідного ринку).