Фізико-географічна та геологічна характеристика Атлантичного океану
Атлантичний океан розташований здебільшого в Західній півкулі. Із півночі на південь він витягнутий на 16 тис. км. У північній і південній частині океан розширюється, а в екваторіальних широтах звужується до 2900 км.
Атлантичний океан — другий за розмірами серед океанів. Берегова лінія океану в Північній півкулі сильно розчленована півостровами і затоками. Біля материків в океані є багато островів, внутрішніх і окраїнних морів.
Рельєф дна
Через увесь океан приблизно на рівній відстані від берегів материків простягнувся Серединно-океанічний хребет. Відносна висота хребта — 2 км. В осьовій частині хребта розташована рифтова долина завширшки від 6 до ЗО Км і завглибшки до 2 км. Поперечні розломи розчленовують хребет на окремі сегменти. Із рифтами і розломами Серединно-океанічний хребта пов'язані підводні діючі вулкани, а також вулкани Ісландії та Азорських островів. Найбільшу глибину океан має у межах жолоба Пуерто-Ріко — 8742 м. Площа шельфу Атлантичного океану досить велика — більша, ніж у Тихому океані.
Клімат
Атлантичний океан розташований в усіх кліматичних поясах Землі, тому його клімати дуже різноманітні. Переважна частина океану (між 40° пн. ш. і 42° пд. ш.) розміщується в субтропічних, тропічних, субекваторіальних і екваторіальному кліматичних поясах. Найсуворішим кліматом характеризуються південні частини океану, дещо менше холодні північні райони.
Властивості вод та океанічні течії
Зональність водних мас в океані дуже ускладнена впливом суходолу і морських течій, що виявляється насамперед у розподілі температур поверхневих вод. Північна половина океану тепліша за південну, різниця у температурах доходить до 6 °С. Середня температура поверхневих вод +16,5 °С.
Солоність поверхневих вод в Атлантичному океані висока. В океан і його моря впадає чимало великих річок (Амазонка, Коиґо, Міссісіпі, Ніл, Дунай, Парана та ін.). В опріснених затоках і морях субполярних і помірних широт узимку біля східних берегів утворюється лід. Особливістю океану е численні айсберги і плавучий морський лід, що виносяться сюди з Північного Льодовитого океану і від берегів Антарктиди.
Через сильну видовженість Атлантичного океану з півночі на південь у ньому більшою мірою розвинуті океанічні течії меридіонального напрямку, ніж широтного. В Атлантичному утворюються дві системи поверхневих течій. У Північній півкулі вона має вигляд вісімки — Північна Пасатна, Гольфстрім, Північноатлантична і Ка-нарська течії утворюють рух вод за годинниковою стрілкою у помірних і тропічних широтах. У північній частині Північноатлантична течія спрямовує води Атлантики у Північний Льодовитий океан проти годинникової стрілки. Як холодні течії вони повертаються в Атлантичний океан у північно-східній частині. У Південній півкулі Південна Пасатна, Бразильська, Західних Вітрів і Бенгель-ська течії утворюють рух вод проти годинникової стрілки у вигляді одного кільця.
Органічний світ
Атлантичний океан порівняно з Тихим мав бідніший видовий склад живих організмів. Однак щодо кількості й загальної біомаси, то Атлантичний океан багатий організмами. Це пов'язано насамперед із значним поширенням шельфу, на якому живе багато придонних і донних риб (тріска, окунь, камбала та ін.).
Природні комплекси
В Атлантичному океані виділяють усі зональні комплекси — природні пояси, крім північного полярного. Води північного субполярного поясу багаті на різні види живих організмів — особливо на шельфі біля беретів Ґренландії та Лабрадору. Помірний пояс характеризується інтенсивною взаємодією холодних і теплих вод, великою кількістю живих організмів. Це найбільш рибні райони Атлантики. Великі простори теплих вод субтропічних, тропічних і екваторіального поясів менш продуктивні, ніж води північного помірного поясу.
У північному субтропічному поясі виділяється особливий природний водний комплекс Сарґасового моря. Для нього характерна підвищена солоність вод — до 37,5 %о і низька продуктивність.
У помірному поясі Південної півкулі виділяються (як і у північному) комплекси, де змішуються води з різною температурою і густиною. Комплекси субантарктичного й антарктичного поясів характеризуються сезонним поширенням плаваючих льодів і айсбергів.
Господарське використання
В Атлантичному океані представлені усі види морської діяльності, серед яких найбільше значення має морський, транспорт, підводний нафтогазовидобуток і тільки потім — використання біологічних ресурсів.
Атлантичний океан — головний морський шлях світу, район інтенсивного судноплавства. На берегах Атлантичного океану розміщується понад 70 приморських країн із кількістю населення більш як 1,3 млрд осіб.
До мінеральних ресурсів океану належать розсипні родовища рідкісних металів, алмазів, золота. У надрах шельфу зосереджені запаси залізних руд, сірки; виявлено великі поклади нафти і газу, що експлуатуються багатьма країнами (Північне море та ін.). Деякі райони шельфу багаті яа кам'яне вугілля. Енергія океану використовується в роботі припливних електростанцій (наприклад, у гирлі річки Ранс на півночі Франції).
Багато приатлантичних країн видобувають з океану і його морів такі мінеральні багатства, як кухонна сіль, магній, бром, уран. У посушливих районах працюють опріснювальні установки.
Інтенсивно використовуються і біологічні ресурси океану. Атлантичний океан — найпродуктивніший на одиницю площі, але його біологічні ресурси в деяких районах виснажені.
У зв'язку з інтенсивною господарською діяльністю в багатьох морях у відкритому океані відбувається погіршення природних умов — забруднення води, повітря, зменшення запасів цінних промислових риб та інших тварин. Погіршуються рекреаційні умови на берегах океану.
41. Вплив географічного положення на формування природних умов та природних ресурсів України.
З географічним положенням України пов'язані різноманітність природних умов і природних ресурсів, умови господарської діяльності.
Територія України розташована у помірному поясі Північної півкулі, чим визначаються головні риси її фізико-географічних умов. Вона знаходиться в межах грандіозних тектонічних структур: давньої докембрійської Східно-Європейської платформи та Альпійсько-Гімалайського складчастого поясу. Ці різновікові геологічні структури у свою чергу поділяються на структури менших розмірів, з чим пов'язана різноманітність геологічної будови території України та її багатство на корисні копалини. Тут представлені всі геологічні породи, якими збудована земна кора: від найдавніших, архейських, до четвертинних (антропогенових), сучасних. Давня платформа перекрита горизонтально залягаючими товщами порід палеозойського, мезозойського та кайнозойського віку, тому в сучасному рельєфі вона виражена обширною Східно-Європейською рівниною. Ділянки Альпійсько-гімалайського складчастого поясу в межах України представлені Карпатськими та Кримськими горами. На південь від Кримських гір знаходиться глибока Чорноморська западина. Належність більшої частини території України до Східно-Європейської докембрійської платформи зумовлює рівнинність її поверхні: 70 % її площі займають низовини, 25 % — височини; лише 5 % площі займають гори.
Через Україну проходить вісь високого тиску Євразійського материка, її територія перебуває під впливом повітряних мас західного циклонального переносу, що переважає протягом року, а також повітряних мас, що пов'язані з впливом Азорської та Азіатської областей високого тиску. Крім циклонів з Атлантики, на територію України приходять циклони із Середземномор'я, повітряні маси, що формуються над Арктикою, Середньою і Малою Азією.
42. Основні риси орографії України. Екзогенні та ендогенні фактори формування рельєфу, закономірності поширення основних форм рельєфу.
Територія України, її поверхня формувалися протягом багатьох геологічних епох, у процесі взаємодії могутніх внутрішніх і зовнішніх сил Землі. На розвиток поверхні вплинули новітні тектонічні рухи, давні зледеніння й відкладення лесових товщ, коливання рівня моря, ерозійна дія невгамовних річок і вітру, а за історичний період — господарська діяльність людини.
Загальний орографічний план території України такий: 70% її площі — низовини, 25% — височини і тільки 5% — гірські природні комплекси. Низовини, височини і гори неоднакові за висотами і поширеністю рельєфу: плоскі поверхні чергуються з піднесеними ділянками, річковими долинами, балками, ярами.
піднесеністьрівнинноїчастинитериторіїУкраїни над рівнем моря становить у середньому 175 м., а її максимальна позначка — на Хотинськійвисочині (гора Берда, 515 м.). На Азово-Чорноморськомуузбережжіабсолютнівисотиколиваються в межах 10—15 м, на височинах — переважно 300—400 м. Гірськіхребтидосягають 1700—2000 м.; найвищою точкою України є гора Говерла (2061 м) в Українських Карпатах. Низовини, височини і гори Українипов'язані з різнотипнимитектонічними структурами, яківплинули на розвитоксучасногорельєфу, поверхніокремихрегіонів.
Розташована на її півночі Поліська низовина нахилена до річок
Прип'яті й Дніпра, висоти іноді перевищують 150—200 м. І тільки Словечансько-Овруцький кряж піднімається до 315 м. На Поліській низовині розвинена густа річкова мережа. Ділянки між річками мають плоско-хвилясту поверхню, на них спостерігаються горби і зниження. На південь від Поліської низовини вздовж лівого берега Дніпра простяглася Придніпровська низовина. Її поверхня нахилена в західному й південно-західному напрямках, абсолютні висоти змінюються від 170—140 м. до 120—90 м. У її межах гіпсометрично вирізняється широка долина Дніпра з крутим правим берегом, декількома лівобережними терасами. У східному напрямку вона поступово переходить уПолтавську рівнину з плоскою та горбистою поверхнею, з долинами та балками.
На півдні України — Причорноморська низовина, поверхня якої має абсолютні висоти 150—120 м. і поступово знижується до Чорного моря з падінням позначок до 10, 5 і 0 м. Характерною особливістю низовини є наявність на ній степових блюдець і подів. З південного заходу до Українських Карпат прилягає частина Середньодунайської низовини — Закарпатська низовина з малим похилом на південний захід та абсолютними позначками 120—105 м. Її поверхню утворюють плоска терасова долина річки Тиси з притоками. На північ від Кримських гір лежить Північнокримська низовина, поверхня якої поступово знижується до Сиваша від 40 до 1,0—0 м. над рівнем моря.
У центральній частині України — Придніпровська височина з висотами 320—280 м (на півночі) та 170—150 м. (на півдні). В її східній частині вирізняються Канівські гори з гляціодислокаціями, заповідною дібровою. Тут — могила українського генія Тараса Шевченка. На південному сході — Приазовська височина з висотами 300—150 м., останцями кристалічних порід — «кам'яними могилами» (гора Могила-Бельмак — 324 м.).
У західній частині України — Подільська та Волинська височини з вельми розчленованою ерозійною поверхнею. їхні абсолютні позначки — 350—320 м. (гора Камула, 471 м.). На Волинській височині вирізняється Мізоцький кряж. На Подільській височині є окремі гірські масиви: Кременецькі гори, Годогори, Розточчя, Опілля, Товтри (Медобори). На сході республіки - Донецька височина (гора Могила-Мечетна, 367 м.), її абсолютні позначки становлять 300—175 м. Своїми південно-західними відрогами на територію України заходить Середньоруська височина з позначками до 236 м. в межах України, густою долинною та яружно-балковою сіткою.
З північного сходу до Українських Карпат прилягає Передкарпатська височина з висотами 650—800 м., густою мережею річкових долин.
Українські (Східні) Карпати — молоді середньовисотні гори, що утворилися під час альпійської складчастості. Висоти коливаються тут від 1200 до 1600 м. Гірські пасма простягаються з північного заходу на південний схід на 270 км. Це пасма Зовнішніх Карпат, у межах яких вирізняються гори Бескиди, Горгани та Покутсько-Буковинські. У центральній частині: 1) Вододільно-Верховинські Карпати з низькогірно-увалистим рельєфом; 2) Полонинсько-Чорногорський хребет; 3) Рахівські та Чивчинськігори.Найвищим гірським масивом Українських Карпат є Чорногора з декількома вершинами, що мають абсолютні позначки понад 2000 м. В Українських Карпатах є декілька перевалів: Ужоцький, Верецький, Вишківський, Яблуницький. Через них пролягають основні шляхи — автомобільні та залізничні магістралі.
Кримські гори простягаються з заходу на схід на 180 км. Тут вирізняються три гірські пасма: Головне з висотами 1200—1500 м., Внутрішнє з висотами 400—600 м. та Зовнішнє з висотами 250— 350 м. Схили пасом асиметричні: південні — круті й урвисті, а північні — пологі. Найвищою точкою Кримських гір є гора Роман-Кош (1545 м). Прибережні схили Головного пасма закінчуються Південним берегом Криму, де поширені ерозійні, зсувні та вулканічні форми рельєфу. Сучасного вигляду Кримські гори, як і Українські Карпати, набули в епоху альпійської складчастості. На їх Головному пасмі — Ангарському перевалі — пролягає тролейбусна лінія від Сімферополя до Алушти і Ялти.
Глибина й густота розчленування поверхні, крутизна схилів впливають на господарське використання території, прокладання доріг, планування й забудову населених пунктів, обробіток земель і вирощування сільськогосподарських культур, розташування садів і виноградників, лісосмуг та ін.
43. Клімат України. Внутрішні води України.
Клімат України переважно помірно континентальний, лише на Південному березі Криму субтропічний середземноморський.
Для клімату України характерна часта зміна погод, що пов'язано з надходженням циклонів (в середньому за рік їх 45) і антициклонів (36). Разом з тим, в Україні переважають дні з ясною, сонячною погодою — у середньому на рік їх 230–235. Гірські хребти Карпат і Кримських гір захищають відповідно Закарпаття і Чорноморський Південний берег Криму від холодних арктичних повітряних мас, які приходять з півночі.
Середньомісячна температура січня від −8°С на північному сході України та високогір'ї Карпат — до +4°С на Південному березі Криму, липня — від +17°С на Північному Заході та +19°С у високогір'ї Карпат до +23°С на крайньому Півдні. У гірських районах температура протягом року нижча порівняно з навколишніми територіями. Тривалість безморозного періоду коливається від 150–160 днів на півночі до 200–210 днів на півдні та 270 днів на Південному березі Криму.
Вітри змінюються по сезонах року: узимку в північній половині країни переважають західні вітри, що приносять вологу, у південної — північно-східні й східні сухі й холодні. Улітку найчастіші північно-західні вітри; однак у південній половині нерідкі також східні й південно-східні вітри, іноді суховії.
Опади розподіляються нерівномірно. Середньорічні суми опадів зменшуються з заходу і південного заходу на південний схід і південь від 650–600 мм до 300 мм. Максимум опадів припадає на Кримські гори (1000–1200 мм) і Українські Карпати (понад 1500 мм). На півдні, у степовій зоні, зволоження недостатнє і в окремі роки бувають посухи. На субтропічному Південному березі Криму клімат має ознаки середземноморського з сухим теплим літом та вологою м'якою зимою. Середня кількість опадів — 600 мм. В листопаді-березні (400 мм; в квітні-жовтні — менше 240 мм.
Внутрішні води
До внутрішніх належать поверхневі та підземні води.
Поверхневі води – це річки, озера, болота, водосховища та канали (штучні водойми).
Підземні води – це ґрунтові та межпластові (артезіанські) води.
Річки
На території України налічується до 71 тис. річок і струмків, тільки 117 з них мають довжину понад 100 км, а 10 — понад 500 км; на кожний квадратний кілометр території України припадає 250 м річок (це один із найнижчих показників у Європі).
Абсолютна більшість річок України несе свої води до Чорного й Азовського морів, і лише на заході країни— до басейну Балтійського моря (приблизно 4%). Водоносність річок зменшується з північного заходу на південний захід.
Основні елементи характеристики річки — падіння, похил, довжина, площа басейну, режим живлення, величина стоку та ін.
Падіння річки — це різниця позначок висоти поверхні води між витоком і гирлом. Розрізняють середній (визначається загальною величиною падіння річки від витоку до гирла) і частковий (визначається для окремих частин річища) похил річки.
Рівнинні річки мають повільну спокійну течію, широкі долини, заплави, тому в річищі відкладаються пісок, мул, дрібні уламки порід. Це призводить до утворення мілководнихперекатів, між якими залишаються глибокі місця — плеси. Гірські річки мають більше падіння, швидку течію й тому більше руйнують рельєф.
Живлення річок України переважливо снігове (50–70%), а також дощове й підземне. Більшість річок України мають змішане живлення.
Закономірні зміни в часі стоку, швидкості течії, рівня води та похилу водної поверхні називаються водним режимом річки.
Головним елементом режиму річки є витрати води — це кількість води, що протікає за певний час через живий переріз потоку; обчислюється в кубічних метрах за секунду (м3/с). Упродовж року спостерігаються різкі коливання витрат води. Найбільші витрати води бувають під час повені (дуже високого підняття рівня та збільшення витрат води, що призводить до затоплення заплави) та паводків (швидких і короткочасних підйомів рівня і збільшення витрат води переважно під час злив чи зливових дощів), а найменші — в межень(це фаза водного режиму, яка характеризується тривалим стоянням низьких рівня і витрат води в річці). На річках спостерігається літня й зимова межень.
Кількість води, яку несе річка впродовж року, називається річковим стоком. Це одна з основних розрахункових характеристик річки, яка залежить від клімату, геологічної будови басейну річки, рельєфу, рослинності, ґрунтів та господарської діяльності людини (спорудження гребель, створення штучних водойм).
Водоносність річок України зменшується з північного заходу на південний схід.
Найгустіша річкова мережа в Карпатах і Передкарпатті, а найрідша — на півдні і південному сході. Середня густота річкової мережі України становить 0,2 км/км2. Усі великі річки України мають густу мережу приток у верхній та середній течії, а в пониззі, у південних посушливих районах, їх мало.