Тести для самоперевірки знань 2 страница

Теперішня вартість майбутньої вартості грошей — це те­перішній еквівалент суми грошей, яка буде отримана або витра­чена у майбутньому періоді. Теперішню вартість майбутньої вар­тості називають дисконтованою вартістю. Це пояснюється тим, що її величина визначається за допомогою дисконтування, яке є процесом, оберненим нарахуванню складного процента:

.

Розподіл особистого наявного доходу на споживання і заоща­дження залежить не лише від бажання домогосподарств, а й від рівня їхніх доходів, який має суттєву диференціацію. Для аналізу рівня диференціації доходів домогосподарств застосовуються кі­лька методів. Серед них слід виділити криву Лоренца. Вона являє собою ламану лінію, що відображає фактичний розподіл доходів між різними групами населення. Ступінь відхилення кривої Ло­ренца від бісектриси, що відбиває абсолютну рівність у доходах, с показником рівня нерівності в доходах. Графічна інтерпретація кривої Лоренца наведена в [18, с. 166].

На базі кривої Лоренца розраховують коефіцієнт Джині. Він обчислюється діленням площі, що міститься між бісектрисою і кри­вою Лоренца, на площу трикутника, сторонами якого є бісектриса, горизонтальна вісь і права вертикальна вісь графіка. Чим більше крива Лоренца відхиляється від бісектриси, тим вищий коефіцієнт Джині, тим більша нерівність у розподілі доходів. І навпаки.

Ще одним засобом визначення рівня диференціації особистих доходів є децільний коефіцієнт. Він відображає співвідношення між доходами 10% найбагатшої частини населення і доходами 10 % найбіднішої частини населення.

Згідно з кейнсіанською теорією головним чинником споживання с поточний наявний дохід домогосподарств. Тому кейнсіанська функція споживанняв алгебраїчній формі має такий вигляд:

,

де С— приватне споживання; — автономне споживання, тоб­то споживання, яке не залежить від поточного доходу; с — гра­фічна схильність до споживання; DI — наявний поточний дохід домогосподарств.

Сучасні макроекономісти модифікували кейнсіанську функ­цію споживання — особистий наявний дохід прирівняли до наяв­ного доходу приватної економіки, тобто DІ= Y. Така модифікація спирається на розширене тлумачення корпоративної власності на капітал, згідно з яким домогосподарства безпосередньо є власни­ком робочої сили, а опосередковано — як акціонери основного капіталу. Тому в підсумку всі приватні підприємства і весь дохід приватної економіки, тобто ВВП, належить домогосподарствам. За цих умов кейнсіанська функція споживання трансформуєть­сядо такого вигляду:

.

Поточний дохід спрямовується на споживання згідно з гранич­ною схильністю до споживання(с). Вона являє собою коефіці­єнт, який показує, на скільки одиниць змінюється споживання в разі зміни доходу на одиницю:

.

Усі чинники, від яких залежить гранична схильність до спо­живання, Кейнс поділив на дві групи: об'єктивні та суб'єктивні. До об'єктивних чинників він відносив зміни у рівні зарплати, по­датковій політиці, співвідношенні між поточним і майбутнім до­ходом, ставки процента тощо, до суб'єктивних — бажання людей створювати грошові резерви, заощаджувати гроші на старість, залишити дітям спадщину тощо.

Незважаючи на велику кількість чинників, що впливають на граничну схильність до споживання, Кейнс вважав, що всі вони проявляються через основний психологічний закон. Згідно з ос­новним психологічним законом Кейнса «люди схильні, як прави­ло, збільшувати своє споживання у зв'язку зі зростанням доходу, але повільніше, ніж зростає дохід». Це означає, що С < Y. Тому с < 1,0.

Оскільки дохід розпадається лише на споживання та заоща­дження (Y = С + S), то решту приросту свого доходу домогоспо-дарства спрямовують на приріст заощаджень: S < Y. Це озна­чає, що оберненою стороною граничної схильності до споживан­ня є гранична схильність до заощаджень (s). Вона являє собою коефіцієнт, який показує, на скільки одиниць змінюються заоща­дження в разі зміни доходу на одиницю:

.

У процесі обґрунтування функції споживання Кейнс велику увагу приділяв середній схильності до споживання, яка відоб­ражає відношення обсягу споживання до величини доходу:

.

Кейнс припускав, що зі зростанням доходу середня схильність до споживання зменшується. Він виходив з того, що в коротко­строковому періоді люди незалежно від динаміки доходу намагаються підтримувати звичні для себе життєві стандарти. Тому в разі зростання доходу середня схильність до заощаджень збіль­шується, а середня схильність до споживання зменшується.

Графічна інтерпретація кейнсіанської функції споживання по­дана на рис. 7.1.

Рис. 7.1. Кейнсіанська функція споживання

На рис. 7.1 бісектриса — це крива, в кожній точці якої спожи­вання дорівнює доходу. Але насправді витрати на споживання за­звичай не збігаються з доходом. Це відображає крива С. Лише в точці C₀ весь дохід спрямовується на споживання. Тому заоща­дження відсутні. У точці С₁ споживання менше за дохід, унаслі­док чого виникають додатні заощадження (+ S). У точці С₂ спо­живання перевищує дохід. У зв'язку з цим виникають від'ємні заощадження (- S).

Споживання, яке фінансується за рахунок поточного доходу, називається індуційованим споживанням, тобто залежним від цього доходу (с ). Але рівняння кейнсіанської функції спожи­вання свідчить, що, крім індуційованого, існує автономне спо­живання( ). Його існування Кейнс пов'язував зі зменшенням доходів, викликаним можливим зниженням рівня зайнятості, вна­слідок чого певна частина робітників тимчасово втрачає роботу і заробітну плату. У таких випадках, на його думку, люди можуть використовувати заощадження, які були створені в минулому пе­ріоді або вдаватися до позик. Це означає, що чинниками автоном­ного споживання є майно (активи), яке нагромаджено за рахунок доходів минулого періоду, і позики, джерелом яких є майбутні заощадження. На графіку зміна автономного споживання прояв­ляється через переміщення кривої споживання у відповідний бік [див. 18, с. 172].

Слід розрізняти короткострокову і довготривалу функцію споживання. В основі короткострокової функції, яку обґрунту­вав Кейнс, лежить поточний дохід, а заощадження та позики ви­користовуються як резерв лише за умови суттєвого зниження рів­ня зайнятості. При цьому середня схильність до споживання зме­ншується зі зростанням доходу.

Довготривала функція споживанняґрунтується на теорії

І. Фішера про міжчасовий вибір споживача. Згідно з цією теорією споживання в кожному поточному періоді залежить від доходу людини упродовж усього її життя. Для того щоб підтримувати середній рівень споживання впродовж життя, люди переміщують свій дохід між різними періодами життя, використовуючи заоща­дження та позики. На базі теорії Фішера з'явилися дві гіпотези щодо функції споживання: гіпотеза життєвого циклу, що пов'я­зана з іменем Ф. Модільяні, і гіпотеза постійного (перманент­ного) доходу, яку пов'язують з іменем М. Фрідмена.

За гіпотезою життєвого циклу для підтримання стабільного рівня споживання люди заощаджують в період трудового життя, щоб мати можливість використовувати накопичене майно в піс-лятрудовий період життя. Це означає, що ресурси споживання людини за весь життєвий цикл складаються з поточного доходу і накопиченого майна. Звідси функцію споживання за гіпотезою життєвого циклу можна записати так:

,

де — гранична схильність до споживання з поточного доходу, яка визначається за формулою: (R — запланована кількість років трудового життя; Т — очікувана кількість років життя лю­дини); W — майно, яке люди накопичують за рахунок заоща­джень; — гранична схильність до споживання з майна (акти­вів), яка визначається за формулою: .

Якщо обидві частини рівняння даної функції споживання по­ділити на Y, то отримаємо функцію середньої схильності до спо­живання:

.

На короткострокових відрізках часу поточний дохід зростає більше, ніж майно, тобто Y> W. Тому зі зростанням поточного доходу середня схильність до споживання може зменшуватися, що відповідає кейнсіанській теорії. Але в довготривалому періоді динаміка майна залежить від динаміки поточного доходу W = Y. Тому середня схильність до споживання у довготрива­лому періоді є постійною величиною.

За гіпотезою постійного доходу поточний дохід людини є су­мою двох компонентів: постійного доходу і тимчасового доходу. Постійний дохід — це середній дохід, який людина сподівається отримувати за всі роки її життя, а тимчасовий дохід є відхилен­ням від середнього доходу, яке неможливо передбачити. На дум­ку Фрідмена, приймаючи рішення щодо рівня споживання, люди розраховують одержувати постійний дохід. Тимчасові відхилен­ня від постійного доходу спрямовуються переважно на заоща­дження або компенсуються позиками. Звідси функція споживан­ня за гіпотезою постійного доходу набуває такого вигляду:

,

де - постійний дохід; с — коефіцієнт, який визначає частку постійного доходу, що витрачається на споживання.

Поділивши обидві частини рівняння даної функції споживан­ня на Y, тобто поточний дохід, отримаємо функцію середньої схильності до споживання:

.

Отже, середня схильність до споживання залежить від спів­відношення між постійним і поточним доходами. Якщо поточний дохід перевищує постійний дохід за рахунок тимчасового доходу, то середня схильність до споживання зменшується. Якщо, навпа­ки, поточний дохід менший за постійний дохід, то середня схиль­ність до споживання збільшується.

Термінологічний словник

Багатство, майно— сукупність активів або одиниць власності, що має вартість.

Гіпотеза життєвого циклу— гіпотеза, яка припускає, що люди за допомогою заощаджень і позик переміщують свої доходи між окреми­ми періодами життя з метою забезпечення рівномірного рівня спожи­вання.

Гіпотеза постійного доходу— гіпотеза, яка припускає, що спожи­вання залежить від постійного доходу, який люди очікують отримувати в середньому за весь період свого життя від трудової діяльності і нако­пичених активів.

Гранична схильність до заощаджень— величина, яка показує, на скільки одиниць змінюються заощадження при зміні доходу на одиницю.

Гранична схильність до споживання— величина, яка показує, на скільки одиниць змінюються витрати на споживання при зміні доходу на одиницю.

Заощадження— частина наявного доходу, що залишається після здійснення витрат на споживання.

Кеннсіанська функція споживання— функція, що описує за­лежність споживання домогосподарств від поточного наявного до­ходу.

Міжчасовий вибір споживача— рішення домогосподарств щодо визначення величини споживання на основі переміщення доходу між різними періодами життя за допомогою заощаджень та позик.

Особистий дохід-— дохід домогосподарств, який складається з за­робленого доходу, доходу від власності та отриманих соціальних трансфертів.

Особистий наявний дохід— 1) частина доходу домогосподарств, що залишається після сплати особистих податків; 2) у спрощеній еко­номіці, в якій немає податків, — різниця між сукупним доходом і наяв­ним доходом підприємств.

Постійний дохід— сталий компонент поточного доходу, який лю­дина спроможна підтримувати протягом всього життя за рахунок тру­дового доходу і накопичених активів.

Середня схильністьдо споживання— відношення споживання до наявного доходу.

Споживання— витрати на споживчі товари та послуги.

Тимчасовийдохід — дохід, який люди не очікують отримувати у майбутньому.

Тести для самоперевірки

1. Споживання домогосподарств — це їхні витрати на:

а) купівлю ресурсів;

б) виробничі послуги;

в) амортизацію;

г) споживчі товари та послуги.

2. На величину особистого доходу домогосподарств впливають:

а) гранична схильність до споживання;

б) заробітна плата;

в) трансферти;

г) проміжне споживання.

3. Особистий наявний дохід розподіляється на:

а) споживання та нерозподілений прибуток;

б) споживання та заощадження;

в) споживання та амортизацію;

г) споживання та трансферти.

4. Середня схильність до споживання — це:

а) відношення споживання до заощадження;

б) відношення споживання до наявного доходу;

в) відношення приросту споживання до наявного доходу.

5. Гранична схильність до споживання — це:

а) відношення приросту споживання до приросту особистого

доходу;

б) відношення приросту споживання до особистого доходу;

в) відношення споживання до особистого доходу;

г) відношення приросту споживання до приросту наявного доходу.

6. Гранична схильність до заощадження більша нуля, якщо:

а) с = 1,1;

б) С > Y;

в) С< Y;

г) С = Y.

7. Гранична схильність до споживання залежить від таких

чинників:

а) ставки процента;

б) рівня цін;

в) рівня заробітної плати;

г) рівня заощаджень.

8. Згідно з основним психологічним законом Кейнса гранична схильність до споживання зі зростанням доходу:

а) збільшується;

б) зменшується;

в) не змінюється.

9. Згідно з гіпотезою життєвого циклу рішення щодо рівня споживання залежать від:

а) поточного доходу;

б) тимчасового доходу;

в) постійного доходу;

г) накопиченого багатства.

10. Згідно з гіпотезою постійного доходу середня схильність до споживання залежить від співвідношення між:

а) постійним і поточним доходом;

б) поточним доходом і накопиченим майном;

в) поточним і тимчасовим доходом;

г) постійним і тимчасовим доходом.

Відповіді

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

г)

б), в)

б)

в)

г)

в)

а), в)

б)

а), г)

а)

Тема 8. Приватні інвестиції

Центральне місце серед інвестицій займають інвестиції в ос­новний капітал. Тому об'єктом теорії приватних інвестицій є переважно основний капітал.

В основі теорії приватних інвестицій лежить проблема визна­чення чинників, що впливають на обсяг інвестицій. Засобом ви­рішення цієї проблеми є інвестиційна функція. Економісти об­ґрунтовують різні інвестиційні функції, серед яких найбільшої уваги заслуговують кейнсіанська та неокласична.

Кейнсіанська функція інвестицій спирається на три перед­умови. Перша — мотиваційним чинником попиту на інвестиції є чистий прибуток. При цьому під чистим прибутком Кейнс розу­мів чисту виручку, яка залишається після відшкодування поточ­них витрат та амортизаційних відрахувань. Друга — оскільки ін­вестиції приносять результати не тоді, коли вони здійснюються, а в майбутньому періоді, то Кейнс виходив із необхідності врахо­вувати прибуток, який очікується отримати протягом усього строку служби основного капіталу. Це обумовлює необхідність дисконтування майбутніх прибутків. Третя — очікуваний прибу­ток від інвестування зіставляється з відновного вартістю капіталь­ного майна, яка визначається витратами, пов'язаними з його за­міщенням.

Для зіставлення очікуваних прибутків з вартістю капітального майна Кейнс використовує граничну ефективність капіталу. Під граничною ефективністю капіталувін розумів таку ставку про­цента, яка урівноважує дисконтовану вартість очікуваних прибут­ків з вартістю капітального майна. Зазначену роль граничної ефе­ктивності капіталу можна продемонструвати такою формулою:

,

де К — вартість капітального майна (інвестиційного проекту);

PR — очікуваний прибуток (чистий); R* — гранична ефектив­ність капіталу; t — роки, протягом яких має використовуватися капітальне майно.

Гранична ефективність індивідуального капіталу залежить від норми прибутковості капітального майна, тобто від співвідношення . Чим вища норма прибутковості капітального майна, К тим вищою є та ставка процента, яка здатна урівноважувати вар­тість капітального майна з дисконтованою вартістю очікуваних прибутків. Кожний вид капітального майна має неоднакову норму прибутковості і тому неоднакову граничну ефективність капі­талу. Кейнс розрізняв граничну ефективність індивідуального капіталу і граничну ефективність сукупного капіталу. При цьому роль граничної ефективності сукупного капіталувідіграє най­вища гранична ефективність індивідуальних капіталів. У широкому контексті роль граничної ефективності сукупного капіталу віді­грає такий рівень доходу, який є максимальним серед усіх мож­ливих варіантів вкладання інвестицій (реальних та фінансових).

Щоб вкладення коштів у інвестиційний проект було економіч­но доцільним, процентна ставка, за якою купуються інвестиційні кошти, має бути нижчою за ставку процента, що відіграє роль граничної ефективності капіталу, тобто і <R* . Лише за цієї умови дійсна дисконтована вартість очікуваних прибутків перевищить вартість капітального майна, внаслідок чого інвестор, крім окуп­ності своїх коштів, отримає додатковий прибуток. Це означає, що гранична ефективність капіталу слугує верхнею межею для про­центної ставки, яка є ціною інвестицій.

Рис. 8.1. Графік інвестиційного попиту

Графічна ілюстрація залежності інвестицій від ставки процен­та і граничної ефективності капіталу дана на рис. 8.1. На цьому рисунку на горизонтальній осі графіка розміщено чотири інвес­тиційні проекти , гранична ефективність капіталу яких становить відповідно 20%, 18%, 12%, 8%. Нa вертикальній осі графіка розміщена процентна ставка в інтервалі від 0% до 20%. Гранична ефективність сукупного капіталу становить 20%, що відповідає граничній ефективності капіталу першого інвестицій­ного проекту, яка є найвищою серед всіх варіантів вкладання ін­вестицій.

Якщо процента ставка становить 20%, то інвестиційний по­пит дорівнює нулю, оскільки не існує інвестиційних проектів, гранична ефективність капіталу яких перевищує 20%. При зни­женні процентної ставки до 15% економічно доцільними будуть інвестиції в перший та другий проекти, гранична ефективність капіталу яких (20%, 18%) перевищує 15%. Це означає, що інве­стиційний попит дорівнює . Зниження процентної ставки до 10% збільшує інвестиційний попит до величини , a зниження процентної ставки до 5% збільшує інвестиційний по­пит до величини .

Отже, коли процентна ставка знижується, інвестиційний попит зростає. Це свідчить про те, що інвестиції перебувають в оберненій залежності від процентної ставки, рівень якої не може перевищува­ти граничної ефективності капіталу. Виходячи з цього кейнсіанську функцію інвестицій можна виразити таким рівнянням:

.

Неокласична функція інвестицій спирається на дві перед­умови. Перша — попит на інвестиції залежить від розриву між бажаним і наявним обсягами основного капіталу. Друга — роз­рив між наявним і бажаним обсягами основного капіталу не може усуватися відразу, тобто в межах поточного періоду. Тому попит на інвестиції в кожному поточному періоді залежить від швидко­сті усунення зазначеного розриву.

Згідно з неокласичним підходом бажаний обсяг основного капіталузалежить від граничних витрат на капітал і обсягів ви­робництва, очікуваних у майбутньому періоді. Граничні витра­ти на капітал (МСК)відображають витрати підприємств, пов'язаних з використанням у виробництві продукції додаткової одиниці основного капіталу. їх можна визначити за формулою:

,

де r – реальна процентна ставка; d — норма амортизаційних відрахувань; nt — чиста гранична податкова ставка на прибуток, яка визначається як різниця між ставкою податку на прибуток і ставкою податкового кредиту.

Очікуваний обсяг виробництва (Y*)— це середньорічний об­сяг виробництва, який відповідає уявленням підприємців про майбутній попит на їхню продукцію.

Залежність бажаного обсягу основного капіталу від граничних витрат на капітал та очікуваних обсягів виробництва можна вира­зити такою формулою:

де — бажаний обсяг основного капіталу, який підприємці хо­тіли б мати у майбутньому періоді.

Попит на інвестиції в поточному періоді залежить від розриву між наявним і бажаним обсягом основного капіталу та швидкості усунення цього розриву. Урахування цієї швидкості реалізується через модель гнучкого акселератора, згідно з якою в кожному поточному періоді підприємства зменшують капітальний розрив на певну частку. Виходячи з цього неокласичну функцію інвес­тиційможна виразити таким рівнянням:

,

де — попит на інвестиції в поточному періоді; d — норма амор­тизації; — основний капітал на початок відповідно поточ­ного і попереднього періодів; k — частка, на яку усувається роз­рив між наявним і бажаним обсягом капіталу в поточному періоді.

Рівняння неокласичної функції інвестицій складається з двох компонентів: — відновлювальні інвестиції; — чисті інвестиції, які визначають приріст основного капіталу.

Серед чинників, від яких залежить інвестиційний попит, особ­ливе місце посідає процентна ставка. Вона, з одного боку є про­дуктом ринку, з іншого — об'єктом економічної політики. Тому в макроекономічному моделюванні використовується проста ін­вестиційна функція, в якій базовою екзогенною змінною є лише процентна ставка. Вплив інших чинників на інвестиційний попит ураховується в автономній складовій інвестиційної функції. Ви­ходячи з цього проста інвестиційна функція записується так:

,

де І – попит на інвестиції; - автономні інвестиції, до яких відносять інвестиції, що залежать не від процентної ставки, а від інших чинників; b — чутливість інвестицій до зміни рівня процент­ної ставки, яка показує, на скільки одиниць обернено змінюються інвестиції при зміні процентної ставки на один пункт.

Від рівня процентної ставки залежить прибутковість інвести­ційних проектів і попит на інвестиції. Чим вища процентна став­ка, тим менша прибутковість інвестиційних проектів і нижчий по­пит на інвестиції. І навпаки. При визначенні прибутковості інвес­тиційних проектів застосовують різні методи: традиційний (бух­галтерський) або методи, пов'язані з дисконтуванням грошових потоків.

Традиційний метод полягає у визначенні норми прибутку як відношення середньорічного чистого прибутку до середньорічної величини інвестованого капіталу:

= .

Порівнюючи норму прибутку з процентною ставкою, підпри­ємці приймають рішення щодо доцільності інвестування. Попит на інвестиції виникає лише за умови, якщо норма прибутку пере­вищує процентну ставку. Чим нижча процентна ставка, тим біль­ша кількість інвестованих проектів стає об'єктом попиту.

Середметодів дисконтування потоків прибутку, який очіку­ється отримати від реалізації інвестиційного проекту, найкращим вважається метод чистої дисконтованої вартості.

Згідно з цим методом прибутковість інвестиційного проекту визначається як різниця між дисконтованими доходами і дискон­тованими витратами:

,

де NPV— чиста дисконтова вартість; О_t , C_t — відповідно доходи і витрати в періоді t.

Якщо чиста дисконтована вартість додатна (NPV > 0), то інвес­тиційний проект є прибутковим; якщо вона від'ємна (NPV < 0), то він є збитковим і від нього слід відмовитися. Чим нижча ставка процента, за допомогою якої дисконтуються грошові потоки, тим більша дисконтована вартість інвестиційних проектів і тим біль­шим є попит на інвестиції.