Інституціональна основа міжнародних стратегій розвитку
МІЖНАРОДНІ СТРАТЕГІЇ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
План
Моделі економічного розвитку та можливі стратегії глобалізації.
Інституціональна основа міжнародних стратегій розвитку.
Міжнародні організації та економічний розвиток.
Міжнародні стратегії розвитку.
Моделі економічного розвитку та можливі стратегії глобалізації.
Сучасна наука виділяє кілька основних моделей економічного розвитку: теорія зовнішньої залежності, неокласична модель вільного ринку, теорія ендогенного зростання, інноваційна теорія економічного розвитку, теорія структурних перетворень, модель лінійних стадій розвитку, модель сталого розвитку. Слідування кожній з зазначених моделей має певну історичну еволюцію.(Табл.І).
Таблиця 1
Зміна парадигм економічного розвитку
Період, роки | Зміст економічного розвитку |
1950— 1960 | Сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна (марксизм та неокласична економічна наука) |
1970-ті. | Самопідтримувальному зростанню мають передувати структурні зміни. Теорія зовнішньої залежності (екзогенне зростання). Причина слаборозвиненості — асиметрична взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників економічного зростання, наявність структурних та інституційних диспропорцій в економіці, залежність країн, що розвиваються, від метрополій і міжнародних фінансових організацій |
1980-ті | Конструктивна роль вільних ринків. Необхідність лібералізації економіки, її зовнішня відкритість. Приватизація, інституційні трансформації |
1990-ті | Сталий розвиток — забезпечення такого господарського зростання, яке дає змогу гармонізувати відносини „людина — природа" та зберегти довкілля для нинішнього та майбутніх поколінь. Концепція ендогенного зростання: переважна роль внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що відтворюються, у відносно відособлених національних економічних системах |
Початок 2000-х | "Нова" економіка, економіка знань |
У 1950—1960-х рр. переважали наукові й соціально-політичні концепції та доктрини, згідно з якими процес розвитку уявлявся як сукупність послідовних стадій економічного зростання, через які має пройти будь-яка країна.
У 1970-х рр. у західній економічній науці значна увага почала приділятися структурним змінам, що мають передувати самопідтримувальному зростанню. Інший напрям, який теж набув популярності в цей період, був названий теорією зовнішньої залежності (екзогенного зростання, чи екстернальних чинників).
У 1980-х рр. під значним впливом кризових явищ у світовому господарстві перші позиції зайняла неокласична концепція, у якій основний акцент зміщується на конструктивну роль вільних ринків, необхідність лібералізації економіки, її зовнішньої відкритості, приватизації власності, інституційної перебудови тощо.
У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро на Всесвітній конференції з проблем розвитку і довкілля була сформульована новітня модель економічного розвитку, що названа моделлю сталого (стійкого) розвитку.
На початку 1990-х рр., на противагу неокласичним теоріям економічного розвитку та зростання виникає концепція ендогенного зростання, або нова теорія зростання. Серед її головних постулатів — пріоритет внутрішніх чинників і джерел економічного розвитку, що виникають та відтворюються у відносно відособлених національних економічних системах. Важливою рисою цієї теорії є необхідність посилення регулювальної ролі держави в господарських процесах.
Ще одна концепція початку XXI ст. виникла у зв'язку з поширенням інформаційно-комунікаційних технологій, настанням постекономічної, постматеріальної стадії цивілізаційного поступу. Різноманітні аспекти цієї моделі аналізуються в руслі інноваційного розвитку, "нової" економіки, економіки знань. Зокрема розглядається наступність певних технологічних укладів (табл.2)
Взагалі ж, розробка економічною наукою різноманітних моделей і концепцій економічного розвитку на основі теоретичного узагальнення світової практики господарської діяльності дає можливість вибору оптимального варіанта державної політики щодо реалізації відповідної стратегії з урахуванням усіх внутрішніх і зовнішніх чинників.
Інституціональна основа міжнародних стратегій розвитку.
Проблеми економічного розвитку, як найважливіші, турбують міжнародні організації, насамперед ООН. У Декларації соціального прогресу і розвитку, прийнятій на XXII сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1969 р., сформульовано засадничі принципи, цілі, засоби й методи економічного розвитку. У ст. 3 цієї декларації визначаються основні умови соціального прогресу та розвитку: — національна незалежність, що ґрунтується на праві народів на самовизначення;— принцип невтручання у внутрішні справи держав; — повага суверенітету й територіальної цілісності держав;— невід'ємний суверенітет кожної держави над своїми природними ресурсами;— право й відповідальність кожної держави вільно визначати свої цілі соціального розвитку, встановлювати свою послідовність та визначати відповідно до принципу Статуту ООН засоби та методи їх досягнення без будь-якого втручання ззовні; — мирне співіснування, мир, дружні відносини та співпраця держав незалежно від відмінностей між їхніми соціальними, економічними й політичними системами.
Декларація проголошує спрямованість прогресу та розвитку на підвищення матеріального й духовного рівня життя всіх членів суспільства, вирішення гострих соціальних та економічних проблем.
У грудні 1986 р. на ГА ООН прийнято Декларацію про право на розвиток, у якій розвиток визначається як усебічний економічний, соціальний, культурний і політичний процес, спрямований на постійне підвищення добробуту населення на підставі його активної, вільної та конструктивної участі в розвитку й у справедливому розподілі створюваних благ. Наголошено, що людина є основним суб'єктом процесу розвитку, його головним учасником і бенефіціарієм, а право на розвиток є її невід'ємним правом.
Після проведення Всесвітньої конференції з довкілля і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) і прийняття на ній Концепції сталого розвитку було реорганізовано низку органів у системі ООН, зокрема створено:
Департамент з координації політики і сталого розвитку, який забезпечує основну підтримку центральних координаційних і директивних функцій Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР), а також Другого й Третього комітетів ГА ООН;
Комісію зі сталого розвитку;