Способи збалансування державного бюджету 4 страница

На графіку рецесійний розрив – це відстань по вертикалі між лінією фактичних сукупних витрат (СуВ1) і лінією потенційно необхідних сукупних витрат (СуВ2).

Якщо фактичний рівноважний обсяг випуску ВВП1 нижчий від потенційного ВВП2, то це означає, що сукупний попит неефективний, тобто сукупні витрати недостатні для забезпечення повної зайнятості ресурсів, хоча рівновага (АD = AS) досягнута. Недостатність сукупного попиту депресивно діє на економіку.

Щоб подолати рецесійний розрив і забезпечити повну зайнятість ресурсів, потрібно простимулювати сукупний попит і “перемістити” рівновагу з точки Т1 у точку Т2.

В умовах рецесійного розриву економіка потенційно втрачає, недовиробляє певну величину ВВП (це різниця між ВВП2 і ВВП1). Обсяг цих втрат визначається як добуток рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат) на мультиплікатор витрат:

∆ВВПр = ∆ СуВп х М в.

І навпаки, якщо рівень ВВП за умов повної зайнятості є відомим, то величина рецесійного розриву (необхідного початкового приросту сукупних витрат (+ СуВ) визначається за формулою (в умовах стабільних цін):

(6.8), де:

∆ВВП р – реальний приріст ВВП, необхідний для досягнення ВВП потенц. (+ ∆ВВПр = ВВПп – ВВПфакт.).

Протилежні результати мають місце в тому випадку, коли фактичні сукупні витрати перевищують ту їхню величину, яка відповідає умовам повної зайнятості.

На графіку 6.9 потенційний ВВП забезпечується при сукупних витратах на рівні СуВ2. Але фактично економіка витрачає більше – СуВ1. Отже, має місце надлишок сукупних витрат: СуВ1 > СуВ2. Тому фактичний ВВП номінально перевищує потенційний: ВВП1 > ВВП2. Таке явище називається інфляційним розривом. На графіку величина інфляційного розриву дорівнює відстані по вертикалі між лініями СуВ1 і СуВ2. Інфляційний розрив – це величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб усунути інфляційний надлишок за умов повної зайнятості. Розрив називається інфляційним тому, що він спричиняє в економіці інфляційний надлишок ВВП.

Якщо фактичний рівноважний рівень випуску ВВП1 більший від потенційного ВВП2, то сукупні витрати збиткові. Збитковість сукупного попиту викликає в економіці інфляційний бум: рівень цін зростає тому, що фірми не можуть розширяти виробництво адекватно зростаючому сукупному попиту, оскільки всі ресурси вже зайняті.

Подолання інфляційного розриву передбачає утримання сукупного попиту і “переміщення” рівноваги з точки Т1 у точку Т2 (повна зайнятість ресурсів).

Величину інфляційного розриву (– ∆СуВп) – необхідного початкового

зменшення сукупних витрат – можна визначити за формулою (без урахування цінового фактора):

(6.9), де:

– ∆ВВПі – інфляційне зменшення ВВП за умов повної зайнятості

(– ∆ВВПі = ВВПп – ВВПфакт.);

ВВПп – потенційний ВВП;

ВВПфакт. – фактичний ВВП;

Мв – мультиплікатор витрат.

Інфляційний розрив виникає в зв’язку з тим, що зростання сукупних витрат (сукупного попиту) не супроводжується адекватним зростанням виробництва (сукупної пропозиції). В умовах, коли економіка досягла повної зайнятості, підприємства не можуть швидко відповісти на збільшення сукупного попиту відповідним збільшенням фізичних обсягів виробництва. Для цього потрібен певний час. Єдиним наслідком у цьому випадку є зростання цін, тобто інфляція. Тому усунення інфляційного розриву спричинить лише зменшення номінального ВВП, без зміни реально

37. Рецесійний розрив як наслідок дефіциту сукупних витрат, його графічне зображення.

Рівновага в економіці може забезпечуватись в умовах повної чи неповної зайнятості, на інфляційній осноі або на основі стабільних цін. Це залежить від співвідношенням між сукупними видатками та потенційним ВВП. Ідеальним є такий варіант, коли сукупні видатки дорівнюють потенційному ВВП. Проте, як правило, сукупних видатків або не вистачає для закупівлі потенційного ВВП, або вони є надмірними щодо потенційного ВВП.

Перший варіант спостерігається в умовах

неповної зайнятості. Якщо за цих умов сукупних видатків не вистачає для закупівлі потенційного ВВП, то в економіці виникає рецесійний розрив. Потенційному ВВП (Yp) відповідають видатки на рівні Е2. Але фактично економіка витрачає Е1, що менше Е2. Тому фактичний ВВП менший потенційного ВВП: Y<Yp. Це яивще дістало назву рецесійний розрив.

Графічно рецесійний розрив – відстань по вертикалі між лініями Е1 та Е2. Кількісно рецесійний розрив – величина, на яку автономін видатки мали б зрости, щоб забезпечити збільшення фактичного ВВП до потенційного рівня без зростання цін.

38. Інфляційний розрив як наслідок надмірних сукупних витрат

Рівновага в економіці може забезпечуватись в умовах повної чи неповної зайнятості, на інфляційній осноі або на основі стабільних цін. Це залежить від співвідношенням між сукупними видатками та потенційним ВВП. Ідеальним є такий варіант, коли сукупні видатки дорівнюють потенційному ВВП. Проте, як правило, сукупних видатків або не вистачає для закупівлі потенційного ВВП, або вони є надмірними щодо потенційного ВВП.

2-й варіант має місце в умовах повної зайнятості. Якщо за цих умов сукупні видатки є надмірними порівняно з потенційним ВВП. то в економіці виникає інфляційний розрив.

Згідно з мал. при закупівлі ВВП на потенційному рівні економіка має здійснювати видатки на рівні Е2. Але насправді її видатки становлять Е1, що більше за Е2. Унаслідок цього фактичний ВВП номінально перевищує потенційний ВВП: Yn>Yp. Ця явище дістало назву „інфляційний розрив”. Графічно інфляційний розрив – величина, на яку автономіні видатки мали б скоротитися, щоб забезпечити зменшення фактичного ВВП до потенційного рівня лише за рахунок зниження цін.

39. Роль держави в змішаній економіці та її економічні функції

Основним регулятором змішаної економіки є ринок, “невидима рука” якого регулює найважливіші параметри економічного розвитку. Ринковий механізм: 1) об’єднує виробників і споживачів у єдину економічну систему; 2) підпорядковує виробництво суспільним потребам в форму платоспроможного попиту; 3) сприяє ефективному розподілу ресурсів (спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству); 4) сприяє розробці та впровадженню нових, найефективніших технологій; 5) виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому з товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають умовам ринкової конкуренції.

Слід зазначити, що ринок не є ідеальною формою суспільного виробництва. Як суб’єкт макроекономічного регулювання ринок має певні недоліки:

Перший. Ринок не здатний протистояти економічній нестабільності (затяжний спад виробництва, високий рівень безробіття та інфляції).

Другий. Ринок не має механізмів, які здатні забезпечити людей суспільними благами (послуги державного управління, освіта, наука, культура, охорона здоров’я, оборона).

Третій. Ринок не може протистояти монополізму.

Четвертий. Ринок веде до надмірної нерівності в доходах, нерівномірного розвитку окремих регіонів, порушення екологічних умов життя людей.

Зазначені вище недоліки ринку можуть бути компенсовані лише з допомогою державного втручання в економіку. Тому сучасна держава об’єктивно змушена виконувати роль суб’єкта регулювання ринкової економіки через такі економічні функції:

1) визначення головних цілей і пріоритетів макроекономічного розвитку, виходячи зі стану економіки і перспектив її розвитку;

2) розробка і впровадження правових норм функціонування ринкової економіки;

3) здійснення цілеспрямованого впливу на економічну діяльність господарюючих суб’єктів через фінансові важелі;

4) контроль за дотриманням антимонопольного законодавства захисту й стимулювання конкуренції;

5) регулювання зовнішньоекономічних відносин;

6) соціальний захист громадян;

7) фінансування суспільних потреб.

Таким чином, будь-яка розумна економічна політика має ґрунтуватися на чіткому визначенні оптимальних пріоритетів у постановці цілей і оцінці наслідків їх реалізації. А це не можливо без перевірки відповідності обраних цільових пріоритетів положеннями економічної теорії.

40. Обмеженість ринкового механізму та необхідність державного втручання в економіку

Основним регулятором змішаної економіки є ринок. “Невидима рука” ринку регулює найважливіші параметри економічного розвитку. Насамперед ринковий механізм об’єднує виробників і споживачів в єдину економічну систему, підпорядковує виробництво суспільним потребам у формі платоспроможного попиту. Ринок сприяє ефективному розподілу ресурсів. Це означає, що він спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, примушує підприємців застосовувати найбільш ефективні комбінації використання обмежених ресурсів, сприяє розробці та впровадженню нових, найбільш ефективних технологій. І нарешті, ринок виконує велику селективну функцію серед товаровиробників, завдяки чому із товарного виробництва вибувають ті господарські суб’єкти, результати діяльності яких не відповідають умовам ринкової конкуренції.

Проте ринок не є ідеальною формою організації суспільного виробництва. Як суб’єкт макроекономічного регулювання він має певні обмеження, які можна об’єднати в три напрямки.

Перший — ринок не володіє досконалим механізмом, здатним протистояти такому явищу, як економічна нестабільність, яка проявляється через тяжкий спад виробництва, надмірне безробіття, високий рівень інфляції тощо.

Другий — ринок здатний реагувати лише на індивідуальні потреби людей, які фінансуються окремими суб’єктами згідно з їхньою індивідуальною платоспроможністю. Тому ринок не має механізмів, які здатні забезпечувати людей суспільними благами, тобто товарами та послугами колективного споживання, потреба в яких не залежить від індивідуальної платоспроможності. До них належать послуги державного управління, національної армії, міліції, охорони здоров’я, науки, культури тощо.

Третій — сучасний ринок не є досконало конкурентним, оскільки на ринкові відносини великий вплив можуть справляти монопольні утворення. Впливаючи на обсяги виробництва і ціни, вони обмежують ефективність ринкової конкуренції і створюють умови для такого розподілу ресурсів, яке враховує не суспільні, а власні інтереси. Ринковий механізм не має надійного імунітету, який здатний протистояти монополізму.

Четвертий — взаємодія людей через ринковий механізм породжує негативні побічні наслідки, так звані зовнішні ефекти, які не враховуються в процесі ринкових відносин. До них належать надмірна нерівність в доходах, нерівномірний розвиток окремих регіонів, порушення екологічних умов життя населення, відхилення від стандартів споживчих товарів тощо.

41. Основні положення класичної теорії

У системі макроекономічних теорій можна виділити декілька основних: класична, кейнсіанська, альтернативні теорії (монетаристська теорія, теорія економіки пропозиції, теорія раціональних очікувань).

В основі будь-якої макроекономічної теорії лежить питання про те, з допомогою яких механізмів у економіці забезпечується повна зайнятість, тобто повне використання наявних ресурсів. Врегулювати це питання може ринковий механізм – самостійно або з допомогою держави.

Щоб мати уявлення про роль держави як суб’єкта макроекономічного регулювання, потрібно розглянути концептуальні положення згаданих вище теорій.

Історично макроекономічна наука була започаткована класичною теорією. Найвидатнішими представниками класичної теорії є Адам Сміт, Давид Рікардо, Джеймс Міль, Жан Батист Сей, Альфред Маршалл, Артур Пігу, Леон Вальрас, Вільфредо Парето.

Прихильники класичної теорії вважають, що ринковий механізм здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для ринкової економіки. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її зі стану повної зайнятості. Проте, завдяки здатності ринку до автоматичного саморегулювання через деякий час в економіці відновлюється такий рівень виробництва, що відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості, на думку представників класичної теорії, є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.

Згідно з класичною теорією, механізм ринкового саморегулювання економіки складається з декількох елементів.

Перший елемент полягає в тому, що малоймовірною є ситуація, коли сукупних витрат недостатньо для виробництва потенційного ВВП. Якщо сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то такі важелі ринкового регулювання, як ціна й заробітна плата, досить швидко примусять економічних суб’єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини.

Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат пояснюється законом Сея, згідно з яким процес виробництва товарів створює дохід, який дорівнює вартості вироблених товарів. Це означає, що процес виробництва є лише іншим вираженням процесу їх споживання. Тому товарна пропозиція породжує адекватний собі попит. Такий закон діє на різних рівнях економіки. На мікрорівні кожен підприємець формує на ринку свій попит на чужі товари такої ж величини, як і та пропозиція, яку він створив своїм товаром. Тобто його доходи від реалізації власного товару дорівнюють вартості товарів, на які він пред’являє попит. Якщо така рівність існує для кожного окремого виробника, то вона неминуча й для всього суспільного виробництва. Таким чином, стверджують прихильники класичної школи, державне регулювання економіки не потрібне.

Другий елемент класичної теорії про ринкове саморегулювання полягає в тому, що ринковий механізм здатний самостійно і досить швидко ліквідувати дисбаланс між доходами й витратами через взаємодію між товарним і грошовим ринком.

Необхідною умовою для досягнення відповідності між доходами та витратами в економіці є баланс між заощадженнями та інвестиціями. Згідно з класичною теорією, ця умова забезпечується грошовим ринком через коливання процентної ставки під впливом попиту й пропозиції на цьому ринку. Суб’єктами грошового ринку є домашні господарства як власники заощаджених грошей і підприємці, які пред’являють попит на ці гроші з метою інвестування економіки. Рівновага між величиною запропонованих грошей і попитом на них досягається процентною ставкою. Рівноважна процентна ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов потреби в державному втручанні в економіку немає.

Класики допускають тимчасове переважання заощаджень над інвестиціями, що може викликати тимчасове відхилення сукупних витрат від потенційної величини. Але таке відхилення, вважають вони, необов’язково викличе зменшення виробництва порівняно з потенційним рівнем, оскільки крім грошового ринку велику регулюючу роль виконують ціни і заробітна плата.

Сутність третього елемента класичної теорії становить регулюючий потенціал цін і заробітної плати. Класики стверджують, що обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних цін. Це означає: якщо процентна ставка не спроможна привести у відповідність заощадження домашніх господарств та інвестиції підприємців, то падіння сукупних витрат буде компенсовано пропорційним зниженням цін. Отже, якщо домашні господарства тимчасово заощадили більше, ніж підприємці мають намір інвестувати, то викликане цим зменшення сукупних витрат не призведе до тривалого скорочення реальних обсягів виробництва, оскільки ціни знизилися пропорційно зменшенню цих витрат.

Згідно з класичною теорією, здатність економіки до цінового саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. Поява надмірних заощаджень викликає зниження цін, що збільшує реальну величину сукупних витрат і відновлює сукупний попит на рівні повної зайнятості. Тому заощадження спричиняють зниження цін, а не зменшення обсягів виробництва й зайнятості.

Зниження товарних цін, за інших незмінних умов, у свою чергу, може зменшити прибутковість виробництва товарів, а це може стримати виробників від бажання збільшувати пропозицію до потенційного рівня. Але згідно з класичною теорією цього не відбудеться, оскільки падіння сукупного попиту викличе скорочення попиту на ресурси, і насамперед на робочу силу. Це спричинить зниження цін на ресурси, в тому числі падіння заробітної плати. Конкуренція на ринку праці між робітниками змусить їх найматися на роботу за нижчими ставками заробітної плати, що знизить середні витрати та відновить нормальний рівень прибутку.

Отже, зниження товарних цін, доповнене зниженням цін на ресурси, відновить виробництво товарів на потенційному рівні та забезпечить повну зайнятість. Єдиним наслідком цього відновлення будуть більш низькі товарні й ресурсові ціни.

42. Основні положення кейнсіанської теорії.

Уявлення прихильників класичної теорії про здатність ринку до автоматичного регулювання економіки й необхідність відлучення держави від цього регулювання не витримує випробовування на практиці. Історичний досвід світової економіки свідчить, що держава за об’єктивної необхідності змушена втручатися в економічні процеси. Упевненість в цьому особливо зросла під впливом світової економічної кризи 30-х років ХХ ст. Вирішальну роль у перегляді класичних уявлень про економічний механізм відіграв англійський економіст Джон Мейнард Кейнс.

У книзі “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936 р.) Дж. Кейнс уперше піддав конструктивній критиці класичну теорію макроекономічного регулювання й запропонував необхідність державного регулювання економіки. Це явище в економічній науці дістало назву “кейнсіанська революція”.

На відміну від класиків, прихильники кейнсіанської теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що в економіці може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Повна зайнятість за рахунок лише ринкових регуляторів – це не закономірність, а випадковість.

Аргументи кейнсіанців, які заперечують здатність ринкового механізму самозабезпечувати повну зайнятість, наступні. Перший аргумент. Кейнсіанцями відкидається положення про те, що процентна ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями й інвестиціями. Стверджується, що власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні суб’єкти макроекономіки, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення на інвестиції керуються неоднаковими мотивами. При цьому процентна ставка не відіграє ролі єдиного чинника. Крім неї на рівень заощаджень впливають також інші фактори, які не відображають прагнення людей одержувати доходи від заощаджень. Мова йде про те, що досить часто заощадження робляться для вирішення інших проблем: 1) з метою накопичення грошей для здійснення великих покупок, вартість яких значно перевищує розмір поточних доходів; 2) для створення резерву грошових коштів на випадок непередбачених витрат, пов’язаних із лікуванням, безробіттям тощо; 3) з метою нагромадження грошей для задоволення майбутніх потреб (сплата за навчання).

Процентна ставка – не єдиний чинник у вирішенні питань про необхідність інвестування. Кейнсіанці вважають, що також важливим фактором, який визначає величину інвестицій, є очікувана норма чистого прибутку від інвестицій. Так, під час спаду виробництва перспективи отримання чистого прибутку можуть бути непевними, тому рівень інвестування падатиме, незважаючи на зниження процентної ставки. Навпаки, під час зростання виробництва, коли потреба в інвестиціях збільшується, зміна процентної ставки не справить на цей процес вирішального впливу.

Кейнсіанці вважають уявлення класиків щодо ролі поточних заощаджень як джерела інвестицій надмірно спрощеними, оскільки вони не враховують інших джерел інвестицій: 1) готівкові заощадження населення; 2) кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити заощадження.

Другий аргумент. Кейнсіанці ставлять під сумнів положення класиків про високу еластичність цін і заробітної плати, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Це пояснюється, по-перше, наявністю монополій, які стримують зниження цін, і профспілок, котрі стримують зменшення заробітної плати, що перешкоджає адекватному зниженню цін і заробітної плати в короткостроковому періоді та протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенційного ВВП. По-друге, навіть якщо припустити можливість зниження заробітної плати внаслідок падіння сукупного попиту й попиту на ринку праці, це не спричинить зростання сукупного попиту працюючих і тому не забезпечить відновлення їхнього попиту на рівні потенційного.

На підставі перелічених аргументів, кейнсіанці роблять висновок, що ринковий механізм не спроможний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватися державним регулюванням. При визначенні об’єктів державного впливу на економіку кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння виробництва є недостатність сукупного попиту.

Згідно з кейнсіанською теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію. Тому головним об’єктом державного втручання в економіку повинен бути сукупний попит, який у кейнсіанській теорії дістав назву “ефективний попит”. Це означає: збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень виробництва. Спираючись на концепцію “ефективного попиту”, кейнсіанці пропонують два методи активізації та стимулювання сукупного попиту: 1) за рахунок збільшення державних закупівель або зниження податків ( фіскальна політика держави); 2) за рахунок зниження процентних ставок за кредит , що підніме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектора економіки ( грошово-кредитна політика держави).

Важливу роль у кейнсіанській теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Але ефект мультиплікатора умов може бути різним. Найбільшу величину він має за наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. За наявності резервних потужностей досягається “дешеве” нарощування випуску продукції за рахунок незначних додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатності сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати мультиплікативний ефект.

43. Альтернативні теорії макроекономічного регулювання

Кейнсіанська теорія тривалий час домінувала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Вона відповідала тим умовам, коли основна увага приділялась проблемам подолання спаду виробництва та зменшення безробіття. Але наприкінці 70–х років ХХ ст. у економіці багатьох країн з’явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва, яка дістала назву “стагфляція”. Кейнсіанські рекомендації щодо збільшення державних витрат і застосування при цьому дефіцитного фінансування в нових умовах виявилися неефективними. Це викликало значну недовіру до кейнсіанської теорії і як наслідок – виникнення альтернативних теорій. З-поміж них можна виділити: 1) монетаристську теорію; 2) теорію економіки пропозиції; 3) теорію раціональних очікувань.
1.Монетаристська теорія
Монетаристська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Її засновником став Мілтон Фрідмен – американський економіст. Монетаристська теорія в літературі дістала назву “контрреволюція Фрідмена”. Монетарист, за словами М. Фрідмена, – людина, яка вірить у кількісну теорію грошей.
Головна теза монетаристів – сталість грошей має виключне значення для нормального функціонування економіки. Звідси випливає два головних принципи монетаризму: 1) гроші мають значення, тобто зміни в грошово-кредитній сфері чинять вирішальний вплив на загальну економічну ситуацію в країні; 2) центральний банк зобов’язаний підтримувати сталий приріст грошової маси незалежно від зміни господарської ситуації.
З точки зору монетаристів, усі негативні явища в економіці (кризи, інфляція, безробіття) є результатом неправильної грошової політики, тобто невідповідності грошової маси, що перебуває в обігу, темпові зростання ВВП. Звідси головний висновок монетаристів: все, що повинна робити держава у сфері грошової політики, це підтримувати сталі темпи грошової маси на рівні 3-5% щорічно, незалежно від фази економічного циклу, стану державного бюджету, рівня безробіття та інших макроекономічних показників.

Головна вимога монетаристів у сфері економічної політики – максимально скоротити державні витрати, тому що їх збільшення веде до утворення надлишку грошей, отже до інфляції. На думку монетаристів, ринкова економіка в своїй основі є збалансованим господарством, здатним до автоматичного саморегулювання. І єдине, що може зруйнувати цю здатність, – диспропорція між темпом росту продукції і темпом зростання грошової маси в обігу.
Важливою особливістю монетаристської теорії є принципово нове, порівняно з кейнсіанською теорією, бачення механізму, з допомогою якого грошова маса впливає на номінальний ВВП.
У кейнсіанців механізм причинно–наслідкових зв’язків між грошовою масою та номінальним ВВП складається з таких елементів: 1) інструменти грошово–кредитної політики; 2) банківські резерви; 3) грошова маса; 4) процентна ставка; 5) попит на інвестиції як компонент сукупного попиту; 6) реальний ВВП. Цей механізм, згідно з кейнсіанською теорією, працює в умовах неповної зайнятості. В цьому випадку зміни в інвестиціях впливають на номінальний ВВП переважно через зміну фізичних обсягів виробництва, що приводить економіку до стану повної зайнятості.
У монетаристів цей механізм має інший вигляд: 1) інструменти грошово–кредитної політики; 2) банківські резерви; 3) грошова маса; 4) сукупний попит; 5) номінальний ВВП.
Отже, в монетаристів грошова маса впливає на сукупний попит безпосередньо, тобто цей вплив не опосередковується процентною ставкою. У зв’язку з цим грошова маса впливає на всі елементи сукупного попиту, а не лише на інвестиційний попит. Крім того, в монетаристів вплив сукупного попиту на номінальний ВВП здійснюється переважно через зміну цін, а не завдяки зміні фізичних обсягів виробництва. Прихильники монетаризму принижують або зовсім відкидають фіскальну політику як метод стабілізації економіки.
2. Теорія економіки пропозиції
Ця теорія виникла в зв’язку з неспроможністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробництва та зростання цін. Сутність теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробництва й зайнятості. Головна ідея прихильників даної теорії – стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили.
Якщо кейнсіанці вважають, що податки впливають лише на сукупний попит, то прихильники теорії економіки пропозиції – що податки можуть впливати і на сукупну пропозицію. На думку останніх, збільшення податків викликає інфляцію витрат через зростання середніх цін на виробництво продукції. Крім того, при збільшенні податків на доходи домашніх господарств зменшуються стимули до праці, а зростання податків на прибуток зменшує привабливість інвестиційних проектів, що скорочує сукупну пропозицію.
Зниження податків на заробітну плату для найманих робітників підвищить стимули до праці, що приведе до збільшення пропозиції робочої сили на ринку праці. Оскільки зниження податків веде до скорочення державних доходів, пропонуються різні способи вирішення проблем бюджетного дефіциту. Для цього передбачається: а) зменшити соціальні програми; б) скоротити апарат державного управління; в) відмовитися від малоефективних державних витрат (дотацій промисловим підприємствам, витрат на розвиток інфраструктури тощо). Згідно з теорією економіки пропозиції, зниження податків спричинить зростання реального ВВП як податкової бази, що поряд зі зниженням державних витрат забезпечить збалансування державного бюджету.
3. Теорія раціональних очікувань
Ця теорія стала досить поширеною в середині 70-х років ХХ ст., в умовах стагфляції, коли в економіці деяких країн спостерігалися одночасно інфляція й безробіття. Її прихильники виходять із того, що економічні суб’єкти спроможні діяти раціонально. Аналізуючи економічну інформацію, вони здатні визначати майбутні зміни. Тобто економічні суб’єкти настільки раціональні, що можуть у своїх прогнозах враховувати не лише минулий період, а й майбутні зміни в економічній кон’юнктурі, в тому числі й у економічній політиці держави. Маючи здатність передбачати зміни в економіці, вони спроможні приймати такі рішення, які найбільше відповідають їхнім інтересам.
Саморегульована здатність економічних суб’єктів до раціональних дій може бути реалізована на практиці лише через ринковий механізм, тобто без державного втручання. Тому, аналогічно класичній теорії, теорія раціональних очікувань виходить із передумови, що всі ринки (продуктів і ресурсів) є високо конкурентними. На таких ринках заробітна плата й ціни високо еластичні – одночасно як у напрямку зниження, так і в напрямку зростання. На думку прихильників згаданої теорії, нова інформація, яку одержують економічні суб’єкти, одразу відбивається на співвідношенні попиту та пропозиції високо конкурентних ринків, і завдяки цьому рівноважні параметри економіки швидко відновлюються за умови повної зайнятості.
44. монетаристський механізм регулювання економіки