Господарство первісного суспільства
Для історії економіки дуже важливою є проблема її періодизації, еволюції господарства. Вивчаючі періодизацію історії економіки, слід мати на увазі певну умовність та відносність кожного з варіантів періодизації, що цілком піддається поясненню: адже кожна періодизація - це спроба зробити класифікацію фактів, яка враховує лише певну їх частину; отже, сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.
Власне, якщо говорити про періодизацію історії економіки, слід зазначити, що нині існує два основних підходи. Відомий американський вчений українського походження, спеціаліст з економічної історії І. Коропецький стверджує, що це так звані реалістичний підхід та конвенційний. Для першого притаманне визначення певних періодів на підставі економічних критеріїв, які у свою чергу повинні підтверджувати значні зміни, що означають перехід від однієї господарської системи до іншої. В той же час прихильники другого підходу стверджують, що тривалість дії цих змін не дає можливості з достатньою достовірністю ідентифікувати їх. Проте, і перші, і другі вважають, що розподіляти історію господарського буття людства на періоди є надзвичайно важливим, навіть якщо визначення їх за певними ознаками не є достатньо досконалим.
Первісна доба – найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).
Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки:
- низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;
- низький темп розвитку суспільства;
- колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;
- рівномірний розподіл і соціальна рівність;
- відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.
В історії відомо декілька варіантів періодизації первіснообщинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схемою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:
кам'яний вік: 5 млн років тому — кінець III тис. до н. е.;
бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.;
залізний вік: І тис. до н. е.
Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'яним віком. У ньому можна виділити три періоди:
1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н.е.;
2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;
3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. е.
В першій половині XIX ст. з'являється періодизація Ф. Ліста, відомого німецького економіста кінця XVIII - першої половини XIX ст., в основу якої покладено переважаючий тип господарської діяльності людства. Відповідно до цього він виділяв п'ять періодів:
- мисливський;
- скотарський (пастушачий);
- землеробський;
- землеробсько-мануфактурний;
- землеробсько-мануфактурно-торговий.
Власне, найбільший внесок у розробку різних схем періодизації економічної історії зробили німецькі вчені XIX ст., які використовували різноманітні критерії. Так, Б. Гільдебрант в основу своєї періодизації поклав пануючий спосіб обміну і поділив історію на три етапи:
- натуральне господарство;
- грошове господарство;
- кредитне господарство.
Дуже близько до нього був К. Бюхер, який ділив історію господарського буття людства на:
- натуральне господарство;
- муніципальне (міське) господарство;
- грошове господарство.
Але запропоновані періодизації не пов'язують економічний розвиток з розвитком соціальних інституцій, що робить їх неповними та обмеженими. Спробу синтезувати соціологію та економіку для пояснення еволюції економічних процесів зробив К. Маркс у своїй теорії суспільно-економічних формацій, кожна з яких характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил (під якими розуміється все те, що забезпечує матеріальне існування людини, і сама людина) та виробничих відносин (тобто, соціальні відносини та принципи розподілу матеріальних благ). На певному етапі історичного поступу рівень розвитку продуктивних сил та виробничих відносин заходять у суперечність, яка й приводить до зміни однієї суспільно-економічної формації на іншу. Історія людства за К. Марксом ділиться на три етапи та п'ять суспільно-економічних формацій:
- докласове суспільство (первіснообщинний лад);
- класове суспільство (яке поділяється на рабовласницький лад, феодальний лад та капіталістичний лад);
- безкласове суспільство (комуністичний лад, першим етапом якого є соціалізм).
Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський учений-етнограф Л.Г.Морган у книзі “Первісне суспільство”, створенню якої він віддав близько 40 років життя у ХІХ столітті, виділяв три головні етапи людської історії – епоху дикості, варварства й цивілізованості.
Враховуючи, що курс економічної історії став обов'язковим у багатьох університетах Російської імперії ще в другій половині XIX ст., великий внесок у розробку схем її періодизації внесли російські вчені. Професор Харківського університету В. Ф. Левитський пропонував періодизацію, близьку до періодизації К. Бюхера:
- період замкнутого натурального господарства;
- період міського господарства, який характеризується зростанням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст;
- період народного господарства або період грошового та капіталістичного господарства.
Дещо відмінною є періодизація П. Маслова:
- ізольоване господарство;
- громадське (общинне) господарство;
- районне господарство;
- національне господарство;
- світове господарство.
Цілком інший принцип покладений у періодизацію Л. Мечнікова, який ділив історію людства за шляхами, які забезпечували обмін (тобто торговельними шляхами):
- річковий період;
- середземноморський період;
- океанічний період.
У XX ст. виникає ряд інших теорій та схем періодизації. Досить популярною є схема періодизації англійського економіста У. Ростоу («теорія стадій економічного зростання»), яка базується на рівні технологічного розвитку суспільства, якому на кожному етапі відповідає «провідна ланка в економіці». Спочатку У. Ростоу виділив п'ять стадій економічного зростання:
- традиційне суспільство (провідна ланка — сільське господарство);
- стадія підготовки до зсуву (злету) (поступово промисловість починає випереджати сільське господарство); стадія зсуву (провідною ланкою стає промисловість);
- індустріальна стадія (провідна ланка — виробництво засобів виробництва);
- стадія масового споживання (провідна ланка — виробництво предметів тривалого користування).
У 1970-ті роки У. Ростоу додає ще одну стадію — «пошуку якості життя», на якій провідною ланкою стає сфера послуг.
Щоправда, усі ці теорії можна застосувати до економічної еволюції народів Західної Європи, на матеріалах якої вони й були сформульовані, а при аналізі господарського розвитку країн Африки, Азії, Австралії вони практично не спрацьовують.
Сучасний період історико-економічних досліджень характеризується широким звертанням до так званого цивілізаційного підходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрідних та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Кожна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях - аналогічні, тобто дають можливість передбачити головні події сучасного світу. Рушійною силою розвитку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність цих «викликів» та «відповідей» визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціальних цінностей та філософську концепцію «змісту життя». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-історичну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з варварською периферією або зовнішнім пролетаріатом у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної поразки або природних катастроф.
Але й теорії історичного кругообігу та теорії цивілізації, підкреслюючи специфіку національних економік, обмежують можливості дослідження при співставленні господарського розвитку окремих країн та континентів у різні періоди їх історії. Таким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відповідати специфіці країни або регіону, що вивчається.
У різних частинах світу, в різних племен і народів поява певної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періоди. Проте їх об'єднує низка загальних рис: господарство привласнення (користування природними благами); колективна, общинна власність на засоби виробництва.
Із завершенням льодовикового періоду і встановленням близького до сучасного клімату (35—10 тис. років тому) почалось утвердження людини сучасної. Використання вогню для приготування їжі, вдосконалення знарядь праці, а також перші спроби упорядкувати міжстатеві стосунки суттєво змінили фізичний тип людини. Саме в цей час закінчився процес антропогенезу перетворення передлюдини у "людину розумну". Тоді ж, напевно, в результаті пристосування до природного середовища сформувались європеоїдна, негроїдна, монголоїдна раси, що існують і донині. Люди заселили усі континенти, проникли в Австралію й Америку. Густота населення становила 0,1 людини на 1 км2, а загальна його чисельність навряд чи перевищувала 2—3 млн осіб.
Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків та осілості віднайдені в Палестині. Тут у Х—IX тис. до н. е. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а проводили значну частину часу на одному місці. Жили вони у поселеннях, які складалися з невеликих круглих будинків, заглиблених трохи у землю й обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яною плиткою. В епоху мезоліту закінчилося заселення Євразії. Люди проникали все далі на північ до берегів Балтики і Льодовитого океану. Зародилася піктографія (малюнкове письмо). Люди навчилися фіксувати, зберігати і передавати інформацію.
У мезоліті було накопичено значні обсяги інформації, знань з метеорології, медицини. Були відомі трепанація черепа й ампутація пошкоджених кінцівок. Широко застосовувався гіпноз.
У період мезоліту всередині рас виділилися гілки: європеоїдної — південна і північна, монголоїдної — азіатська й американська, негроїдної — африканська й австралійська. Почався процес формування народів. Відмінність у темпах і характері господарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.
Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального господарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, необхідних для життя і діяльності людей. Структура присвоювального господарства принципово відрізнялася від структури відтворювального господарства. Основними галузями економіки стали землеробство, скотарство і ремесла. Вперше стало можливим постійне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.
Неолітична революція. Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і другий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією. Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні: земля скопувалася дерев'яними палками і мотиками; жали серпами з кременевим лезом; зерна розтирались на камяній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Припускають, що перші вогнища землеробства як самостійна галузь господарства зародились у Передній Азії. Сучасні археологічні і палеоботанічні знахідки дають підстави визначити чотири самостійні найбільш старовинні вогнища походження культурних рослин:
1) Передня Азія, де вже у VII—VI тис. до н. е. культивувались польові злаки — ячмінь і пшениця;
2) басейн річки Хуанхе, де у IV—III тис. до н. е. вирощували китайське просо (чумиза), рис, гаолян;
3) Центральна Америка, де у V—IV тис. до н. е. почали вирощувати боби, перець, а до III тис. до н. е. маїс (кукурудзу);
4) Перуанське нагір'я, де у III тис. до н. е. вирощували перець, бавовну, боби та інші рослини.
Поступово вдосконалювалась агротехніка. IV тис. до н. е. в землеробстві з'явилися такі форми, як обробка постійних ділянок і перелогів неполивних (богарних) і навіть поливних (іригаційних) земель. У деяких регіонах (у Європі, Західній і Середній Азії) намітився перехід від ручного землеробства до орного.
Важливою галуззю господарства стало скотарство, хоча поширене воно було нерівномірно і сформувалось із мисливства. Важливу роль у його становленні відіграли діти, які годували малят диких тварин і, граючись із ними, приручали їх. Першими домашніми тваринами стали вівці, кози, корови і свині. Скотарські (пастухові) племена жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії. Європа була зоною переважно рослинного землеробства із стійловим скотарством.
Найдавнішим ремеслом було гончарство. Глиняний посуд дав людині змогу значно покращити приготування і збереження їжі. Вдосконалення харчових технологій ставало важливим фактором економічного розвитку. Гончарне горно (піч для обпалювання глиняних виробів) вперше появилося на Сході. Гончарний круг відомий з IV тис. до н. е. Його поява значно підвищила продуктивність праці і дала змогу поліпшити якість глиняного посуду. Іншим старовинним ремеслом було ткацтво — виготовлення тканини на ручному ткацькому станку. Для цього вирощували льон, кропиву, інші культури, розділяли волокна, сукали їх, пряли, виробляли мотузки і нитки. Із ниток робили тонкі та грубі тканини для виробництва одягу і потреб домашнього господарства, шили мішки, сумки.
На територіях сучасних Індії, Єгипту, Передньої Азії у VI — IV тис. до н. е. зародилось металургійне виробництво. Першим металом, який привернув увагу людей, була мідь, напевно, самородна. За міцністю вона поступалася каменю, але при нагріванні з неї можна було зробити голки, шила, рибальські гачки. Із міді виготовляли різні прикраси. У III тис. до н. е. вже знали більш твердий метал — бронзу (сплав міді з оловом, свинцем, що надавало їй твердості). Вона швидко поширилась у всьому стародавньому світі, крім Америки. Спочатку метали плавили на вогнищі, потім руди нагрівали у суміші з деревним вугіллям у плавильних печах.
На кордонах племен з різною господарською орієнтацією, а пізніше і всередині племен, все інтенсивніше розвивався обмін. Проте загального еквівалента господарська практика ще не виробила. Можна говорити лише про зародження товарного виробництва й обігу, тобто створення окремих продуктів у кількості, що перевищувала потреби сім'ї та общини і призначалася для обміну з іншими общинами, а також ринкових відносин, хоча й у досить примітивній формі. Розвиток обміну стимулювало удосконалення продуктивних сил.
З переходом до осілості різко змінилася кількість людей, які, проживаючи поруч, почали зменшуватися. Община мисливців була невелика — близько чи трохи більше 20 осіб. Вона могла зростати лише за достатньої кількості запасів їжі. Перехід до виробляючого господарства привів до помітного збільшення розмірів общин, до виникнення територіальної общини, яка являла собою постійні поселення, що налічували десятки, а то й сотні жилих будинків, культових споруд, майстерень. Житлом були глиняні будівлі. На рубежі V—IV тис. до н. е. на Землі вже проживало близько 80 млн осіб, а густота населення становила для заселених територій від 10 до 100 осіб на 1км2. Вперше історії визначилися тенденції сім'ї до багатодітності. Зросла тривалість життя. У суспільстві утверджуються закони патріархату.
Нездатність задовольнити зростаючі потреби людини і суспільства, продуктивність у виготовленні призводили до витіснення кам'яних знарядь праці, які вичерпали свій потенціал у IV тис. до н. е. Почався перехід до наступного етапу — неоліту (мідно-кам'яного віку). У цей період матеріалом, що переважає, стає метал — спочатку мідь, залізо, потім бронза, починаючи з І тис. до н. е. — сплави заліза і його похідних, а саме чавуну і сталі.
Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення і плугового землеробства), посилення майнової нерівності, знаряддя приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави. Удосконалювались знання, з'явилися перші, ще примітивні, рахункові системи — це були в'язка соломи, в'язка мушель, мотузка із зав'язаними на ній вузликами. У первісній Європі зазвичай для розрахунку застосовувалися камінці: слова "калькулятор", "калькуляція" походять від латинського калькулус — камінь.
Зростання землеробства і все більш інтенсивні земельні роботи сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо, почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбулася ще одна винятково важлива подія — з'явилася перша в історії людства писемність. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.
Руйнування первісного суспільства у різних регіонах світу відбувалось у різний час. Відмінними були і моделі подальшого господарського розвитку. Наприкінці IV тис. до н. е. в Месопотамії, а потім в Єгипті виникли перші держави.