Господарство первісного суспільства

Для історії економіки дуже важливою є проблема її періодизації, еволюції господарства. Вивчаючі періодизацію історії економіки, слід мати на увазі певну умовність та відносність кожного з варіантів періоди­зації, що цілком піддається поясненню: адже кожна періодизація - це спроба зробити класифікацію фактів, яка враховує лише певну їх частину; отже, сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.

Власне, якщо говорити про періодизацію історії економіки, слід зазначити, що нині існує два основних підходи. Відомий аме­риканський вчений українського походження, спеціаліст з економі­чної історії І. Коропецький стверджує, що це так звані реалістичний підхід та конвенційний. Для першого притаманне визначення пе­вних періодів на підставі економічних критеріїв, які у свою чергу повинні підтверджувати значні зміни, що означають перехід від однієї господарської системи до іншої. В той же час прихильники другого підходу стверджують, що тривалість дії цих змін не дає можливості з достатньою достовірністю ідентифікувати їх. Про­те, і перші, і другі вважають, що розподіляти історію господарсь­кого буття людства на періоди є надзвичайно важливим, навіть якщо визначення їх за певними ознаками не є достатньо досконалим.

Первісна доба – найбільш тривалий період розвитку людини. Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (IV—III тис. до н. е.). Значна частина історії людства припадає на епоху первісного людського стада, коли людина ще практично ніяк не виділялась із тваринного світу. Завершується ця епоха виникненням людини сучасного типу (близько 100 тис. років тому).

Розвиток первісного суспільства поділяють на кілька етапів, але в цілому він має такі ознаки:

- низький темп розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення;

- низький темп розвитку суспільства;

- колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва;

- рівномірний розподіл і соціальна рівність;

- відсутність приватної власності, експлуатації, класів і дер­жави.

В історії відомо декілька варіантів періодизації первіснооб­щинного ладу. Найчастіше користуються археологічною схе­мою — періоди пов'язують з матеріалами, з яких виготовлялися знаряддя праці:

кам'яний вік: 5 млн років тому — кінець III тис. до н. е.;

бронзовий вік: кінець III тис. — І тис. до н. е.;

залізний вік: І тис. до н. е.

Перші державні утворення з'являються вже на останніх двох етапах, тому хронологічно первісне суспільство збігається з кам'я­ним віком. У ньому можна виділити три періоди:

1) палеоліт (давній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н.е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. до н. е.

В першій половині XIX ст. з'являється періодизація Ф. Ліста, відомого німецького економіста кінця XVIII - першої половини XIX ст., в основу якої покладено переважаючий тип господарської діяльно­сті людства. Відповідно до цього він виділяв п'ять періодів:

- мисливський;

- скотарський (пастушачий);

- землеробський;

- землеробсько-мануфактурний;

- землеробсько-мануфактурно-торговий.

Власне, найбільший внесок у розробку різних схем періодиза­ції економічної історії зробили німецькі вчені XIX ст., які вико­ристовували різноманітні критерії. Так, Б. Гільдебрант в основу своєї періодизації поклав пануючий спосіб обміну і поділив істо­рію на три етапи:

- натуральне господарство;

- грошове господарство;

- кредитне господарство.

Дуже близько до нього був К. Бюхер, який ділив історію господарського буття людства на:

- натуральне господарство;

- муніципальне (міське) господарство;

- грошове господарство.

Але запропоновані періодизації не пов'язують економічний розвиток з розвитком соціальних інституцій, що робить їх не­повними та обмеженими. Спробу синтезувати соціологію та економіку для пояснення еволюції економічних процесів зро­бив К. Маркс у своїй теорії суспільно-економічних формацій, кожна з яких характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил (під якими розуміється все те, що забезпечує ма­теріальне існування людини, і сама людина) та виробничих відносин (тобто, соціальні відносини та принципи розподілу матеріальних благ). На певному етапі історичного поступу рі­вень розвитку продуктивних сил та виробничих відносин захо­дять у суперечність, яка й приводить до зміни однієї суспіль­но-економічної формації на іншу. Історія людства за К. Марк­сом ділиться на три етапи та п'ять суспільно-економічних фор­мацій:

- докласове суспільство (первіснообщинний лад);

- класове суспільство (яке поділяється на рабовласницький лад, феодальний лад та капіталістичний лад);

- безкласове суспільство (комуністичний лад, першим етапом якого є соціалізм).

Цивілізованість - один з історичних етапів розвитку людства. Видатний американський учений-етнограф Л.Г.Морган у книзі “Первісне суспільство”, створенню якої він віддав близько 40 років життя у ХІХ столітті, виділяв три головні етапи людської історії – епоху дикості, варварства й цивілізованості.

Враховуючи, що курс економічної історії став обов'язковим у багатьох університетах Російської імперії ще в другій половині XIX ст., великий внесок у розробку схем її періодизації внесли російські вчені. Професор Харківського університету В. Ф. Левитський пропонував періодизацію, близьку до періодизації К. Бюхера:

- період замкнутого натурального господарства;

- період міського господарства, який характеризується зрос­танням обміну та торгівлі, цеховим ремеслом, а також союзом міст;

- період народного господарства або період грошового та капіталістичного господарства.

Дещо відмінною є періодизація П. Маслова:

- ізольоване господарство;

- громадське (общинне) господарство;

- районне господарство;

- національне господарство;

- світове господарство.

Цілком інший принцип покладений у періодизацію Л. Мечнікова, який ділив історію людства за шляхами, які забезпечували обмін (тобто торговельними шляхами):

- річковий період;

- середземноморський період;

- океанічний період.

У XX ст. виникає ряд інших теорій та схем періодизації. До­сить популярною є схема періодизації англійського економіста У. Ростоу («теорія стадій економічного зростання»), яка базує­ться на рівні технологічного розвитку суспільства, якому на кож­ному етапі відповідає «провідна ланка в економіці». Спочатку У. Ростоу виділив п'ять стадій економічного зростання:

- традиційне суспільство (провідна ланка — сільське госпо­дарство);

- стадія підготовки до зсуву (злету) (поступово промисловість починає випереджати сільське господарство); стадія зсуву (про­відною ланкою стає промисловість);

- індустріальна стадія (провідна ланка — виробництво засобів виробництва);

- стадія масового споживання (провідна ланка — виробництво предметів тривалого користування).

У 1970-ті роки У. Ростоу додає ще одну стадію — «пошуку якості життя», на якій провідною ланкою стає сфера послуг.

Щоправда, усі ці теорії можна застосувати до економічної еволюції народів Західної Європи, на матеріалах якої вони й були сформульовані, а при аналізі господарського розвитку країн Аф­рики, Азії, Австралії вони практично не спрацьовують.

Сучасний період історико-економічних досліджень характери­зується широким звертанням до так званого цивілізаційного під­ходу, основу якого поклав відомий американський історик А. Дж. Тойнбі. Він стверджує, що існує історія окремих своєрід­них та замкнутих цивілізацій (спочатку їх було 21, потім 13). Ко­жна цивілізація проходить у своєму розвитку стадії виникнення, зростання, надлому та розкладу, після чого гине, поступаючись іншій. Він вважав, що соціальні процеси, які відбуваються в окремих цивілізаціях - аналогічні, тобто дають можливість пе­редбачити головні події сучасного світу. Рушійною силою розви­тку цивілізацій є «творча меншість», носій «життєвого пориву», яка, відповідаючи на різні історичні виклики, тягне за собою «інертну більшість». Своєрідність цих «викликів» та «відпові­дей» визначає специфіку кожної цивілізації, ієрархію її соціаль­них цінностей та філософську концепцію «змісту життя». Але, ставши неспроможною вирішити чергову соціально-історичну проблему, творча еліта перетворюється в пануючу меншість, яка нав'язує свою владу силою, а не авторитетом; відчужена ж маса населення стає «внутрішнім пролетаріатом», який спільно з вар­варською периферією або зовнішнім пролетаріатом у кінцевому підсумку руйнує дану цивілізацію, якщо вона спершу не загине від воєнної поразки або природних катастроф.

Але й теорії історичного кругообігу та теорії цивілізації, підкреслюючи специфіку національних економік, обмежують можливості дослідження при співставленні господарського роз­витку окремих країн та континентів у різні періоди їх історії. Та­ким чином, вибір варіанта періодизації, якому надати перевагу, повинен залежати від конкретно поставленого завдання та відповідати специфіці країни або регіону, що вивчається.

У різних частинах світу, в різних племен і народів поява пев­ної форми праці і суспільного життя відбувається у різні періо­ди. Проте їх об'єднує низка загальних рис: господарство при­власнення (користування природними благами); колективна, об­щинна власність на засоби виробництва.

Із завершенням льодовикового періоду і встановленням близь­кого до сучасного клімату (35—10 тис. років тому) почалось утвердження людини сучасної. Використання вогню для приго­тування їжі, вдосконалення знарядь праці, а також перші спроби упорядкувати міжстатеві стосунки суттєво змінили фізичний тип людини. Саме в цей час закінчився процес антропогенезу перетворення передлюдини у "людину розумну". Тоді ж, напевно, в результаті пристосування до природного середовища сформува­лись європеоїдна, негроїдна, монголоїдна раси, що існують і до­нині. Люди заселили усі континенти, проникли в Австралію й Америку. Густота населення становила 0,1 людини на 1 км², а загальна його чисельність навряд чи перевищувала 2—3 млн осіб.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчуван­ня, менша залежність від природи зумовили зменшення пересе­лень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків та осілості віднайдені в Палестині. Тут у Х—IX тис. до н. е. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а прово­дили значну частину часу на одному місці. Жили вони у поселеннях, які складалися з невеликих круглих будинків, заглибле­них трохи у землю й обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яною плиткою. В епоху мезоліту закінчилося заселення Євразії. Люди проникали все далі на північ до берегів Балтики і Льодовитого океану. Зароди­лася піктографія (малюнкове письмо). Люди навчилися фіксу­вати, зберігати і передавати інформацію.

У мезоліті було накопичено значні обсяги інформації, знань з метеорології, медицини. Були відомі трепанація черепа й ампу­тація пошкоджених кінцівок. Широко застосовувався гіпноз.

У період мезоліту всередині рас виділилися гілки: європеоїд­ної — південна і північна, монголоїдної — азіатська й американ­ська, негроїдної — африканська й австралійська. Почався про­цес формування народів. Відмінність у темпах і характері госпо­дарського розвитку окремих людських спільнот посилювалася.

Неоліт став періодом завершення переходу до вищих форм присвоювального господарства і переходу до відтворювального гос­подарства, тобто базованого на виробництві матеріальних благ, не­обхідних для життя і діяльності людей. Структура присвоювально­го господарства принципово відрізнялася від структури відтворю­вального господарства. Основними галузями економіки стали зем­леробство, скотарство і ремесла. Вперше стало можливим постійне, а не епізодичне, як раніше, отримання додаткового продукту.

Неолітична революція. Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і дру­гий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією. Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до об­робітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже при­мітивні: земля скопувалася дерев'яними палками і мотиками; жали серпами з кременевим лезом; зерна розтирались на камяній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли прак­тично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культу­ри. Припускають, що перші вогнища землеробства як само­стійна галузь господарства зародились у Передній Азії. Сучасні археологічні і палеоботанічні знахідки дають підстави визначи­ти чотири самостійні найбільш старовинні вогнища походження культурних рослин:

1) Передня Азія, де вже у VII—VI тис. до н. е. культивува­лись польові злаки — ячмінь і пшениця;

2) басейн річки Хуанхе, де у IV—III тис. до н. е. вирощували китайське просо (чумиза), рис, гаолян;

3) Центральна Америка, де у V—IV тис. до н. е. почали виро­щувати боби, перець, а до III тис. до н. е. маїс (кукурудзу);

4) Перуанське нагір'я, де у III тис. до н. е. вирощували пе­рець, бавовну, боби та інші рослини.

Поступово вдосконалювалась агротехніка. IV тис. до н. е. в землеробстві з'явилися такі форми, як обробка постійних діля­нок і перелогів неполивних (богарних) і навіть поливних (ірига­ційних) земель. У деяких регіонах (у Європі, Західній і Середній Азії) намітився перехід від ручного землеробства до орного.

Важливою галуззю господарства стало скотарство, хоча по­ширене воно було нерівномірно і сформувалось із мисливства. Важливу роль у його становленні відіграли діти, які годували малят диких тварин і, граючись із ними, приручали їх. Першими домашніми тваринами стали вівці, кози, корови і свині. Скотарські (пастухові) племена жили у степах Північної Африки, Аравії, Середньої та Центральної Азії. Європа була зоною переважно рослинного землеробства із стійловим скотарством.

Найдавнішим ремеслом було гончарство. Глиняний посуд дав людині змогу значно покращити приготування і збереження їжі. Вдосконалення харчових технологій ставало важливим факто­ром економічного розвитку. Гончарне горно (піч для обпалюван­ня глиняних виробів) вперше появилося на Сході. Гончарний круг відомий з IV тис. до н. е. Його поява значно підвищила продук­тивність праці і дала змогу поліпшити якість глиняного посуду. Іншим старовинним ремеслом було ткацтво — виготовлен­ня тканини на ручному ткацькому станку. Для цього вирощува­ли льон, кропиву, інші культури, розділяли волокна, сукали їх, пряли, виробляли мотузки і нитки. Із ниток робили тонкі та грубі тканини для виробництва одягу і потреб домашнього господарства, шили мішки, сумки.

На територіях сучасних Індії, Єгипту, Передньої Азії у VI — IV тис. до н. е. зародилось металургійне виробництво. Пер­шим металом, який привернув увагу людей, була мідь, напевно, самородна. За міцністю вона поступалася каменю, але при на­гріванні з неї можна було зробити голки, шила, рибальські гач­ки. Із міді виготовляли різні прикраси. У III тис. до н. е. вже знали більш твердий метал — бронзу (сплав міді з оловом, свин­цем, що надавало їй твердості). Вона швидко поширилась у всьо­му стародавньому світі, крім Америки. Спочатку метали плави­ли на вогнищі, потім руди нагрівали у суміші з деревним вугіл­лям у плавильних печах.

На кордонах племен з різною господарською орієнтацією, а пізніше і всередині племен, все інтенсивніше розвивався обмін. Проте загального еквівалента господарська практика ще не ви­робила. Можна говорити лише про зародження товарного вироб­ництва й обігу, тобто створення окремих продуктів у кількості, що перевищувала потреби сім'ї та общини і призначалася для обміну з іншими общинами, а також ринкових відносин, хоча й у досить примітивній формі. Розвиток обміну стимулювало удо­сконалення продуктивних сил.

З переходом до осілості різко змінилася кількість людей, які, проживаючи поруч, почали зменшуватися. Община мисливців була невелика — близько чи трохи більше 20 осіб. Вона могла зростати лише за достатньої кількості запасів їжі. Перехід до виробляючого господарства привів до помітного збільшення розмірів общин, до виникнення територіальної общини, яка яв­ляла собою постійні поселення, що налічували десятки, а то й сотні жилих будинків, культових споруд, майстерень. Житлом були глиняні будівлі. На рубежі V—IV тис. до н. е. на Землі вже проживало близько 80 млн осіб, а густота населення становила для заселених територій від 10 до 100 осіб на 1км^2. Вперше історії визначилися тенденції сім'ї до багатодітності. Зросла три­валість життя. У суспільстві утверджуються закони патріархату.

Нездатність задовольнити зростаючі потреби людини і су­спільства, продуктивність у виготовленні призводили до витіс­нення кам'яних знарядь праці, які вичерпали свій потенціал у IV тис. до н. е. Почався перехід до наступного етапу — неоліту (мідно-кам'яного віку). У цей період матеріалом, що переважає, стає метал — спочатку мідь, залізо, потім бронза, починаючи з І тис. до н. е. — сплави заліза і його похідних, а саме чавуну і сталі.

Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення і плугового землеробства), поси­лення майнової нерівності, знаряддя приватної власності неми­нуче вели до виникнення класів і держави. Удосконалювались знання, з'явилися перші, ще примітивні, рахункові системи — це були в'язка соломи, в'язка мушель, мотузка із зав'язаними на ній вузликами. У первісній Європі зазвичай для розрахунку за­стосовувалися камінці: слова "калькулятор", "калькуляція" по­ходять від латинського калькулус — камінь.

Зростання землеробства і все більш інтенсивні земельні робо­ти сприяли розвитку геометричних знань. Було складено перші географічні карти. Наприкінці неоліту винайдено колесо, почав розвиватися колісний транспорт. Потім відбулася ще одна ви­нятково важлива подія — з'явилася перша в історії людства пи­семність. Це стало межею, яка відокремила первісну історію від епохи цивілізації.

Руйнування первісного суспільства у різних регіонах світу відбувалось у різний час. Відмінними були і моделі подальшого господарського розвитку. Наприкінці IV тис. до н. е. в Месопо­тамії, а потім в Єгипті виникли перші держави.