Тема 3. соціальна політика в умовах ринкових перетворень

1. Суть та основні принципи соціальної політики.
2. Цілі та пріоритети соціальної політики.
3. Суб’єкти соціальної політики.

с\р: 1. Рівень мінімальної заробітної плати та прожиткового мінімуму на 2013 рік.

1.Будь-яка політика за своєю природою, спрямованістю, способами реалізації — соціальна. Отже, соціаль­на політика — це, по-перше, форма політики як певне взаємовідношення соціальних груп (класів). По-друге, це діяльність держави щодо створення і регулювання соціально-економічних умов життя суспільства з метою підвищення добробуту його членів, мінімізації негативних явищ функціонування ринкових процесів, забезпечення соціальної справедливості.

Соціальна політика, спрямована на поліпшення умов праці й побуту, розвиток фізкультури і спорту, дає зниження захворюваності й тим самим відчутно впливає на скорочення економічних втрат у виробництві.

Основними завданнями соціальної політика держави є:

1. Гармонізація суспільних взаємин, узгодження інтересів і потреб окремих груп населення з довготривалими інтересами суспільства, стабілізація суспільно-політичної системи.
2. Створення умов для підвищення матеріального добробуту громадян, формування економічних стимулів для участі в суспіль­ному виробництві, забезпечення рівності соціальних можливостей для досягнення нормального рівня життя.
3. Забезпечення соціального захисту всіх громадян та їхніх основних гарантованих державою соціально-економічних прав, у тому числі підтримка малозабезпечених і слабкозахищених груп на­селення.
4. Забезпечення раціональної зайнятості громадян.
5. Зниження рівня криміналізації в суспільстві.
6. Розвиток галузей соціального комплексу — освіта, охорона здоров’я, наука, культура, житлово-комунальне господарство і т. ін.
7. Забезпечення екологічної стабільності країни.

Сучасні моделі соціальної політики:

1) патерналістська соціалістична модель, основні характеристики якої — усебічна відповідальність держави за соціально-економічне становище своїх громадян, державна монополія в галузі виробництва, розподіли суспільних товарів і послуг, необхідних населенню, виховання почуття соціаль­ної захищеності, соціальної стабільності, лояльності громадян до своєї держави.

2) Шведська модель соціальної політики характеризується дуже великою відповідальністю й високим рівнем регулювання державою соціальної сфери. Іноді її називають «шведський соціалізм». Вона забезпечує високий ступінь соціальної захищеності громадян, але через властиву для всіх надзвичайно централізованих систем уніфікацію в соціальній сфері, надмір обмеженості свободи вибору для споживачів не користується популярністю, оскільки це розцінюється як істотні вади в системі західної демократії. Для шведської моделі характерний високий податковий тиск на підприємництво й населення, що також не особливо привабливо для інших країн.

3) Модель «держави добробуту» — типово ринкова модель з високим рівнем регулювання соціальної сфери. Держава, маючи за пріоритет ринкове господарство, бере на себе функцію забезпечення соціальної стабільності, забезпечує широкий спектр соціаль­них послуг, які ринок забезпечити не може. У «державі добробуту» високий рівень витрат на соціальні потреби, високі соціальні мінімальні стандарти, часто наближені до середніх показників у країні.

4) Модель соціально орієнтованого ринкового господарства ґрунтується на принципах вільної конкуренції, вільного вибору предметів споживання, свободи розкриття і процвітання особистості. За безумовного пріоритету економічної свободи ринку ця модель характеризується також високим ступенем захищеності громадян, що забезпечується за допомогою державного втручання через перерозподіл благ, податкову політику, правове забезпечення і т. ін. У цій моделі діє ціла система соціальних амортизаторів, що забезпечує рівень життя не нижче за межу бідності. При цьому держава завдання, що їх можуть вирішити самі громадяни, на себе не бере.

5) Ринкова модель відрізняється найбільшою соціальною жорсткістю. Як основний принцип тут діє пріоритет ринкових методів регулювання соціальної сфери перед методами прямого державного втручання. Вона характеризується роздержавленням соціаль­ної сфери, зведенням до мінімуму державних субсидій і дотацій та розширенням ринкових інструментаріїв у функціонуванні.

У нашій країні за стратегічної орієнтації на соціальне ринкове господарство домінує ринкова модель.

З цієї причини не завжди вдається реалізувати і проголошені принципи соціальної політики, наприклад, такі, як створення умов для підтримки прийнятного рівня добробуту, соціальна захищеність в екстремальних ситуаціях, гарантованість прожиткового мінімуму у вигляді мінімальної зарплати й мінімальної пенсії. До основних принципів української соціальної політики також належать підтримка за рахунок державних коштів тільки слабко захищених груп населення та їхня адресна підтримка; підвищення обґрунтованості пільг, що надаються, переваг і привілеїв, перенесення центру соціальної сфери на місцевий рівень влади; оприлюднення наслідків соціальних перетворень; державний і суспільний контроль у соціальній сфері тощо.

При здійсненні економічних реформ держава повинна оцінювати їх наслідки для всього населення. Щоб визначити ефективність соціальної політики, використовуються різні індикатори. Так, найважливіший міжнародний індикатор — якості життя — визначається через індекс розвитку людського потенціалу, який розраховується на основі трьох показників: очікуваної тривалості життя, рівня освіти і рівня життя, що вимірюється на базі реального ВВП на душу населення. За цим показником Україна посідає 86-те місце у світі.

На сучасному етапі перехідної економіки також використовуються:

1. показники рівня життя (децільний коефіцієнт диференціації прибутків, індекс концентрації прибутків населення (індекс Джинні), поріг бідності та багатства, коефіцієнт соціальної стратифікації населення, ступінь задоволення потреб, структура прибутків і витрат і т. ін.);
2. мінімальні державні стандарти (прожитковий мінімум, мінімальна заробітна плата і т. д.);
3. соціально-демографічні показники (тривалість життя, динаміка захворюваності, народжуваності, смертності);
4. показники економічної активності населення (співвідношення зайнятих у різних секторах економіки, рівень зайнятості та безробіття, самозайнятість, міграція населення та її причини, міграція інтелектуалів);
5. показники соціальної напруженості (участь у політичних заходах, страйках, поріг безробіття, динаміка злочинності, корупція і т. д.);
6. показники розвитку соціальної сфери (рівень бюджетної забезпеченості регіону, частка державних і комерційних структур, позабюджетні соціальні фонди, співвідношення платних, пільгових і безкоштовних послуг і т. д.);
7. частка витрат на екологію у ВВП.

2. Стратегічні цілі соціальної політики визначаються комплексом умов перехідної економіки. Соціально-трудова сфера, за обмеження фінансових ресурсів і зміни функцій держави, потребує чіткого поетапного розмежування завдань, уточнення пріоритетів з подальшими ранжируванням заходів щодо соціального захисту населення, — виокремлення довготривалих, середньострокових і екстрених (невідкладних) заходів.

Поняття «якість життя» — синтетичне, збірне, значно ширше, ніж поняття «рівень життя», що визначається в основному рівнем споживання матеріальних благ і послуг, а також доходів населення. До якості життя належить цілий спектр явищ: масштаби і характер зайнятості, умови праці, рівень освіти, забезпеченість житлом і його благоустрій, система соціального забезпечення, екологічні умови життя. До показників якості життя тісно прилягають параметри якості самого населення, становище генофонду, які включають не тільки фізіологічні, а й соціально-етичні характеристики (мотивація до високопродуктивної праці, отримання освіти тощо). Чітка класифікація структурних елементів, що характеризують якість і рівень життя, — це початковий пункт вироблення науково обґрунтованої соціальної стратегії і політики, складовою частиною якого повинна бути спеціальна програма подолання різкого зниження якості життя громадян.

Важливий стратегічний орієнтир соціальної політики — стимулювання мотивації економічної активності людини, створення умов для вияву її ініціативи, енергії та здібностей, відкриття нових можливостей забезпечувати своєю працею гідний рівень життя. Проведення такої стратегічної лінії потребує серйозних зрушень у громадській свідомості і системі цінностей, що склалася, подолання багаторічних стереотипів, звички розраховувати не на свої сили, а на благодіяння влади.

Для вироблення і реалізації соціальної стратегії, як і всієї соціальної політики, необхідні відповідні інструменти державного регулювання. Серед них найважливішу роль відіграють такі:

- нормативи, що визначають мінімальні стандарти споживання і діють як законодавчо встановлені й обов’язкові (величина прожиткового мінімуму, мінімальна зарплата і пенсія, гарантований мінімум послуг охорони здоров’я, житла тощо);

- соціальні трансферти, тобто різні засоби перерозподілу прибутків (регіональні субвенції, соціальні виплати і т. ін.);

- оподаткування, що стимулює створення нових робочих місць;

- уведення прогресивної шкали для надвисоких прибутків;

- індексація прибутків;

- регулювання зайнятості.

Нині загальновизнано, що цілями соціальної політики (соціаль­ними пріоритетами) є:

1. поліпшення матеріального становища й умов життя громадян;
2. забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;
3. гарантії конституційних прав громадян у царині праці, соціального захисту, охорони здоров’я, культури, забезпечення житлом;
4. переорієнтація соціальної політики на сім’ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються сім’ї, жінкам, дітям і молоді;
5. нормалізація і поліпшення демографічної ситуації, зниження смертності населення, особливо дитячої та громадян працездатного віку;
6. поліпшення соціальної інфраструктури.

Рівень сучасного розвитку соціального комплексу країни характеризує індекс людського розвитку, який був уведений ЮНЕСКО для порівняння країн, різних за суспільним устроєм. Він розраховується на базі трьох основних показників: (1) рівня життя, що вимірюється прибутком на душу населення, з урахуванням внутрішніх цін на товари і послуги; (2) середньої тривалості життя, це комплексний показник здоров’я населення; (3) рів­ня відтворення населення.

Для реалізації соціальної політики застосовується розмаїття методів державного регулювання, зокрема:

1. Правове регулювання, що вживається на всіх рівнях держав­ної влади через правові акти й нормативні документи, дія яких поширюється на підприємства всіх форм власності.
2. Фінансово-кредитне регулювання — з використанням важелів управління фінансовими потоками. Основна форма реалізації цього методу —виділення в державному бюджеті статей, за рахунок яких фінансуються бюджетні галузі соціальної сфери. Іншою формою фінансового регулювання є створення позабюджет­них соціальних фондів: пенсійного, соціального страхування, обов’язкового медичного страхування, зайнятості населення, за рахунок яких фінансуються відповідні галузі соціальної сфери.
3. Приватизація — передача підприємств соціальної сфери в приватну власність — як правило, обмежена. Витрати на утриман­ня таких підприємств, при оплаті праці працівників, несе держава.
4. Цільові програми, що мають соціальну спрямованість із найгостріших соціальних проблем. Ці програми також фінансуються з державного бюджету.
5. Соціальні стандарти, розробка форм і обсягів соціальних послуг, безоплатне надання яких гарантується Конституцією.

Державне регулювання у сфері соціальної політики здійснюється як адміністративними, так і економічними методами.

Інструментами проведення соціальної політики слугують соціальні гарантії, стандарти, споживчі бюджети, мінімальний розмір оплати праці та інші порогові соціальні обмежувачі. Соціальні гарантії забезпечуються на законодавчій основі, що фіксує обов’язки й відповідальність як держави перед громадянами, так і громадян перед державою.

Соціальні стандарти є засобом забезпечення прав громадян у галузі соціальних гарантій, передбачених Конституцією. Вони необхідні також для визначення фінансових нормативів. Державні мінімальні соціальні стандарти розробляються на єдиній правовій базі та загальних методичних принципах.

Мінімальний споживчий бюджет — основа для планування підтримки малозабезпечених верств населення в період кризи економіки — використовується також для розрахунку мінімальної оплати праці, пенсій. У варіанті підвищеного стандарту він забезпечує нормальне відтворювання робочої сили, а у варіанті зниженого стандарту стає показником прожиткового (фізіологічного) мінімуму.

Прожитковий мінімум — це мінімальний доходів, один із найважливіших інструментів соціальної політики. З його допомогою оцінюється рівень життя населення, регулюються прибутки, він ураховується при соціальних виплатах. Прожитковий мінімум — вартісна оцінка мінімального науково обґрунтованого набору продуктів споживання, непродовольчих товарів і послуг, необхідного для збереження здоров’я і підтримки життєдіяльності людини за певного рівня розвитку економіки. У нього включаються витрати на продукти харчування з розрахунку мінімальних розмірів споживання, на непродовольчі товари й послуги, а також податки й обов’язкові платежі.

Вартість споживчого кошика — прожитковий мінімум, нижня межа вартості життя, показник мінімального рівня й структури споживання матеріальних благ і послуг. Для працюючих вона забезпечує збереження працездатності, а для непрацюючих забезпечує підтримку життєздатності.

Мінімальний розмір оплати праці — нижня її межа, що встановлюється (теоретично) за найменш кваліфіковану працю. Його величина є точкою розрахунку для всіх інших ставок заробітної плати.

Мінімальний розмір пенсії (допомоги і стипендії), відповідно, являє собою її нижню межу, що встановлюється відповідними нормативними актами та розраховується на підставі рівня мінімальної заробітної плати, що склався, і прожиткового мінімуму.

3. Соціальна група — це, по-перше, рушій громадського розвитку, без їхніх зусиль жодні зміни в суспільст­ві відбуватися не можуть. По-друге, від характеру соціальних груп залежить не тільки динаміка суспільства, але й його статика; якість функціонування всіх соціальних інститутів (у тому числі держави, науки, культури, економіки і т. д.).

Середній клас. Дуже часто стверджують, що саме середній клас в Україні має стати «опорою ринкових реформ, гарантом політичної стабільності та нового демократичного устрою», нарікаючи на те, що цей клас у нас ніяк не сформуються. При цьому часто не пояснюється, що таке «середній клас». А тим часом мож­ливі різні його визначення, від вибору яких залежать сама наявність і конфігурація цього класу. Існує принаймні сім таких визначень середнього класу:

1. середній клас об’єднує людей, що володіють середнім для даного конкретного суспільства рівнем прибутків, такий найпрос­тіший економічний критерій. У розвинених західних суспільствах вважається, що основна маса населення (60—70 %) має прибуток, близький до середнього рівня, а кількість бідних та багатих відносно невелика.
2. розподіл на багатих та бідних пов’язаний не тільки з рівнем прибутку, а й з розподілом нагромадженого багатства (майна, фінансових активів) і рівнем загальної матеріальної забезпеченості.
3. середні класи — це дрібні власники, керівники дрібних фірм, більшість яких заснована на особистій праці або передбачає таку працю на рівні з найманою. Це малі підприємці, до яких іноді додають самостійних працівників і називають «старим середнім класом
4. ще один критерій — рівень освіти і наявність професійної кваліфікації. Згідно з цим критерієм до «середнього класу» залічують фахівців із вищою освітою (professionals).
5. якщо за основний критерій вибираються умови і характер праці (насамперед поділ її на розумову і фізичну), то до середніх класів починають відносити й так званих білих комірців, що служать без вищої освіти (їх часто означають як «нижній середній клас»).
6. нарешті, склад середнього класу може визначатися за рівнем престижу — тут виявляться групи, що відносяться до середніх прошарків самим населенням. Так, у процесі класичних американських досліджень У. Уорнера в 40-х рр. XX ст. були виокремлені два таких середніх класи: «вищих середній» (lower middle), в який увійшли солідні буржуа-власники, успішні фахівці (близько 10 % міської общини), і «нижчий середній» (lower middle), до якого люди відносили дрібних торгівців, клерків і кваліфікованих робітників (разом вони становили трохи менше 30 % населення).