Господарство країн з перехідною економікою

Створення так званої соціалістичної системи означало перехід країн до нових механізмів економічного розвитку. До 1950 р. були в основному подолані труднощі повоєнної відбу­дови. 50–60-ті роки стали періодом форсованої індустріалі­зації на основі екстенсивного розвитку. Економічна політика засновувалася на методах і механізмах, що використовувалися в тодішньому СРСР. Це зумовило її уніфікацію. Викорис­товувалися однакові інструменти впливу на господарське жит­тя. Були здійснені перетворення у трьох напрямках: націона­лізація промисловості, впровадження планової економіки, аг­рарні реформи.

Вихідні умови для європейських соціалістичних країн були різними. Лише СРСР, Чехословаччина, Німецька Демократич­на Республіка (НДР) мали сформований промисловий комп­лекс. За рівнем національного доходу на душу населення, промислового розвитку, зовнішньоторгових зв’язків у 1950 р. існувало три групи країн:

1) найбільш розвинуті – Чехословаччина, НДР;

2) з рівнем удвоє меншим за цими показниками – Угор­щина, Польща;

3) СРСР, Болгарія, Румунія, показники яких у 2,5 рази і більше відрізнялися від країн першої групи.

Було проголошено курс на вирівнювання і зближення рівнів економічного розвитку країн. Ставилося завдання подолання аграрного характеру господарства та перетворення їх на інду­стріально розвинені. Протягом 50–60-х років утвердилася суспільна форма власності. Характерною ознакою стало при­скорення економічного зростання. Середньорічні темпи приросту господарства були вищі, ніж в економічно розвинених країнах, особливо в 50-х роках. Проте, головна увага тут приділилася галузям, що не були носіями технічного прогресу: металургії, важкому машинобудуванню, виробництву будівель­них матеріалів. У наступних десятиріччях в країнах “соціалі­стичного табору” розпочинається уповільнення темпів розвит­ку, а в деяких країнах (Польща, Угорщина, Чехословаччина) почали спостерігатися кризові явища в національних еконо­міках. Темпи щорічного росту суспільного виробництва тут різко впали із 2,9% у 1981–1985 pp. до 1,8% у 1989 р. На­прикінці 80 – початку 90-х років усі східноєвропейські краї­ни опинилися в умовах глибокої соціально-економічної кризи.

Головними причинами різкого зниження темпів економічно­го зростання, а потім і глибокої економічної кризи у країнах регіону стала неефективність адміністративно-планового роз­витку та використання досягнень НТП, нераціональна струк­тура суспільного виробництва, висока енерго- та матеріало­місткість національного виробництва, низька продуктивність праці тощо.

З розпадом “соціалістичної системи” більшість країн, які туди входили, розпочали перехід від нежиттєздатного політизованого господарства до природної ринкової економіки, де вільні конкурентні ціни й приватна власність визначатимуть поведінку виробників і споживачів. Виходячи з цього, голов­ним напрямом програм та практики ринкових реформ у даних країнах є процес роздержавлення й приватизації. Знач­на увага приділяється подоланню монополізму й розвитку конкуренції, лібералізації цінової політики та зовнішньоеко­номічної діяльності, кардинально змінюється грошова, фінан­сово-кредитна та соціальна політика.

Країни з перехідною економікою можна поділити на дві групи. Одну формують Чехія, Словаччина, Польща, Угорщина, Румунія, Болгарія й колишня НДР, яка розвивається як пере­хідне суспільство і водночас інтегрується політично й еконо­мічно з ФРН. До них примикають Албанія, а також Словенія, Хорватія, нова Югославія та інші держави, що виникли на терені старої Югославії. Друга група – п’ятнадцять держав, що виникли внаслідок розпаду СРСР. Вони, як і Словенія, Словаччина, Хорватія, проходять через стадію формування державності, що надає специфічного характеру перехідній еко­номіці у цих країнах.

Попередні оцінки показують, що зростання виробництва в країнах з перехідною економікою було навіть значнішим, ніж припускала більшість спостерігачів. У Польщі та Словаччині, починаючи з 1993 p., щорічне збільшення ВВП становить 5–7%, трохи менший ріст був досягнутий в Чехії, Угорщині, Хор­ватії, Словенії, Румунії. Болгарія, хоча і не досягла таких успіхів у прирості виробництва, але після невдалої спроби комуністич­ного реваншу також стала на шлях оздоровлення економіки. З цієї загальної картини випадають країни СНД, в яких мова поки що йде лише про зниження темпів спаду виробництва. Значна роль в успішному розвитку таких країн, як Польща, Чехія, Словенія, Угорщина та ін. належить створенню в них сприятливого інвестиційного клімату. Це – загальна лібера­лізація господарської діяльності; забезпечення відносної ста­більності законодавства та передбачуваності змін у ньому; встановлення раціонального рівня оподаткування, з пільгами для інвестицій та реінвестицій; правильна амортизаційна полі­тика; виважена політика доходів, яка активізує споживчий попит тощо.

Результатом такого комплексного підходу став процес ак­тивного відновлення інтенсивного внутрішнього капіталоутворення. У Польщі, Чехії та Словенії відповідний показник уже перевищив дореформений, а в Словаччині – значно на­близився до його рівня. В Угорщині деяке відставання щодо цього компенсується вагомими успіхами в залученні інозем­ного приватного капіталу. У цілому за останні роки валовий обсяг внутрішніх капіталовкладень (% ВВП) помітно зріс і ста­новив у 1996 р. у Польщі 19,1%, в Угорщині – 22,7%, у Чехії – 27,7%, у Словаччині – 34,9%, а в 1995 р. у Словенії – 22%.

При цьому окремі країни, що досягли найпомітніших успіхів у поліпшенні інвестиційного клімату (Польща, Угорщина, Че­хія), активно залучали капітал найбільших транснаціональних компаній (ТНК), з включенням відповідних національних виробництв до їхньої глобальної системи розподілу і поста­чання. Так, в Угорщині ряд найважливіших підприємств було повністю або переважно продано у власність іноземних інвес­торів. В автомобільну промисловість цієї країни значні кош­ти інвестували такі ТНК, як Audi (Німеччина) – 530 млн. доларів, General Motors (США) – 283 млн. доларів і Suzuki (Японія) – 280 млн. доларів, а у сферу виробництва споживчих товарів – Unilever (Великобританія – Нідерланди) – 150 млн. доларів, що сприяло модернізації відповідних галузей. У Чехії такий тип стратегії є характерним для виробництва скла, легко­вих автомобілів та інших транспортних засобів, для харчової та хімічної промисловості, для сфери телекомунікацій тощо. Зокрема, заслуговує на увагу створення тут сучасного, експорто-спроможного виробництва миючих засобів компанією Procter & Gamble. У Польщі цей метод ефективно використано в трак­торному виробництві: Daewoo Corporation (Південна Корея) придбала польське підприємство вартістю в 1,1 млрд. доларів.

Водночас, досвід центрально- та східноєвропейських країн з перехідною економікою показує, що конкретні засоби при­стосування підприємств до більш жорсткого ринкового економічного середовища використовуються залежно від того, які з цих засобів є доступнішими та відносно дешевшими. Причо­му на перших фазах трансформаційного процесу підприємства (навіть ті з них, які мають для цього значні потенціальні мож­ливості) в переважній більшості випадків намагаються уни­кати внутрішньої перебудови своєї структури, оскільки най­частіше це пов’язано з болісними конфліктами інтересів все­редині самого підприємства (організації). Навпаки, переважа­ють намагання коригувати умови діяльності. Причому в бага­тьох випадках превалюють надії на використання методів державної підтримки, а також слабкостей недосконалої на початках системи законодавчого регулювання.

Так, під тиском національних виробників практично в усіх згаданих країнах вибірково коригувався курс на лібераліза­цію імпортного режиму. Зокрема, в Польщі селективний протекціонізм поширився на окремі виробництва, що перебу­вають на стадії реконструкції, а також на сільськогосподар­ських виробників. Тут з процесу лібералізації було виключено імпорт алкогольних і тютюнових виробів, палива, а також за­проваджувалися додаткові податки на імпортні автомобілі та вироби електроніки. В Угорщині було збережено квоти та ліцензії щодо імпорту окремих споживчих товарів, запрова­джувалося (1995 р.) додаткове 8-відсоткове мито на всі види імпорту. В Чехії та Словаччині застосовувалися додатковий 20-відсотковий податок на імпорт споживчих товарів, а також системи попередніх імпортних депозитів щодо окремих груп напоїв. Однак, не дивлячись на подібні кроки, протекціонізм та інші засоби державної підтримки в даних країнах застосовуються відносно обмежено. Переважають ті адаптаційні процеси, які дедалі більше спираються на реструктуризаційні мікроекономічні механізми.

Ряд дослідників відносять до перехідних суспільств, при­чому найбільш ефективних, і Китай, незважаючи на збережен­ня там при владі комуністичної партії і відповідної їй політичної системи. Швидке піднесення китайського господарства на основі розширення ринкових відносин, приватного й не­державного секторів, експортоорієнтованої моделі розвитку свідчить про справжні успіхи тамтешньої перехідної економі­ки на тлі кризи цілого ряду перехідних суспільств. Якщо протягом перших двадцяти післявоєнних років Китай стійко займав останнє місце в світі за величиною ВВП на душу насе­лення, то завдяки безпрецедентно високим темпам еконо­мічного зростання в наступні роки цей показник до 1996 р. підвищився з 12 до 49% від середньосвітового рівня. Загаль­ний обсяг ВВП Китаю протягом другої половини XX ст. збіль­шився в 22,4 рази, а його частка в світовій економіці зросла з 2,7 до 10,2%. Всього за п’ятнадцять років, що пройшли від початку реформ, експортна квота цієї країни виросла у 8 разів і в 1993 р. склала близько 24% ВВП. Фахівці прогнозують, що за умов збереження сучасних темпів розвитку Китай до 2020 р. стане чільною економічною потугою світу.

Більшість перехідних економік вже пройшли стадію ін­дустріалізації, населення цих країн має значний рівень освіче­ності, такі країни, як Чехія, Росія, Україна та інші мають розвинені галузі науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт. Дослідження показали, що чимало підприємств цих країн потенційно конкурентоспроможні на світових ринках. Зага­лом населення даних країн підтримує основні цінності, які формують “дух індустріальної цивілізації”. Це не дає змогу вважати їх країнами, що розвиваються. Водночас взяті в сукупності в середньому найважливіші показники перехідних економік поступаються перед відповідними даними розвину­тих ринкових систем, взятих в цілому. Зокрема, у Польщі в середині 90-х років фірми, що оперували у сфері високих тех­нологій, випускали лише 3,5% усієї промислової продукції, тоді як у більш розвинених країнах відповідний показник становить до 20%.

Перехідні економіки лише наближаються до ринку як уста­леної форми господарювання, приватний, недержавний сектор перебуває на етапі становлення, зміцнення й набуття легіти­мації. Із закінченням цього процесу виникне відносно завер­шена економіка, яка, як перехідна, розвиватиметься через зміни вже на власній основі.

Країни, що розвиваються

Розпад колоніальної системи після другої світової війни – одна з визначних подій сучасної історії. Цей процес умовно можна поділити на три етапи. Перший, з 1945 р. до середини 50-х років, коли в основному відбулося визволення Азії. Дру­гий, з половини 50-х до середини 60-х років, призвів до появи незалежних держав у Північній та Тропічній Африці. Третій етап, з 1965 до 1990 pp., завершив деколонізацію півдня “чор­ного континенту”.

З розпадом колоніальної системи відкрилися перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав в Азії, Аф­риці, Латинській Америці. Вони займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосе­реджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% – газу. Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте пе­реважній більшості з них не вдалося істотно скоротити відста­вання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Хоч країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем еко­номічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне й якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав. Більшість даних країн має малорозвинену економіку. їм притаманна відсталість соціально-економічної структури, яка характеризується багатоукладні­стю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів. Спільною рисою пере­важної більшості цих країн є низький рівень життя населен­ня, слаборозвиненість соціальної інфраструктури. Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток, ніж в індустріальних країнах.

Недивлячись на те, що частка країн, що розвиваються, у світовому виробництві підвищилась за 1980–1990 pp. з 13,1 до 16%, виробництво ВНП на душу населення зростало дуже повільно через високі темпи зростання населення, а в багатьох державах навіть абсолютно скоротилось. Це зумовило збере­ження значної дистанції між ними і країнами з розвиненою ринковою економікою. У 1991 р. ВНП на душу населення складав відповідно 830 і 18211 доларів.

Істотно відстають країни, що розвиваються, від розвинених держав з ринковою економікою за рівнем продуктивності праці. Це відображає їхню загальну соціально-економічну від­сталість і пояснюється незавершеністю індустріалізації, не­відповідністю сучасним вимогам структури економіки, дуже слабким освоєнням досягнень НТП, вкрай низьким рівнем інвестицій у людський капітал і багатьма іншими факторами.

Значної гостроти в Азії, Африці та Латинській Америці набувають соціальні проблеми. У країнах з високим рівнем безробіття мільйони людей позбавлені можливості брати участь у виробництві й різко обмежені у споживанні. Для створення нових робочих місць, підвищення кваліфікації або забезпечен­ня існування маси незайнятих людей потрібні великі клопоти, в той час як існує гострий дефіцит фінансових ресурсів.

Величезною проблемою для країн, що розвиваються, є зрос­тання їхньої заборгованості перед розвиненими країнами. Так звана боргова криза особливо вразила країни Латинської Аме­рики та Африки. Вона призвела до затяжного економічного спаду в багатьох з них у 80-ті роки. Значна частина боргів набула репутації “безнадійних”. У зв’язку з цим країни, що розвиваються, у 80–90-ті роки почали робити дедалі більший акцент на залучення інвестицій транснаціональних компаній, їхній приплив не призводить безпосередньо до зростання бор­гу й водночас може бути важливим джерелом фінансування економіки, а також каналом одержання засобів виробництва, технологій, “ноу-хау”, інженерно-консультаційних послуг, управ­лінського досвіду.

Незважаючи на притаманну всім країнам, що розвиваються, соціально-економічну відсталість, між ними існує істотна різни­ця у рівні розвитку продуктивних сил, динаміці соціального росту й, нарешті, у ступені адаптації до техногенної цивілізації.

Особливу групу утворює більшість країн-експортерів наф­ти (Ірак, Іран, Кувейт, Лівія, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія та ін.), які мають високий рівень прибутку на душу населення, значні експортні надходження. У 70-ті роки ці країни динамічно розвивалися, інвестували великі кошти у національну економіку, соціальну інфраструктуру. Так, у Саудів­ській Аравії дохід від експорту в 1974 р. становив 30 млрд. доларів, а в 1981 р. – понад 101 млрд. доларів. В Об’єднаних Арабських Еміратах щорічний середній дохід на душу населення на початку 80-х років досяг найвищого рівня в світі – 23 тис. доларів Упродовж 70–80-х років провідне місце в світі посідав і Кувейт – 16 тис доларів на душу населення щорічно. Однак через падіння у 80-х роках попиту на нафту й різке зниження світових цін на неї ці держави в останні роки уповільнили тем­пи росту. Наприклад, надходження в бюджет Саудівської Ара­вії склали в 1998 р. лише п’яту частину від надходжень 1980 р. Різко погіршилось становище таких держав, як Венесуела, Ні­герія, Алжир, бюджети яких на 80– 95% залежать від нафти.

Все ж, більшість країн, що розвиваються, особливо афри­канських, перебувають у скрутному становищі внаслідок соці­ально-економічної та культурної відсталості. Це так звані найменш, розвинені держави. За класифікацією ООН, до них належить 47 держав (Афганістан, Бангладеш, Ефіопія, Йемен, Сомалі, Уганда, Чад та ін.) з населенням близько півмільярда чоловік. Середній рівень доходу на душу населення тут ста­новить всього 250 доларів. Не маючи значних запасів природ­них ресурсів, відчуваючи гострий дефіцит фінансових коштів для економічного розвитку, ці держави в останні десятиліття практично витіснені з міжнародного поділу праці і перебува­ють у надзвичайно скрутному становищі.

Характерні риси економіки найменш розвинених країн такі: доіндустріальний рівень продуктивних сил; домінуван­ня натуральних і напівнатуральних форм господарювання в економічній структурі; вкрай вузька сфера функціонування товарно-грошових відносин і дії ринкових стимулів; початко­ва стадія формування єдиного інтегрованого національного ринку; однобока спеціалізація експортного сектору тощо.

Низький рівень економічного розвитку згаданих держав та значна нерівномірність розподілу прибутків серед окремих верств населення призводить до значних проблем. Так, у краї­нах на південь від Сахари за межею бідності живе близько половини населення. Щорічне зростання сільськогосподарської продукції тут не перевищує 1,5%, тоді як населення зростає на 3%, тобто вдвічі швидше. За даними ООН, близько 60% населення Тропічної Африки систематично недоїдають, у тому числі 40% дітей у віці до 5-ти років.

Жалюгідний стан економіки призвів до різкого скорочен­ня державних асигнувань на охорону здоров’я, освіту, профе­сійну підготовку. Дитяча смертність тут у 10–12 разів вища за показники розвинутих країн. Половина дорослих в Африці – неписьменні. Тільки 11% дітей закінчують школу, а вчать­ся у вузах – лише 1,4% .

Світове співтовариство намагається допомогти найменш розвиненим державам у вирішенні їхніх проблем. Зокрема, в червні 1999 p. лідери провідних індустріальних країн домо­вилися про списання половини зовнішнього боргу найбідніших країн. Згідно з цією ініціативою, буде списано 70 млрд. доларів США із загальної суми заборгованості більш як 30 кра­їн, яка складає майже 130 млрд. доларів. Окрім того, для забез­печення фінансування допомоги найбіднішим країнам світу була підтримана пропозиція про продаж близько десятої час­тини золотих резервів МВФ, які оцінюються у 27 млрд. доларів.

Нові індустріальні країни

Поглиблення науково-технічного прогресу, зміна і модерні­зація сучасної системи міжнародного поділу праці створили сприятливі умови для динамічного розвитку деяких країн, які дістали назву “нові індустріальні країни” (НІК). За відносно короткий час вони створили значний промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії, різко збільшили промисловий експорт, посівши важливе місце у міжнародно­му поділі праці.

Число і склад учасників даної групи не є незмінним. У 80-ті роки сюди включали країни й території Східної Азії (Півден­на Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинені країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Ар­гентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азійська четвірка так званих “драконів” стабільно підтвердила свою репутацію нового полюсу росту світової економіки і найчастіше пов’язується з поняттям “нові індустріальні краї­ни”. 90-ті роки показали, що, крім НІК, так би мовити, першої хвилі, з’являються НІК другого ешелону – Малайзія, Таїланд, Індонезія, і, у перспективі, третього – Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Критерії зарахування країн до нових індустріальних досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 доларів, частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтен­сивна участь у міжнародному поділі праці, широке викорис­тання іноземного капіталу з метою розвитку тощо.

З початком 90-х років друге покоління НІК стало найдинамічнішою за темпами економічного росту групою країн в Азії і світі взагалі. Однак, як згодом виявилося, їхні економі­ки не були готовими до таких різких змін. В 1997 р. в Таї­ланді, Малайзії, Індонезії а також Південній Кореї вибухнула глибока фінансова криза, яка супроводжувалася обвалом котировок тамтешніх акцій, масовою втечею капіталу, різким падінням курсів національних валют. Серед причин кризи, крім значних спекуляцій, які сприяли обвалу фондових ринків, називались недорозвинутість фінансового сектору і його зарегульованість, недостатньо обачлива фінансова політика місцевих банків і промислових підприємств, яка привела до нагромадження непосильних короткострокових боргів, загальний “перегрів” економіки, штучно завищені котировки на бір­жах і ціни нерухомості, велика залежність експортних структур в деяких економіках регіону від імпорту комплектуючих матеріалів тощо. На сьогодні економічне становище у згаданих країнах стабілізується.

З усієї групи країн, що розвиваються, НІК найшвидше при­стосувалися до нових умов світового ринку. Вони стали не­від’ємною складовою міжнародного поділу праці. Про це свідчить їхня експортна спеціалізація. Основою експорту є виро­би легкої промисловості. Серед НІК виділяються держави, які займають провідні позиції на світових товарних ринках цих виробів. Гонконг посідає перше місце в світі по експорту одя­гу, Тайвань – перше місце по експорту взуття. До першої десятки найбільших експортерів товарів легкої промисловості входять Бразилія, Сінгапур, Малайзія, Південна Корея. Остан­ня також посідає значне місце у світовому автомобілебудуванні.

Вражаючих успіхів НІК Азії досягли в розвитку електро­технічної та електронної промисловості. Стрімкий розвиток цих галузей зумовлений не тільки залученням нових індуст­ріальних країн до наукомісткого виробництва, а насамперед прискореним розвитком подетального і поопераційного поділу праці на світовому рівні. Головну роль тут відіграють транс­національні компанії, які перетворюють цілі країни на своє­рідні цехи. Це можна проілюструвати на прикладі Малайзії, яка за порівняно короткий строк (майже 7 років) стала світо­вим виробником мікросхем і напівпровідників. Якщо на початку 70-х років у країні не існувало підприємств електрон­ної промисловості, то в 1988 р. їх налічувалося 225 з кількістю зайнятих понад 700 тис. чоловік. На початок 90-х років НІК вийшли на третє місце в світі (після Японії і США) з виробни­цтва електронного й електротехнічного обладнання. Вони поступаються США і Японії за обсягом продажу відповідних то­варів, але випереджають такі країни, як ФРН, Англія, Франція.

Відчуваючи загрозу своїм економічним інтересам з боку НІК, країни Заходу прагнуть запобігти або обмежити отриман­ня новими конкурентами перспективних технологій, новітньо­го обладнання. Проте незважаючи на ці труднощі нові індус­тріальні країни (зокрема, країни першого ешелону) здійсню­ють трансформацію економічних структур, орієнтуючись вже на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові й промислові центри, розширюють власні наукові дослідження. Показово, що в опублікованому в 1996 р. Всесвітнім економічним форумом, який базується в Женеві, рейтингу найконкурентоздатніших країн світу перші два місця посідають Сінгапур та Гонконг. До першої десятки входять також Тайвань і Малайзія.

Серед загальних для всіх азійських нових індустріальних країн складових успіху варто виділити: максимально ефек­тивне використання зовнішніх факторів економічного розвитку (пільгові кредити, участь у міжнародному поділі праці й залу­чення транснаціональних корпорацій, іноземні технології); послідовна внутрішня політика, яка забезпечила відносну полі­тичну й економічну стабільність; ефективна макроекономічна політика (підтримання стабільних внутрішніх цін і реаль­них обмінних курсів валют, стимулювання підвищення попиту й пропозицій у галузі інвестиційних товарів, що сприяло нагромадженню капіталу і виробничому інвестуванню). Успі­хи НІК Азії навряд чи можна пояснити без такого фактора, як соціально-культурні (соціально-психологічні) особливості їхнього населення.

Отже, цивілізаційні закономірності посилюють тенденцію до формування спільних рис та ознак господарського розвит­ку світової економіки. Водночас відбувається диференціація між різними країнами та регіонами залежно від рівня їхньо­го соціально-економічного розвитку, ступеня інтегрування у міжнародний поділ та кооперацію праці, забезпеченості голов­ними факторами виробництва, територіально-географічних та інших особливостей.

Все це спонукає країни до найширшого використання як внутрішніх, так і зовнішніх джерел і факторів економічного зростання, до гармонізації національної та міжнародної економічної політики, взаємопристосування господарських ме­ханізмів й інституціональних структур на міждержавному і міжнародному рівнях, уніфікації господарського законо­давства.