Особливості становлення українського інформаційного суспільства
Становлення інформаційного суспільства в Україні набуває все більшої актуальності і є запорукою інноваційного демократичного розвитку й інтеграції країни в європейську співдружність, входження у світовий інформаційний простір.
Як відомо, у даний час Україна вирішує двоєдине завдання: завершення переходу від тоталітарної до демократичної політичної системи з метою створення демократичної, соціальної, правової держави, як це визначено в Конституції України, і перехід від індустріального суспільства до інформаційного суспільства. Хоча умови цих двох завдань різні, мета їхнього рішення практично одна, тому що в сучасній філософській і політологічній науці, а також в офіційних міжнародних програмних документах, інформаційне суспільство ототожнюють із суспільством демократичним, у якому інформація й інформаційні технології служать не тільки економічному і технологічному розвитку, але і забезпеченню свобод і прав громадян.
Зв’язок між розвитком демократії і побудовою інформаційного суспільства фіксується в Окінавської Хартії Глобального інформаційного суспільства, “Декларації принципів” і “Плані дій” Всесвітнього Саміту з питань інформаційного суспільства [28].
Інформаційне суспільство є тим середовищем, у якому ефективно реалізуються цінності громадянського суспільства. На відміну від інших, інформаційне суспільство – це тип суспільства рівних можливостей, доступних для кожного, скрізь і будь-коли.
Провідні держави світу зайняли активну позицію щодо формування нового типу соціальної організації. Вони визначили політику і сформулювали стратегію його побудови і розвитку. До цього процесу прилучилася Україна як держава, що задекларувала свій розвиток на основах демократії.
Постановка проблеми формування інформаційного суспільства особливо актуальна для країн, що знаходяться в перехідних умовах, у тому числі і для сьогоднішньої України, у якій відбуваються процеси становлення загальної державності, апробуються нові моделі соціального керування, спрямовані на посилення взаємодії суспільства і влади. Без нарощування комунікативних процесів, що забезпечують посередницьку місію між суспільством і державою і здійснюють доступ громадян до інформації, яка дозволяє приймати зважені, соціально значущі, політичні рішення, а головне – формувати “людину демократичну” (що має відповідальність, прагнення до волі, самостійність, самодостатність, законослухняність, повагу до прав і свобод інших громадян, громадянськість, ініціативність), неможливе формування демократичного інформаційного суспільства, основу сили якого складає не насильство чи багатство, а ефективність взаємодії влади з громадськістю, високий рівень розвитку системи соціального контролю і здатність держави з мінімальними витратами вирішувати соціально-політичні проблеми з максимальною користю для найбільшого числа громадян.
Становлення державності в Україні потребує формування власного інформаційного простору, а зі вступом до міжнародного й європейського правового простору важливою є інтеграція України до світового інформаційного простору, оволодіння сучасними інформаційними технологіями.
Україна, як і інші країни, що утворилися на території пострадянського простору і знаходяться в перехідних умовах, переживає сьогодні один з найбільш значущих періодів власної історії – період переходу від індустріального суспільства до суспільства постіндустріального чи інформаційного, який безпрецедентно у світовій історії збігся ще з одним “переходом” - від суспільства тоталітарного до суспільства демократичного. Сучасне українське суспільство знаходиться в специфічних умовах соціального буття – умовах трансформації. Саме цей фактор поряд із впливом глобальних інформаційних тенденцій є вирішальним під час формування і розвитку інформаційного суспільства України, а також інших країн – республік колишнього Радянського Союзу [39].
Більшість авторів, що досліджують посттоталітарні системи, акцентують увагу на їхній найважливішій характеристиці – транзитивності, перехідності. Так, Н. Смелзер характеризує посттоталітарні системи як суспільства, що знаходилися на етапі соціального зрушення, у фазі соціальних і культурних змін [50, с. 61]. Причому, поняття перехідності необхідно розуміти не як просту номінацію етапу трансформації соціуму, а як особливий стан системи, що має самодостатні значення. З позиції соціально-філософського аналізу перехідним можна назвати такий стан соціальної системи, при якому у результаті раптових (різких) змін на макросоціальному рівні при досить малих змінах на мікросоціальному рівні відбувається порушення її рівноважного стану, що викликає потребу в перетворенні основних сфер суспільства для досягнення нової просторово-часової упорядкованості [39].
Перехідність посттоталітарних соціумів, їхня гранична динамічність і багатоваріантність розвитку припускає і невизначеність, динамічність їхніх якісних характеристик, і відповідно, невизначеність і динамічність інформаційного суспільства, що формується і розвивається за таких умов. Тому досить складно дати чіткі, визначені характеристики по всіх основних критеріях, що відповідали б усім можливим варіантам трансформації конкретних посттоталітарних соціумів. Як правило, основні характеристики цих систем являють собою комбінацію сутнісних рис як тоталітаризму, так і демократії. Причому елементи і принципи старої тоталітарної системи, що руйнується, і нової, що постає, не просто співіснують, а знаходяться в стані зіткнення, конфлікту.
Стан невизначеності, нестабільності процесу переходу від політичної системи одного типу до політичної системи іншого типу багато дослідників називають станом дезорганізації, хаосу. Посттоталітарні соціуми втратили традиційні інститути статусно-рольової соціальної ідентифікації і потрапили в стан “хаосу”, “дезорганізації” чи, за висловом Г. Мамардашвілі, у стан “після хаосу”, “життя після смерті” [6, с. 163-165]. Те, що відбувалося і відбувається в посткомуністичних країнах, дійсно являє собою хаотичний розпад традиційних суспільств, розкладання їх на безліч світів, що взаємоперетинаються, автономно існують. У цих дезорганізованих “світах” соціальні цінності, норми, зразки поведінки починають орієнтуватися на принципово іншу систему відліку, ніж у традиційному, “попередньому” суспільстві [12]. За таких умов частина суб’єктів суспільства виявляється здатною пристосуватися до нових соціальних цінностей і норм, одержати новий соціальний статус і місце в економічній і політичній структурі, що формується. Інша, як правило, більша частина, не в змозі чи не бажає приймати нові соціальні цінності, норми і зразки поведінки. Таким чином, в умовах швидкої трансформації соціуму одні шари і групи одержують пріоритетний розвиток, а інші втрачають своє колишнє значення.
Процеси трансформації в перехідних суспільствах мають суперечливий характер. Люди по-різному оцінюють ситуацію в країні і перспективи її розвитку. Відсутність загальновизнаного ціннісно-нормативного комплексу призводить не тільки до анемії, але і до серйозних розбіжностей між різними соціальними групами щодо цілей і засобів розвитку українського суспільства.
Сучасна ситуація в українському суспільстві характеризується зростанням соціальної напруженості. Про це свідчить зростання незадоволення і розчарованості в суспільстві, занепокоєння й агресивності, криза довіри до партій, ідей, владних структур, зростання злочинності, соціальна поляризація, що стрімко поглиблюється, збільшення маргінальності.
Наприкінці минулого року більш 57% опитаних українців заявили, що соціально-політична ситуація в Україні в 2008 р. погіршилася, і тільки 14% відзначили поліпшення (дані соцдослідження, проведеного Міжнародним фондом виборчих систем IFES при фінансуванні Агентства США з міжнародного розвитку). При цьому 83% указали, що незадоволені економічною ситуацією в країні. Аналогічні результати одержав і Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України: 15,9% українців вважають, що їхнє життя в 2007р. трохи покращилося, для 23,7% - погіршилося, для 13,6% - стало трохи гірше, а для 45,2% - не змінилося [31]. Крім того, прискорення соціальної напруженості виражається в стурбованості, страху, агресивності й анемії населення, зростанні конфліктних відносин між різними віковими й етнічними групами.
З іншого боку, поруч з цим відбуваються і такі процеси, як зростання підприємницької активності населення, інтенсифікація соціально-економічних обмінів, збільшення кількості й активізація численних економічних і політичних асоціацій, об’єднань і організацій, зростання різноманітних форм політичної належності, активізація громадської думки, а також виникнення соціально-політичної толерантності і терпимості в суспільних відносинах.
Ці протилежні і суперечливі тенденції знаходяться в стані хиткої рівноваги, при цьому час від часу спостерігається ескалація соціальної напруженості [14].
Описані тенденції в сучасному українському соціумі можна пояснити за допомогою наступної характерної риси перехідного суспільства. Однією з найбільш драматичних загальних рис, яких поєднують практичні моделі трансформації всіх посттоталітарних соціумів, є те, що вони реалізуються в умовах перманентної кризи цих систем. Корені цієї кризи, що деякі дослідники називають “кризою перетворень” [13, с. 22], інші “перехідною кризою”, криються в кризі старої тоталітарної системи і проростають з визрілих в її надрах соціальних суперечностей. Масштаби цієї кризи тоталітаризму уможливлюють відносно легкий і швидкий крах соціальної системи, що існувала, але саме ці обставини – найбільша перешкода на шляху перетворень.
Крах тоталітарного режиму, проведення відносно вільних демократичних виборів лише частково усунули проблеми в суспільній сфері і створили передумови для проведення реформ. Однак багато труднощів залишилися, тому що криза охопила не тільки колишню політичну систему, але і все суспільство в цілому, а в сфері економіки посткомуністична криза, пов’язана з транзитом закритої командної системи у відкрите ринкове господарство і з кризою системи керування, не тільки не послабшала, але навіть поглибилася.
Серед особливостей прояву трансформаційної кризи в країнах, що знаходяться в перехідних умовах, дослідники виокремлюють: 1) поглиблення суперечностей між виконавчою і законодавчою гілками влади, відсутність в обох реалістичної концепцій виходу з кризи; 2) банкрутство в ряді країн обраного курсу реформ; 3) критичне зниження граничних рівнів суспільної моральності; 4) зубожіння і політична апатія населення; 5) зростання місницьких інтересів, що загрожує цілісності країни; 6) зростання частки тіньової економіки, зростання злочинності, криміналізація суспільства [16, с. 3-5]. На жаль, фактично всі ці особливості прояву трансформаційної кризи більш-менш притаманні сучасній Україні.
Важливою рисою транзитивного соціуму є особлива роль державних органів у здійсненні перехідних реформ. Необхідність державного втручання в громадське життя, у тому числі й у формування інформаційного суспільства, у сучасному суспільствознавстві – аксіома. За відсутності вільної ринкової економіки, що запускає саморегулюючі механізми, а це часто характерно для країн, що знаходяться в перехідних умовах, не існує іншого способу керування перехідними процесами як за допомогою державного регулювання. Як справедливо відзначає С. Сулакшин, “спроба прибрати в перехідний період державний контроль і керування призводить до різко нестаціонарних, вибухових процесів, у кінцевому підсумку – до руйнування системи” [16,с.63]. Ступінь же державного регулювання, його оптимальність повинна визначатися багатьма факторами: рівнем розвитку ринкової економіки, зрілістю громадянського суспільства, укоріненням демократії і т. ін.
Відзначимо, що проблема державного контролю, у тому числі й інформаційної сфери, в Україні і багатьох інших перехідних суспільствах ускладнюється кризою системи керування, а саме спробою впровадження інноваційних змін засобами старих форм керування. Необхідно створити в суспільстві інституціональну можливість здійснювати політику засобами сучасних управлінських технологій, і тоді можна буде зробити реальний крок до побудови інформаційного суспільства.
Наступною особливістю перехідних країн, у тому числі й України, є їхній комунікативний характер. Так, основою соціальної структури посттоталітаризму, на думку дослідників транзитивних соціумів Ю. Хабермаса, Н. Лумана і їхніх послідовників [12; 19; 20], є безпосередня комунікація суб’єктів, що і відрізняє перехідні системи (суспільства постмодерну) від традиційних, структурованих соціумів (суспільств модерну), де така комунікація опосередковується інстутиційно і структурно.
Слід зазначити, що поширена комунікація є необхідною складовою демократичного інформаційного суспільства завдяки можливості побудови взаємного зв’язку між народом і владою. Інформаційна демократія передбачає вільний обмін інформацією, що є основою широкого залучення громадськості до політичних процесів. Рівень участі громадян у політичному житті зростає в міру зміни політики уряду від простого надання інформації населенню до зваженої політики з оцінкою виконавчої діяльності, забезпечення зворотного зв’язку, до структурних консультацій і широкого публічного діалогу (на основі адекватного сприйняття, пошуку загальних позицій, досягнення згоди), до партнерства й обопільної відповідальності під час прийняття рішень [47; 76].
Процес трансформації українського суспільства – складний і довгостроковий процес, але в України не так вже і багато часу, щоб посісти гідне місце в системі міжнародних інформаційних відносин. Необхідно використовувати весь накопичений світовий досвід щодо формування інформаційного суспільства і державного врегулювання національних інформаційних процесів, адаптуючи його до українських реалій, насамперед, менталітету українського народу і нинішнього становища нашої економіки. Безумовно, український шлях до інформаційного суспільства визначається сьогоднішніми політичними, соціально-економічними і соціально-культурними умовами, які багато в чому мають суперечливий характер через перехідність суспільства. Серед них таких умов можна назвати: нестабільність політичного й економічного становища країни, що не дозволяє державі швидко й ефективно вирішити економічні й організаційні проблеми забезпечення переходу до інформаційного суспільства; економічні умови, характерні для перехідної економіки: відсутність вільних інвестицій для фінансування програм і проектів, що реалізують стратегію переходу до інформаційного суспільства, суттєве падіння обсягів виробництва, насамперед, у високотехнологічних галузях, економічній діяльності і значне зниження рівня життя населення; мляве проведення ринкових реформ в економіці країни в цілому і динамічний розвиток українського ринку інформаційних і телекомунікаційних засобів, технологій, продуктів і послуг; зниження потреби в інформації державного сектора економіки і зростає інформаційних потреб населення і суспільства в цілому в суспільно значущій політичній, економічній і соціальній інформації, у тому числі породжуваною державними і недержавними організаціями; недостатньо високий (порівняно з розвинутими країнами) рівень розвитку інформаційно-комунікаційної інфраструктури і промислового виробництва інформаційних засобів, продуктів і послуг, відсутність у держави засобів для їхньої модернізації і розширення; випереджальне, порівнянне за темпами зростання в розвинутих країнах, створення різних систем зв’язку й індустрії надання інформаційних послуг; високий рівень монополізації засобів масової інформації, слабка підконтрольність суспільству системи формування громадської свідомості; наявність високонаукового, освітнього і культурного потенціалу, що створений в СРСР і ще зберігається в Україні, порівняно дешева інтелектуальна робоча сила, що здатна ставити і вирішувати складні науково-технічні проблеми; наявність значної культурної спадщини і самобутньої культури, а, значить, можливість наповнити українським змістом надані населенню інформаційні послуги і продукти; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни у світове глобальне співтовариство.
Розглянуті вище політичні і соціально-економічні умови переходу України до інформаційного суспільства істотно відрізняються від умов, характерних для розвинутих країн і, отже, вимагають визначення шляху, властивого тільки Україні, але при цьому враховуючого накопичений світовий досвід.
Як відомо, рух від індустріального етапу розвитку до інформаційного суспільства має технологічні, соціально-економічні, культурні і психологічні виміри. Як відзначають В. Наневсткая і В. Нікітін, передумови входження в інформаційне суспільство визначаються такими характеристиками країни: наявність власної політики щодо процесів глобалізації й інформатизації; наявність системи аналізу, оцінки і моніторингу інформаційного суспільства і проблем, що виникають при його становленні; наявність розвинутих інфраструктур – технологічних, фінансових, управлінських, інвестиційних, торгових та ін, для яких необхідно розвивати інформаційну інфраструктуру; система освіти, за допомогою якої поширюються уміння працювати в умовах інформаційного суспільства; поширення в суспільстві технологічної грамотності; необхідні закони і кодекси, що регулюють нові форми соціальних відносин; необхідний рівень матеріально-технічного супроводу інформатизації; можливості засвоєння і впровадження технологічних досягнень; високий рівень інвестицій у пріоритетні напрямки розвитку інформаційного суспільства і соціальні програми адаптації до змін [16].
В Україні, більшою чи меншою мірою, присутні всі перераховані характеристики, що, однак, не робить розвиток інформаційного суспільства безпроблемним. Проблеми формування інформаційного суспільства в Україні, по суті, мають багато спільного з аналогічними процесами в інших країнах, що пояснюється швидким поширенням новітніх інформаційних технологій, глобалізацією світових інформаційно-технологічних ринків. Розходження пов’язані з недостатньо розвинутою інформаційної інфраструктурою і загальним перехідним станом економіки і суспільства в цілому, а також з дефіцитом послідовності і системності заходів, спрямованих на побудову інформаційного суспільства й удосконалення керування інформаційними ресурсами на державному рівні [73].
В Україні стан і темпи впровадження новітніх інформаційних технологій не відповідають світовим тенденціям розвитку, національна інформаційна інфраструктура знаходиться на початковому рівні. Різні діючі інформаційні сфери не становлять загальної інформаційної системи. Створення технологічної бази інформаційного суспільства в Україні затяглося: рівень інформатизації українського суспільства в порівнянні з розвинутими країнами Заходу складає тільки 2-2,5%. Великою проблемою є забезпечення загального доступу до інформаційних ресурсів [74].
Відзначимо, що розвиток інформаційно-комунікаційних технологій є одним із найважливіших факторів економічного зростання в інформаційному суспільстві. Тому характеристики динаміки цієї сфери виступають сьогодні як центральні індикатори конкурентоздатності і розвитку країни. Місце України у світі, відповідно до рейтингів конкурентоздатності, що підраховує міжнародна організація “Світовий економічний форум”, знаходиться у восьмій десятці: у 2002 р. за загальним індексом конкурентоздатності Україна була на 77 місці, за індексом технологій – 72, субіндексом розвитку інформаційно-телекомунікаційних технологій - 67. Негативним фактором стало погіршення позиції України за загальним індексом з конкурентоздатності – у 2008 році Україна посідала 86 місце (у 2007 р. – 84 місце), за індексом ступеня розвитку мережі Інтернет відповідно 82(78) місце [70].
На фоні більш стрімкого розвитку інформаційно-комунікаційних технологій у світі, очевидно, що процеси відставання України в сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій тривають і зараз. Серед інших проблем формування інформаційного суспільства в Україні можна назвати: відсутність координації зусиль державного і приватного секторів для ефективного використання наявних ресурсів; низьку ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, повільні темпи впровадження інформаційно-комунікаційних технологій у політичну і соціально-економічну сферу; повільна побудова національної інформаційної інфраструктури, відставання в галузі інформаційних технологій і розвитку засобів обчислювальної техніки, недостатній рівень подання органами державної влади місцевого самоврядування інформаційних послуг з використанням Інтернету; нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп’ютерних і телекомунікаційних засобів, формування “інформаційного розриву” між окремими регіонами, галузями економіки і різними верствами населення; низький рівень забезпеченості населення комп’ютерною технікою; недостатній рівень інформаційної представленості України в Інтернет-просторі і недостатня присутність в Інтернеті україномовних інформаційних ресурсів; відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж і аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових рахунків за товари і послуги і т. ін., низька інформаційно-правова культура суспільства в цілому; не вирішується в повному обсязі питання захисту авторських прав на програмну продукцію, відсутні системні державні рішення, спрямовані на утворення національних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розробки конкурентоздатного програмного забезпечення; недостатній рівень комп’ютерної грамотності населення, впровадження нових методів навчання з використанням сучасних інформаційно-комунікаційних технологій; недостатня фінансова підтримка наукових досліджень в галузі інформатизації і дефіцит фахівців у сфері інформатизації і т. ін. [16].
Широкий список подібних проблем можна узагальнено сформулювати як проблему інтеграції всіх верств населення в інформаційне суспільство. При цьому істотними пробілами сучасної української державної політики формування інформаційного суспільства є те, що вона не враховує комплексності і системності ідей інформаціоналізму. Рішення перерахованих проблем інформатизації в цілому розглядається фактично як окремий процес, а не як складова демократичної сутності суспільного керування. Крім того, позначені проблеми ускладнюються низьким рівнем економіки України.
Однак, незважаючи на наявність ряду проблем, Україна має певні успіхи в побудові інформаційного суспільства. Аналіз стану і тенденції розвитку української інформаційної інфраструктури дозволяє говорити про те, що в Україні склався необхідний історичний і сучасний досвід для розвитку інформаційного суспільства. Серед передумов для переходу до інформаційного суспільства й інтеграції країни у світове інформаційне співтовариство можна назвати давні традиції і підходи до організації і керування інформаційною діяльністю – ще на початку 50-х років ХХ ст. в Україні був створений третій у світі комп’ютер (після США і Великобританії), сформована всесвітньо відома школа кібернетики й обчислювальної техніки під керівництвом академіків С.А. Лебедєва і В.М. Глушкова, покладений початок новим науковим напрямкам – дослідження штучного інтелекту, багатопроцесорних електронних обчислювальних машин, теорії самоорганізації, системний аналіз та ін., завдяки яким світова кібернетика піднялася на новий якісний рівень.
В українському суспільстві склалося досить повне уявлення про можливості і переваги, які надають комп’ютерні й інформаційні технології. Інформація стає суспільним ресурсом розвитку, масштаби її використання вже можуть зіставлятися з традиційними (енергія, сировина і т. ін.). У суспільній думці складається розуміння актуальності завдань переходу до інформаційного суспільства з політичної й економічної точок зору, збільшується частина фінансових потоків, що спрямовуються на розвиток інформаційної інфраструктури і задоволення інформаційних потреб суспільства [7].
Стійко розвиваються всі сектори інформаційного ринку. Можна говорити про те, що в Україні формується й успішно розвивається вітчизняний ринок телекомунікацій, засобів масової інформації, інформаційних технологій, продуктів і послуг.
За даними Української Асоціації Виробників Програмного забезпечення, в Україні існує більше 800 компаній (юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності), пов’язаних з розробкою, виробництвом і поширенням програмних продуктів і баз даних, а також пов’язаних зі створенням інфраструктурних умов для їхнього розвитку. Додатково до цієї кількості існує значна кількість тимчасових трудових колективів (від 2 до 80 чоловік) і окремих професіоналів, що надають послуги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринку без реєстрації підприємницької діяльності.
Бізнес інформаційних технологій, виробництво комерційних консультативних послуг, послуги щодо створення і збереження інформаційних ресурсів, рекламної продукції, аудіо- і відеорозваг, засоби масової інформації є чи не найбільш прибутковими в українській економіці.
У цілому в країні, незважаючи на економічний спад, зростає парк ПК, прискореними темпами йде розвиток систем і засобів телекомунікації. Зростає кількість корпоративних інформаційних мереж і безупинно збільшується число абонентів Інтернету. За даними Spylog, на серпень 2001 року місячно-активна аудиторія українського сегмента Інтернету складала 1,9 млн. користувачів. При цьому, за різними оцінками, зростання українського сегмента Інтернету складає порядку 40% на рік при середньосвітових темпах порядку 25-30% [11].
Інтенсивно розширюється національна мережа зв’язку, що використовує супутникові канали. Успішно здійснюється телефонізація країни і стрімко зростає ринок засобів мобільного зв’язку; значною мірою інформатизовані багато галузей господарства, банківська сфера і сфера державного керування.
Крім того, Україна має висококваліфікований кадровий потенціал в інформаційній сфері. Незважаючи на значні втрати в сфері інформатизації при розпаді СРСР, Україна має унікальний кадровий потенціал і виробничі можливості щодо забезпечення інформаційними ресурсами. У країні нараховується 23 тис. програмістів, що одержали сертифікати в сфері інформаційних технологій. Україна посідає за цим показником четверте місце у світі. Інститут кібернетики ім. В.М. Глушкова, Інститут проблем математичних машин і систем, Інститут проблем реєстрації інформації, НТУУ “Київський політехнічний інститут”, Харківський національний університет радіоелектроніки й інші установи широко відома своїми науковими досягненнями в сфері інформатизації.
Важливою передумовою становлення інформаційного суспільства в Україні стало формування його правових основ. Прийнято закони України “Про Концепцію Національної програми інформатизації” і “Про Національну програму інформатизацій”, інші нормативно-правові акти, що регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації тощо.
Сьогодні Україна є частиною світового політичного й економічного співтовариства настільки, наскільки вона ніколи не була в минулому. У прямому і переносному значенні Україна приєднана до іншого світу кабельними і супутниковими каналами зв’язку, активно використовуваними сотнями тисяч стільникових і простих телефонів, факсів, комп’ютерів і т. ін. При цьому в нас існує реальна можливість використовувати досвід, як позитивний, так і негативний, накопичений в інших країнах, причому, таких що знаходяться на різних рівнях економічного і технологічного розвитку. Крім того, на даний час в Україні накопичений великий обсяг інформаційних ресурсів, що продовжує збільшуватися завдяки бурхливому розвитку Інтернет-технологій [60].
Слід враховувати, що описані тенденції відбуваються в основному стихійно і слабко погоджуються. Наявність перерахованих передумов не є достатньою умовою для автоматичного входження України в інформаційне суспільство, однак, ці й інші передумови дозволяють вважати, що вітчизняний ринок інформаційно-комунікаційних технологій знаходиться в стані активного становлення і за певних умов може стати фундаментом розвитку інформаційного суспільства в Україні. Разом з тим необхідно відзначити, що стан становлення інформаційного суспільства в Україні порівняно зі світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу і можливостям України.
Необхідно визнати, що перехід України до інформаційного суспільства неминучий і необхідний, він нерозривно пов’язаний з подальшою демократизацією політичного і громадського життя і припускає презумпцію відкритості інформації для громадян і захист їхніх інформаційних прав.
Довгостроковою стратегічною метою України повинна стати побудова демократичного інформаційного суспільства, створення розвинутого інформаційно-комунікаційного середовища і входження країни до світового глобального інформаційного співтовариства, що повинно забезпечити суттєве підвищення якості життя населення, сприяти соціально-політичній стабільності суспільства і держави, підвищенню конкурентноздатності країни, результативності науки, якості освіти й охорони здоров’я, а також забезпеченню створення нових робочих місць і наданню можливостей для реалізації здібностей кожною людиною. За таких умов актуалізується питання теоретичної оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні.
ВИСНОВКИ
Проведений аналіз інформаційного суспільства, його сутності, структурних компонентів і перспектив розвитку в Україні, дозволив зробити низку узагальнень, що мають велике значення для досягнення мети дослідження.
1. Інформаційне суспільство є сучасним станом цивілізаційного розвитку, сутність якого полягає в збільшенні масштабів створення, накопичення, передачі, обробки і використання інформації, перетворенні інформації і знання на продуктивні сили суспільства, а також у збільшенні впливу новітніх інформаційно-комунікаційних технологій на політику, право, економіку, соціальну структуру, культуру.
2. Теоретико-методологічний аналіз основних концепцій інформаційного суспільства свідчить: 1) про відсутність єдиної методологічної бази для його вивчення; 2) про певну еволюцію наукової думки: від визначення інформаційного суспільства як постіндустріального до формування концепції суспільства знання.
3. Будучи складним комплексним феноменом, інформаційне суспільство вимагає комплексного системного аналізу з урахуванням кількісних і якісних трансформацій. З позиції соціальної філософії інформаційне суспільство можна визначити як якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокових тенденцій попереднього соціально-економічного розвитку, припускає збільшення ролі інформації і знання, а також формування і споживання інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що діють у глобальних масштабах.
4. Рух до інформаційного суспільства є загальною тенденцією для розвинутих країн і країн, що розвиваються. Висока щільність інформації, інтенсивність розвитку і використання нових інформаційних технологій припадає сьогодні, у першу чергу, на США, країни ЄС, особливо його північний регіон, Японію, Сінгапур, Китай, Південну Корею, Гонконг. Їхній позитивний досвід необхідно враховувати під час становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні в рамках, обмежених схожими умовами, традиціями, а також рівнем модернізованості суспільства.
Глобальне інформаційне суспільство формується локально, його розвиток у кожному конкретному випадку має національно детермінований характер (модель інформаційного суспільства визначають сформовані політичні, соціально-економічні і культурні умови країни чи регіону). Наявність деяких спільних тенденцій дозволяє виокремити західну і східну моделі розвитку інформаційного суспільства, а в межах західної – американську і північноєвропейську моделі. Критерієм для даної типології може служити різне співвідношення ролі й активності в побудові інформаційного суспільства держави (комплексної державної інформаційної політики), приватного бізнесу і суспільства.
5. Глобалізаційні й інформаційні процеси зумовили появу низки різноманітних суперечливих тенденцій у технологічній, політико-правовій, економічній і соціокультурній сферах сучасного суспільства, визначальною в розвитку яких стає все зростаюча роль інформаційно-комунікаційних технологій, інформації і знання.
Проведений аналіз дозволив виокремити політико-правові, економічні і соціокультурні основи інформаційного суспільства і зробити наступні висновки.
До політико-правових основ інформаційного суспільства належать: діалектично пов’язані з його розвитком процеси демократизації і становлення громадянського суспільства, регуляторна діяльність держави, що відіграє провідну роль у формуванні нового суспільства шляхом розробки і реалізації національної і міжнародної державної інформаційної політики й інформаційного права, процеси інформатизації органів державної влади (проект “електронного уряду”), а також діяльність недержавних структур, асоціацій, об’єднань, що сприяють розвитку інформаційного суспільства.
Найважливішими економічними основами інформаційного суспільства виступають: формування інформаційної економіки, основу якої складають інформаційні засоби виробництва й інформаційні товари і послуги, сполучення індустріального і постіндустріального типів розвитку, використання інформації і знань як унікального предмета і засобу виробництва, зростання сектора послуг, заперечення трудової теорії вартості, поява транснаціональних компаній і домінування єдиного глобального ринку, технологічна й економічна конвергенція, інноваційний тип розвитку, динамічність виробництва, віртуалізація економічного простору.
Для соціокультурних основ інформаційного суспільства характерна найбільша суперечливість: посилення інтелектуалізації діяльності людини і зростання її творчого начала, криза духовності і поширення постекономічних, гуманістичних і освітніх цінностей, зростання класу “інтелектуалів”, перенесення соціальних суперечностей зі сфери власності на засоби виробництва в сферу здатності чи нездатності до інформаційного виробництва, посилення особистісного, нематеріального, інформаційного начала “соціо” у тріаді, що репрезентує людину “біо-трудо-соціо”, зростання освітнього, професійного і культурного рівня людини, розвиток соціального капіталу і посилення індивідуалістичного начала, віртуалізація соціокультурної сфери, поширення масової культури, взаємопроникнення культур в умовах глобалізації і “вибух” етнічної і національної ідентичності.
6. Становлення інформаційного суспільства в Україні виступає умовою демократичного розвитку й інтеграції країни до світового інформаційного простору. Процеси становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні детермінуються як глобальними тенденціями розвитку інформаційної сфери, так і специфічними умовами переходу від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави.
До особливостей становлення і розвитку українського інформаційного суспільства належать: транзитивний характер соціальної, політичної й економічної систем, що припускає невизначеність, суперечливість і динамічність розвитку українського інформаційного сектора; формування інформаційного суспільства в контексті демократизації суспільної системи й інтеграції країни до глобального світового співтовариства; необхідність державного регулювання; комунікативний характер соціальної структури, що передбачає вільний обмін інформацією; наявність ряду передумов (високий науковий, освітній, професійний і культурний потенціал; стійкий розвиток секторів інформаційного ринку; розширення мережі стаціонарного телефонного і мобільного зв’язку; інформатизація сфери державного керування і фінансів; формування інформаційної політики на державному рівні й ін.) і проблем при становленні і розвитку інформаційного суспільства (соціальна й економічна нестабільність, недостатній розвиток інформаційної інфраструктури, затяжний і хаотичний характер розвитку нормативно-правової бази інформаційної сфери й ін.).
7. Розвиток інформаційного суспільства в Україні можливий на основі вироблення і реалізації комплексного підходу, що включає стратегічне бачення інформатизації суспільства й узгодження з існуючими соціально-економічними, політичними і культурними умовами в країні і світі. Серед напрямків оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні можна виокремити: 1) політико-правовий, що передбачає реалізацію наступних заходів: визнання розвитку інформаційного суспільства пріоритетним напрямком державної політики, умовою виходу країни з економічної і політичної кризи; розробку й удосконалення інформаційного законодавства й інституційного забезпечення, формування і реалізацію національної стратегії розвитку інформаційного суспільства, впровадження і широке використання “електронного уряду”; 2) економічний, що передбачає створення сприятливого економічного середовища, стимулювання вироблення інформаційних товарів і послуг державної політикою, зокрема, зниженням податків і залученням інвестицій в інформаційний сектор економіки; 3) технологічний, що припускає розвиток інформаційної інфраструктури за допомогою створення і розвитку національної і регіональних інформаційних систем, мереж і електронних ресурсів; розвитку українського сегмента мережі Інтернет; створення на основі фундаментальних і прикладних досліджень новітніх конкурентноспроможних інформаційно-комунікаційних технологій, засобів інформатизації, комп’ютерних програм; поширення широкосмугових цифрових технологій; 4) соціальний, спрямований на розвиток і лібералізацію засобів масової інформації; розвиток соціального і людського капіталу, забезпечення загального доступу до інформаційних ресурсів; 5) культуротворчий, що передбачає створення загальнодоступних національних ресурсів, заощадження культурної розмаїтості й унікальної національної спадщини України шляхом створення електронних бібліотек і баз даних, а також формування етики інформаційних відносин.
Таким чином, перспективи формування інформаційного суспільства в Україні пов’язані зі створенням розвинутого інформаційного середовища як сукупності технологічних, соціально-політичних, правових, економічних і соціально-культурних компонентів, факторів і умов.