Принципи імпульсів розвитку 6 страница

Екологічний аудит (англ. - environmental audit). Українсь­кий термін є калькованим перекладом англійського терміна; через це часто виникають ситуації, коли його плутають з фінан­совим аудитом. За змістом екоаудит близький до російського поняття «зкологическое обследование (ревизия)» і до українсь­кого «екологічне обстеження/огляд». За визначенням Міжна­родної організації зі стандартизації, екологічний аудит - це процес екологічної перевірки, який має систематично проводи­тись і документуватись; він полягає в отриманні й оцінці об'єк­тивної інформації з метою визначення відповідності критеріям аудиту конкретних екологічних заходів, умов, систем управлін­ня чи інформації про них з подальшою передачею результатів цього процесу замовнику.

Подробиці

Концепція еколог/'чного аудиту була вперше розроблена в США наприкінці 70-к років і спочатку застосовувалася для перевірки дотримання компаніями екологічного законодавства і нормативів. Екологічний аудит часто передба­чає такі види аналізу:

• аудит (перевірка) дотримання екологічного законодавства, нормативів і правил (у тому числі встановлених самою компанією), аналіз екологічної діяльності компанії;

• аудит системи управління природокористуванням;

• перевірка сертифікації компаній;

• перевірка сумлінності дотримання компанією екологічних зобов'язань, особливо за умов придбання чи злиття компаній;

• перевірка заяви чи звіту компанії про екологічну діяльність.

553

Екологічний аудит є також частиною післяпроектної оцінки впливу на на­вколишнє середовище, коли порівнюються вплив реальної діяльності з його оцінкою на передпроектній стадії. Екологічний аудит компанії часто прово­диться на вимогу громадськості чи акціонерів компанії для з'ясування став­лення її керівництва до навколишнього середовища.

Екологічний аналіз життєвого циклу продукції (англ. варі­анти: environmental life-cycle approach or analysis; cradle-to-grave analysis; останнє означає «аналіз - від колиски до могили») - це аналітичний метод оцінки ефектів впливу на навколишнє сере­довище протягом усього часу існування даної продукції (виробу): з моменту її створення до знищення. При цьому звичайно нази­вають такі основні етапи життєвого циклу продукції:

• наукові дослідження і розробки;

• конструкторська підготовка;

• технологічна підготовка;

• виробництво вихідних матеріалів і енергоресурсів;

• транспортування і зберігання природних ресурсів;

• виготовлення і пакетування продукції;

• транспортування, зберігання і продаж продукції;

• використання продукції споживачем;

• утилізація (ліквідація) відходів продукції після її викорис­тання.

Примітка

Мета цього методу — оцінити величину попередніх (минулих) та ймовірність подальших (майбутніх) впливів продукції (товару) на навколишнє середови­ще. Фірми використовують результати аналізу для оцінки альтернативних наслідків виробництва і використання певної продукції шляхом їх урахування в процесах прийняття рішень, аналізу ризику, обґрунтування сценаріїв своєї діяльності й аналізу проектів.

Міжнародні стандарти екологічного менеджменту та аудиту ™ це регламентовані міжнародною організацією зі стан­дартизації (The International Organisation for Standartisation -ISO) порядок і зміст робіт і документів у сфері екологічного управління й аудиту.

Історія питання

У 1992 році у Великобританії, що лідирувала в галузі формування економі­чного інструментарію в природокористуванні, з'явився новий вид стандар-

554

ту. Вперше стандартизувалася не наявність шкідливих речовин у матеріалах чи компонентах середовища, не технічні параметри машин, а порядок управ­лінської" процедури. Стандарт був розроблений Британським інститутом ста­ндартизації, названий специфікацією (specification) на системи екологічно­го менеджменту (Environmental Management Systems - EMS) і вкпючений до Британської системи стандартів під номером BS 7750. Стандарт регла­ментував:

• види робіт з екологічного управління;

• види і зміст необхідних документів;

• права й обов'язки окремих виконавців;

• оцінку ступеня впливу на природне середовище підприємства чи його постачальників;

• екологічні цілі і завдання підприємства;

• аналіз стадій, процесів і видів діяльності, що можуть викликати екодест-рукцію;

• розробку програми дій з екологічного удосконалення і відповідальних за окремі види робіт;

• детальні рекомендації з перевірки (аудиту) функціонування системи;

• системи реєстрації подій;

• графік внутрішніх і зовнішніх перевірок.

Зазначена система Британських стандартів була також прийнята Нідер­ландами, Фінляндією і Швецією. Трохи пізніше Франція, Ірпандія та Іспанія розробили власні системи подібних стандартів.

У 1993 р. комітет з питань екологічного менеджменту Міжнародного інституту стандартизації (ISO) у Женеві розробив спеціальну серію міжнаро­дних стандартів ISO 14000, що регламентує схеми екологічного менеджме­нту й аудиту (Environmental management and audit scheme - EMAS).

Серія розроблялася на основі двох документів: (1) згаданого британсь­кого стандарту систем екологічного менеджменту (EMS) BS 7750 і (2) чинної в Європейському Співтоваристві міжнародної системи стандартів управління якістю продукції, так званої Системи всеохопного менеджменту якості (Total Quality Management - TQM) ISO 9000. Остання передбачала контропь якості виробів і поспуг протягом усього життєвого цикпу продукції: від виробництва сировини до кінцевого розміщення відходів.

Кращі риси двох названих систем і увібрапа в себе міжнародна серія ISO 14000 (Sunderland, 1996; Stoesser, 1996).

Система екологічних стандартів ISO 14000 орієнтована не на кількісні параметри (обсяг викидів, концентрації шкідливих речовин, ін.)> не на технічні характеристики чи технологічні рішення (наприклад, використовувати чи не використовувати певні технології), а на принцип постійного удосконалення. Зо­крема, згідно з цими стандартами, існує вимога використовува­ти «найкращу доступну технологію». Основні документи серії

555

ISO 14000 не містять ніяких абсолютних вимог до впливу під­приємства на навколишнє середовище, за винятком того, що підприємство в спеціальному документі повинне заявити про своє бажання дотримуватись національних стандартів. Подіб­ний характер міжнародних стандартів обумовлений, по-перше, тим, що вони не повинні суперечити сферам дії конкретних на­ціональних стандартів; по-друге, тим, що вони спрямовані не на досягнення певного абсолютного рівня, а на постійне віднос­не вдосконалення; по-третє, тим, що це все-таки стандарти не технічних умов, а економічних процедур. Стандарти ISO 14000 згруповані за трьома напрямками:

• регламентація загальних принципів;

• формування інструментарію;

• управління екологічною якістю продукції.

З першоджерела

Перелік стандартів ISO 14000 має такий вигляд:

1. Принципи екологічного менеджменту:

ISO 14001: Система екологічного менеджменту (EMS) - специфікації і посібник з використання.

ISO 14004: EMS — загальний посібник із принципів, систем і методів. ISO 14014: Посібник з визначення «початкового рівня» екологічної ефек­тивності виробництва.

2. Інструменти екологічного контролю й оцінки:

ISO 14010: Посібник з екоаудиту. Загальні принципи. ISO 14011: Посібник з екоаудиту - процедури аудиту, аудит систем екологічного менеджменту.

ISO 14012: Посібник з екоаудиту - критерії" кваліфікації екологічних ауди­торів. ISO 14031: Посібник з оцінки екологічних показників діяльності організацій.

3. Стандарти вимог на продукцію:

ISO 14020: Принципи екологічного маркування продукції". ISO 14040: Методика оцінки «життєвого циклу» - оцінка (серія) екологіч­ного впливу, пов'язаного з продукцією на всіх стадіях її життєвого циклу. ISO 14050: Словник термінів (глосарій) з екологічного менеджменту. ISO 14060: Посібник з обліку екологічних аспектів у стандартах на проду­кцію. (ISO/DIS 14001: Specification for Environmental Management System.

Specification with guidance for use (Geneva, Switzerland: International Organisation

for Standardisation, August, 1995)).

Офіційно стандарти ISO 14000 є добровільними. Вони не під­міняють законодавчих вимог і служать фірмам своєрідним посі-

бником стосовно самозобов'язань у сфері природокористування. Однак усе більше компаній застосовують ці стандарти - і мають для цього причини.

По-перше, існує м'який пресинг із боку міжнародних орга­нізацій. Наприклад, провідні банки Швейцарії та Німеччини не виділяють кредитів без екологічного обґрунтування проек­тів. У цьому відношенні зазначена система стандартів є однією з небагатьох, що визнаються банками. Недавно ЄС оголосив про намір допускати на свої ринки тільки ISO-сертифіковані компанії.

По-друге, впровадження системи екологічного менеджмен­ту надає компаніям додаткові переваги.

Примітка_____________________________________________________

Звичайно називають такі переваги впровадження ISO-стандартів:

• полегшується вирішення екологічних проблем, підвищується відповідаль­ність, досягається чіткий розподіл обов'язків;

• забезпечується системний підхід;

• створюється можливість зменшення витрат внаслідок більш раціонально­го використання води, сировини, енергії, зменшення відходів;

• гарантується відповідність вимогам природоохоронного законодавства, мінімізується ризик залучення до судової відповідальності;

• поліпшуються взаємини працівників фірми з громадськістю (зближають­ся інтереси підприємства і суміжних суб'єктів);

• поліпшується позиція підприємства на ринку {підвищується його репута­ція, конкурентоспроможність);

• досягається оздоровлення середовища і виробничих процесів на самому підприємстві;

• створюються передумови залучення висококваліфікованої робочої сили;

• виникають можливості завоювання ринків «зелених продуктів»;

• збільшується оціночна вартість основних фондів (це буває корисним, бо створює можливість одержання додаткових кредитів).

Цифри і факти

Швейцарська фірма SQS провела опитування близько 500 європейських ком­паній, які використовують ISO-стандарти, на предмет ефективності екологіч­ної сертифікації. Результати опитування показали, що понад 80% компаній вважають цю діяльність ефективною, у тому числі 60% окупили свої капіта­ловкладення за один рік. Крім того, 80% тих, що дали позитивний відгук, упевнені в майбутньому одержанні доходів від проведених заходів (Кисільова, 1998).

557

У зв'язку з рішенням України приєднатися до Генеральної Угоди з тарифів і торгівлі (GATT) і вступити до Всесвітньої ор­ганізації торгівлі (WTO), вона першою з країн СНД з 1 січня 1998 року ввела на своїй території стандарти серії ISO 14000 як добровільні стандарти, що діють у сфері екологічного управлін­ня (ДСТУ, 1997).

Місцеві ініціативи щодо забезпечення сталого розвитку (Місцева агенда - 21) (англ.: Local Agenda - 21). Суть таких ініціатив у реалізації рішень Ріо-конференції 1992 року, яка прийняла «Порядок денний на XXI століття» (Agenda-21) (Ріо-де-Жанейро - Йоганнесбург, 2002). Основна ідея, що пролунала на конференції: стійкого (невиснажливого) стану природних систем планети можна досягнути тільки на основі децентралізо­ваного підходу до врахування місцевих особливостей у розвит­ку соціально-економічних систем. Саме тому на конференції пролунало гасло: «Думати глобально - діяти локально!». Однак окремі особливості територіального управління не означають відсутності загальних принципів у методах керування. Однією з таких спільних рис є перехід органами місцевого самоврядуван­ня від планів і програм соціально-економічного розвитку (допо­внених програмами охорони природи) до єдиних планів/про­грам, що передбачають сталий соціально-економічно-екологіч-ний розвиток (Local Agenda - 21). Таким чином, природокорис­тування з другорядної сфери перетворюється на базовий компо­нент формування планів територіального розвитку.

Зокрема, в прийнятій у 1994 р. в датському місті Олборзі «Європейській хартії міст і територій сталого розвитку» можна виділити такі принципи планування стійкого розвитку (СР) на території:

• програми СР мають сприяти підтримці стійкого розвитку при­родних систем (зокрема, темпи споживання невідтворюваних природних ресурсів не повинні перевищувати темпів їх замі­ни відтворюваними ресурсами, а темпи споживання відтво­рюваних ресурсів - темпів їх природного поповнення);

• розвиток економіки і суспільства повинен сприяти форму­ванню стилю життя, адекватного ідеям стійкого розвитку;

• принципові рішення з розвитку територій повинні врахову­вати думку людей, що там живуть;

• дана територія не повинна створювати екологічних проблем майбутньому населенню;

558

• дана територія не повинна створювати екологічних проблем сусіднім територіям; у разі потреби ці проблеми повинні вирішуватися спільно;

• інвестиції мають сприяти підтриманню природного капіта­лу, зниженню рівня експлуатації природних систем, збіль­шенню частки використання відновних ресурсів, ефектив­ному використанню матеріальних і енергетичних ресурсів;

• землевпорядкування має сприяти підвищенню ефективності використання земель;

• організація транспорту має відбуватися шляхом розвитку громадських видів транспорту, а також умов для пересуван­ня велосипедами й пішки;

• засоби масової інформації повинні сприяти підвищенню від­повідальності громадян як за місцеві екологічні проблеми, так і за збереження клімату планети;

• міське управління має розвиватися шляхом розвитку само­врядування і максимального залучення громадян до вирі­шення найважливіших проблем;

• має постійно діяти система мотиваційних інструментів, які б сприяли вирішенню завдань стійкого розвитку.

До цього слід додати, що процедура «Local Agenda - 21» (LA-21) передбачає систему конкретних механізмів і інструме­нтів, яка постійно вдосконалюється завдяки накопиченню до­свіду міст і муніципалітетів багатьох країн. Серед подібних ме­ханізмів та інструментів - процедура пошуку консенсусу і пар­тнерства різних соціальних груп і громадян, що проживають на даній території; система постановки цілей і завдань; система критеріїв і показників контролю, оцінки і планування; система освітніх, тренінгових програм; система мотиваційних інструмен­тів і багато іншого.

Існують і багато міжнародних організацій, що узагальню­ють і систематизують досвід з удосконалення LA-21, у тому числі: Міжнародна рада місцевих екологічних ініціатив (ICLEI), Європейська асоціація екологічно орієнтованих міст; Міжнаро­дна асоціація міського розвитку (INTA) та інші.

Мабуть, найбільш важливою рисою місцевих процедур фор­мування умов сталого розвитку територій є їх динамізм. Не випадково в одному з посібників до розробки «Local Agenda -21» сказано: «Програма сталого розвитку - це не документ, а процес». Це стосується і самого розвитку.

559

Розділ 2 3

атегія і тактика реалізації екологічної політики

23.1. Поняття стратегії і тактики в екологічній політиці

Екологічний стан будь-якого економічного суб'єкта (країни, регіону, підприємства) обумовлюється його цілеспрямованою екологічно орієнтованою діяльністю. У цьому зв'язку доцільно зупинитися на трьох ключових поняттях, пов'язаних з управ­лінням екологічною сферою діяльності, а саме: екологічна полі­тика, екологічна стратегія і екологічна тактика.

Всі три поняття передбачають міру впорядкування в про­сторі і часі певних видів діяльності. В першому наближенні їх можна було б розмежувати таким чином. Політика передба­чає, по-перше, високий (як правило, найвищий) рівень еконо­мічного суб'єкта (зокрема держави або міждержавного утворен­ня); по-друге, системне, комплексне погодження дій (а не окремі заходи); по-третє, найбільш принципово важливу і укрупнену лінію поведінки. Стратегія і тактика підпорядковуються ре­алізації політики і можуть визначити лінію дій будь-якого гос­подарського суб'єкта. При цьому: якщо стратегія передбачає більш довгострокові, значні і важливі настанови, то тактика бере до уваги більш короткострокові орієнтири, що деталізують засоби реалізації стратегії.

Примітка

Слід наголосити на певній умовності зазначених понять. Ця умовність поля­гає в тому, що не існує визначених, фіксованих критеріїв віднесення певних явищ чи дій до розгляду того або іншого поняття. Існує пише лінія умовного зв'язку між цими поняттями, коли стратегія підпорядковується політиці, а

561

тактика, у свою чергу, — стратегії. Тим не менш вживання в мовній прак­тиці або літературі цих понять значною мірою ґрунтується на індивідуаль­них особливостях сприйняття і змістових відносинах, що їх надають ті чи інші фахівці або автори згаданим елементам термінології. Зокрема, ціпком можливо, що в деяких випадках екологічна політика буде названа еколо-гічною стратегією, а стратегія — тактикою. Часто зміна термінів відбува­ється при переході з одного рівня управління на інший: те, що є стратегією для нижчого рівня, може вважатися тактикою на біпьш високому рівні. І це природно. Масштаби предметів і об'єктів управління збільшуються з підви­щенням рівня управління.

З урахуванням тих традицій, що існують в науковій і навча­льній літературі, можна дати такі визначення.

Екологічна політика - це здійснювана економічнім суб'єк­том вищого рівня (державою, міждержавним утворенням) гене­ральна лінія дій або система заходів, що визнають напрями природокористування і стан довкілля. Екологічна політика ви­значає екологічну спрямованість діяльності окремих складових господарського суб'єкта згідно з його цілями, завданнями та інтересами. З екологічною політикою пов'язані структурна, інве­стиційна, фінансово-кредитна, соціальна, зовнішньоекономічна, науково-технічна, податкова, бюджетна політика суб'єкта гос­подарювання.

У широкому розумінні екологічна стратегія поєднує дов­гострокові, найбільш принципові, важливі настанови, плани, наміри керівництва суб'єкта господарювання щодо екологічної діяльності.

Екологічна стратегія. Сутність стратегії можна коротко виразити через дві ключові функції, які вона забезпечує:

• визначення цільової настанови, перспективних напрямків і траєкторії руху даного господарського суб'єкта в часі й про­сторі;

• створення динамічної моделі доцільної, системної діяльності людей, що враховує вплив факторів зовнішнього і внутріш­нього середовища.

У літературі зазначені два змістовні відтінки розглянутих функцій стратегії часто відрізняються термінологічно. Якщо стратегія розглядається як формування цільової настанови, вона називається стратегією результату, а стратегія, спрямована на визначення пріоритетної моделі поведінки, називається стра­тегією процесу.

562

Стратегія результату обумовлена формуванням головних цільових настанов господарського суб'єкта. Звичайно виділя­ють три основних рівні формування екологічних цілей будь-якого суб'єкта:

1) вибір генеральної мети; вона служить точкою відліку при аналізі альтернативних управлінських рішень (зокрема, на міждержавному рівні генеральною метою може бути забез­печення стійкого розвитку та збереження можливостей ви­живання людства, на державному рівні генеральною еколо­гічною метою може бути збереження несучої здатності еко­систем чи, навпаки, тривале забезпечення промислових по­треб у природних ресурсах або невиснажливому їх спожи­ванні);

2) формування на основі генеральної мети стратегічних цілей (довгострокових, середньострокових, короткострокових), які є критеріями для всього подальшого процесу прийняття рі­шень (такими цілями можуть бути поліпшення якості ком­понентів довкілля: повітря, води, ґрунтів, зменшення кіль­кості еродованих земель тощо);

3) розробка завдань, що забезпечують досягнення стратегічних цілей (такими завданнями можуть бути: зміна промислових технологій з метою зменшення шкідливих викидів, відмова від випуску збиткоємних видів продукції, зменшення рівня розораності земель тощо).

Стратегія процесу передбачає вибір і застосування пріо­ритетних форм і методів діяльності, на які спирається керів­ництво даного господарського суб'єкта в досягненні генера­льної мети.

Екологічна тактика - це засоби та методи, лінія поведін­ки, що використовується в екологічній політиці для досягнен­ня стратегічних цілей. На відміну від стратегії тактика - це більш деталізоване, спеціальне планування, схема дій, можливі сценарії розвитку конкретної ситуації протягом обмеженого періоду (як правило, менше одного року). Тактика реалізації будь-якої стратегічної мети, як правило, передбачає: встанов­лення проміжних цілей, вибір засобів для досягнення цих ці­лей, визначення в часі послідовності операцій, розподіл обов'я­зків і відповідальності між різними учасниками процесу на різ­них його етапах, визначення витрат і джерел фінансування на кожному з етапів тощо.

563

Примітка

Поняття «стратегія» і «тактика» запозичені з військової термінології і мають грецьке походження. «Стратегія» складається із двох частин: stratos — війсь­ко і ago - веду. «Тактика» походить від taktiks — мистецтво шикування військ big tasso - шикую (ряди, шеренги).

23.2. Тенденції в еволюції екологічної політики

Виходячи з вищезазначеного, екологічна політика - це послідо­вне здійснення системних перетворень у суспільстві з метою кон­тролю за екологічним станом у країні (тобто його збереження або зміни), яке спирається на весь комплекс діючих у суспільстві факторів: технічних, соціальних, економічних. Здійснювати ту чи іншу політику можна, тільки якщо для цього існують необ­хідні передумови: соціальні, економічні, технологічні.

Соціальні передумови виникають тоді, коли соціальні інте­реси, культурний рівень і особисті бажання людей сприяють виникненню екологічних потреб (передумови «необхідності»).

Економічні передумови створюються тоді, коли в економіч­ній системі виникають економічні умови й організаційні меха­нізми, що забезпечують для виробника економічну вигідність процесів екологізації (передумови «ефективності»),

Технологічні передумови виникають, коли у виробничій си­стемі накопичуються достатні технічні засоби реалізації еколо­гічних потреб (передумови «можливості здійснення»). Еконо­мічні й технічні передумови формують групу «передумов до­статності».

Протягом усієї історії людства майже до Другої світової вій­ни екологічна політика базувалася головним чином на викори­станні асиміляційного потенціалу самої природи. Дії людей у кращому випадку обмежувалися створенням певних захисних бар'єрів між джерелом екодеструкції (наприклад, забруднення) і самою людиною- Частіше за все в ролі такого бар'єра виступа­ла сама природа. Зокрема, так створювалися, та й зараз створю­ються, лісозахисні смуги. Головним же екологічним методом, на який спиралися всі захисні заходи, було розчинення (тобто зменшення концентрації) забруднюючих агентів шляхом їх роз­сіювання в довкіллі. Саме таким було основне призначення ди­мових труб, саме на цьому і досі базується попереднє очищення

564

шкідливих скидів у водойми. Повоєнний розвиток індустрії на­стільки збільшив деструктивний тиск на екосистеми планети, що природа вже не може забезпечити відновлення якості своїх компонентів. Це змушує шукати нові напрямки реалізації еко­логічної політики.

Еволюція природоохоронних заходів привела до послідовно­го розвитку чотирьох базових напрямків екологічної політики, які дістали символічні назви:

1) «кінця труби»;

2) «маловідходних технологій»;

3) «підвищення ефективності»;

4) «зміни стилю життя».

Перший напрямок базується на використанні очисних спо­руд на кінцевих стадіях виробничих процесів (звідси і назва напрямку).

Другий напрямок використовує маловиходні технології, ком­плексну переробку сировини, корисне використання відходів при збереженні основної номенклатури та обсягів промислового ви­робництва. Внаслідок цього обсяги шкідливих речовин зменшу­ються в ході самого виробництва - ще до кінцевих стадій.

Третій напрямок полягає в зменшенні потреб у матеріаль­них та енергетичних ресурсах. З'являється можливість скоро­чувати не обсяги шкідливих речовин або екодеструктивних про­цесів, а виробництва, які є джерелом їх виникнення. Ресурсо­збереження досягається вже завдяки зміні технологій у сфері споживання при збереженні його базової структури, тобто виро­бів та послуг, якими користуються люди. Зокрема, при збере­женні базової структури транспортних комунікацій можуть з'я­витися нові, більш ефективні транспортні засоби: автомобілі, потяги і літаки, які будуть споживати вдвічі або втричі менше палива на одиницю шляху. Можуть істотно не змінюватися ос­новні принципи, форми будівництва та конструкції будівель, але завдяки новим конструкційним матеріалам приміщення та споруди стануть набагато легшими, міцнішими й теплішими, а витрати на їх утримання істотно зменшаться.

Четвертий напрямок пов'язується із зміною стилю життя людей і відповідно структури споживання виробів та послуг. Головним тут є перехід у пріоритетах споживання від матері­альних до інформаційних товарів і послуг.

565

Подробиці

Можна орієнтовно дати часову оцінку періодів вищезгаданої екологічної транс­формації виробничих систем, що була свого часу здійснена розвиненими країнами. Перший період («бум екологічних споруд») пов'язується з 1970-ми роками, другий період (застосування маловідхідних технологій) припав, головним чином, на 1980-тІ роки, третій період (підвищення ефективності) почався у 1990-ті роки минулого сторіччя. Початок четвертого періоду, можливо, слід очікувати наприкінці нинішнього десятиріччя.

Невтримна повоєнна індустріалізація 1950-х років призвела до глибокої екологічної кризи, яка бупа усвідомлена в 1960-ті роки і викликала адекватну реакцію суспільної думки і вчених. Хвиля «зеленого» руху 1960-х років зму­сила суспільство мобілізувати максимум матеріальних і фінансових ресурсів на запобігання або компенсацію негативних екологічних наслідків, які поро­джувалися виробничою системою. До середини 1970-х років вдалося досяг­ти деякого пом'якшення екологічної ситуації в розвинених країнах шляхом масового застосування очисного обладнання. Разом з тим ставала все більш очевидною непомірна ціна, яку змушене було сплачувати суспільство за по­рівняно скромні екологічні перемоги. Вартість очисного обладнання почала наближатися до рівня витрат на основне виробниче устаткування. Іншою про­блемою стапо те, що очисні споруди не можуть докорінно вирішити еколо­гічну проблему, переводячи один вид забруднення в інший (адже уловлені речовини потрібно кудись подіти). Більш того, ці споруди самі є своєрідним джерепом забруднення, адже вони потребують витрат значної кількості матеріальних І енергетичних ресурсів, виробництво яких знов-таки веде до екологічної деструкції. Довго витримувати такий надмірний тягар не змогли навіть економіки багатих країн. До кінця 1970-х років на зміну тактиці «кінець труби» поступово почала приходити тактика впровадження маловідходних технологій. Вона дала змогу значно знизити потребу в очисних спорудах і одночасно підвищити ефективність використання виробничих систем. Саме тому частка екологічних витрат у загальному обсязі виробничих витрат у 1980-ті роки почала скорочуватися: вони просто бупи вже не потрібні.

Першим етапом екологІзації технології було вдосконалення очисного обладнання, підвищення його якості і надійності, значне зменшення вартості. Далі справа дійшла безпосередньо до технологічних систем. Інакше кажучи, екологічні програми розвинених країни переорієнтувалися від боротьби за очисні споруди до боротьби проти необхідності очисних споруд. На підпри­ємствах постає завдання перетворення виробничого процесу в екологічно чистий, який різко зменшує кількість відходів. Крім того, приділяється увага розробці і випуску екологічно чистих товарів, тобто таких, які і протягом їх використання, і піспя того, як цей термін закінчиться, не забруднювали б і не руйнували довкілля.

На початку 1990-х створюються передумови для нового етапу розвитку науково-технічного прогресу в гапузі екологізацІЇ. Основна особливість да­ного етапу може бути охарактеризована словами «підвищення ефективності».

Науково-технічна революція на новому етапі розвитку знач­но змінила соціально-економічні передумови екологізації, які можна сформулювати таким чином:

• інформатизація економіки;

• збільшення варіантності вибору у сферах виробництва і спо­живання, завдяки чому в споживача значно збільшуються можливості вибору різних товарів для задоволення тих са­мих потреб; отже, створюються реальні передумови заміни екологічно неспроможних речовин і процесів на їх більш ефективні аналоги (наприклад, коли знадобилося замінити озоноруйнівні речовини, їм було знайдено заміну, те саме відбувалося з пестицидами і деякими іншими виробами);

• збільшення функціональності економічних систем та їхніх складових; зокрема, сфери діяльності виробничих агрегатів і обладнання, сільськогосподарських машин, побутової тех­ніки значно розширюються, що дає змогу різко збільшити питому ефективність цих систем;