Загальна характеристика права землевикористання

Термін «землевикористання» слід відрізняти від традиційного терміна «землекористування». Останній вживається у двох аспек­тах: як один із елементів (правомочностей) права власності на землі і як самостійний правовий інститут — постійного користування земельною ділянкою.

Право землевикористання — один із найважливіших самос­тійних видів права природокористування. Домінуюче місце цього різновиду права природокористування серед суміжних різновидів (водокористування, лісокористування, надрокористування та ін.) обумовлене тим, що його об'єктом виступає земля, яка, будучи об'єктом природи, виконує різні функції: екологічні, політичні, соціальні, державно-правові та ін. Цінність цього об'єкта природи полягає в невичерпності його властивостей та характеристик для задоволення матеріальних, духовних, естетичних, пізнавальних, оздоровчо-лікувальних, рекреаційних, оздоровчо-культурних та інших потреб.

Земляє основою формування природних та природно-антропо­логічних ландшафтів, виступає матеріально-просторовою базою України, підвалиною її незалежності, суверенітету, територіальної цілісності і національної безпеки, основою реалізації внутрішніх і зовнішніх функцій держави, здійснення державної влади та ін.

Еколого-правові норми регулюють суспільні земельні відноси­ни, які формуються щодо землі як об'єкта природи. Саме в межах цих земельних відносин, які є різновидом екологічних, найбільш рельєфно проявляється екологічний фактор, яким характери­зується земля.

Роль зазначеного фактора в сучасних умовах зростає. Так, За­коном України від 21 вересня 2000 року затверджена Загальнодер­жавна програма формування національної екологічної мережі (еко-мережі) України на 2000—2015 роки, якою передбачаються зміни в структурі земельного фонду України, що стосуються віднесення на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної доцільності частини земель господарського використання до кате­горій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаман­ного їм різноманіття природних ландшафтів.

Закон України від 24 червня 2004 року «Про екологічну мережу України» присвячений регулюванню відносин, пов'язаних з фор­муванням, збереженням та раціональним, невиснажливим викори­станням екологічної мережі як однієї з найважливіших передумов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку Укра­їни, охорони навколишнього природного середовища, задоволен­ня сучасних та перспективних економічних, соціальних, еко­логічних та інших інтересів суспільства.

Згідно із законодавством екомережа являє собою єдину тери­торіальну систему, яка утворюється шляхом поєднання територій і об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища. До її складових структурних елементів крім територій та об'єктів природно-заповідного фонду включаються землі водного та лісового фондів; оздоровчого та рекреаційного призначення; земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угрупован­ня, занесені до Зеленої книги України; території, які є місцями пе­ребування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, зане­сених до Червоної книги України; частково землі сільськогоспо­дарського призначення екстенсивного використання (пасовища, сіножаті, луки тощо) та радіоактивно забруднені землі, що не ви­користовуються і підлягають окремій охороні.

Використання об'єктів екомережі прямо чи опосередковано пов'язане із землевикористанням. У цьому разі формуються віднос­но самостійні земельні відносини, зміст яких характеризується еко­логічною спрямованістю.

Разом з тим, земельні відносини можуть виникати при викори­станні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу та ін. Це друга група еколого-земельних відносин, виникнення яких пов'язане з використанням інших об'єктів природи, нерозривно пов'язаних із землею. Особливість цих відносин полягає в тому, що їх регламентація здійснюється не тільки Земельним кодексом, а й іншими поресурсовими нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний світ та ін. Єдиною умовою правової регла­ментації в цьому разі згідно зі ст. З Земельного кодексу є те, щоб відповідні нормативно-правові акти не суперечили нормам Земель­ного кодексу України.

Саме спеціальні нормативно-правові (поресурсові) акти відо­бражають особливості правового регулювання земельних відносин, що виникають при використанні інших природних ресурсів.

Йдеться передусім про забезпечення використання земель відповідно до принципів, закріплених у чинному земельному зако­нодавстві.

Сутність сучасного права землевикористання в екологічному аспекті полягає в тому, що воно повинно бути екологозбалансованим і здійснюватися на певних принципах. Одним з таких прин­ципів є поєднання особливостей використання землі як тери­торіального базису, природного ресурсу і основного засобу вироб­ництва.

Використання землі як територіального базису означає, що її експлуатація пов'язана із здійсненням будь-якої діяльності людини.

Принцип використання землі як основного засобу виробництва стосується насамперед земель сільськогосподарського призначен­ня та земель лісового фонду. Відповідні правові приписи закріплені в гл. 5 Земельного кодексу України.

Нарешті, принцип використання землі як природного ресурсу знайшов своє закріплення у ряді статей Земельного кодексу. Так, ст. 19 Кодексу за основним цільовим призначенням виокремлює са­мостійні категорії земель. Земельний кодекс (гл. 7,8 і 9 ) закріплює правовий режим земель природно-заповідного фонду, оздоровчого, рекреаційного призначення та деяких інших земель як об'єктів при­роди (наприклад, земель лісового та водного фондів тощо).

Самостійне значення для права землевикористання має прин­цип забезпечення раціонального використання та охорони земель як один з основних принципів земельного законодавства.

Сучасне землевикористання характеризується ще й тим, що при його здійсненні має бути реалізований принцип пріоритету вимог екологічної безпеки. Це один з найголовніших принципів еколого-правового регулювання.

Екологічна безпека як юридична категорія в літературі розгля­дається як складова частина національної і транснаціональної без­пеки. Вона являє собою такий стан розвитку суспільних правовідно­син і відповідних їм правових зв'язків, за якою система правових норм, інших державно-правових і соціальних засобів гарантує захи­щеність права громадян на безпечне довкілля, життя і здоров'я, за­безпечує регулювання здійснення екологічно небезпечної діяль­ності і попередження погіршення стану довкілля та інших наслідків, небезпечних для життя і здоров'я особи, суспільства і держави, яка потребує чіткого закріплення в чинному законодавстві¹.

Право землевикористання в багатьох випадках виступає обов'яз­ковою основою здійснення інших видів природокористування. Так, наявність у суб'єкта прав на конкретну земельну ділянку згідно зі ст. 95 Земельного кодексу створює можливість використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини (місцевого значення), торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші властивості землі. У цих випадках використання інших природних об'єктів здійс­нюється згідно з правовими приписами відповідних поресурсових кодексів і законів (наприклад, ст. 23 Кодексу України про надра, ст. 9 Лісового кодексу України, ст. 43 Водного кодексу України).

Право землевикористання — це юридично забезпечена мож­ливість отримання чи видобування корисних властивостей землі або доходів з відповідних земельних ділянок у процесі їх безпосередньої експлуатації з дотриманням відповідних правил їх охорони.